2. Проблема інтеграції осіб з розумовою відсталістю в суспільство

У Конвенції ООН про права інвалідів зазначається: «Держави - учасниці цієї Конвенції визнають рівне право всіх інвалідів жити у звичайних місцях проживання, коли варіанти вибору є рівними з іншими людьми, і вживають ефективних і належних заходів для того, щоб сприяти повній реалізації інвалідами цього права та повному включенню й залученню їх до місцевої спільноти, зокрема забезпечуючи, щоб:

a) інваліди мали можливість вибирати нарівні з іншими людьми своє місце проживання й те, де й з ким проживати, і не були зобов'язані проживати в якихось визначених житлових умовах;

b) інваліди мали доступ до різного роду послуг, що надаються вдома, за місцем проживання, та інших допоміжних послуг на базі місцевої спільноти, зокрема персональної допомоги, необхідної для підтримки життя в місцевій спільноті й уключення до неї, а також для недопущення ізоляції або сегрегації від місцевої спільноти;

c) послуги та об'єкти колективного користування, призначені для населення в цілому, були рівною мірою доступні для інвалідів і відповідали їхнім потребам».

Але реалізація цих принципів у нашій країні значною мірою утруднена. Тому проблема адаптації в суспільстві осіб з інвалідністю, в тому числі, людей з тяжкими вадами інтелекту ще не отримала належного вирішення.

На перший план в перехідний період від дитинства до дорослості, в підготовці до самостійного життя і роботи висувається проблема інтеграції осіб з розумовою відсталістю в співтовариство звичайних людей, що може бути досягнуто психолого-педагогічним супроводом в процесі навчання, наданням спеціальної допомоги і підтримки.

Інтеграція в суспільство людей з розумовою відсталістю тісно пов'язана з їх соціально-трудовою адаптацією. Нині створюється багато програм, що допомагають компенсувати недолік розумових здібностей більш інтенсивним розвитком поведінкових навичок. Заучування і використання стереотипних наборів дій, необхідних в стандартних ситуаціях, пов'язаних з життєзабезпеченням, дозволяє розумово відсталим людям стати в якійсь мірі самостійнішими. Навчання дозволяє розвинути їх здібності так, щоб оточення сприймало і реагувало на цих людей з допомогою таких же стереотипних для цієї загальноприйнятої культури уявлень і дій.

Професійна підготовка розумово відсталих передбачає:

- розвиток професійної самоідентифікації учнів;

- розвиток специфічних трудових навичок;

- залучення сім'ї до професійного навчання;

- працевлаштування, у тому числі, підтримуване.

Навички трудового життя позитивно впливають на розвиток особистості і соціальний розвиток будь-якої людини. Можливість застосування своїх трудових навичок дає розумово відсталим молодим людям соціальне життя замість залежності від соціальної допомоги.

Соціалізація молодих осіб з обмеженими можливостями здоров'я надзвичайно ускладнена у зв'язку з відсутністю навичок спілкування в соціальному середовищі, несформованістю потреби в такому спілкуванні, неадекватною самооцінкою, негативним сприйняттям інших людей, схильністю до соціального утриманства. У житті ці молоді люди не мають широких контактів з однолітками. Якщо вони утримуються в інтернатних установах, то оточені людьми зі схожими соціально-психологічними і комунікативними проблемами. Деякі інваліди з розумовою відсталістю та іншими важкими порушеннями не навчалися в школах і не отримали ніякого професійного навчання. Їх навички спілкування, соціальні і учбові навички дуже обмежені. Основна частина з них живе в ізоляції від суспільства - удома або в інтернатних установах. У них немає можливості для незалежного проживання і роботи.

Батьки розумово відсталих молодих людей часто мають дуже мізерні знання про сучасні методи корекції і розвитку комунікації своїх дітей. Більшість батьків почувають себе пригніченими через хворобу сина або дочки. Вони часто думають, що проблеми їх хворих дітей нерозв'язні. Тільки невелика частина батьків знаходить полегшення, поділившись з ким-небудь своїми труднощами. Багато хто через хворобу своєї дитини є самотнім і ізольованим. Багато батьків приховують наявність хвороби у своєї дитини або хочуть, щоб про це знали лише окремі особи.

Якість свого життя більшість батьків характеризують як дуже погану і погану. Більшість батьків живуть в постійному занепокоєнні про долю їх дорослих дітей, особливо в майбутньому, коли вони залишаться без батьків.