33.Визначте основні складові Східної кризи 1875-1878 рр. Берлінський конгрес 1878 р. І його наслідки.

Подібно до кризи 1830-х - 1840-х рр., східна криза 1875-1878 рр. виник спонтанно, а не в результаті інтриг великих держав - просто турецька імперія вступила в нову фазу свого розкладання. Великі держави, проте, зіграли вирішальну роль в ході цієї кризи, і результат його на багато десятиліть зумовив взаємини між учасниками "європейського концерту". Так, "союзу трьох імператорів" був завданий удару, від якого він так і не зміг оправитися; у Лондоні ж затвердилися абсолютно фантастичні уявлення про те, ніби Великобританія може по своєму зволенню у будь-який момент чинити вирішальний вплив на справи континенту, навіть не маючи потужної сухопутної армії і великого держави-союзника. У будь-якому випадку, хід (і результат) цієї кризи продемонстрував подальше послаблення позицій Росії і Франції серед інших великих держав, і саме ця обставина зумовила їх зближення надалі.

У липні 1875 р. селяни Боснії і Герцеговини підняли повстання проти турецьких поневолювачів. Як це завжди буває на Балканах, тут були тісно зав'язані в кривавий вузол старі історичні образи, національно-релігійне нерівноправ'я, економічна експлуатація.

Незважаючи на обіцянки реформ, які повинні були полегшити положення християн (а в європейських провінціях Оттоманської Порти вони складали абсолютна більшість), останні залишалися пригноблюваними і безправними; їх права, людська гідність і саме життя були абсолютно нічим не захищені і не гарантовані від свавілля чиновників турецького уряду. Нарешті, поміщиками, землевласниками в європейській частині Турецької імперії були переважно турки, а селянами - переважно християни, і тут в міжнаціональні і міжконфесійні стосунки втручалося і аграрне питання.

Услід за Боснією і Герцеговиною піднялася і Болгарія (1876 р.). Спочатку дії турецької армії проти повстанців були не дуже успішними, що давало їм, здавалося, деякі шанси на перемогу.

східна криза 1875-1878 рр. виникла спонтанно, а не в результаті інтриг великих держав - просто турецька імперія вступила в нову фазу свого розкладання. Великі держави, проте, зіграли вирішальну роль в ході цієї кризи, і результат його на багато десятиліть зумовив взаємини між учасниками "європейського концерту. У липні 1875 р. селяни Боснії і Герцеговини підняли повстання проти турецьких поневолювачів. орту направила спеціальну комісію для переговорів з повсталими в надії вирішити конфлікт мирним шляхом, але турецькі уповноважені відмовилися задовольнити вимоги повсталих герцеговинців про зменшення податків. Султанський комісар на переговорах в Невесин'є Костан-Ефендія повідомив в Сараєво, що повсталі відмовилися припинити опір. Султанська влада вирішили використовувати регулярні війська (низам) для придушення руху. 24 липня турки зробили перший наступ на повстанців, яке було відбите. Успіх, взятий в битві, мав велике моральне значення. На допомогу невесиньцям стікалися підкріплення з інших районів Герцеговини. 6 серпня турки зазнали нову поразку. Під тиском Австро-Угорщини, що побоювалася розповсюдження повстання, весною 1876 р. Порту погодилася на 12-денне перемир'я (починаючи з 1 квітнем) для проведення мирних переговорів з повстанцями, які відбувалися в Суторіпе. Турецька сторона і цього разу відмовилася задовольнити вимоги повсталих; переговори були зірвані. Повстання продовжувалося. Турки несли важкі втрати. Після окупації Герцеговини Австро-Угорщиною в 1878 р. її війська розброїли 6750 повстанців. Трирічна героїчна боротьба гердеговннців показала справжню силу народу і стала прикладом для інших народів балканського півострова. 30 червня в північній Боснії і 2 липня в Трубаре (південно-західна Боснія) був проголошений Маніфест про приєднання Боснії до Сербії. Без жодного сумніву цей Маніфест був підготовлений з відома сербського уряду, про що говорить швидкість його підписання. Проголошення об'єднання Сербії з Боснією полегшувало положення повсталих. Повстання в Боснії стало складовою частиною широкого національно-визвольного руху на Балканах. В кінці 1876 р. в результаті військових невдач Сербія була вимушена підписати мир з Туреччиною, однією з умов якого була відмова Сербії від підтримки повстання в Боснії. Побоюючись, що турки можуть заселити землі боснійських селян, що бігли до Австро-Угорщини, сербський уряд порадив біженцям повернутися назад, а повстання припинити. Не дивлячись на це повстанці продовжували боротьбу і в 1877 р. Потім початок національно-визвольний та антифеодальне повстання у Болгарії 18 квітня-23 травня 1876. Підготовлялося Болгарським революційним центральним комітетом, який перебував у Джурджу (Румунія). Найбільшого розмаху набуло у південній Болгарії, де головними центрами повстання, на чолі якого стояли Т. Каблешков, Г. Бенковскій та ін, були міста Панагюріште, Копрівштіца, села Батак, Перуштіца. Однак погано озброєні загони повстанців були розгромлені турецькими військами. В інших частинах країни повстання звелося до розрізнених дій невеликих загонів, які також були розгромлені. Останнім подією А. в. була висадка 17 травня поблизу д. Козлодуй сформованого в Румунії загону (чоти) Х. Ботева. Загін дійшов до м. Враца і поблизу нього був знищений турецькою владою. Незважаючи на поразку, А. в. похитнуло турецьке феодальне панування в Болгарії, а жорстоке придушення А. в. сприяло загостренню міжнародного становища і стало одним із приводів до російсько-турецькій війні 1877-78, в результаті якої Болгарія була звільнена від турецького панування.

Берлінський конгрес — міжнародний конгрес, відбувся 1 (13 червня) — 1 (13 липня) 1878 р., скликаний для перегляду умов Сан-Стефанський мирного договору 1878, що відсумував Російсько-турецьку війну 1877—1878 рр.

Ініціаторами конгресу були Австро-Угорщина та Англія, які виступили проти посилення позицій Росії на Балканах, проти національного визволення слов'янських народів Балканського півострова, особливо проти утворення великої слов'янської держави — Болгарії. Росія під загрозою війни з Англією та Австро-Угорщиною, ослаблена щойно завершеною війною з Туреччиною і не підтримана Німеччиною, була змушена погодитися на скликання конгресу.

У роботі конгресу взяли участь представники Росії, Англії, Австро-Угорщини, Німеччини. Були присутні також делегації Франції, Італії та Туреччини. На конгрес були запрошені представники Греції, Ірану, Румунії, Чорногорії, Сербії.Берлінському конгресу передував ряд угод. 18 (30 травня) 1878 відбулася секретна англо-російська угода, що зумовила в загальних рисах умови перегляду Сан-Стефанський договору. 23 травня (4 червня) Англія підписала секретну конвенцію з Туреччиною, за якою Туреччина передавала їй важливий стратегічний пункт — острів Кіпр, Англія ж зобов'язалася захищати турецькі володіння в Азії. Англо-австрійська угода 25 травня (6 червня) визначила загальну лінію поведінки обох держав на конгресі.

Головував на конгресі німецький канцлер Бісмарк. Найважливіші питання зазвичай попередньо вирішувались на приватних нарадах представників Німеччини, Англії, Австро-Угорщини та Росії, делегації яких очолювали відповідно Бісмарк, прем'єр-міністр Бенджамін Дізраелі, міністр закордонних справ Д. Андраші та канцлер А. М. Горчаков.

Суперечки йшли в основному з приводу Болгарії, територію якої, визначену Сан-Стефанський договором, Австро-Угорщина і Англія бажали урізати до мінімуму, про Боснію та Герцоговину, на які претендувала Австро-Угорщина, і про території у Закавказзі, яке відійшло від Туреччини до Росії, проти чого протестувала Англія.

Підсумком конгресу стало підписання Берлінського трактату, за яким Болгарію було поділено на три частини; Фракія та Албанія залишались за Туреччиною; визнана незалежність Чорногорії, Сербії та Румунії. Масове невдоволеня балканських слов'ян рішеннями конгреса викликало Кресненско-Разрожське повстання. 1 (13) липня був підписаний Берлінський трактат, з'явився результатом роботи Берлінського конгресу, скликаного за ініціативою західних держав для перегляду умов Сан-Стефанського договору на шкоду Росії і слов'янським народам Балканського півострова. Болгарія була розділена на три частини: васальне князівство від Дунаю до Балкан з центром в Софії; болгарські землі на південь від Балкан утворили автономну провінцію Турецької імперії - Східна Румелія з центром в Філіппополі; Македонія - землі до Адріатики й Егейського моря поверталися Туреччині без будь-яких змін у статусі.

Болгарія з центром у Софії оголошувалася автономним князівством, виборний глава якого затверджувався султаном за згодою великих держав. Тимчасово управління Болгарією до введення в ній конституції зберігалося за російською комісаром, проте термін перебування російських військ в Болгарії був обмежений 9 місяцями. Турецькі війська не мали права перебувати в князівстві, але воно зобов'язане було платити Туреччині щорічну данину.

Туреччина отримувала право охороняти кордони і Східної Румелії силами тільки регулярних військ, розташованих в прикордонних гарнізонах.

Фракія і Албанія залишалися за Туреччиною. У цих провінціях, а також на Криті і в турецькій Вірменії, Туреччина зобов'язувалася провести реформу місцевого самоврядування відповідно до органічним регламентом 1868 р., зрівнявши в правах християн з мусульманами.

Туреччина відмовлялася на користь Персії від прав на спірний прикордонний р. Хотур. 38 28'17 "пн. ш. 44 24'00 "в. д. / 38.471389 с. ш. 44.4 в. д. (G) (O)

Була визнана незалежність Чорногорії, Сербії і Румунії.

Територіальні збільшення Чорногорії та Сербії, передбачені Сан-Стефанського договору, були урізані.

Чорногорія, що отримала на Адріатичному морі порт Антібарі, позбавлялася права мати флот, а морський і санітарний контроль в цих водах передавався Австро-Угорщини.

Територія Сербії кілька збільшувалася, але не за рахунок Боснії, а за рахунок земель, на які претендувала Болгарія.

Румунія отримувала Північну Добруджу (англ.) і дельту Дунаю.

Австро-Угорщина домоглася права на окупацію Боснії і Герцеговини та розміщення гарнізонів між Сербією і Чорногорією - у Новопазарском санджак, який залишався за Туреччиною.

Виправлення греко-турецького кордону було надано переговорам цих двох країн за посередництва європейських держав у разі їх невдачі. Остаточне рішення про збільшення території Греції було прийнято в 1880 р. передачею Греції Фессалії і частини Епіра.Гарантувалася свобода судноплавства по Дунаю від Чорного моря до Залізних Воріт. Росія відмовлялася від Баязета і Алашкертская долини і придбала лише Ардаган, Карс і Батум, в якому зобов'язалася ввести режим порто-франко (порт вільної торгівлі). До Росії переходила Південна Бессарабія.