2.3. Чотири державно-політичні платформи сучасного глобалізму.

Вашингтонський консенсус.

В агрегованому вигляді

сучасний глобалізм реалізується в чотирьох державно-політичних платформах.

I платформа – створення

Єдиної світової економіки і

Єдиного світу

завдяки розвитку і

поступовому об’єднанню

континентальних економічних і фінансових союзів,

регіональних валют і континентальних політичних конфедерацій.

Роль взірця покликані зіграти ЄС і НАФТА,

євро і долар.

Розширення ЄС на Схід і перетворення НАФТА на спільну американську зону вільної торгівлі

мають супроводжуватися створенням і посиленням аналогічних угруповань і конфедерацій на інших континентах.

На наступному етапі відбувається

інтеграційне стикування

континентальних конфедерацій.

Наприклад, об’єднання ЄС та НАФТА у Новий трансатлантичний ринок.

На завершальному етапі

всі континентальні конфедерації

зливаються в Єдиний світ

зі спільною економікою.

II платформа – сприяння поширенню американської господарської практики, американської валюти,

законодавства,

економічних інститутів на весь світ.

III платформа –

поступового сприяння глобалізації

завдяки

активізації лібералізації економічної і фінансової діяльності,

розширення сфери відповідальності міжнародних організацій, що працюють на цілі лібералізації, таких, як СОТ, МВФ та ін..

IV платформа – створення

єдиного світового економічного правопорядку

і на цій основі

розвиток інтернаціональних інститутів,

які дають змогу проводити скоординовану світову соціально-економічну і фінансову політику.

Реалізація будь-якої

з названих державно-політичних платформ

(а особливо другої і третьої)

так чи інакше передбачала

застосування принципів моделі

Вашингтонського консенсусу,

яка в практичній площині віддзеркалювала принципові аспекти глобалізму.

2.4. Потенціал азіатського глобалізму.

Новим світовим феноменом

першої чверті XXI ст.,

на думку академіка НАН України О.Г. Білоруса, стане глобалізація Азії та

особливий азіатський глобалізм.

Він виступає, з одного боку, альтернативою панамериканському глобалізму,

а з другого – механізмом посилення могутності всесвітньої системи глобалізму.

Азіатський глобалізм стане

ще агресивнішим і експансивнішим,

ніж американський (євроатлантичний).

Очевидно, він буде здатним потіснити країни Заходу і перетворити Південно-Східну Азію на провідну зону світової економіки, що найдинамічніше розвивається.

Досить вірогідним є утворення

могутнього

альтернативного Азіатського валютного фонду.

Азіатський глобалізм невдовзі контролюватиме фінансові потоки глобального капіталу.

Тема 3: Школи і міждисциплінарний статус глобалістики

3.1. Концепт глобалізації: історичний і міждисциплінарний аспекти

3.2. Погляди на глобалізацію гіперглобалістів, скептиків та трансформістів

3.3. Основні школи сучасної глобалістики

3.4. Міждисциплінарний статус глобалістики

3.1. Концепт глобалізації: історичний і міждисциплінарний аспекти.

Створення концепту глобалізації

відповідало

потребі соціальної науки

в подоланні державоцентристського підходу,

який вичерпує свій епістемологічний і теоретико-методологічний потенціал.

Суспільствознавство потребує

нової парадигми,

здатної дати

адекватне пояснення та розуміння розвитку сучасної глобальної системи

як органічної цілісності.

Але концепт глобалізації, який був спеціально розроблений для цього, поки що не здатен бути понятійною базою створення нової парадигми через свою спірність та відсутність сталого значення.

Піонером у

подоланні державоцентризму і

конструюванні теоретичних інструментів дослідження глобальної цілісності в останній чверті ХХ ст.

став світ-системний аналіз (ССА) –

напрям сучасної західної

історичної макросоціології,

створений групою ліворадикальних соціологів на чолі з І.Валлерстайном.

Теоретики ССА раніше за інших

усвідомили глобальну природу

систем соціальних взаємодій.

Сучасні глобальні процеси аналізуються теоретиками CСА крізь призму

поняття капіталістичної світ-економіки (КСЕ) – однієї з історичних систем,

у межах яких здійснювалася

організація суспільного життя людей

протягом історії. Отже, проблема

полягає у визначенні серед розмаїття концептів.

Останнім часом було багато розмов про виникнення

феномену «глобального правління» –

тенденції поступового

розвитку

наднаціональних політичних інститутів,

у яких концентрується суверенітет,

що раніше належав державам.

Ця тенденція вбачається в

переході від Вестфальської системи

до «європейського концепту» XIX ст.,

Ліги націй та

ООН і

повинна згодом

призвести до утворення

«світової держави» або

«транснаціональної держави».

На підтвердження правильності цього спостереження зазвичай вказують

утворення

Бреттон-Вудських інститутів (МВФ і Світовий Банк),

перетворення ГАТТ у ВТО,

діяльність Тристоронньої комісії,

Групи семи,

Всесвітнього економічного форуму.

Перспективи розвитку

глобального правління

у напрямі

витіснення національних держав

оцінюються в ССА достатньо обережно, якщо не скептично.

За поглядом І.Валлерстайна,

«глобальне правління»

не може розглядатись

як результат занепаду сильних держав

внаслідок

піднесення могутніх наднаціональних організацій.

Тут є зворотний зв'язок:

наднаціональні організації існують,

оскільки існують могутні держави,

які їх підтримують.

З цієї точки зору,

розвиток

феномену глобального правління

правильніше розглядати як

прояв тенденції зростання складності, масштабів і влади організуючих центрів КСЕ.