10.4. Глобальна інституалізація економічного розвитку

До числа

агентів глобального управління

відносять:

уряди,

міжнародні організації,

неурядові об’єднання,

транснаціональні корпорації,

епістемічні співтовариства і

навіть окремих осіб,

що володіють

необхідними для цього ресурсами.

Об’єктом глобального управління є

глобальне суспільство.

Наростання глобальної

економічної нестійкості

в міру розвитку

процесу глобалізації

актуалізує проблему

забезпечення симетрії

між процесами лібералізації

глобального переміщення ресурсів,

з одного боку, і

забезпеченням глобальної ув’язки

національних інтересів та

глобального регулювання основних

структурних пропорцій обміну, з іншого.

Все це дає

поштовх до розширення

сфери глобального управління

зі сфери мікрорівня і мезорівня

(ТНК та їх глобальні мережі)

до макро- і мегарівня

(міждержавні організації

і наднаціональні

регулюючі структури

інтеграційних формувань).

В умовах формування

глобальної економіки

створюються можливості

формування в країні

частини еліти, що, за своєю сутністю,

є елітою не цієї, а іншої країни,

що їй протистоїть,

або, принаймні,

має інші інтереси,

котрі не збігаються

з інтересами даної країни

10.5. Регулятивний потенціал міжнародних економічних організацій

Протягом свого існування

держави утворювали

певні союзи,

що відбивалось і

на взаємовідносинах

між державами як всередині цих союзів,

так і між союзами.

Тобто, світ можна

було визначати як

поліцентричний,

який час від часу

змінював свою конфігурацію.

Основні суб’єкти

системи регулювання

глобальної економіки –

це найбільш впливові

наднаціональні регулятивні інститути – міжнародні організації

ООН, МВФ,

група Світового Банку,

СОТ,

що були створені

винятково з метою

глобального регулювання та управління світовим

соціально-економічним розвитком.

Створення заінтересованими державами

певних організаційних структур

на практиці

не просто

породжує додаткові інструменти

досягнення тих або інших цілей цих держав,

а ще й веде до виникнення нових інтересів.

10.6. Роль суспільних інститутів в глобальних економічних процесах

Значну роль у розвитку

глобальних економічних процесів

поряд з

міжнародними

міждержавними організаціями

відіграють

суспільні,

неурядові організації.

Загалом міжнародні

неурядові організації оперують у своїй діяльності потужнішими фінансовими потоками, ніж ООН.

Тема 11: Міжнародні стратегії глобалізації

11.1. Загальні підходи до визначення стратегії. Моделі економічного розвитку

11.2. Поняття міжнародної системи, глобальної системи

11.3. Стратегії Європейського Союзу: мета і результат

11.4. Перспективні сценарії глобального економічного розвитку

11.1. Загальні підходи до визначення стратегії. Моделі економічного розвитку

Сучасна наука виділяє кілька основних моделей економічного

розвитку:

– теорія зовнішньої залежності, – неокласична модель вільного ринку,

– теорія ендогенного зростання,

– інноваційна теорія економічного розвитку,

– теорія структурних перетворень,

– модель лінійних стадій розвитку,

– модель сталого розвитку

11.2. Поняття міжнародної системи, глобальної системи

Під будь-якою системою розуміють сукупність елементів та відносин між ними.

Міжнародна система – це сукупність міжнародних гравців та відносин між ними. Як і інші соціальні системи, вона є системою взаємодії людей, що керуються у своїх діях свободою, свідомістю, ціннісними орієнтаціями тощо. Це означає, що визначальні чинники міжнародної системи пов’язані з такими феноменами, як вибір, мотивації, сприйняття тощо.

Нескоординована діяльність суверенних держав, що керуються своїми інтересами, формує міжнародну систему, що характеризується домінуванням обмеженої кількості найсильніших держав, а її структура визначає поведінку всіх міжнародних гравців. Зрушення в співвідношенні цих сил можуть змінити структуру міжнародної системи, але сама природа цієї системи, в основі якої лежить існування обмеженої кількості великих держав з несумісними інтересами, залишається незмінною. Це дозволяє аналізувати і прогнозувати лінії поведінки держав на міжнародній арені.

Метою міжнародної системи є підтримання внутрішнього стабільного стану. У структурному відношенні вона складається з незалежних та залежних змінних, взаємодія яких визначає загальний стан цих систем.

11.3. Стратегії Європейського Союзу: мета і результат

На саміті в Лісабоні у березні 2000 р. Європейська Рада визначила для ЄС стратегічну мету: протягом десяти років стати найбільш конкурентоспроможною економікою у світі, яка базується на знаннях та здатна забезпечити стійке економічне зростання, що супроводжується створенням нових і кращих робочих місць та більшою соціальною згуртованістю. У 2006 р. ЄС прийняв «Інноваційну стратегію», основною метою якої є забезпечення глобальної економічної конкурентоспроможності Союзу.

Стратегія передбачає подальші суттєві зміни у сферах освіти; потенціалу внутрішнього ринку Союзу; регуляторного середовища; співпраці основних учасників інноваційного процесу; фінансової підтримки інновацій; ролі національних урядів тощо. Визначено десять основних дій як політичний пріоритет і складову Лісабонської стратегії розвитку та зайнятості.

У розвиток «Інноваційної стратегії» 2006 р. Європейський Парламент і Рада прийняли рішення про започаткування «Рамкової програми конкурентоспроможності й інновацій на 2007–2013 рр.», та нову економічну стратегію «Європа 2020: Стратегія розумного, стійкого і всеохоплюючого зростання» («Europe 2020: A strategy for smart, sust ainable and inclusive growth»), яка була прийнята у березні 2010 р. і покликана допомогти в умовах глобальної нестабільності державам – членам Євросоюзу по вернутися на шлях сталого розвитку.

Вважається, що стратегія «Європа 2020» розкриває європейську соціально-економічну концепцію XXI ст., яка містить три основні фактори зміцнення економіки (базові стратегічні цілі):

1) Розумне зростання – розвиток економіки, основою якої є знання та –– інновації.

2) Стійке зростання –: підтримка такої моделі економіки, яка базується на ефективному використанні ресурсів, не шкодить довкіллю і є конкурентоспроможною.

3) Всеохоплююче зростання.

Заслуговують на увагу п’ять цілей, які ЄС має досягти до 2020 р.:

1) Зайнятість. 75% населення у віці 20–64 років повинні бути працевлаштовані.

2) Науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи мають отримувати інвестиції, обсягом у 3% ВВП ЄС.

3) Кліматичні зміни / енергія. Викиди парникових газів необхідно скоротити на 20 % (чи навіть на 30 % за сприятливих умов) порівняно з рівнем 1990 р.

Частка енергії від відтворюваних джерел має становити 20 % в енергобалансі.

Енергоефективність ВВП повинна зрости на 20 %.

4) Освіта. Частка учнів, що не здобули середню освіту, не повинна перевищувати 10 %.

Не менш як 40 % молоді віком 30–34 роки має отримати вищу освіту.

5) Подолання бідності. Необхідно скоротити на 20 млн осіб чисельність малозабезпечених.

11.4. Перспективні сценарії глобального економічного розвитку

Комплекс найгостріших глобальних проблем у нещодавньому минулому був пов’язаний із існуванням загрози ядерної війни між наддержавами, здатної стати катастрофою для всього людства. Зараз такої загрози не існує, але фатальною загрозою існуванню системи міжнародних відносин залишається можливість тотального ядерного конфлікту, міжнародний тероризм. Запобігання ядерній війні було спільною проблемою для попередньої системи, воно залишається головною і для системи майбутньої.

Надалі зростає гострота багатьох глобальних проблем.

Нерівномірність розвитку Півдня і Півночі закладає характер конфліктності у систему, загрожує втратою нею динамічної стабільності. Ця конфліктна нерівномірність є особливо небезпечною в умовах набуття багатьма державами Півдня ядерного статусу.

Вирішення глобальних проблем вимагає здійснення світовим співтовариством цілеспрямованої узгодженої політичної стратегії. В залежності від того, наскільки вдалою буде така стратегія, можна передбачати кілька можливих сценаріїв майбутнього [14, с. 534-535].

Перший сценарій передбачає американську гегемонію, хоча, як відомо, гегемонія – це позиція, яку дуже складно утримувати.

Другий сценарій прогнозує перехід монополярного світу в біполярний, виходячи з можливості появи у США глобально значущих конкурентів, перш за все Китаю або ЄС, чи формування передбачуваних чи несподіваних коаліцій.

Третій сценарій – це встановлення багатополярного світу. Відбувається складна взаємодія багатьох сил, світова історія представлятиме собою поєднання мирних періодів та конфліктних ситуацій, конкуренцію за зони впливу.

Четвертий сценарій передбачає паралельне існування кількох цивілізацій, які представлятимуть собою самодостатні та самостійні центри світового розвитку.

П’ятий сценарій відстоює апокаліптичне бачення світу, міжнародні катаклізми, силове вирішення геополітичних, економічних, культурно-цивілізаційних протиріч.