6.3. Способи передачі збудників, форми і ознаки перебігу інфекційних хвороб

Збудники інфекційних хвороб можуть проникати в організм людини і тварин різними шляхами: через органи дихання, шлунково-кишковий тракт, шкіру і слизові оболонки.

Шкіра має велику поверхню, що зумовлює частий її контакт із мікробами. Але для переважної більшості їх вона є непроникним бар'єром. Через неушкод-жену шкіру можуть потрапляти тільки деякі віруси, збудник бруцельозу. При її пошкодженні відкривається шлях для проникнення стафіло- і стрептококів, синьо-гнійної палички, протея, збудників газової гангрени і правця.

Слизові оболонки верхніх дихальних шляхів, очей і статевих органів досить часто стають місцем проникнення багатьох бактерій і вірусів. Хоч вони і мають різноманітні механізми захисту (війчастий епітелій, лізоцим, інтерферон, іму-ноглобуліни), саме цим шляхом в організм потрапляють збудники респіратор­них вірусних хвороб, збудник туберкульозу і ін.

Шлунок (сичуг) є досить сильним бар'єром на шляху проникнення патоген­них мікроорганізмів у кишковий тракт. Його кислий вміст згубно діє на біль­шість збудників. Однак при розладах секреції цього органа, при наповненні його великою кількістю рідини мікроби можуть потрапити в кишечник.

Узагальнюючи сучасні дані в інфекційній патології, можна стверджувати, що всі випадки зараження людей і тварин зводяться до сприйняття збудників од­нією з чотирьох систем тканин і органів: кровоносною, шлунково-кишковим трактом, системою органів дихання і зовнішніми покривами. Відповідно до цього, акад. Л.В. Громашевський сформулював чотири основні механізми пере­дачі інфекційних хвороб: фекально-оральний (аліментарний), повітряно-крап­линний (аерогенний), трансмісивний (через кровососних комах), контактний (передача через цілі або ушкоджені зовнішні покриви).

Перший механізм передачі здійснюється таким чином. Збудники кишкових інфекцій виділяються від хворих, назовні з фекаліями і сечею. Захворювання здорових людей чи тварин може настати лише тоді, коли збудники потрапляють у кишечник. А проникнути туди вони можуть тільки через рот.

Другий механізм має місце при захворюваннях органів дихання. Коли хворі чхають чи кашляють, то разом із краплинами слизу і слини вони виділяють у повітря велику кількість мікробів. Якщо в оточенні хворих знаходяться здорові люди чи тварини, то разом із вдихуваним повітрям до них можуть легко потра­пити аерозолі зі збудниками і викликати захворювання.

Для трансмісивного механізму характерною є наявність збудників у крові, звідки вони самі не можуть потрапити у зовнішнє середовище, а отже, і в орга­нізм здорових людей чи тварин. Зумовлюють таку передачу кровососні комахи, кліщі. Кусаючи хворих і насмоктуючи їх кров, вони разом із нею втягують і збуд­ників, а потім, кусаючи здорових людей чи тварин, заражають їх.

Четвертий механізм здійснюється шляхом безпосереднього контакту або через різні предмети, контаміновані збудниками. У цій групі існують найрізноманітніші захворювання. Деякі з них, наприклад, сказ, СНІД, передаються при прямому кон­такті з хворою людиною або твариною. Але значно більше таких, які можуть бути передані опосередковано через забруднені предмети, транспорт, інвентар тощо.

В разі, коли мікроорганізми після проникнення в організм локалізуються в певній тканині або органі, інфекція називається місцевою (вогнищевою). Якщо ж збудник проникає в кров і поширюється по всьому організму, інфекція нази­вається загальною. Розрізняють декілька форм загальної інфекції.

1. Бактеріємія — перебування бактерій у крові. Мікроби розмножуються в певних вогнищах і тільки періодично потрапляють у кров, але не розмно­жуються в ній (наприклад, при черевному тифі, бруцельозі). При вірусних за­хворюваннях такий стан називається вірусемією.

2. Септицемія (сепсис) — збудник постійно, протягом тривалого часу знахо­диться в крові й розмножується в ній, що супроводжується запаленням, руйну­ванням клітин у певних органах (при чумі, сибірці, гнійних інфекціях та ін.).

3. Септикопіємія — септичний процес, при якому в різних органах і тканинах утворюються гнійні вогнища.

4. Токсинемія — перебування токсинів у крові. Збудник може знаходитись у будь-якому вогнищі, продукує екзотоксин, який проникає в кров і зумовлює певні клінічні симптоми хвороби (наприклад, при дифтерії, правці, ботулізмі, газовій гангрені). Якщо захворювання викликане одним збудником, вживають термін моноінфекція, якщо двома і більше — змішана або поліінфекція. Часом після припинення симптомів, властивих для даної хвороби, настає їх повто­рення. Це називають рецидивом (при малярії, поворотному тифі та ін.). Нове за­раження при цьому не виникає. Повторення симптомів викликається тими збудниками, які ще залишилися в організмі.

Розрізняють ще такі поняття, як реінфекція і суперінфекція. Реінфекція — по­вторне зараження тим самим збудником після повного видужання Суперінфек­ція — повторне зараження тим же збудником ще до ліквідації первинної інфекції. Необхідно ще окремо виділити поняття вторинна інфекція — коли до першої, ос­новної інфекції, що вже розвинулася, приєднується нова, викликана іншим збудником. Наприклад, до грипу приєднується стафілококова пневмонія.

Залежно від тривалості перебігу, інфекції поділяють на гострі й хронічні. При гострих інфекціях (грип, бешиха свиней) захворювання починається раптово і триває недовго, до 3-х місяців. Якщо розвивається хронічна інфекція (тубер­кульоз, бруцельоз, лейкоз великої рогатої худоби та ін.), збудник перебуває в ор­ганізмі тривалий час, захворювання тягнеться довго, з рецидивами, загостреннями патологічного процесу.

Існує ще особлива форма взаємодії мікро- і макроорганізму — бактеріоно-сійство. Сучасна наука розглядає його як інфекційний процес, що перебігає без-симптомно в гострій (до трьох місяців) або хронічній (роками і десятиліттями) формах. Це трапляється при низькому рівні імунітету, що зумовлює збереження збудника в організмі. Важливе значення має носійство вірусів. Наприклад, після першого проникнення в організм людини віруси герпесу можуть потім зберіга­тися протягом усього життя.

За способом зараження інфекційні хвороби поділяються на екзогенні й ендо­генні. При екзогенних (тиф, дифтерія, поліомієліт, гонорея, сифіліс у людини, класична чума свиней , парагрип у тварин) збудник проникає в організм ззовні — від хворих або носіїв. При ендогенних (автоінфекціях), таких, як ангіна, отит, назофарингіт, апендицит, кон'юнктивітулюдини, колібактеріоз, кандидоз у людини і тварин, захворювання виникає в результаті активізації мікрофлори шкіри, слизових оболонок, кишечника, при зниженні резистентності макро­організму. Залежно від розповсюдження, інфекційні хвороби можуть бути спо­радичними (окремі випадки) й епідемічними, епізоотичними (масовими). Коли епідемія досягає особливо великих розмірів, її називають пандемією (панзоо-тією)наприклад, глобальні епідемії грипу.

Основними джерелами інфекції в природі є хвора людина (або тварина) і бактеріоносії. Контаміновані мікробами (вірусами) — земля, вода, повітря, хар­чові продукти, предмети побутового і виробничого оточення є лише факторами передачі. Якщо джерелом інфекції є хвора людина або людина-носій, такі хво­роби називають антропонозними. Вони властиві тільки людині (дифтерія, кок­люш, кір, гонорея, сифіліс). Захворювань, які поширені серед тварин називають зоонозами. До останніх можуть бути сприйнятливими і люди (сибірка, тубер­кульоз, бруцельоз, чума, туляремія, сказ та ін.).

Розрізняють п'ять періодів розвитку інфекційної хвороби: інкубаційний (прихований), продромальний (період провісників хвороби), основних проявів (розпал хвороби), згасання клінічних симптомів і видужання (реконвалесцен­ції). Інкубаційний період триває з моменту проникнення збудника до появи клі­нічних проявів хвороби. Він буває неоднаковим при різних захворюваннях: всього кілька годин при грипі, холері, ботулізмі, кілька місяців при правцю, сказі, гепатиті В і навіть років — при лепрі, лейшманіозі, СНІДу. Але для певної хвороби він стабільний у часі (з невеликими відхиленнями). У продромальному періоді з'являються перші, ще не характерні для даної хвороби симптоми: слаб­кість, нездужання, головний біль, втрата апетиту, незначне підвищення темпе­ратури. Так починається багато хвороб. Але при деяких із них навіть у цей період виникають характерні клінічні ознаки: червоні плями Копліка-Філатова на сли­зовій рота при кіру, характерний висип на обличчі й кінцівках при віспі у лю­дини. Тривалість продромального періоду — 1 -3 дні. При деяких захворюваннях його може й не бути.

Період основних проявів хвороби — це час найвищого розпалу захворю­вання. Симптоми продромального періоду, поступово або швидко наростаючи, переходять у характерну, типову для даної хвороби, клінічну картину. В цей пе­ріод в організмі хворих найбільша кількість збудника, його токсинів, що зумов­лює ряд патолого-анатомічних змін в організмі і тканинах та загальну інтоксикацію. При багатьох хворобах може бути характерна температурна реак­ція та інші ознаки. Тривалість цього періоду при різних захворюваннях може бути неоднаковою: дні при грипі, кіру; тижні при черевному тифі, сибірці, ві­русному гепатиті; місяці при бруцельозі.

Період згасання клінічних проявів характеризується поступовим або швид­ким згасанням інтенсивності патологічних процесів.

Період видужання (реконвалесценції) в одних випадках закінчується кри­зою: швидким зниженням температури, інтенсивним виділенням поту й іншими проявами; в інших — лізисом (повільним зниженням температури, поступовим послабленням проявів хвороби). Інколи повне видужання відразу не настає, і хвороба може перейти у хронічну форму.

Клінічне видужання не завжди супроводжується повним звільненням орга­нізму від збудників. Часом вони продовжують виділятись кілька тижнів, місяців і навіть років. Таке явищ називається бактеріоносійством. Воно може сформу­ватися після перенесення черевного тифу, дизентерії, холери у людини, хламі-діозу, мікоплазмозу й ін. у тварин. При інтенсивному лікуванні може зникнути, а інколи залишається надовго, часом — на все життя. Такі бактеріоносії (вірусо­носії) стають небезпечним джерелом розповсюдження інфекцій.

Інфекційна хвороба має ознаки, відмінні від захворювань іншої природи.

1. Інфекційна хвороба має свого специфічного збудника.

2. Хворі люди чи тварини є заразними, здатними розповсюджувати збудника хвороби.

3. Після перенесення інфекційної хвороби в організмі перехворілих форму­ється несприйнятливість (імунітет) до повторного захворювання, викликаного тим же збудником.

4. Для інфекційної хвороби характерна циклічність перебігу з чіткою зміною періодів захворювання (інкубаційний, продромальний, розпал хвороби, зга­сання клінічних проявів, реконвалесценція).

5. Як правило, такі захворювання супроводжуються гарячкою, часом харак­терною температурною реакцією організму.

Крім вказаних вище, частою ознакою інфекційних хвороб є запальний про­цес, який виникає на місці проникнення або локалізації збудника, явища за­гальної інтоксикації організму, характерним висипом на шкірі, особливими змінами картини крові.

Розвиток інфекції, перебіг захворювання і його наслідки багато в чому ви­значаються умовами зовнішнього і соціального середовищ. Цей третій фактор інфекційного процесу впливає як на мікроби, так і на реактивність організму. На збудники навколишнє середовище має переважно негативний вплив. Чис­ленні фактори зовнішнього середовища мають великий вплив і на сприйнятли­вість організму до зорювань. Одним із головних факторів є температура, дію якої вивчав ще Л. Пастер у дослідах зараження курей сибірковими бацилами. У зви­чайних природних умовах кури не чутливі до цих бактерій, тому що мають ви­довий імунітет. Скільки Пастер не заражав їх, які б великі дози не вводив — птахи не хворіли. А досить було опустити їх лапи в холодну, крижану воду і потримати в ній півгодини, як звичайна доза збудника викликала захворювання. Низька температура знизила нормальну опірність організму і курка легко піддалася за­раженню. На опірність організму людини до патогенних бактерій також нега­тивно впливають переохолодження і перегрівання, особливо при високій вологості. Загальновідоме значення простуди при виникненні захворювань верхніх дихальних шляхів. Перегрівання також знижує реактивність організму. Але стійкість людей чи тварин до дії цих факторів можна значно підвищити шля­хом систематичного тренування, загартовування людини та відповідного утри­мання тварин.

Надмірне опромінення сонячними променями й іонізуюча радіація значною мірою пригнічують нормальну опірність організму. При цьому знижуються за­хисні функції крові, збільшується проникність слизових оболонок, падає іму­нологічна реактивність. Це може призвести до активації нормальної мікрофлори людини і як результат — виникнення автоінфекції. Вчені допускають, що існує прямий зв'язок між сонячною активністю, електромагнітними збуреннями і сприйнятливістю до інфекційних хвороб. Особливу небезпеку для людей має іонізуюче випромінювання після ядерних вибухів і радіоактивних катастроф, подібних до аварій на Чорнобильській АЕС. У землю, воду, повітря на значній території потрапляє велика кількість радіоактивних речовин. Згодом вони про­никають у рослини, їх поїдають тварини — виникає радіоактивність м'яса, мо­лока, м'ясних і молочних продуктів. При їх споживанні людиною радіоактивні речовини накопичуються в тканинах, кістках, що призводить до пригнічення резистентності організму.