4. Можливості державного регулювання аграрного виробництва

Можливості для державного регулювання є дуже широкими.

1. Основною прерогативою держави є її законодавство. Налагодження оптимального функціонування державних та приватних інституцій є одним із головних урядових завдань, які не можуть бути вирішені тільки за рахунок ринкового саморегулювання. Класичною аграрною проблемою є земельна реформа та розподіл прав власності. Звідси – в Україні одним із найважливіших політичних рішень залишається приватизація землі.

2. Держава також може покращити функціонування аграрного сектору шляхом надання послуг та соціального забезпечення. Прогресивними типами аграрних політик є ті, які покликані вдосконалити інфраструктуру продовольчої системи. Серед них на протязі останніх років виділяють такі: розвиток аграрної науки та екстеншн, які фінансуються державними структурами; різноманітні програми охорони природних ресурсів, особливо консервація ґрунтів та водних ресурсів; використання зовнішніх ринків для експорту аграрної продукції власного виробництва, що поліпшує національний торговельний баланс, разом із освоєнням ринків для збуту надлишків виробництва, та ін. Загалом сучасні типи аграрних політик спрямовані на покращення оточуючого природного середовища або сприяння діяльності фермера чи споживача.

3. Нарешті, держава може безпосередньо впливати на функціонування аграрних ринків. Аграрна політика стосується двох типів ринків: ринки сільськогосподарських ресурсів, через який відбувається забезпечення аграрного виробника всім необхідним для виробничого процесу; ринки сільськогосподарської продукції, на яких відбувається процес обробки та подальшого просування харчових продуктів до національних та зарубіжних споживачів.

Державна політика на ринку ресурсів передбачає регулювання використання таких виробничих факторів, як земля та інші природні ресурси, аграрний кредит, промислові вироби для сільського господарства, а також трудові ресурси, що задіяні у всіх секторах аграрного виробництва.

Політика на ринках готової продукції включає широкий спектр законів та державних регулятивних дій, що застосовуються на таких ринках. Наприклад, це стосується таких питань, як саморегульовані ринки, або заходи підтримки цін з одночасним контролем рівня виробництва; торгові угоди у міжнародній торгівлі, субсидії, тарифні та нетарифні обмеження; субсидування цін для споживачів та питання, пов’язані із регулюванням таких процесів тощо.

5. Система цілей аграрної політики

Кожна раціональна політика передбачає постановку та реалізацію певних цілей. На практиці цілі галузі формулюються політичним шляхом, тобто у рамках політичної дискусії за допомогою компетентних законодавчих органів влади, наприклад, парламенту, де цілі перевтілюються у конкретні закони (національне аграрне законодавство).

В основному держави з ринковою економікою намагаються досягти чотирьох основних політико-економічних цілей:

1. Стабільність зайнятості населення: забезпечення високого рівня зайнятості, запобігання безробіттю.

2. Стабільність вітчизняної валюти: забезпечення стабільної вартості національної грошової одиниці і запобігання інфляції для стабілізації купівельної спроможності і вартості майна.

3. Вирівняний платіжний баланс (баланс усіх витрат і надходжень в операціях резидентів даної держави з нерезидентами за визначений період): забезпечення збалансованого торговельного обміну із закордонними державами для захисту внутрішньої (рівень цін) та зовнішньої (обмінний курс) вартості грошової одиниці, для стабілізації зайнятості і запобігання міжнародних конфліктів.

4. Економічне зростання: стабілізація розвитку економічної кон’юнктури і сприяння постійному економічному росту.

У своїй основі секторальні цілі повинні підкорятись загальноекономіч­ній системі цілей. У такому випадку аграрна політика також несе відповідальність за національний рівень зайнятості або розмір інфляції. Крім того, особливості аграрного сектора зумовлюють диференціювання і розширення системи цілей, яка ґрунтується на двох блоках цілей: забезпечення сировинними ресурсами і продуктами харчування, стабілізація ринків збуту і прибутків виробників.

Для більшості країн основними цілями аграрної політики є наступні:

• достатнє забезпечення потреб споживачів і переробної промисловості;

• забезпечення високої якості продуктів харчування;

• поліпшення міжгалузевого і міжрегіонального розподілу ресурсів;

• підвищення продуктивності на основі технічного прогресу;

• покращення міжнародної конкурентоспроможності аграрного сектору країни;

• участь у світовій торгівлі;

• стабілізація цін і умов збуту;

• стабілізація і підтримка прибутку виробників;

• збереження землеробства у несприятливих природнокліматичних умовах;

• низькі ціни для споживачів;

• охорона навколишнього середовища.

8