Францисели

Збудник туляремії

Туляремія — природно-вогнищеве захворювання тварин. Характеризується пе­ріодичною гарячкою, нервовими явищами, виснаженням, проносами, абортами, збільшенням лімфатичних вузлів. Захворювання зустрічається від тропіків до по­лярного кола, уражує 74 види тварин, включаючи і птицю. Захворюють також люди.

Протягом 1908-1911 pp. Дж. Мак Кой і Ч. Чепін від пацюків, земляних білок і ховрахів виділили збудника, якого назвали В. tularensis за назвою провінції Ту-ляре (Каліфорнія), де вперше спостерігалося захворювання гризунів.

Fr. tularensis має три географічні різновиди: американський — Fr. tularensis nearc-tica, європейсько-азіатський — Fr. tularensis holarctica Ols та середньоазіатський — Fr. tularensis media — asiаtica Aikimb.

Францісели складають рід Francisella, включений до 4 групи «Грамнегативні аеробні / мікроаерофільні палички і коки» (Берджи, 1997).

Морфологія. Fr. tularensis у мазках із патологічного матеріалу, одержаного від тварин з гострою формою інфекції, має видгляд коротких, тонких паличок роз­міром 0,7-0,2 X 0,3 мкм (рис. 8.20). У мазках із матеріалів менш сприйнятливих тварин зустрічаються кокоподібні, або коко-, паличкоподібні форми мікроба розміром 0,2-0,6 мкм. Збудник нерухливий, грамнегативний, не утворює спор. Капсули формує непостійно.

Культуральні властивості. Облігатний анаероб досить вибагливий до середо­вищ, у яких в певних співвідношеннях повинні бути різні білки, амінокислоти, особливо цистин, вуглеводи, ростові фактори. На жовтковому середовищі, що зсілося, на 2-7-й день формує ніжні, зернисті, ослизлі, блискучі дрібні колонії, які зливаються в тонке нашарування (рис. 8.21). В напіврідкому (0,1%-му) агарі, виготовленому, на основі цистинового бульйону, спостерігається активний ріст у верхньому шарі, що має вигляд густої сірої плівки. Збудник можна культиву­вати також в цистиновому бульйоні з глюкозою, на 10%-му кров'яному агарі, сироватці, що зсілася, у жовтковому міхурі курячих ембріонів, а також у деяких культурах клітин.

Біохімічні властивості. Збудник інтенсивно продукує сірководень за рахунок утилізації багатого на сірку цистину. Індолу не утворює. З слабкою активністю ферментує глюкозу, мальтозу, манозу левульозу, непостійно — гліцерин з утво­ренням кислоти без газу. Редукує деякі барвники (тіонін, метиленову синьку, малахітову зелень, нейтральний червоний).

Стійкість збудника проти низьких температур висока: у замороженому мо­лоці зберігається до 104 днів, в замерзлій воді — до 32 днів, переносить 30-разове заморожування і розморожування. У заморожених тканинах тварин, які заги­нули від туляремії, мікроб виживає до 53 діб, у м'ясі — 93 доби. Гризуни, які за­гинули від цієї інфекції пізньої осені, є причиною весняної епізоотії. У хлібі, молоці, які зберігаються в звичайних умовах, туляремійний мікроб виживає від 8 до 14 днів, у зерні — більше 133, в грунті — 75 днів. Нагрівання до температури 60° С інактивує мікроб через 5 хв. В статевозрілих кліщах із роду Dermacentor збе­рігається понад 700 днів. Дезінфікуючі засоби в звичайних робочих концентра­ціях надійно знищують його.

Антигенна структура. Незважаючи на існування серед Fr. tularensis трьох різ­новидів (рас), серологічних відмінностей у них не виявлено. Встановлена анти­генна спорідненість збудника туляремії з бруцелами. Бактерії туляремії мають два основні антигени: О-соматичний і Н-антиген, що має зв'язок з оболонкою клітини.

Патогенність. До туляремії найбільш сприйнятливі мишоподібні та інші гри­зуни, у яких захворювання може перебігати у вигляді епізоотії. Вони є основ­ними носіями збудника у природі. У кіз, овець, котів, ондатр, хом'яків туляремія може виникати у вигляді ензоотій. Спорадичні випадки інфекції спостері­гаються серед вовків, собак, верблюдів, свиней, лисиць і значної кількості видів птахів. В умовах експерименту легко заражаються морські свинки, білі миші, коти, ховрахи, мавпи. Активними носіями збудника є кровосисні членистоногі, особливо іксодові кліщі, й деякі двокрилі комахи (комарі, гедзі).

Патогенез. Збудник проникає в організм аліментарним, повітряно-крапель­ним шляхами і через укуси членистоногих носіїв, причому вторгнення мікроба можливе навіть через непошкоджену шкіру й слизові оболонки. Після первин­ного розмноження збудник потрапляє у лімфу і кров, зумовлює явище септи­цемії. Відбувається ураження стінок лімфатичних і кровоносних судин, у внутрішніх органах виникають некротичні фокуси. Можливе ураження нервової системи, яке проявляється збудженістю або пригніченням інколи з настанням паралічів. У механізмі розвитку патологічного процесу провідну роль відіграє ендотоксин, а також ферментні сполуки типу гіалуронідази, каталази, фібрино-лізин та інші, які розглядають як фактори поширення.

Діагностику туляремії здійснюють на основі бактеріологічних, серологічних і алергічних досліджень. Для бактеріологічного дослідження у лабораторію від­правляють цілі трупи гризунів, в інших випадках — шматочки паренхіматозних органів, збільшені лімфатичні вузли, дотримуючись при цьому правил пере­силки особливо небезпечних матеріалів.

Виготовлені із патологічного матеріалу мазки фарбують за методом Романовсь-кого-Гімза. У випадку виявлення у препаратах значної кількості кокобактерій роб­лять попередній орієнтовний висновок про наявність туляремійного збудника. Обов'язково проводять висіви на спеціальні живильні середовища для виділення чистої культури. Ідентифікацію одержаних культур здійснюють на підставі мор­фологічних, культуральних, тинкторіальних даних, а також виходячи із результатів постановки РА в пробірках із специфічною туляремійною сироваткою.

Для підтвердження наявності туляремійного мікроба в досліджуваному матеріалі ставлять біопробу. При цьому суспензією із патологічного матеріалу заражають під­шкірно або в порожнину очеревини білих мишей чи морських свинок у дозі 0,5-1-2 мл. Миші гинуть на 3-4-ту, інколи на 8-20-ту добу після зараження. У морських сви­нок, після підшкірного введення матеріалу, через 2-6 днів, на місці ін'єкції розвива­ється фокальна реакція у вигляді виражених гнійних інфільтратів, рідше — сирнистої виразки. Тварини гинуть через 6-15 днів, а тих, що вижили, забивають на 15-25-й день після зараження, проводять висіви із внутрішніх органів на спеціальні середовища.

При серологічній діагностиці ставлять пробіркову і кров'яно-крапельну РА з туляремійним антигеном, який являє собою суспензію інактивованих форма­ліном клітин при їх концентрації 10 млрд./мл. Діагностичні титри антитіл при туляремії — 1 : 25 — 1 : 50 та вище.

Ставлять також реакції гемаглютинації з еритроцитарним діагностикумом, пасивної гемаглютинації, преципітації.

Алергічний метод передбачає використання алергену тулярину, в 1 мл якого міститься 500 млн. клітин туляремійних мікробів, убитих нагріванням при 76 °С протягом години. Препарат вводять внутрішньошкірно, реакцію враховують через 24 і 48 год.

Імунітет. У тварин, які перехворіли, виникає стійкий активний імунітет, який грунтується на клітинних, і гуморальних механізмах. У заражених тварин досить рано розвивається гіперчутливість сповільненого типу, — в сироватці крові з'яв­ляються аглютиніни.

В медицині застосовують живу вакцину, яку розробили в 1946 р. М. А. Гай-ський і Б. Я. Ельберт. У ветеринарній медицині біопрепарати не використовують.

Збудник туляремії проявляє чутливість до лівоміцетину, синтоміцину, стреп­томіцину, біоміцину. Еритроміцин впливає не на всі штами мікроба. Він досить резистентний до пеніциліну, бацитрацину, поліміксину, ампіциліну, лінкоміцину.