Патогенні псевдомонади

Псевдомонади — надзвичайно широко розповсюджені у природі мікроорга­нізми, їх виділяють з організму людини, тварин та різних об'єктів довкілля. Вони об'єднані у родину Pseudomonadaceae, що включає лише один рід Pseudomonas, до якого належать такі види: Ps. mallei — збудник сапу, Ps. pseudomallei — збудник меліоідозу, Ps. aeruginosae — паличка синьо-зеленого гною.

Збудник сапу

Сап — інфекційна хвороба однокопитних тварин, що перебігає частіше хро­нічно, характеризується утворенням специфічних вузликів у внутрішніх орга­нах, на слизових оболонках і шкірі, при розпаді яких формуються різної величини виразки. Інфекція передається також людям.

Сап відомий людству давно. Його вперше описав Арістотель у IV століт­ті до н. е. під назвою «malleus», яка збереглася і до наших днів. Збудника хвороби — Pseudomonas mallei відкрили Леффлер і Шютц у 1882 р.

Морфологія. Бактерії сапу — нерухливі, прямі або злегка зігнуті палички з за­округленими кінцями довжиною від 1 до 5 мкм і шириною 0,5-0,8 мкм, спор і капсул не утворюють, грамнегативні (рис. 8.22).

За рахунок нагромадження поліоксимасляної кислоти клітини збудника при фазово-контрастній мікроскопії, а також після фарбування за Романовським-Гімза та синькою Леффлера мають зернистий вигляд. Інколи зустрічаються нитко- і кокоподібні різновиди.

Культуральні властивості. Збудник сапу культивується в аеробних умовах на звичайних живильних середовищах з додаванням 1 — 5 % гліцерину при опти­мумі температури 37° С і величині pH 6,6-7,2. В гліцериновому МПБ спостері­гається помутніння, а через 2-3 тижні на його поверхні утворюється ослизла жирна плівка. На МПА з гліцерином, вже через 24 год. після посіву, з'яв­ляється сірувато-біле тягуче нашару­вання, яке в наступні дні набуває коричневого відтінку. На картоплі з глі­церином ріст збудника характеризу­ється появою дрібних напівпрозорих колоній, які зливаються в суцільний медоподібний пласт. Колір останнього змінюється від янтарно-жовтого до буро-коричневого.

Біохімічні властивості. Сапні бак­терії ферментують лактозу і глюкозу до кислоти без газу, не розщеплюють сахарозу, манніт, мальтозу, не розрід­жують желатини, повільно зсаджують молоко, не утворюють індолу, віднов­люють нітрати.

Стійкість проти фізико-хімічних факторів порівняно невисока. Сонячні про­мені знищують збудника через 24 год., при нагріванні до 80° С він гине через 5 хв., у воді та гниючих матеріалах виживає до 14-30, у висушеному гною — до 7-15 днів. Широко застосовувані розчини дезінфікуючих речовин знищують збудника протягом 1 год.

Антигенна структура характеризується наявністю у складі клітин збудника як видоспецифічних антигенів полісахаридної природи, так і групових. Антигенно споріднений з Рs. pseudomallei.

Патогенність. У природних умовах, крім однокопитних, до сапу сприйнят­ливі коти, верблюди, в меншій мірі леви, тигри, пантери, леопарди, барси, бор­суки, вовки, шакали, рисі. Дуже рідко на сап хворіють кози, сайги, ведмеді. В лабораторних умовах хворобу можна відтворити у кролів, хом'яків, їжаків, тхо­рів, кіз, овець. При введенні великих доз збудника сап виникає також у білих мишей, пацюків, свиней, великої рогатої худоби. Птиця і холоднокровні тва­рини не чутливі до інфекції.

Патогенез. В організм збудник проникає через слизові оболонки носоглотки і кишечника, заноситься гематогенним і лімфогенним шляхами у внутрішні ор­гани. Місця скупчення сапних бактерій оточуються макро- і мікрофагами, які їх фагоцитують, але не знищують. Утворюється сапний вузлик, який в центрі некротизується, а його периферія вкривається сполучнотканинною капсулою. У таких випадках збудник гине. Якщо ж капсула не утворюється, то інфекція набуває дальшого поширення, внаслідок чого формуються нові вузлики. Як пра­вило, в першу чергу уражуються легені, де розвивається лобулярно-лобарна пневмонія з смертельним кінцем. На слизових оболонках носа і в шкірі утво­рюються виразки різної величини. Внаслідок загальної інтоксикації і періодич­ної гарячки тварини худнуть і виснажуються. При гострій формі хвороба триває від 2 до 4 тижнів і частіше закінчується летально. Тривалість хронічної форми — від кількох місяців до кількох років.

Діагностику сапу здійснюють за допомогою серологічного, бактеріологічного та алергічного методів, причому перший з них має домінуюче значення. Серо­логічна діагностика грунтується на виявленні у сироватці крові хворих тварин антитіл до сапного антигену за допомогою РЗК. Діагностичним титром сиро­ватки вважається розбавлення 1:10.

При бактеріологічній діагностиці проводять мікроскопічне, бактеріоло­гічне й біологічне дослідження. Для мікроскопії мазки готують із гною та ура­жених тканин, фарбують за методами Грама, Романовського-Гімза, Леффлера з використанням старих розчинів синьки. В позитивних випадках знаходять грамнегативиі поліморфні палички, які розміщуються парами, у вигляді ниток. Спостерігається також нерівномірність забарвлення клітин (зерни­стість).

Для виділення культур збудника сапу із патологічного матеріалу висів здій­снюють на гліцериновий МПБ, МПА. Виділені культури ідентифікують на під­ставі морфологічних, біохімічних даних, досліджують на рухливість, а також ставлять РА на склі з сапною сироваткою.

Біопробу проводять на золотистих хом'яках або морських свинках. Суспен­зією патологічного матеріалу на фізіологічному розчині (1 : 10) підшкірно або в порожнину очеревини заражають золотистих хом'яків у дозі 0,1-1 мл, морських свинок — 3-5 мл. В позитивних випадках через 3-4 дні на місці підшкірного вве­дення утворюється виразка, тварини пригнічені, у них виникають риніт, кон'юнктивіт, у самців — орхіт. Золотисті хом'яки гинуть на 5-7-й, морські свинки — на 8-15-й день після зараження. При розвитку клінічних ознак тварин усипляють ефіром, із внутрішніх органів роблять висіви на живильні середо­вища.

Масове дослідження тварин на сап проводять алергічним методом. Алерген малеїн наносять на кон'юнктиву в дозі 4-5 крапель. Реакцію враховують через З, 6, 9, 12 і 24 год. При позитивній реакції кон'юнктива червоніє, набрякає, із внутрішнього кутка ока у вигляді тяжа виділяється слизисто-гнійна маса.

Імунітет вивчений недостатньо. В системі захисту організму певне значення мають антитіла, але клітинні фактори відіграють провідну роль. Розвивається гіперчутливість сповільненого типу. Тварини, які одужують, проявляють значну стійкість проти повторного зараження, тобто у них розвивається нестерильний імунітет.

Біопрепарати для специфічної профілактики сапу не розроблені. Хворих тварин знищують.

Збудник меліоїдозу

Меліоїдоз (несправжній сап, хвороба Уайтмора) — інфекційне захворювання тварин і людей, яке характеризується явищами септицемії і утворенням абсцесів у внутрішніх органах.

Захворювання, а пізніше і сам збудник, вперше описані в 1912 р. англійцем Уайтмором у Бірмі.

Морфологія. Збудник — Рs. pseudomallei — тонка, поліморфна, рухлива па­личка розміром 2-6 х 0,5-1 мкм, грамнегативна, спор і капсул не утворює. У мо­лодих клітинах, що тільки розділилися, є один полярний джгутик, пізніше їх кількість збільшується до 4-6. Збудник фарбується усіма аніліновими фарбами, однак активніше вони сорбуються дистальними кінцями клітини, що призво­дить до її біполярного забарвлення.

Культуральні властивості. Мікроб належить до факультативних аеробів, культивується на звичайних середовищах. На МПБ виникає рівномірне помутніння, утворюється тонка плівка на поверхні рідини, яка пізніше випадає в липкий осад. На МПА виростають колонії двох типів: S — гладенькі, рівні; R — з нерівними краями і складчастою поверхнею. На 4-7-й день вони набу­вають жовто-коричневого відтінку. На спеціально обробленій картоплі утво­рюється прозоре нашарування, яке поступово тьмяніє і набуває коричневого кольору.

Біохімічні властивості. Збудник розріджує желатину, не утворює сірководню та індолу, відновлює нітрати у нітрити, ферментує до кислоти без газу ряд вуг­леводів, в протеолітичному відношенні слабоактивний, редукує метиленовий синій і нейтральний червоний.

Стійкість бактерій меліоїдозу у зовнішньому середовищі невелика. У грунті зберігаються до 1 міс, в трупах — до восьми, в сечі — до 17 днів. Нагрівання до 56° С бактерії витримують до 10 хв., кип'ятіння знищує їх відразу. Поширені роз­чини дезінфікуючих речовин вбивають збудника через 24 год.

Антигенна структура. В складі клітин збудника виявлені К-, О-, Н- і М-ан-тигени, причому соматичний О-антиген має спільність з аналогічним антигеном сапних бактерій.

Патогенність. До меліоїдозу чутливі практично всі сільськогосподарські, до­машні тварини, деякі дикі гризуни, мавпи, а також люди.

Патогенез. Зараження тварин здійснюється через шлунково-кишковий тракт, дихальні шляхи та шкіру Розвивається септицемія і бактеріемія з наступ­ним осіданням збудника в органах, де утворюються дрібні вогнища й абсцеси. Виділення збудником термолабільної екзопротеази сприяє розвитку геморагій і некрозу. На шкірі та слизових оболонках виникають виразки, а дрібні вузлики казеозно перероджуються. У місцях локалізації мікроба розвивається прогре­суюче гнійно-абсцедуюче запалення. Селезінка збільшується за рахунок пролі­ферації ретикулоендотелію, у печінці відбувається гіперплазія ендотелію синусоїдів, спостерігаються циркуляторні порушення з тромбозом судин селе­зінки та печінки.

Діагностику здійснюють в основному лабораторними методами, які грун­туються на бактеріологічному й серологічному дослідженнях. Культуру збуд­ника виділяють шляхом висіву на живильні середовища із крові, сечі і гною абсцесів. Суспензією патологічного матеріалу заражають морських свинок підшкірно, самців — у порожнину очеревини. У першому випадку розвива­ється флегмона з розпадом шкіри і утворенням виразки. На 15-20-й день після зараження тварини гинуть. У другому випадку виникають орхіт і пери­тоніт.

Імунітет вивчений недостатньо. Певне значення у системі захисту організму від меліоїдозної інфекції відводиться комплементзв'язуючим антитілам і аглю­тинінам.

Біопрепарати не розроблені.