4. Право власності

Інститут права власності займає центральне місце в цивільному праві. Його основні положення обумовлюють зміст всіх інших розділів ци­вільного права (зобов'язальне право, спадкове право та ін.).

Відносини власності, будучи суспільними, регулюються правом, внаслідок чого вони стають правовими. Право власності - це сукупність правових норм, що закріплюють і регулюють суспільні відносини, виникаю­чі внаслідок реалізації матеріальних благ громадянами, юридичними осо­бами і державою, які наділяють суб'єктів права власності рівними правами і обов'язками з володіння, користування і розпорядження майном.

Право власності прийнято розглядати у двох значеннях: об'єктивному і суб'єктивному. У об'єктивному значенні - це сукупність правових норм, регулюючих суспільні відносини щодо володіння, користування і розпоря­дження майном. Вказані норми містяться в Конституції України, ЦК Украї­ни, в законах України "Про власність", "Про підприємства в Україні", "Про місцеве самоврядування в Україні" та ін. У суб'єктивному значенні право власності розглядається через основні правомочності власника щодо во­лодіння, користування і розпорядження майном.

Власнику властиві три правомочності: право володіння, право кори­стування, право розпорядження. Право володіння являє собою правомоч­ність власника, що полягає у фактичному володінні майном (річчю). Цю правомочність власник може здійснювати не тільки особисто, а й переда­вати право володіння іншим особам (за договором), зберігаючи при цьому право власності на майно. Право користування - це більш ємна в порів­нянні з правом володіння правомочність власника. Воно полягає в тому, що власник має право вилучати з речі корисні властивості, отримувати прибутки і т. ін. Користування майном може здійснюватися в різних фор­мах і способах, що не суперечать закону. При здійсненні цього повнова­ження не можна заподіювати шкоду або яку-небудь незручність інших, особам, У правомочності користування закладена можливість задоволення особистих, побутових, господарських та інших потреб. Право розпорядження - це здатність власника вирішувати правову долю майна (визнач ти його правовий статус), змінювати його на свій розсуд, тобто змінювати або припиняти відносини власності (продати, подарувати, закласти, спо­жити і т. ін.). Право розпорядження може здійснюватися в різноманітних правових формах за умови, що воно не повинно суперечити закону. Цю правомочність власник може передати іншим особам. У сукупності всі три правомочності складають зміст права власності.

Римським юристам належить пріоритет у розробці основ права приватної власності. Уперше про приватну власність в Україні було сказа­но в "Декларації про державний суверенітет України" 1990 р., потім - в за­коні "Про власність" і в 1996 р. - в Конституції України - Основному законі. Крім того, в ст. 41 Конституції України закріплено право комунальної влас­ності. Право комунальної власності регулюється законом України "Про міс­цеве самоврядування".

Право приватної власності - це виняткове право фізичної особи во­лодіти, користуватися, розпоряджатися майном на свій розсуд. Винятковим дане право є тому, що воно нероздільне, тобто належить тільки власнику, який ні з ким його не ділить.

Суб'єктами права приватної власності є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються рівними правами і несуть обов'язки відносно майна, що належить їм на території України, нарівні з громадянами Украї­ни. Об'єктами права приватної власності можуть бути підприємства, житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, садові будин­ки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, на­садження на земельній ділянці, засоби виробництва і т. ін.

Право колективної власності виникає на підставі:

1. добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських то­вариств і об'єднань;

2. передачі державного майна;

3. перетворення державних підприємств в акціонерні та інші това­риства;

4. безвідплатної передачі майна державного підприємства у влас­ність трудового колективу;

5. державних субсидій;

6. пожертвувань організацій і громадян,

7. інших цивільно-правових угод.

Суб'єктами права колективної власності є коопера­тиви, акціонерні та інші господарські товариства, професійні союзи, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами.

Колективний власник самостійно володіє, користується і розпоря­джається об'єктами власності, що належать йому. Право колективної влас­ності здійснюють вищі органи управління власника (загальні збори, кон­ференції і т.д.). Окремі функції по господарському управлінню колективним майном можуть бути покладені вищими органами управління власника на органи, що створюються ними.

У ст. 41 Конституції України закріплені приватна, державна, комунальна форми власності.

Суб'єктом права державної власності є держава в особі Верховної Ради України.

Об'єкти державної власності складають; земля, майно, яке забез­печує діяльність Верховної Ради України і державних органів, що утворюю­ться нею; майно Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають за­гальнодержавне значення; кошти державного бюджету; різні державні бан­ки і фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; май­но державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що складає матеріальну основу суверенітету України і забезпечу економічний і соціальний розвиток.

У державній власності може знаходитися також інше майно, переда­не у власність іншими державами, юридичними особами, громадянами (ст. 34 Закону "Про власність").

Закон України "Про місцеве самоврядування" встановив порядок формування комунальної власності, повноваження органів місцевого са­моврядування по управлінню комунальною власністю та інші питання.

Комунальна власність являє собою власність відповідної територі­альної громади, яка розглядається як сукупність жителів, об'єднаних постійним проживанням в межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративне - територіальними одиницями, або добровільного об'єд­нання жителів декількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Суб'єктами права комунальної власності є територіальна громада, а від її імені - представницький орган місцевого самоврядування (рада), який обирається жителями міста, села, селища або об'єднання сіл. За своєю економічною природою комунальна власність є колективною фор­мою, оскільки відображає відносини колективного привласнення жителями міст, селищ і сіл коштів, об'єктів і майна цієї власності.

Згідно зі ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування" орга­нам місцевого самоврядування належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи і організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частки в майні підприємств, житловий фонд, нежилі приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охо­рони здоров'я, науки, соціального обслуговування, інше майно і майнові права, рухомі і нерухомі об'єкти, визначені згідно із законом як об'єкти пра­ва комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Цивільно-правовий захист права власності здійснюється в позов­ному порядку судом. Порушником права власності може бути будь-яка особа з числа оточуючих власника. Конституція України гарантує всім суб'єктам права власності рівні умови захисту незалежно від форм власно­сті.

Основним способом захисту права власності є пред'явлення двох видів позовів: віндикаційного і негаторного. Віндикаційний позов - це право власника вимагати повернення свого майна з чужого незаконного володін­ня. Власник може витребувати тільки своє майно. Предметом віндикацій­ного позову є майно, що має індивідуально-визначені ознаки. Для витребу­вання майна з чужого незаконного володіння важливо знати про те, у доб­росовісного або недобросовісного володільця витребується майно. Добро­совісним володільцем визнається особа, яка не знала і не повинна була знати про те, що майно, придбане у особи, яка не має права його відчужу­вати (ст. 145 ЦК України). У такого володільця власник має право витребу­вати майно лише у випадках, коли воно було загублене власником або ви­крадене у нього, або вибуло з володіння іншим шляхом всупереч волі вла­сника і придбане володільцем безвідплатно. Недобросовісним визнається володілець, який знав або повинен був знати про те, що придбає майно у особи, яка не має права на відчуження. У недобросовісного володільця майно вилучається в будь-якому випадку і передається власнику. Але гро­ші й цінні папери на пред'явника вилучені бути не можуть.

Наступним речево-правовим способом захисту права власності є негаторний позов, який являє собою вимогу власника про усунення пере­шкод у здійсненні права власності, тобто про припинення таких порушень, які не пов'язані з позбавленням права володіння майном. Відповідачем по даному позову є той, хто якимсь чином заважає власнику здійснювати своє Право. Відповідальність за цим позовом зводиться до обов'язку порушника Припинити неправомірні перешкоди.

Позови про визнання права власності також є одним зі способів за­хисту права власності. Прикладом такого позову є позови про визнання права власності на частину домоволодіння або іншого майна, придбаного за рахунок спільних коштів суб'єктів, оформленого неналежним чином.