23. Видатні українські художники доби бароко.

Лосе́нко Анто́н (Антін) Па́влович (нар. 30 липня (10 серпня) 1737, Глухів, Глухівський полк, Гетьманщина — пом. 23 листопада (4 грудня) 1773, Санкт-Петербург, Російська імперія) — український та російський живописець, педагог і культурний діяч. Академікпетербурзької Академії мистецтв (1770), професор (1772). Основоположник російського історичного живопису.

Володи́мир Лýкич Боровикóвський (* 24 липня (4 серпня) 1757, Миргород, Миргородський полк, Гетьманщина — †6 (18) квітня 1825) — український маляр, живописець, іконописець та портретист, академік Петербурзької Академії мистецтв (з 1795)

Марі́я Костянти́нівна Башкірцева, або Марі́я Костянти́нівна Башки́рцева (*23 листопада 1858^[1], Гавронці, Полтавський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія — †31 жовтня 1884, Париж) — французька художниця українського походження, майстер жанрового живопису; автор знаменитого "Щоденника".

23. Видатні українські вчені нової доби.

Мико́ла Микола́йович Банти́ш-Ка́менський (* 16 (27 грудня) 1737, Ніжин, Гетьманська Україна — † 1 лютого 1814, Москва, Російська імперія) — український історик, архівіст, громадський діяч консервативного крила (прибічник імператора Павла І-го).

Також археограф, бібліограф. Автор підручників з латинської мови для семінарій Відомства православного сповідання Російської імперії. Упорядник видань українських богословів Феофана Прокоповича, Варлаама Лащевського, Феофілакта Горського, Іакинфа Карпінського. Підготував до друку низку староукраїнських пам'яток і цілий корпус міжнародної документації, зокрема з Гетьманщини.

23. Видатні українські скульптори Нової доби.

Ігна́тій (Гнат) Стобенський (відомий також як сницар Ігнатій;^[1] пом. 1742) — сницар жовківської школи першої половини 18 століття, український галицький скульптор-різьбяр^[2][1][3]. Батько Івана Стобенського. Мешкав у Жовкві.

26. Формування укр.. Літ. Мови в кінці 18-поч. 19 ст.

У 2-й пол. 17 — на поч. 18 ст. триває жанрова диференціація укр. писемності (ділова мова — акти міських урядів, універсали гетьманських, полкових, сотенних канцелярій; мова шкільних драм, ліричних пісень, бурлескних віршів, віршованої сатири тощо). З’являється істор. проза, козацькі літописи, а в 2-й пол. 18 ст. — різножанрова творчість І. Некрашевича, Г. Сковороди. В усіх стилях і жанрах функціонували обидва типи староукр. літ. мови — слов’янорус. (слов’яноукраїнська) і «проста мова». Навіть твори одного жанру писалися або «простою мовою» (літопис Самовидця), або слов’яноукраїнською (літопис Граб’янки). «Проста мова», зауважує П. Житецький, була наслідком «взаємодії між мовою книжною — слов’яноруською і народною». «Проста мова» різних жанрів і в різних авторів неоднаково засвідчувала вплив живої нар. мови. У 18 ст. сусп., реліг., культурні умови в Лівобереж. Україні спричинилися до того, що обидва різновиди староукр. літ. мови занепадають. Мовні реформи рос. царя Петра І були спрямовані на те, щоб у друкованих в Україні реліг. текстах не було ніяких відмінностей порівняно з моск. практикою. Від серед. 18 ст. у Центр. і Лівобереж. Україні мовою ділового спілкування стає російська. Староукр. книжна мова використовується часом як високий стиль у л-рі, проте її витісняє у худож. творчості нар. мова (твори, написані в народнопісен. стилі).

Найвизначнішим твором української національно-політичної думки кінця XVIII - першої половини XIX ст. став історико-публіцистичний твір "Історія Русів", написаний невідомим автором наприкінці XVIII - початку XIX ст., опублікований 1846 р. у Москві під авторством визначного українського письменника, проповідника, архієпископа Георгія Кониського. У ньому проводилася думка етнічної, національної та політичної відмінності між українським і російським народами. Автор прагнув довести пряму спадкоємність України ("Малоросії") від Київської Русі, показати, що Україна мала власну, відмінну від Росії історію. 

У кінці XVIII - на початку XIX ст. зростає інтерес до української мови, з´являються спроби визначити її особливості та місце серед інших слов´янських мов. Учені обґрунтовують право української мови на самостійне існування та подальший розвиток, що сприяло виділенню українського мовознавство в окрему науку. Проте більшість заможної верхівки, чиновництва та духовенства користувалися переважно російською мовою, а українська була мовою спілкування простого народу. Офіційна влада твердила, що української мови немає, а є лише діалект російської мови, не придатний для літературного вживання.1798 виходить друком «Енеїда» І. Котляревського, від якої починає історію нова українська літературна мова.Два джерела нар. мови — розмовно-побутове і фольклорно-пісенне — розбудовуються у творчості наступників І. Котляревського — П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ’яненка, поетів-романтиків, які своєю практикою збирання укр. фольклору, теор. настановами вводити рідну мову в культур, обіг сприяли виробленню норм нової укр. літ. мови (див.Роль письменників у розвитку української літературної мови).

На 20 — 40-і pp. 19 ст. припадають спроби грамат. лексикогр. вивчення укр. мови, зокрема граматика О. Павловського (1818), словник П. Білецького-Носенка (1840), поява в Зх. Україні альм. «Русалка Дністровая» (1837) сприяли кодифікації норм укр. літ. мови. Тоді ж з’явилися граматики української мови в Галичині та Закарпатті (автори — І. Могильницький, І. Левицький, І. Вагилевич, Й. Лозинський, Я. Головацький, М. Лучкай), друкуються також публіцист, твори укр. мовою. Нова укр. літ. мова утвердилася щодо нормування і повноти своїх стиліст.-естет. можливостей у мовній творчості Т. Шевченка.