36. Болгарська держава в останній чверті XIX- на поч. XX ст.

Протягом 9 місяців після закінчення війни в Болгарії діяло російське Цивільне управління. У нових тимчасових органах влади попервах провідне місце посідали російські військові, але їхніми заступниками призначалися тільки болгари, здебільшого ті з них, хто мав помірковані політичні погляди. Наприклад, віце-губернатором нової столиці - Софії та керівником Департаменту (міністерства) народної освіти став видатний російський історик болгарського походження М. Дринов.

Російське Цивільне управління приділяло велику увагу підготовці болгарських управлінських кадрів, розширенню мережі навчальних закладів, створенню національної армії. У Софії відкрилося військове училище, в якому викладали російські офіцери. Було повністю реорганізовано судову та податкову системи: в суді з'явились виборні засідателі; з податків вилучили ті, які раніше сплачували тільки християнські піддані Османської імперії. На місцях ліквідувалися турецьке поміщицьке землеволодіння й усі форми особистої залежності болгарських селян. Таким чином, у Північній Болгарії заразом з османським гнобленням усувалися й залишки феодалізму. Це відкривало перед країною можливості для прискореного індустріального розвитку.

Новим етапом у становленні Болгарської держави стало прийняття конституції, її розробили Установчі збори, які відкрилися 22 лютого 1879 р. в колишній столиці країни - Тирново. Ухваленню конституції передувала запекла боротьба між консерваторами і лібералами. Консерватори захищали інтереси великих власників і виступали за значне обмеження політичних свобод. Ліберали спиралися на підтримку інтелігенції, селянства, середнього та дрібного прошарку торгівців і ремісників. Вони домагалися широких громадянських прав для всіх суспільних верств. Ліберали відстояли свої погляди, Тирновська конституція, ухвалена 28 квітня 1879 р., відображала їхні основні вимоги.

Болгарія проголошувалася конституційним князівством. Князь діставав широкі повноваження: призначати міністрів, командувати збройними силами, розпускати парламент. Болгарський парламент (Народні збори) мав одну палату. У виборах до нього брали участь чоловіки, які досягли 21-річного віку. Конституція проголошувала рівність усіх підданих перед законом, декларувала свободу слова, друку, зборів тощо.

Народні збори обрали болгарським князем гессенського принца Олександра Баттенберга. Він був офіцером Німецької армії, учасником російсько-турецької війни, небожем російської імператриці, родичем багатьох правлячих династій Європи. Спочатку кандидатура О. Баттенберга цілком задовольняла представників великих держав.

Проти об'єднання Болгарії виступив і сербський король Мілан Обренович. Він заявив, що ця подія порушує політичну рівновагу на Балканах, і почав вимагати від Болгарії компенсації. Коли Болгарія відмовила йому, Мілан у листопаді 1885 р. наказав своїм військам перетнути болгарський кордон. Але болгари розгромили сербів поблизу Сливниці. Баттенберг став готуватися до вторгнення в Сербію й лише ультиматум Австро-Угорщини змусив його зупинитися. У лютому 1886 р. в Бухаресті сторони підписали мирний договір, який зберігав старі сербсько-болгарські кордони.

Наслідком такої боротьби та внутрішньополітичних суперечностей стала "Болгарська криза" (1886-1887).

Вона розпочалася в серпні 1886 р., коли група проросійськи налаштованих офіцерів заарештувала А. Баттенберга, змусивши його покинути Болгарію. Проте управління країною до виборів нового князя перейшло до лідера іншого прозахідного угруповання - С. Стамболова. Прибічників зближення з Росією всіляко утискували. За цих умов російський імператор вирядив до Болгарії свого емісара - генерала Каульбарса, - який мав не тільки згуртувати всі дружні Росії сили, а й домагатися, щоб князем обрали людину, бажану Олександру III.

Це змусило С. Стамболова у 1893 р. фактично встановити в країні диктатуру. Обмежувались політичні свободи, розгорталася антиросійська кампанія, утискувалася опозиція, багатьох представників якої стратили або ув'язнили. Проти диктатури С. Стамболова єдиним фронтом виступили навіть Ліберальна та Консервативна партії, що ворогували між собою. Невдоволення прем'єр-міністром став виявляти й князь Фердінанд.

Залишаючись офіційно невизнаним великими державами через позицію Росії, Фердінанд розпочав таємні переговори з російським двором. Як наслідок - у травні 1894 р. С. Стамболова відправили у відставку. Новий уряд країни очолив К. Стоїлов. У 1896 р. Болгарія відновила дипломатичні відносини з Росією. Незабаром Фердінанда офіційно визнали уряди всіх великих держав.

К. Стоїлов не змінив прозахідного політичного курсу. Практично без змін залишилися й економічні пріоритети уряду. Активно здійснювалися протекціоністські заходи, що мали сприяти розвиткові національної промисловості. З метою заохочення розвитку великої індустрії у 1894 р. уряд прийняв закон, який на 15 років звільняв від усіх податків підприємства, на яких працювало більше як 20 робітників. Завдяки цьому протягом десяти років кількість таких підприємств зросла в десять разів. Водночас внутрішній ринок захищався від зарубіжних товарів шляхом запровадження високого мита.

Незважаючи на певні економічні успіхи, Болгарія на межі століть залишалася здебільшого аграрною країною. 80% її населення жило в сільській місцевості. Після визволення Болгарії, в першій половині 80-х років XIX ст., феодальне землеволодіння було остаточно ліквідоване. Землі поміщиків отримали селяни. Це сприяло аграрному переворотові в болгарському селі. Однак умови Берлінського трактату передбачали відшкодування збитків колишнім турецьким великим землевласникам. Уряд мусив запровадити великий викуп для селян за землі, що переходили в їхню власність. Як наслідок - незаможні селяни потрапляли у фінансову залежність до лихварів і заможних односельців. Майнова диференціація на селі є характерною рисою соціального розвитку країни наприкінці XIX - на початку XX ст. Так, наприкінці XIX ст. близько 65% болгарських селян володіли 22% землі, що оброблялася, решта ж належала великим землевласникам, які поповнювали лави національної буржуазії.

Однією з причин розорення селян була також особлива податкова політика держави. У 1899 р. в парламенті активно обговорювалося питання про відновлення османської "натуральної десятини". Ці дебати сколихнули селянські маси. Головні осередки антиурядового селянського руху розташовувались у Північно-Східній Болгарії. Виступи селян придушили, але вони сприяли скасуванню податку й відставці уряду лібералів, який його запропонував. Іншим наслідком селянського руху було заснування в грудні 1899 р. Землеробського союзу.

Союз виник як професійна селянська організація, але вже з 1901 р. він перетворився на партію й змінив назву на Болгарський землеробський народний союз (БЗНС). Його очолив виходець із селян, відомий журналіст Олександр Стамболійський (1879-1923). Офіційною ідеологією БЗНС вважалася "станова теорія", викладена А. Стамболійським. Вона обґрунтовувала домагання селян, як найчисленнішого класу, політичної влади в країні.

Процес формування нових політичних партій тривав з середини 80-х років XIX ст. Цей процес змінив наявну двопартійну політичну систему на багатопартійну. Позиції нових партій з питань внутрішньої політики мало чим відрізнялися, проте у визначенні зовнішньополітичних пріоритетів між ними були значні розходження.