Збудник рикетсіозного кератокон'юнктивіту

Рикетсіозний кератокон'юнктивіт (повальний кератит, офтальмія, повальна хвороба очей) — інфекційне захворювання різних видів тварин, при якому роз­вивається кон'юнктивіт і кератит.

Вперше хворобу описав в 1951 р. Коулс в Південній Африці; в наступні роки її виявили в Америці, Азії, Європі. Збудник захворювання Rickettsia conjunctivae характеризується значним поліморфізмом. Форма клітин мікроба еліптична, ін­коли трикутна. Частіше — це кокобактерії або палички величиною 0,3-1,4 х 0,2-1,4 мкм, більшість з яких фарбуються біполярно. Культивуються в епітеліальних клітинах жовткового міхура курячих ембріонів.

Резистентність збудника в зовнішньому середовищі невисока. В природних умовах хвороба виникає серед великої рогатої худоби, верблюдів, птахів і свиней. Основний шлях передачі збудника — повітряно-крапельний, а також через деякі види мух.

Діагноз. При виникненні масових кератокон'юнктивітів їх рикетсійну при­роду підтверджують результатами мікроскопічних досліджень мазків, які го­тують зі зшкрібків кон'юнктиви й третьої повіки. Фарбують препарати за методом Романовського-Гімза.

Імунітет вивчений недостатньо. Засоби специфічної профілактики хвороби не розроблені.

ХЛАМІДІЇ

Хламідії відомі людству з незапам'ятних часів. Найбільш раннє повідом­лення про захворювання очей у людей, природа якого була пізніше визначена як хламідійна, зустрічається ще в одному із папірусів за 1500 років до н. е. В 1892 р. серед людей, які пливли з Південної Америки в Європу і мали контакт з папугами, виникло захворювання, що характеризувалося пневмонією. Дослід­ник Моранг назвав його пситакозом (від psittacos, лат. — папуга). Потім стало ві­домо, що цю інфекцію можуть поширювати не лише папуги, а й інші птахи, у зв'язку з чим її стали називати орнітозом (Ornis — птах).

Гальберштадтер і Провачеку 1907 р. описали генітально-окулярну інфекцію у людей, збудника якої вони назвали хламідіями. Понад три десятки видів збуд­ників різноманітних форм інфекційних захворювань людини та тварин, що спо­ріднені за морфологією, циклом розвитку та наявністю групового антигену, були об'єднані в одну родину, котра має назву «хламідії» (chlamydia). Ця назва є ви­дозміною первинного номенклатурного терміну chlamydozoon, котрий був нада­ний ще в 1907 році Гольберштедером та Провачеком. В той час ці автори вважали, що включення при трахомі утворюється в результаті проникнення в клітину вірусних елементарних тілець, котрі потім обволікаються клітинною речовиною, наче мантією. На цій підставі внутрішньоклітинні утворення отри­мали назву «хламідозоа» від злиття слів chlamydia — мантія та zoon — тварина.

Хвороби, зумовлені хламідіями у ссавців, були описані Мак Нуттом і Стем-пом лише в 40-50-х-роках минулого століття переважно у великої рогатої худоби і овець, а пізніше їх виявили й у тварин інших видів. Захворювання телят із симптомами енцефаломіеліту тої ж таки хламідозойної природи було описане в США у 1953 році, потім в Японії, Канаді, Швейцарії та Південній Африці. У 1958 році в США та ФРН одночасно було встановлено етіологічну роль хламідій у виникненні абортів в корів. Слідом за цими повідомленнями, подібні ж на­дійшли із Бельгії, США, колишніх НДР, Югославії та СРСР Хламідіоз свиней в Україні виявив і описав Бортнічук В.А. із співробітниками у 1970-75 роках. Вчені одночасно досліджували епідеміологічну роль хламідій, виявлених у свиней. При серологічному обстеженні обслуговуючого персоналу свинарських Ком­плексів з'ясувалось, що у сироватці крові приблизно п'ятої його частини є ан­титіла проти групового хламідійного антигену. Тож всерйоз звернули увагу на хламідійну інфекцію в середині 70-х років минулого століття, коли накопичився достатній дослідницький матеріал для синтезу та аналізу справ із захворюванням як в гуманній, так і ветеринарній медицині.

Хламідій відносять до класу Microtatobiotas (бактерії — облігатні внутрішньок­літинні паразити), порядку Chlamydiales ord. nov., родини Chlamydiaceae, роду Chlamydia з двома видами Chl. trachomatis, Chl. psittaci. У «Визначнику бактерій» Берджі (1997) відносяться до Групи 9 «Рикетсіі і хламідії».

Вид Chi. trachomatis об'єднує збудників, що викликають у людей трахому, урогенітальну інфекцію, венеричну лімфогранульому, неонатальну пневмонію, а також ендемічну пневмонію у мишей. Представники цього виду в інфікованих клітинах утворюють компактні включення, що містять глікоген, здатний фар­буватися препаратами йоду. Включення розміщуються у цитоплазматичних ве­зикулах, розрив яких відбувається на пізній стадії інфекції. Представники виду здатні синтезувати фолацин, у зв'язку з чим їх розвиток у клітинах пригнічується судьфадіазином натрію. Збудники, що об'єднані у вид Chl. psittaci, утворюють у клітинах нещільні розпушені мікроколонії, які не фарбуються йодом через від­сутність глікогену. Вони нечутливі до судьфадіазину натрію, в цитоплазмі ура­жених клітин реплікутоться повсюди і частіше розташовуються вільно, оскільки мембрани везикул розриваються на ранній стадії інфекції. До цього виду відно­сять збудників хламідіозів сільськогосподарських, промислових і диких тварин, а також орнітозу птахів. Є дані, що серед представників обох згаданих видів іс­нують імуноваріанти.

Хламідії, як самостійна група організмів, в еволюційному відношенні зай­мають проміжне положення між рикетсіями та вірусами, що виникли в ході ре­гресивної еволюції вільно існуючих мікроорганізмів і їх можна розглядати як попередників істинних вірусів. Подібно до вірусів хламідії можуть розмножува­тись і активно існувати лише в живих клітинах, а з бактеріями їх зближує подіб­ність морфологічних і дещо хімічних структур. Будучи високоспецифічними паразитами на клітинному рівні, ці збудники не мають власного енергетичного обміну за винятком окремих фрагментів, скажімо деяких ферментів енергетич­ного метаболізму, що спонукають клітину-хазяїна до інтенсифікації обміну речовин на користь паразита на певних стадіях його біологічного розвитку. Отже, хламідії умовно залежні від енергетичного обміну в клітині-хазяїні в ці­лому, бо здатні його корегувати власними ензимами. Здатність хламідій синте­зувати деякі біологічні компоненти, що характерні для бактерій, можна розглядати з одного боку як атавізм або нерівномірну еволюцію, а з іншого — як високий рівень розвитку адаптивних і компенсаторних механізмів збудника.

Хламідії від вірусів відрізняються тим що:

• хламідії, як і бактерії, мають обидві нуклеїнові кислоти — РНК та ДНК, а віруси — лише одну з них;

• хламідії, як і віруси — внутрішньоклітинні паразити, однак на відміну від останніх у безпосередній контакт з геномом клітини не вступають;

• хламідії виявляються у клітині протягом всього циклу біологічного пара­зитування, а віруси у фазу репродукції не ідентифікуються;

• розмноження хламідій відбувається за рахунок власних структур, а віруси вимагають напрацювання окремих їх структурних компонентів клітиною ха­зяїна;

• хламідії на відміну від вірусів містять енергетичні ензими.

Хламідії від близьких за структурою рикетсій відрізняються:

• за циклом розвитку хламідії не мають аналогів з іншими прокаріотами, а трансформація зрілих елементарних тілець у проміжні форми, бінарне ділення останніх, розмноження брунькуванням або внутрішньою фрагментацією та зво­ротній розвиток проміжних тілець до елементарних, створюють передумови для функціонування універсальних і взаємно-доповнюючих механізмів біологічного існування збудника і його циркуляції в природі, що вирізняє його від рикетсій, котрі не мають регулярного циклу розвитку і не володіють механізмами транс­формації проміжних форм у дрібні та навпаки;

• за метаболічною активністю хламідії, на відміну від рикетсій, не синте­зують і не використовують у своєму обміні макроергічних сполук (АТФ), не мі­стять цитохрому і не мають системи перенесення електронів в елементарних тільцях і саме тому більш інтенсивно розвиваються у клітинах з високим рівнем метаболізму;

• у рикетсій інфекційні всі форми, а у хламідій виключно зрілі елементарні тільця;

• за локалізацією в клітині рикетсії розміщуються вільно, навіть дифузно, а хламідії знаходяться в особливих везикулах-автофагосомах;

• роль проміжних господарів в механізмах передачі збудника хламідіозу ма-лозначима, тоді як для рикетсій вона суттєва майже для всіх видів збудника.

Морфологія. Морфологія хламідій своєрідна, а інфекційною формою є за­округлені елементарні тільця розмір яких коливається в межах 250-450 нм. Еле­ментарні тільця є зрілою формою хламідій, котрі можуть знаходитись компактно у внутрішньоклітинних включеннях або бути розсіяними у цитоплазмі епітелі­альних клітин, або ж поза ними у міжклітинній рідині. Вони нерухомі, грамне-гативні, фарбуються за Маккіавелло переважно у червоний колір, а за Романовським-Гімза — в червоно-фіолето­вий. Забарвлення хламідій залежить від стадії розвитку. Під звичайним світло­вим мікроскопом цитоплазматичні форми мають вигляд краплинних утво­рень (рис. 8.32).

Елементарні тільця мають двоша­рову оболонку, а рибосоми містять РНК і ДНК. Механізми розвитку хламідій включаються після ендоцитозу в цито­плазму епітеліальної клітини. В остан­ній з'являються ендоцитозні вакуолі, котрі вміщують включення з колоніями часток на різному ступені їх зрілості.

Приблизно через 16 год. після враження, включення починають диферен­ціюватися на дрібніші структури і повний цикл їх розвитку завершується через 40-48 год. (за деякими даними за 24-48 год.).

В клітинах, пофарбованих акридином оранжевим, включення спочатку за­барвлюються в темно-червоний колір, характерний для РНК, а через 16 годин деякі з них набувають жовто-зеленого, характерного для ДНК забарвлення. Вва­жають, що новоутворені елементарні тільця можуть розпочати новий цикл роз­витку у тій же клітині, призводячи до утворення включень другого покоління, котре на відміну від першого має більш крупні розміри. Зрілі форми хламідій ут­римують переважно ДНК. Цикл розвитку хламідій включає три основних етапи, а саме: контакт елементарного тільця із чутливою епітеліальною клітиною, про­никнення його у цитоплазму шляхом ендоцитозу та перетворення ретикулярних тілець через проміжні форми в елементарні тільця нового покоління. Елемен­тарні тільця концентруються у вакуолях цитоплазми. У них же вони перетворю­ються у великі ретикулярні (сітчасті) форми до 800-1000 нм в діаметрі. Сітчасті форми неінфекційні і розмножуються шляхом бінарного ділення, перетворюю­чись у дрібні ущільнені тільця. В одному цитоплазматичному включенні, як вже згадувалось, можуть знаходитись хламідії різних стадій розвитку та розмірів — дрібні, великі і дуже великі заокруглені утворення-мікроколонії діаметром 1-12 мкм, котрі, розпадаючись, вивільняють сотні елементарних тілець.

Хламідії, як облігатні внутрішньоклітинні паразити, в процесі розмноження проходять складний цикл з утворенням проміжних морфологічних форм. Ос­новним компонентом чистої популяції хламідій є елементарні тільця, що мають сферичну або овальну форму (рис. 8.33).

Вони оточені двома тришаровими мембранами, які нагадують клітинну стінку й цитоплазматичну мембрану грамнегативних бактерій. Всередині тілець ексцентрично розмішується елек-троннощільний нуклеоїд овальної або півмісяцевої форми і дифузний мате­ріал, що містить гранули типу рибосом.

При розмноженні елементарні тільця про­никають у клітину шля­хом фагоцитозу, де вони перетворюються на ініці­альні або ретикулярні тільця величиною 400-800 нм. Інколи утворюються гігантські тільця діаметром 2-3 мкм. Як ініціальні, так і гігантські тільця діляться бінарно і проміжні форми, що утворилися, поступово конденсуються до зрілих елементарних тілець.

Під впливом несприятливих факторів, зокрема антибіотиків, можливий ано­мальний розвиток хламідій. При цьому в ініціальних тільцях утворюються пе­ретинки, асиметрично розміщені стінки, що відокремлюють полюс тільця або маргінальну частину цитоплазми. Тільце розділяється на окремі камери, оточені загальною зовнішньою оболонкою, що не бере участі в сегментації. Цей процес можна розглядати як трансформацію хламідій. У таких випадках можуть також з'явитися дрібні мініатюрні тільця як наслідок дроблення основної частини з камерами або її брунькування (рис. 8.34).

Культуральні властивості. Хламідії, як облігатні внутрішньоклітинні пара­зити, не можуть культивуватися на штучних живильних середовищах. У зв'язку з цим для їх розмноження використовують живі клітинні системи: за­ражають курячі ембріони у жовтковий міхур, вводять відповідні матеріали в організм білих мишей, морських свинок або ж заражають культури клітин. Хламідії проникають у чутливі клітини, де й відбувається цикл їх розвитку, який, триває 48-72 год.

Хламідії слід розглядати як грамнегативні, нерухливі бактерії, що не утво­рюють спор і капсул. Є повідомлення про можливість ураження хламідій фагом.

Біохімічні властивості. Хламідії здатні виробляти дегідрофталатредуктазу, транскарбамілазу, ізомеразу глюкози, цитохромредуктазу, нуклеазу, протеазу, пептидазу та деякі інші, які беруть участь в синтезі фолієвої кислоти, аргініну, специфічних білків, нуклеїнових і мурамової кислот.

Однак, у хламідій відсутні аеробні та анаеробні енерготворні реакції, вони не здатні окислювати майже усі амінокислоти, мають лише один фермент пе­ренесення електронів, у зв'язку з чим ці мікроби залишаються повністю залеж­ними від клітини-живителя. При цьому хламідії безпосередньо використовують енергію клітинного метаболізму й навіть здатні стимулювати енергетичний обмін таких клітин. При цьому останні значно більше засвоюють глюкози по­рівняно з контрольними саме в період розмноження паразита. Гемаглютинуюча активність у хламідій невисока. Розчинний гемаглютинін у них утворюється в період активного розвитку. Зв'язаний аглютинін виділяється із елементарних ті­лець після їх дезинтеграції ультразвуком з наступним центрифугуванням. На­йактивніше хламідії аглютинують еритроцити мишей і хом'яків.

Резистентність. Хламідії гинуть при нагріванні до 55° С протягом 5 хв, а при 75° С вони інактивуються менше ніж за 1 хв. Збудник чутливий до ультрафіолету, прямі промені якого вбивають хламідій за 3-4 хв. При кімнатній температурі зберігаються до 10, у термостаті — до семи діб. Низькі температури зумовлюють консервуючу дію. При -42° С хламідії зберігаються протягом року, в ліофілізо-ваному стані — більше чотирьох років, проте їх титри при цьому різко зни­жуються. Різні дезінфектанти: 2-процентні розчини їдкого натрію, формальдегіду, хлораміну, йоду та ефір, кислоти, 700 етиловий спирт і перман­ганат калію, вбивають збудників за 1-30 хв. Ліофільне висушування інфікованих жовтків з домішуванням 5% сахарози — найкращий спосіб тривалого зберігання життєздатних хламідій (до 3 років). У глибоко замороженій зрідженим азотом спермі (-196° С) хламідії не гинуть впродовж багатьох років, а у висохлій під­стилці чи гною тваринницьких приміщень вони зберігають патогенність протя­гом кількох місяців. При обробці патологічного матеріалу слід пам'ятати, що збудник нечутливий до стрептоміцину, канаміцину та гентаміцину. Гамма-про­мені згубно діють на хламідії. Із хімічних речовин, які знищують хламідії, слід назвати 0,5%-й розчин фенолу, 2%-й розчин лізолу, їдкого натру або калію, ро­бочі розчини азотнокислого срібла, хлораміну, 1%-у соляну кислоту, 75°-й ети­ловий спирт. Чутливість хламідій до антибіотиків виявилася неоднаковою. Незначний вплив на них зумовлюють пеніцилін, стрептоміцин, поліміксин, мо-номіцин, неоміцин. Сильну згубну дію щодо них мають антибіотики тетрацик-лінового ряду, зокрема окситетрациклін, а також рондоміцин, олемофоциклін, тилозин, ахроміцин.

Антигенна структура хламідій складна. Порівняно добре вивчено груповий термостабільний антиген, характерний, для усіх представників роду Chlamydia. Він витримує автоклавування при 135° С, стійкий проти трипсину, папаїну, нуклеаз. Частково руйнується високим розбавленням перйодату калію, соляної кис­лоти і лецитиназою. Цей антиген з найбільшою вірогідністю являє собою про-теїнополісахаридоліпідний комплекс або полісахарид, що локалізується у цитоплазмі хламідій.

Термолабільний антиген характерний лише для конкретного виду, тобто є видоспецифічним. Він руйнується фенолом, кислотами, трипсином, папаїном, витримує нагрівання до 60° С і більш за все є протеїном, що має зв'язок з обо­лонкою елементарних тілець.

Шляхом постановки реакції нейтралізації у курячих ембріонах хламідії роз­межували не лише на види, а й на серовари. При постановці РЗК з типоспеци-фічними антигенами Іразер і Берман розділили 14 штамів хламідій різного походження на сім серологічних підгруп. Антигенне віддаленими виявилися також штами хламідій збудників абортів і штами, що виділяються з уражених суглобів. У середині виду Chl. trachomatis також виділено три групи штамів, що спричиняють у людей різні захворювання з розмежуванням цих штамів на іму-нотипи (імуноваріанти).

Патогенність. У природних умовах хламідії уражують практично всі види сільськогосподарських, багато видів диких тварин і птицю. Частіше хламідіоз уражує овець, кіз, свиней, велику рогату худобу, коней. Сумарно хламідіозна ін­фекція виявлена більше ніж у 130 видів із 28 родин птахів і у 20 видів ссавців.

Серед хламідій різного походження чітко спостерігається здатність до міг­рації і паразитування в організмі багатьох видів тварин. Переважна більшість хламідій, особливо збудник орнітозу, небезпечні для людини.

Клінічний прояв хламідіозу знаходиться у прямій залежності від епізоотич­ної ситуації. У стаціонарно небезпечних господарствах частіше спостерігається хронічний і навіть латентний перебіги хвороби. При введенні в такі господарства тварин, що раніше не хворіли на хламідіоз, розвивається гостра форма інфекції. У вагітних тварин виникають аборти або мертвонародження, у плідників ура­жується статева сфера (орхіти, уретрити, баланопостити).

У новонароджених тварин розвиваються ентерит, пневмонія, кон'юнктивіт, артрит, нерідко енцефаломієліт.

Постійним місцем локалізації хламідій в усіх видів тварин є кишечник, звідки вони постійно надходять у зовнішнє середовище. Здорові тварини зара­жаються переважно аліментарним шляхом, а також через органи дихання, ста­теву сферу. Потрапляючи на слизові оболонки дихальних шляхів, шлунково-кишкового тракту, кон'юнктиву хламідії проникають в епітеліальні клітини, макрофаги, де відбувається їх первинне розмноження. Запальний про­цес, що розвивається при цьому, клінічно проявляється у вигляді кон'юнктивіту, бронхопневмонії, ентериту.

Паразитування хламідій у клітинах призводить до зменшення вільних рибо­сом і полісом. Компоненти комплексу Гольджі стають розширеними й везикуль ованими, в ядрах відшаровується мембрана, розвивається пікноз. Процес деге­нерації клітин сприяє збільшенню вмісту в них мієліну, крапельок жиру, лізоср-моподібних структур. Мітохондрії зберігаються протягом усього циклу розвитку хламідій, проте вони набрякають, округляються, кристи фрагментуються, ви­кривляються і відтісняються до периферії.

Інфіковані хламідіями клітини розпадаються внаслідок вивільнення лізо-сомних ферментів і елементарних тілець, що нагромадилися. Із місця первинної локалізації хламідії проникають у кров і заносяться нею в паренхіматозні органи, лімфатичні вузли, суглоби, деякі залози внутрішньої секреції і навіть у мозок. Там вони негативно впливають на ендотелій кровоносних судин. Внаслідок по­рушення кровообігу в різних місцях організму виникають набряки, в грудну і черевну порожнини виходить транссудат з домішками фібрину В паренхіматоз­них органах, головному та спинному мозку, шкірі спостерігаються крововиливи.

В наступній фазі хламідії розмножуються в гепатоцитах, альвеолярних мак­рофагах, епітеліальних клітинах нирок, у клітинах синовіальних оболонок суг­лобів, спленоцитах. У період вагітності хламідії розмножуються в плацентарній тканині, проникають у плід. Зумовлюють дистрофічні й некротичні зміни в па­ренхіматозних органах, що призводить до аборту. У самців хламідії розмно­жуються в слизовій оболонці сечовивідного каналу, в тканині сім'яників. Виникає хронічний уретрит, вогнищевий орхіт, баланопростит, простатит.

У новонароджених тварин за рахунок ураження основних систем організму розвиваються клінічні прояви хламідіозу у вигляді гострого ентериту, бронхо­пневмонії, кон'юнктивіту, артриту, енцефаломієліту.

Безпосередній токсичний вплив хламідій на клітини організму, ураження су­динної системи призводять до розвитку некротичних і некробіотичних процесів у життєво важливих органах.

Діагностика. При діагностиці хламідійних інфекцій спираються на комплекс клінічних та епізоотичних показань, однак основною підставою для постановки діагнозу слугують результати лабораторних досліджень. У лабораторній діагно­стиці хламідіозу тварин застосовують вірусологічний та серологічний методи, які використовують у відповідності до «Настанови з лабораторної діанетики хла-мідіозів сільськогосподарських тварин», затвердженої Державним департамен­том ветеринарної медицини Міністерства АПК України в 2008 році. Для лабораторних досліджень на хламідіоз направляють асептично відібрані шма­точки плаценти, легенів, печінки, селезінки, лімфовузлів, вагінально-маточний секрет, сичуг абортованого плоду або цілий плід, сім'яники, ексудат з грудної або черевної порожнин, зіскоби з кон'юнктиви очей, слизової матки, еякулят в об'ємі не меншому 1 см³, глибоко заморожену сперму не менш 4 гранул, проби інших органів і тканин. Патологічний матеріал відбирають не пізніше ніж через 2 години після загибелі, забою або аборту в стерильні закриті гумовими проб­ками флакони. Флакони з патологічним матеріалом або еякулят транспортують в термосі з льодом, глибоко заморожену сперму в контейнері з рідким азотом в день відбору матеріалу, але не пізніше ніж за 24 години після відбору матеріалу, при умові зберігання на холоді з дотриманням застережень, що виключають роз­повсюдження збудника інфекції.

Залежно від епізоотологічної обстановки захворювання може перебігати в гострій, хронічній і латентній формах. В усіх випадках ураховують те, що інфек­ція уражує тварин різних вікових груп. При клінічному огляді звертають увагу на наявність у новонароджених тварин бронхопневмоній, ентеритів, кон'юнк­тивітів, ураження у 10-15% тварин суглобів і центральної нервової системи. Кількість абортів і мертвонароджень значно коливається. Якщо серед корів про­тягом року абортують 7-10%, то серед разових свиноматок цей показник досягає 100%. Звертають увагу на погіршення якості сперми у плідників, ураження у них статевої сфери, скорочення періоду їх використання.

У лабораторіях ветеринарної медицини діагноз установлюють із застосуванням таких методів:

• ізоляція хламідій на курячих ембріонах, лабораторних тваринах, культурах клітин з наступною ідентифікацією в реакції імунофлюоресценції (РІФ), іму-ноферментним методом (ІФА), полімеразно-ланцюговою реакцією (ПЛР);

• виявлення антигену хламідій в патологічному матеріалі та в спермі за до­помогою РІФ, ІФА, ПЛР;

• виявлення хламідій методами світлової мікроскопії з подальшою іденти­фікацією в РІФ;

• виявлення ДНК хламідій в патматеріалі, спермі, зіскобах з кон'юнктиви та слизвох оболонок генітальних органів за допомогою ПЛР;

• виявлення зростання титрів антитіл до хламідій у сироватках крові мето­дами РЗК, РНГА, ІФА при дослідженні парних сироваток крові з інтервалом 2-4 тижні.

Діагноз на хламідіоз вважають установленим при одержанні позитивних резуль­татів в одному з нижче наведених випадків:

• хламідії виділені з патматеріалу або сперми на курячих ембріонах, лабора­торних тваринах, у культурах клітин й ідентифіковані в РІФ, ТФА, ПЛР;

• виявлений антиген хламідій методами ІФА, РІФ;

• хламідії виявлені за допомогою ПЛР

Із патологічного матеріалу готують мазки, які фарбують методами Стемпа, Маккіавелло, Романовського-Гімза, толуїдиновим синім для звичайної мікро­скопії і акридиновим оранжевим — для люмінесцентної. У мазках із плаценти, як правило, виявляють значну кількість хламідій на різних стадіях розвитку: дрібні елементарні тільця розміщуються невеликими скупченнями в цито­плазмі клітин або за їх межами; ініціальні тільця — парами, по чотири, корот­кими ланцюжками типу диплострептокока, скупченнями по 8,16, інколи й більше часток.

Після обробки акридиновим оранжевим зрілі елементарні тільця у люмінес­центному мікроскопі флуоресціюють зеленим кольором, проміжні форми від­різняються чергуванням оранжевих і жовтих тонів.

Концентрація тілець хламідій значно нижча в інших матеріалах порівняно з плацентою. Методами Стемпа і Маккіавелло тільця хламідій фарбуються у чер­воний колір на синьому фоні, за Романовським-Гімза — в синьо-фіолетовий.

Важливе діагностичне значення має реакція імунофлуоресценції (РІФ), яку можна проводити в прямому і непрямому варіантах. У першому випадку вико­ристовують імунні хламідійні глобуліни, мічені ФІТЦ, які зв'язуються з тіль­цями, хламідій як з антигеном, що й сприяє їх інтенсивному світінню в люмінесцентному мікроскопі (рис. 8.35). Такі глобуліни можуть виявляти хла-мідії незалежно від їх походження.

При відсутності імунних хламідійних ФТТЦ-сироваток можна використову­вати звичайні імунні сироватки, одержані, наприклад, шляхом гіперімунізації кролів. Звичайний комплекс антиген-антитіло виявляють застосуванням сиро­ватки, що містить мічені ФІТЦ-антитіла до глобулінів тварин — продуцента пер­шої імунної сироватки. За інтенсивністю флуоресценції, її достовірності й інформативності обидва варіанти РІФ виявилися рівнозначними.

Виділяти хламідії можна лише в спеціальних режимних лабораторіях. З цією метою спеціально обробленою суспензією патологічного матеріалу, звільненого від бактерій і грибів, заражають у жовтковий міхур 6-7-денні курячі ембріони. Специфічна загибель останніх розпочинається на 3-4-й день і триває до 10-12-го дня після зараження. У мазках із стінки жовткового міхура загиблих ембріонів виявляють тільця хламідій, які частіше розміщуються у вигляді намиста по пе­риферії епітеліальних клітин.

Більшість штамів хламідій виявилися патогенними для молодняку білих мишей при різних способах їх зараження. У вагітних морських свинок можливі аборти або мертвонарод-ження. Нерідко після аборту свинки гинуть.

Для виділення хламі­дій використовують також культури клітин, зокрема перещеплювані лінії Hela, ВНК-21, McCoy, L-929 та ін. Роз­виток хламідій в культу­рах клітин залежить від генетичних факторів і умов вирощування самих клітин, у зв'язку з чим виникають певні труднощі при культивуванні цих мікроорганізмів. Застосо­вують методи, які сприяли б адсорбції і поглинанню корпускул паразита кліти­нами, зокрема попередньо обробляють моношар клітинної культури полікатіоном діетиламіноетилдекстраном (ДЕАЕ-Д), який додають до сольового розчину в кількості 20-30 мг/мл, що використовують для відмивання культури перед її зараженням. Полікатіони сприяють адсорбції елементарних тілець на клітинних рецепторах за рахунок зміни заряду останніх.

Замість ДЕАЕ-декстрану в середовище культивування після адсорбції хламідій на моношар клітин можна вводити циклогексамід, який пригнічує метаболізм еу-каріотних клітин. Оптимальні дози цього препарату 0,75-0,9 мкг/мл не викликають значної вакуолізації клітин і разом з тим підвищують їх інфікованість хламідіями у 2-4 рази. Сприяє адсорбції хламідій на клітинах і центрифугування моношару з при­кладанням відцентрової сили 300-400 g протягом 1 год при температурі 30-55° С.

Цитопатичні зміни в культурах клітин з'являються не раніше 3-4-го дня після зараження й характеризуються зморщуванням клітин, які стають більш темними, сітчастими і відшаровуються від скла. В цитоплазмі клітин виявляють скупчення хламідій у вигляді нещільних колоній і окремих корпускул.

Виділені за допомогою курячих ембріонів, лабораторних тварин або культур клітин штами ідентифікують як хламідії на підставі морфологічних, тинкторіаль-них ознак та за антигенною структурою. При цьому готують антиген, з яким став­лять РЗК із позитивною хламідіозною сироваткою, або ж мазки обробляють діагностичними флуоресцентними сироватками. При ідентифікації хламідій добрі результати також одержують від застосування імуноферментного аналізу (ІФА).

Допоміжне значення при діагностиці хламідіозу мають реакції дифузійної преципітації (РДП), гемаглютинації і її затримки (РГА та РЗГА), пасивної гемаг­лютинації (РПГА).

При серологічній діагностиці хламідіозу найбільшого поширення набула ре­акція зв'язування комплементу (РЗК) та її модифікації - інгібіторна РЗК і ре­акція тривалого зв'язування комплементу. У овець, великої рогатої худоби діагностичними вважають титри антитіл у досліджуваній сироватці крові не нижче 1 : 10, у свиней — 1:8. Нижчі показники свідчать про латентну форму ін­фекції або її початок. Середні титри РЗК у більшості тварин коливаються у межах 1:64 — 1 : 128. Слід зауважити, що інформативність РЗК досягає 50%, ос­кільки кількість серологічне позитивних випадків знаходиться у прямій залеж­ності від стадії розвитку інфекційного процесу Чутливішим порівняно з РЗК виявився ІФА, який знаходить антитіла у досліджуваних сироватках у серед­ньому в два рази частіше і в вищих титрах.

Алергічна діагностика хламідіозу майже не розроблена і застосовують її пе­реважно для виявлення орнітозу у людей. Впровадження шкірної алергічної проби стримується у зв'язку з труднощами одержання активного алергену, а також з небезпекою маніпуляцій із зараженими тваринами.

Імунітет при хламідіозі переважно клітинний. Наявність в сироватці крові комплементзв'язуючих антитіл не захищає тварин від розвитку інфекції при їх експериментальному зараженні хламідіями. Є дані про те, що лише на ранньому етапі хламідіозної інфекції антитіла, особливо імунні глобуліни класу М, відіг­рають певну роль при блокуванні збудника і очищенні від нього організму.

В імунних реакціях при хламідіозі беруть участь компоненти клітинного іму­нітету, про що свідчить наявність клітинних інфільтратів в органах і тканинах, де з'являються хламідії (скупчення макрофагів, моноцитів, лімфоцитів і плаз­матичних клітин).

Природно набутий імунітет має певне значення. Виявилося, що у овець і свиноматок аборти повторно не настають, хоч тварини і залишаються носіями хламідій.

У СНД використовують інактивовану вакцину проти хламідіозу овець. Існує полівалентна вакцина «Плах» (проти парвовірусної інфекції, лептоспірозу, хво­роби Ауєскі і хламідіозу свиней).

За рубежем застосовують комплексну вакцину для профілактики хламідіозу овець, великої рогатої худоби і свиней. Це жива ембріонвакцина, виготовлена із штаму хламідій пневмонії котів, безпечного для сільськогосподарських тва­рин. На стадії випробування перебувають кілька вакцин різної конструкції.

Від застосування імунних лікувальних сироваток на початковій стадії роз­витку інфекції одержують позитивний ефект (особливо в телят) у поєднанні з іншими препаратами.

Терапія при хламідійній інфекції має бути з одного боку симптоматичною з метою полегшення перебігу хвороби для організму тварини, а з іншого — ком­плексною, спрямованою на ліквідацію або ж хоча б пригнічення патогенних властивостей та вірулентного потенціалу збудника. Враховуючи органну лока­лізацію та змішану етіологію патогенних та проміжних форм інфекційного на­чала, підходи у боротьбі з хворобою мають бути такими ж як і при лікуванні змішаних вірусно-бактеріальних інфекцій з використанням противірусних, ан­тибактеріальних та хіміотерапевтичних препаратів, здатних ефективно впливати на збудника. Для лікування хворих на хламідіоз тварин використовують також антибіотики широкого спектра дії, особливо із групи тетрацикліну (біоміцин, окситетрациклін гідрохлорид, дибіоміцин, дитетрациклін, ангеміцину та ін.), макроліди групи тілану — тілозин, фармазин, а також препарати хінолонового і фторхінолонового рядів — офлоксацин, ципрофлоксацин, норфлоксацин, ен-рофлоксацин. Тут не слід забувати, що циркуляція хламідійної інфекції серед поголів'я, її багаторазовий пасаж через організми тварин із зниженою резистент­ністю, особливо молодняку, у кілька разів коли не на порядки підвищують ві­рулентність штамів мікроорганізму. Ось чому без попередньої лабораторної апробації терапевтичних засобів на чутливість до них хламідій, їх використання може бути малоефективним.