1. Проаналізуйте основні проблеми етногенезу давніх слов'ян.Етногенез — це сукупність історичних явищ і процесів, які супроводжують всі етапи становлення та розвитку того чи іншого етносу: від родоплемінного ладу до формування окремих етнічних спільнот, на основі яких урешті-решт утворюються певні народності, народи, а згодом — і нації в сучасному розумінні. Процес етногенезу давніх слов'ян характеризується низкою важливих ознак. Насамперед — це наявність певної території, яку займає даний етнос, з обов'язковим урахуванням того, що в майбутньому ареал розселення тих чи інших племен обов'язково змінюватиметься. По-друге — це наявність певної загальнослов'янської культури, що забезпечувала функціонування цих племен як повноцінної етнічної системи. По-третє — це існування праслов'янської мови, без якої процес згуртування слов'янських племен та виникнення єдиного етносу був неможливий. І нарешті — досягнення цією етнічною спільнотою необхідного рівня самосвідомості, яка сприяла формуванню системи загальнослов'янських цінностей. Ознакою досягнення саме такого рівня самосвідомості була поява у джерелах відповідного етноніма — "слов'яни".Загальновизнаним у сучасній історичній науці вважається положення, що слов'яни, які згодом розселилися в Центральній, Південно-Східній та Східній Європі, — є автохтонами і представляють одну з гілок індоєвропейської спільноти, що колись існувала. Саме з цього етнотериторіального загалу вийшла германо-балтослов'янська спільнота, з якої згодом виділилось балтослов'янське етноплемінне об'єднання. І тільки після того, як на початку І тис. н. е. слов'янобалтська спільнота розпалася, розпочалось формування праслов'ян — носіїв давньослов'янської мови. Від початку нової ери та впродовж майже всього Індоєвропейці — велика група племінних об'єднань (слов'ян, балтів, германців, романців, греків та ін.), формування яких відбувалося на просторі від сучасної Індії до Західної Європи. Вони розмовляли спорідненими мовами, що свідчило про їхнє спільне походження (це підтверджує наявність спільних елементів матеріальної та духовної культури). Існує гіпотеза, що прабатьківщиною індоєвропейців є Мала Азія, звідки на зламі IV—ІІІ тис. до н. е. розпочалося їхнє розселення на просторах Євразії. У процесі розселення та саморозвитку, впливу автохтонної людності та місцевих мов формуються нові етноплемінні утворення, матеріальна та духовна культура (а разом з ними і мови) яких набувають певних і досить суттєвих відмінностей. Так, на півночі Європи локалізувались германці, в центрі — кельти, на схід від Дніпра — індоіранці, а у проміжній зоні від Балтики до Карпат — слов'яни і балти.

першого тисячоліття тривала міграція слов'янських племен, що супроводжувалась відокремленням, змішуванням, асиміляцією, знищенням та іншими процесами, які, врешті-решт, у наступні століття стали підґрунтям для виникнення трьох гілок сучасного слов'янства: західної, східної та південної. Аналіз наявних наукових даних дає підстави стверджувати, що слов'яни сформувались як спільнота в результаті процесу злиття праслов'янських племен, які використовували давньослов'янську мову, з іншими етнічними спільнотами, що в ті часи населяли (або опинилися там в результаті міграції) Центрально-Східну Європу. Так, південні слов'яни сформувалися після слов'янізації фракійців, іллірійців та іншого населення Балкан. Саме цим, певною мірою, можна пояснити той факт, що за всієї подібності мов і тотожності багатьох елементів культури, в усьому іншому між різними слов'янськими народами існують суттєві відмінності, зокрема за антропологічними ознаками. Це стосується як східних, так і південних, і західних слов'ян, проте відмінності такого роду є характерними також для окремих груп тих чи інших європейських народів.

2. Назвіть основні джерела вивчення історії південних і західних слов'ян.Джерела про древніх слов'ян діляться на три категорії: письмові, археологічні та лінгвістичні.  Писемні джерела про стародавніх слов'ян виникли у сусідніх народів. Це - твори візантійців, авторів Заходу і письменників Сходу, самі ж слов'яни у цей час своєї писемності ще не мали. Перші відомості про слов'ян повідомили автори перших століть нової ери: Гай Пліній Старший,. написав "Природну історію"; Публій Корнелій Тацит - автор твору "Про походження і місцях проживання германців"; астроном і географ Клавдій Птолемей, який жив в Олександрії і створив "Географічне керівництво". Ці автори наводять дані про географію розселення слов'ян, називаючи їх "венедами". Більш докладно розповідає про слов'ян Йордан, автор одного з найбільших творів епохи раннього середньовіччя "Гетики", що виник в VI ст.  Найбільш грунтовно описували слов'ян візантійські автори. Найбільш раннім з них є Пріск (ок.410-475 р.), скласти "Історію", від якої до нас дійшли тільки фрагменти, які засвідчили факт проникнення слов'ян на Балкани. Особливе значення для вивчення древніх слов'ян має "Історія війни з готами" Прокопія Кесарійського (бл. 490 - бл. 562 р.). Тут є відомості про зайнятої слов'янами території, про їх вторгнення у володіння Східно-Римській імперії, про їх суспільний устрій, побут і релігії у VI ст. Цінним доповненням служить «Стратегікон» Маврикія, візантійського полководця, а з 582 по 602 р. імператора Візантії. Продовжувачем Прокопія в описі воєн був Агафій Мірінейскій, Який у праці "Про царювання Юстиніана" говорить про війни імперії, в тому числі і зі слов'янами. Важливі відомості про слов'янські племена на Балканах у VI-VII ст. містяться в "Історії" Феофілакта Сімокатта. Самим же великим візантійським істориком був Костянтин Багрянородний (913 - 959 р.), який залишив два найважливіших твори, що складають як би єдине ціле - "Про феми" і "Про народи", звичайно згадуються в літературі під загальною назвою "Про управління імперією ". Тут містяться важливі відомості про західних слов'ян і особливо про південних слов'ян - сербів і хорватів. Автор дає детальний історичний та географічний нарис історії хорватів і сербів з часу їхнього приходу на Балканський півострів в VI ст. і розселення на території колишньої римської провінції Далмації.  Писемні джерела про слов'ян оповідають головним чином про зовнішні події слов'янської історії - про хід їх воєн, тактиці їх ведення, про військовий устрій, про відносини слов'ян з іншими народами.  Що ж стосується внутрішнього життя слов'ян - господарства, побуту, культури, - то про них можна судити на підставі археологічних даних. Слов'яни з'явилися в Європі в результаті тривалого процесу спілкування їх між собою і з іншими народами. До початку епохи середньовіччя склалося близько десятка їхніх культурних утворень. За узагальненими даними археології останнього часу основними слов'янськими культурами цього історичного періоду є: празько-корчаковская, суковско-дзедзінская, пеньковская, іменьковская,. Вивчення цих культур, а також лінгвістичні дані показують, що в останні століття першого тисячоліття створюється кілька слов'янських етнічних груп, а єдиний праслов'янська мова поділяється на окремі слов'янські. 

3. Охарактеризуйте особливості ранньофеодального ладу в державах південних і західних слов'ян.З давніх-давен вздовж південного берега Балтійського моря, між Лабою (Ельбою) і Віслою, проживали багаточисельні слов’янські племена. Вони заснували нинішній Щецин і Колобжег, Любек і Магдебург (Девин). Від їх “Помор’я” виникла німецька назва всього району – Померанія. Слов’янські поселення розміщувались і там, де тепер Берлін: тут колись до свого знищення жили стодоряни. Історія застає прибалтійських слов’ян на стадії розпаду первіснообщинних відносин і формування держави.Суспільний лад

Основну масу населення складали вільні люди – смарди. Свої обов’язки і свої права вони бачили в тому, щоб брати участь у народних зборах (віче), воювати, мстити за кровну образу. На збори вони з’являються озброєними.

Вище смарда стоїть знатна людина – князь, старійшина, княжий дружинник, а в містах Помор’я – купець, землевлас-ник і старійшина одночасно, що розбагатіли на торгівлі. Нижче смарда – напіввільний “десятник”, жертва “подачі” (так називалась у слов’янському Помор’ї боргова кабала) і раб. Ці обидві групи, близькі за своїм юридичним положенням, скла-дали ядро залежного населення.Політичний устрій прибалтійських слов’ян був неодна-ковим у різних племен.

У Помор’ї раніше, ніж в інших районах цієї країни, встановлюється панування майнової знаті. Вічові збори міського люду стають знаряддям правлячої аристократії.

У бодричів перемагає сильна князівська влада, здійсню-ється територіальний поділ населення, укріплюється система оподаткування, розповсюджується князівська адміністрація.Виникають ранньофеодальні держави, але лютичі біль-ше за інші племена затримались на стадії додержавного роз-витку. Починаючи з Х ст. у них зникає княжа влада, керівни-цтво справами зосереджується в руках народних зборів і старійшин.У ХІІ ст. в чеському князівстві існувала двірцево-вотчинна система управління. На чолі князівських міст і маєтків стояв каштелян (градський жупан). До його обов’язків належало збирання ополчення і командування ним, стягування податків, встановлення правосуддя. Його помічником був владир – управитель князівських маєтків. Разом з членами градської він розглядав судові справи. Контроль за виконан-ням судових рішень і збір мита покладались на помічника. Чиновниками нижчого рангу були старші й молодші урядни-ки (підкоморії, підсудки, секретарі). Наприкінці XІV ст. центральна влада стала обтяжливою для великих феодалів і вони неодноразово виступали проти неї. У боротьбі проти магнатів король опирався на земанів (дрібних феодалів), проте цієї сили при слабкості міщан було недостатньо.У період станово-представницької монархії (XV – початок XVІ ст.) у Чехії скликався сейм, на якому засідали пани, володарі й міщани. Останні були представлені депутатами. При королі діяла Земська рада, де за участю панів розгляда-лись найважливіші справи, у тому числі й судові. Місцеве управління залежало від знаті.Протягом VІІ – ІХ ст. у Болгарії відбувається процес формування феодальних відносин. Панівне становище у феодальному суспільстві займають представники родоплемінної знаті протоболгар на чолі з ханом і його дружиною, про що свід-чить термінологія протоболгарського походження, яка збере-глася до наших днів (Болгарія, болгари, назви багатьох міст і т.д.). Але панування протоболгар над слов’янами продовжу-валось недовго. Оточені монополітним і сталим землевласни-цьким слов’янським середовищем, кочівники-протоболгари з часом стали осідати на землі, засвоювати слов’янські звичаї і мову, а через два століття повністю асимілювались слов’янами, втративши свою стару культуру і мову. До Х ст. Завершується процес формування єдиної болгарської народності. З кінця VІІІ ст. із розповсюдження християнства до феодалів приєдналось і вище духовенство, єпископат. Представники аристократії називалися жупанами, боілами, тарханами, бага-гурами, а в сукупності вся знать називалась боярством (бо-лярством). Дружинники хана (богаїни) входили в склад нижчого шару правлячого класу. Невелика частина багатих селян-общинників (кмети) ви-ділялась із общини і вливалась у склад феодалів. Одночасно йшов процес розорення вільних селян, які потрапили в боргову кабалу. З часів візантійського панування і протягом всього Дру-гого Болгарського царства феодальна власність на землю бу-ла в двох основних формах: баштина – спадкова і вільно-відчуджувана власність феодалів та пронія – земельне воло-діння васала, яке надавалось йому великим феодалом або ца-рем за умови несення васальної (військової) служби.Селянство, яке складало основну масу населення, поді-лялось на баштинників, париків, отроків. Баштинники вважа-лись особисто вільними людьми, які зберегли право власності на свій наділ і навіть обмежене право розпорядження ним. Із розвитком феодалізму їх кількість скорочувалась. Парики були найчисельнішою групою залежного селянства. Вони були спадковими держателями землі без права розпорядження нею і без права покинути свій наділ. Парик вико-нував різні роботи, ніс інші повинності на користь феодального власника землі і, крім того, сплачував державні податки. Отроки – потомки рабів, посаджених на землю, знаходи-лись в найтяжчому, найбезправнішому становищі. Їх кількість збільшилась після візантійського завоювання. На початку ХІV ст. з розвитком феодальних відносин рабство практично зникло, а отроки за своїм правовим становищем зблизились з париками, поповнивши ряди кріпосних селян. У ХІІІ ст. швидко зростає міське населення, розвивається ремесло, розповсюджуються візантійські монети. У середині століття в Болгарії налічувалось близько 70 міст, серед яких виділялись Средець (Софія), Пловдив, Плиска, Тирново та ін. Потрібність обміну викликає появу значного прошарку куп-ців. Велике значення мала зовнішня торгівля Болгарії з Візан-тією, Київською Руссю, Венецією, Генуєю, Сербією, Чехією, Угорщиною. 

Дещо пізніше, ніж у болгар, держава виникає у сербів. Ще в Х ст. у Сербії зберігається ділення на племена, народні віча, ради старійшин. Сільська община знаходиться в розквіті, сімейні відно-сини на перехідній стадії від групового шлюбу до індивідуальної сім’ї сучасного світу. Декілька поколінь нащадків одного батька живуть разом, під одним дахом, одним двором. Вони сукупно володіють майном, разом обробляють землю, їдять і одягаються із спільних запасів. Це те, що називається задругою (великою сім’єю, общиною).Вища влада в задрузі належить сімейній раді, в яку вхо-дять усі дорослі жінки і чоловіки, але безпосереднє управлін-ня знаходиться у руках вибраного усіма домачина.  Важливі справи, у тому числі і суд над винуватим, входили в компетенцію сімейної ради, і ні один значний продаж чи купівля не могли здійснюватися без згоди. Сільські общини об’єднувались жупою, так називався невеликий регіон, де жило декілька родів. На чолі феодальної Болгарії стояв монарх, верховний правитель країни – хан (слов’янською “князь”), який мав ти-тул “івіги” (великий). Хан був військовим керівником і одно-часно верховним жрецем. При хані діяла рада знаті. Інколи болгарські князі скликали збори “всього народу“. При Симсоні монарх став називатися царем (кесарем, василевсом). Ці титули були запозичені у Візантії.

Дещо пізніше, ніж у болгар, держава виникає у сербів. Ще в Х ст. у Сербії зберігається ділення на племена, народні віча, ради старійшин. Сільська община знаходиться в розквіті, сімейні відно-сини на перехідній стадії від групового шлюбу до індивідуальної сім’ї сучасного світу.Згідно з положеннями Законника Стефана Душана феода-ли поділялись на дві основні категорії: великі й малі властелі і властеличі. Властелі мали спадкоємні землі (баштину). За службу властеличам давали пронії, які мало чим відрізнялись від бенефіціїв. Великий соціальний прошарок становили ме-ропхи-залежні селяни, а також раби, які називались отроками. Крім того, зберігався прошарок вільних селян, так званих себрів, яким Законник забороняє будь-які зібрання (сходки): “Себрового собору хай не буде. Якщо ж знайдеться якийсь збирач, то відріжуться йому вуха і хай висмаляться йому вії” (ст. 68). Меропхи жили на властельській землі, відбуваючи пан-щину і сплачуючи оброк. У ст. 67 Законника сказано: “Меропхам закон на усій землі. На тиждень хай працюють два дні на поміщика і дають йому на рік царський перпер і безоплатно хай косять йому сіно одинь день, і обробляють виноградник один день, а хто не має виноградника, нехай виконують йому інші роботи один день”. Крім того меропхи відбували повинності ще й на користь держави. До видання Законника меропхи користувалися правом переходу від одного володільця до іншого. Законник позба-вив їх цього права і передбачив репресії за сприяння у втечі невільній людині “у чужу землю”. У ст. 97 Законника говори-лось: “Хто полегшить втечу чужої людини у чужу землю, зо-бов’язаний доставити господарю сімох”. Царська влада обмежувалась собором, в якому засідали вищі світські й духовні феодали. Оскільки Законник прийма-ли на соборі, знать внесла в нього низку вигідних для неї до-повнень. У новому адміністративному діленні держави був послі-довно проведений принцип територіального розподілу насе-лення. Країна поділялась на округи, жупи, села. На чолі адмі-ністративних одиниць стояли чиновники царя: намісники, жупани, челники. Властелі мали свою адміністрацію. Їм ви-давали спеціальні дипломи (хривосули), які нагадували імунітетні грамоти.

4. Визначте історичне значення Великоморавської держави в процесі державотворення у західних слов'ян.

Вели́ка Мора́вія (чеш. Velkomoravská říše) — історична держава західних слов'ян у басейні Середнього Дунаю, що сягала верхів'їв рік Лаби й Одеру. Виникла наприкінці VIII — початку IX століть на території сучасних Словаччини й Моравії та досягла розквіту в 860—880 роках.

На початку IX століття князівство на річці Північна Морава, лівій притоці Дунаю, у теперішній східній Чехії, приєднало або підкорило собі слов'янські землі, розташовані навколо нього й домоглося фактичної незалежності від імперії, створеної Карлом Великим. Великоморавське князівство об'єднувало в той час слов'янські землі на середньому Дунаєві і його притоках — чехів, словаків, панонських слов'ян, східних словенців і східниххорватів і прагнуло звільнитися від верховенства й заступництва німецького імператора й баварських єпископів.

Князі Моймир І (Mojmír) (830—846), який в 833 приєднав до своєї держави Нітранське князівство, і Ростислав (846–870) виступили проти агресивної політики німецьких феодалів. Боротьба із зовнішньою експансією, підпорядкована логіці внутрішньодержавного будівництва, змусила Велику Моравію прийняти християнство й створити власну церковну організацію. Термін Великоморавія став уживатися, починаючи з візантійськогоімператора Костянтина VII Багрянородного в його праці De Administrando Imperio, написаної близько 950 року.

На прохання князя Ростислава сюди були спрямовані знамениті брати місіонери Кирило і Мефодій, слов'яни за походженням. Ці ченці, що діяли у Великій Моравії створили одну з слов'янських писемностей — кирилицю. Папа Адріан II висвятив Мефодія на єпископа Моравії та Паннонії, давши йому, як своєму легатові, всі місіонерські повноваження.

По смерті князя Ростислава в країні правив князь Святополк (Svatopluk) (870-894), який провадив пролатинську політику. При ньому латинський обряд, поширюваний західними місіонерами, взяв гору над візантійським. У 874 році Людвіг Німецький був змушений визнати незалежність Великої Моравії, що перетворилася на королівство, яким князь Святополк правив до 894 року. За добу Святополка Велика Моравія набула найбільшого розміру.

Столицею на Великоморавії було місто Велеград, чиє місцезнаходження на сьогоднішній день невідоме.

На початку X століття у Великоморавську державу вторглися угорські племена, найбільш великі міста були зруйновані й запустіли. Держава розпалася в результаті мадярського завоювання в 906—907 роках. В Угорщині слов'янське населення було асимільовано. Згодом Моравія стала частиною Богемії. Історичне значення Великоморавської держави полягала в тому, що вона гальмувала експансію німецьких феодалів. Великоморавське князівство стало колискою державності для значної частини західних слов’ян, а й мало велике культурне значення для цього регіону Європи.

5. Проаналізуйте основні передумови виникнення та загальні засади розвитку І Болгарського царства. Наприкінці VII століття (681 - 1018 роки) на Балканському півострові виникає ще одне слов'янське державне об'єднання - Перше Болгарське царство.Підпорядкування слов'ян протоболгар обійшлося , очевидно , без сутичок . Слов'яни Західного Причорномор'я , по всій ймовірності , ще не створили військово- політичної освіти , яке могло б виступити проти війська Аспаруха . Існуюче до приходу болгар слов'янське об'єднання «Сім пологів » Аспарух розформував , переселивши частина населення на захід для захисту від Аварського каганату , частина - на південь для захисту від вторгнень візантійців. Деякі слов'янські формування самі визнали верховну владу Аспаруха.

Перша згадка про Болгарському царстві відноситься до 681 року, коли візантійський імператор Костянтин IV Погонат , розгромлений військами хана Аспаруха, підписав договір , за яким був змушений платити річний податок болгарському хану . Пізніше візантійські імператори ще не один раз будуть визнавати законність Першого Болгарського царства та його правителів. Першою столицею цієї держави стала Плиска. Це було воєнізоване державне об'єднання, вища влада в якому належала прийшлому кочового тюркомовного племені, а підлегле землеробське населення становили слов'яни і раніше асимільовані їм фракійці (сліди дії фракийской культури на слов'ян виявляються в етнографії - в елементах святкових обрядів , весільних і похоронних ритуалах , релігійних уявленнях , а також в деталях одягу і прикрас - і деяких фольклорних особливостях ) . Археологічні дані показують , що до IX століття на території Першого Болгарського царства існують два самостійних етносу - тюрків і слов'ян, але з IX століття болгари сприйняли культуру більш численного слов'янського населення. Болгарська хан Крум ( 803-814 роки)л в виданих ним законоположеннях вже не робить ніяких відмінностей за етнічною ознакою. У складі адміністрації Болгарського царства присутні не тільки тюрки, а й слов'яни, і роль їх поступово зростає. Так, при Крум послом Болгарії в Константинополі був слов'янин Драгомир , серед наближених хана знаходилися особи зі слов'янськими іменами. У результаті змішування слов'ян і протоболгар сформувалася нова етнічна спільність , за якою закріпилася назва « болгари ». Процес етногенезу остаточно завершився тільки в Х столітті. Ставши слов'янської етнічною групою, болгари успадкували від слов'ян сільську громаду , а від протоболгар - військову організацію. Проникнення тюркізм в мову слов'ян на цьому етапі було незначним : слов'яни засвоїли деякі військові терміни , найменування титулів , специфічно протоболгарським речей , одиниці рахунку і часу.Під час правління царя Бориса I ( 852 - 889) священнослужителі, брати Кирило і Мефодій створили слов'янський алфавіт ( 863). В 865 року християнство оголосили державною релігією, згодомБориса I канонізували. В 867 скориставшись смутою в Візантії болгари захоплюють місто Ліхнідос (пізніше Охрід). Потужність Першого Болгарського царства трималася на сильних і мудрих правителів . Після смерті Симеона держава стала швидко розпадатися. Болгарські землі терплять набіги русичів (війська Святослава кілька разів вторгаються на територію Болгарії ) , візантійців , шматують внутрішніми протиріччями . У цей час у Болгарії виникає єретичне рух богомилов , які проповідували миролюбність і рівноправність , але одночасно закликали до непокори владі і засуджували паразитичний спосіб життя військової та церковної знаті. Падіння Першого Болгарського царства триває до 1014 року, коли війська царя Самуїла були розбиті в битві при Беласица армією імператора Василя II . П'ятнадцять тисяч болгар були захоплені в полон і засліплені за наказом візантійського імператора . На кожну сотню сліпців був залишений один одноокий. Коли це військо калік постало перед Самуїлом , серце правителя не витримало , і він через якийсь час помер. Перестало існувати і Перше Болгарське царство. У 1021 візантійська армія захопила Срем , останній оплот незалежності болгар.