3. Цивільне законодавство

За своїм змістом термін цивільне законодавство значно ширший, ніж цивільне право. Якщо цивільне право характеризується як система цивільно-правових норм, то цивільне законодавство - це система цивільно-правових актів, в яких ці норми (правила поведінки) відображені. Нормативні акти, що закріплюють норми цивільного права, ще прийнято іменувати формами правоутворення або джерелами цивільного права.

Цивільно-правові акти мають різну юридичну силу і поділяються на закони та підзаконні нормативні акти. Як роз’яснив Конституційний Суд України (хоча і стосовно трудового права, але це в повній мірі стосується і цивільного), термін "законодавство" слід розуміти широко, включаючи до нього не тільки закони, але й інші відомі сьогодні нормативні акти. Таким чином, цивільне законодавство включає в себе всі нормативно-правові акти, утворює цілісний і відносно самостійний суспільний механізм правового регулювання, що формується на основі Конституції України і складає органічно єдину систему ієрархічно пов’язаних та супідрядних законів та інших нормативних актів, які призвані забезпечити узгоджене регулювання майнових та особистих немайнових відносин.

У той же час слід відмітити, що деякі акти цивільного законодавства містять в собі не тільки чисто цивільні норми. Так, у ст. 343 ЦК записано правило про те, що особа, яка виявила скарб, що є пам’яткою історії та культури, повинна негайно повідомити міліції або органу місцевого самоврядування про це. Не є цивільно-правовими і норми про порядок постановки на житловий облік, подачу заяви до РАГСу про шлюб та інші. Наведені норми носять суто адміністративний характер і за своїм змістом не притаманні цивільному праву, а включені в цивільно-правові акти для зручності користування ними. Тому і не співпадають такі поняття як цивільне право і цивільне законодавство, останнє за обсягом є більш широким.

Система цивільного законодавства складається:

1. Закони, які поділяються на основні (конституційні) та звичайні. Основу цивільного законодавства, як записано у ч. 1 ст. 4 ЦК , становить Конституція України, яка має найвищу юридичну силу. Це означає, що всі інші акти цивільного законодавства повинні прийматися на її основі і відповідати її положенням. В Конституції України цивільно-правові норми містяться в ст.ст. 13, 14, 41, 21, 23, 24, 27, 28, 31 і 32-й.

Основним актом цивільного законодавства є Цивільний кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 року і введений в дію з 1 січня 2004 року, який складається:

Книга перша "Загальні положення". До неї входять 5 розділів і 20 глав про основні положення, про особи (суб’єкти), об’єкти, правочини, представництво, строки та терміни, позовну давність.

Книга друга "Особисті немайнові права фізичної особи", яка складається з 3 глав: про загальні положення про особисті немайнові права фізичної особи; особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи та особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. Це новела у цивільному законодавстві, яка прийнята у розвиток положень розділу II Конституції України про права людини і громадянина.

Книга третя "Право власності та інші речові права" включає 2 розділи і глави 23 - 34 про загальні положення, окремі види речових прав та їх захист.

Книга четверта "Право інтелектуальної власності" складається з глав 35 - 46 і регулює відносини, пов’язані із створенням і використанням об’єктів інтелектуальної власності.

Книга п’ята "Зобов’язальне право" за обсягом найбільш велика, включає в себе 2 розділи, 2 підрозділи та глави 47 - 83, які містять загальні положення про зобов’язання та договори і окремі види договірних і недоговірних зобов’язань.

Книга шоста "Спадкове право" складається з глав 84 - 90, що регулюють спадкування за заповітом та законом.

І закінчується ЦК України прикінцевими та перехідними положеннями про набрання чинності та особливості застосування окремих положень ЦК.

Крім ЦК України, цивільно-правові норми містяться й у інших кодексах, зокрема у Повітряному кодексі України та Кодексі торговельного мореплавства України (наприклад, норми про транспортні договори, страхування тощо).

Звичайні закони приймаються на базі основних та на їх розвиток, і за роки незалежності їх вже прийнято багато. Це, зокрема, закони України "Про захист прав споживачів", "Про авторське право і суміжні права" тощо.

2. Укази та розпорядження Президента України. У відповідності з ч. 3 ст. 106 Конституції Президент на основі та на виконання Конституції і законів видає укази і розпорядження, які є обов’язковими. Це підзаконні нормативні акти.

3. Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, що доволі чисельні і не можуть виходити за рамки законів, тобто звужувати або розширяти їх.

4. Відомчі підзаконні акти – накази та інструкції міністерств і відомств України, які у відповідності до ч. З ст. 117 Конституції України повинні бути зареєстровані у порядку, передбаченому законом. Нині згідно Указу Президента «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" від 3 жовтня 1992 р. вони підлягають реєстрації у Міністерстві юстиції України, а у відповідності з Указом Президента України „Про єдиний державний реєстр нормативних актів" від 27 червня 1996 р. - повинні вноситися у держаний реєстр.

5. Рішення та розпорядження органів місцевого самоврядування у межах визначених законом повноважень, є обов’язковими на відповідній території.

6. До елементів структури цивільного законодавства відносяться також і локальні нормативні акти - установчі документи господарських товариств, кооперативних і громадських організацій, прийняті у встановленому порядку.

7. Договір як джерело цивільного права вперше закріплений на законодавчому рівні і відображає загальні тенденції цивільного законодавства з підвищення ролі вільного волевиявлення учасників правовідносин, диспозитивністі. Договори є найбільш поширеною підставою виникнення цивільно-правових зобов’язань, в яких сторони, керуючись принципами справедливості, добросовісності і справедливості, можуть найбільш повно задовольнити свої різнобічні потреби.

Ст. 6 ЦК зовсім по новому регламентує принцип диспозитивністі в цивільному праві і особливості його реалізації у договірних зобов’язаннях та визначає співвідношення актів цивільного законодавства і договору. Ч. 1 ст. 6 ЦК зазначає, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає його загальним засадам. У цьому саме проявляються диспозитивні засади цивільного законодавства, яке надає можливість учасникам цивільних правовідносин у разі прогалини врегулювати їх на власний розсуд, але при цьому дотримуючись загальних засад, передбачених ст. 3 ЦК. Якщо ж акти цивільного законодавства передбачають певний договір, і в ньому залишилися неврегульовані певні відносини, то сторони мають право врегулювати їх самостійно, долаючи тим самим певні пробіли у законодавстві. Ч. 3 ст. 6 ЦК передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, але тільки у тому випадку якщо в цих актах прямо не вказано на заборону цього, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

8. Міжнародні договори є особливою формою цивільного законодавства, яка має важливе значення зважаючи на інтеграцію нашої держави у світове співтовариство. У відповідності до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Міжнародні договори укладаються від імені України, уряду або відповідних міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади. Порядок вступу їх в силу встановлюється ст. 14 Закону України "Про міжнародні договори України" від 29 червня 2004 р., в якій зазначається, що міжнародні договори набирають чинності для України після надання нею згоди на обов’язковість міжнародного договору відповідно до цього Закону в порядку та в строки, передбачені договором, або в інший узгоджений сторонами спосіб. Згода України на обов’язковість для неї міжнародного договору може надаватися шляхом підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору, приєднання до договору, а також іншим шляхом, про який домовилися сторони. Ратифікація міжнародних договорів України здійснюється шляхом прийняття закону про ратифікацію, невід’ємною частиною якого є текст міжнародного договору. З цього моменту міжнародні договори становляться частиною цивільного законодавства України, тобто актами цивільного законодавства.

Ч. 2 ст. 10 ЦК передбачає, що у випадку колізії між національними актами цивільного законодавства та міжнародними договорами повинні застосовуватися правила відповідного міжнародного договору України.

Можна погодитися з висновком про те, що коли суб’єкти цивільних відносин, укладаючи угоду, беруть за зразок положення міжнародного договору, що не набрав чинності на території України, то такий договір фактично стає формою цивільного законодавства, але вже не як акт цивільного законодавства, в як договір.

8. Новим джерелом цивільного законодавства став і звичай, яким у відповідності з ч. 1 ст. 7 ЦК України є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин і яке може бути зафіксоване у відповідному документі. Іншими словами, звичай - це правило поведінки, яке встановлюється учасниками цивільних відносин спираючись на національні, історичні чи суспільні традиції і набуває обов’язковості для учасників в силу довготривалості та неодноразовості його застосування. Найбільш поширеними звичаями є звичаї ділового обороту, які мають місце у торговельних, банківських, страхових та інших відносинах.

Деякі із звичаїв формалізуються у відповідному документі, як, наприклад, Правила тлумачення міжнародних комерційних термінів - "Правила ІНКОТЕРМС", які кожні 10 років уточнюються та редагуються Міжнародною Торговельною Палатою у Парижі та є обов’язковими при укладанні договорів, у тому числі зовнішньоекономічних. На це вказується у ст. 1 Указу Президента України „Про застосування міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів" від 4 квітня 1994 р. На звичаї ділового обороту є посилання й у чинному законодавстві (ст.ст. 526, 527, 529, 531, 532, 538 ЦК та ін). У той же час, ч. 2 ст. 7 ЦК України вказує на те, що звичаї можуть бути застосовані тільки тоді, коли вони не суперечать договору або актам цивільного законодавства. Це дозволяє зробити висновок про те, що правові звичаї за юридичною чинністю поступаються і договорам, і актам цивільного законодавства, й іншим видам норм цивільного права.

Правове значення має дія актів цивільного законодавства у часі, у просторі і за колом осіб.

Дія актів цивільного законодавства у часі означає - з якого моменту вони вступають в дію (стають чинними) та припиняють свою дію. Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності (ч. 1 ст. 5 ЦК ), тобто, як правило, діють на майбутнє. Ч. 2 ст. 5 ЦК передбачає, що акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом’якшує або скасовує цивільну відповідальність. Слід відзначити, редакція цієї частини є не дуже вдалою, оскільки це заперечує основному постулату цивільного права, який став аксіомою: цивільний закон - не має зворотної сили. Закріплена в ч.2 ст. 5 ЦК теза все ж таки є ближчою до публічного, а не приватного права.

Момент, яким визначається початок дії акту цивільного законодавства, прийнято називати часом набуття ним чинності. Порядок набрання чинності законами визначається ст. 94 Конституції України, яка визначає, що закон набирає чинності після 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування ( відповідно до Регламенту Верховної Ради України від 27 липня 1994 р. закони України повинні публікуватися українською і російською мовами в офіційних виданнях Верховної Ради України - Відомостях Верховної Ради України впродовж 30 днів, у газеті "Голос України" впродовж 5 днів. Акти Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України набувають чинності також через 10 днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні. У відповідності з Указом Президента України "Про єдиний державний реєстр нормативних актів" від 27 червня 1996 р. такими офіційними друкованими виданнями є "Офіційний вісник України", "Відомості Верховної Ради України", газета "Урядовий кур’єр". Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України набирають сили з моменту їх прийняття, якщо більш пізній строк вступу в силу не передбачений в цих актах. Ті акти Кабінету Міністрів України, що визначають права і обов’язки громадян, набирають чинності не раніше дня їх опублікування. Закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом згідно ст. 58 Конституції України, є не чинними. За загальним правилом, дія закону не обмежена часом (строком), якщо в самому законі не встановлено інше про строк його чинності. Припинення дії цивільно-правових актів настає у випадках, коли спливає строк, на який вони приймалися, або ж у разі прийняття нового акту, який по іншому регулює ті ж самі відносини.

Всі акти цивільного законодавства діють на певній території, тобто або на всій території України, або на визначеній її частині, - все залежить від характеру та виду цих актів. Так, наприклад, Закон України "Про заставу" діє на всій території України, а постанова Кабінету Міністрів України від 20 березня 1992 р. № 144 "Про затвердження Положення про зону особливого режиму в районі державного кордону України з Республікою Молдова" - діє тільки на території перелічених у цій постанові районах. Зрозуміло, що розпорядження місцевих органів влади та органів місцевого самоврядування мають силу тільки на території відповідній адміністративно-територіальній одиниці.

Дія актів цивільного законодавства поширюється на всіх осіб, що перебувають на її території: фізичних та юридичних осіб, державу Україну, Автономну Республіку Крим, територіальні громади. Що стосується іноземних держав, іноземних фізичних та юридичних осіб, то й на них поширюється дія актів цивільного законодавства, якщо у самому акті не зазначено інше. Так, у ст. 6 Земельного Кодексу України зазначено, що земельні ділянки сільськогосподарського призначення іноземним громадянам та особам без громадянства у приватну власність не надаються. У самому акті також може бути зазначено, що він поширює свою дію тільки на певну категорію громадян, наприклад, постанова Кабінету Міністрів України від 27 листопада 1991 р. № 342 "Про заснування державних іменних стипендій для студентів і аспірантів із числа осіб українського походження, які проживають за межами України".

Аналогія закону та аналогія права. Акти цивільного законодавства (до речі, і як акти всіх інших галузей права) не можуть встановлювати норми поведінки на всі випадки життя, а тим більше - встановлювати їх на майбутнє. Законодавець лише юридично закріплює ті нормальні економічні відносини, що склалися на певному історичному відрізку. Таким чином, у житті, на практиці неодмінно виникають випадки, коли певні відносини залишаються неврегульованими поточним законодавством, у той час як правозастосовчі органи не вправі відмовлятися від їх врегулювання з посиланням на відсутність відповідного закону.

Відмінною рисою цивільного права (скажімо від кримінального) є інститут аналогії, за допомогою якого заповнюються прогалини у цивільному законодавстві. Частина 1 ст. 8 ЦК передбачає, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). Застосування аналогії закону можливо при наявності таких умов: існує відношення, яке належить до предмету цивільно-правового регулювання; це відношення не врегульоване безпосередньо нормами права; існує норма права, що регулює подібні відносини. Застосовуватися за аналогією повинна тільки цивільно-правова норма, а не норма іншої галузі законодавства.

У ч. 2 ст. 8 ЦК зазначається, що у разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права). Іншими словами, з цілого комплексу норм необхідно вивести загальний принцип, у відповідності з яким і розв’язати спір, що виник. Як випливає із змісту ст. 8 ЦК, у випадках прогалини у цивільному законодавстві спершу повинна застосовуватися аналогія закону, а вже при відсутності подібної правової норми - аналогія права. Аналогію вправі застосовувати будь-який правозастосовчий орган, тобто і всі суди, і прокурор, і нотаріат тощо.

Під судовою практикою слід розуміти діяльність суду з одностайного застосування норм права при розгляді особистих немайнових та майнових спорів. Роль судової практики залежить від системи приватного права, і якщо в англо-американській системі вона безперечно відноситься до джерел цивільного (і не тільки) законодавства, то її роль у системі континентального приватного права визначається вченими-цивілістами по-різному. Одностайною думкою вчених є те, що окремі рішення судів з конкретних цивільних справ, а також узагальнення з окремих категорій цивільно-правових спорів не є джерелами цивільного права. Інша справа, коли річ йде про керівні роз’яснення Пленуму Верховного Суду України. Тут точки зору вчених-цивілістів розбігаються, і одні з них вважають, що це джерела цивільного права, а інші - що ні. Думається, що думка перших вчених є найбільш вірною і ось чому. У відповідності до ст. 40 Закону України від 5 червня 1981 р. "Про судоустрій" Верховний Суд вивчає та узагальнює судову практику, аналізує судову статистику і дає роз’яснення судам у питаннях застосування законодавства, що виникають при розгляді судових справ. У відповідності з ч. 4 п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 р. "Про судове рішення" мотивувальна частина кожного рішення повинна мати в необхідних випадках посилання на відповідні керівні постанови Пленуму Верховного Суду України з питання застосування законодавства при вирішенні цивільних справ. Таким чином, можна зробити висновок, що керівні роз’яснення Пленуму Верховного Суду України є обов’язковими для всіх судів загальної юрисдикції. До того ж, хоча ці керівні роз’яснення формально не містять в собі норм цивільного законодавства, але дуже часто в них вони фактично присутні. Так, ні ЦК України, ні інші акти цивільного законодавства не роз’яснюють, що потрібно розуміти під відомостями (інформацією), яка паплюжить честь, гідність, або ділову репутацію та їх розповсюдження. В п. З Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 р. № 7 "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" дуже чітко та докладно даються ці визначення. І мабуть є зрозумілим, що дане Верховним Судом України тлумачення цих дефініцій не може трактуватися по іншому ні судами, ні прокурорами, ні нотаріусами, ні адвокатами.