12. Колаж як спосіб організації текстової єдності

Колаж це спосіб організації єдиного текстового простору за допомогою поєднання різнорідних елементів. Колаж має довгу історію, він еволюціонував від статусу периферійного прийому (від античності аж до модернізму) до універсального принципу побудови тексту в постмодернізмі. В літературі, в першу чергу, за допомогою колажу письменник отримав можливість вільно реалізувати свій оригінальний світогляд, дізнатись що таке слово, буквально дізнатись яке воно на дотик.

В модернізмі колаж розглядався як часто вживаний прийом художньої техніки, а постмодерністській філософії – в якості універсального принципу організації культурного простору.

Якщо в авангарді колаж був основним методом знищення матеріального світу та організацією нового простору, способом вираження суб єктивної точки зору автора, методом заперечення логічного мислення, то в постмодернізмі колаж являється головним засобом формування гіпертекстуального простору. Об єктом колажу стає не жива реальність, а текст, та вся культура загалом.

Особливими варіантами колажу вважаються: потік свідомості (саме мовлення), автоматичне письмо (намагаються повністю уникнути логічного підходу в компонуванні матеріалу, колаж має виникнути сам на основі колажної побудови психіки людини) та тропізми ( з їх допомогою описують невловиме: думку ще до її виголошення). В таких колажах є елементи позасвідомого (емоції, відчуття, сни і т.д.) (в класичних колажах компонуються видимі матеріальні об єкти).

У.С. Берроуз сприймав колаж, як зброю проти прирівнювання особистості з натовпом, особистої свідомості – з масовою. За допомогою методу «розрізки» слово мало звільнитися від стереотипних значень та звільнити мислення на рівні мови. В результаті він створив колажний вільний мовний стиль, що поєднує літературну мову та арго («підзаборний діалект», наркоматський сленг)

Поняття «постмодерністської чутливості» впливає на переосмислення ідеї колажу, який стає універсальним способом організації текстового і в цілому культурного простору, специфікуючись на концептах «різома» та «лабіринт». Текст інтерпретується як колаж культурно-семіотичних кодів, або організована за принципом колажу конструкція цитат, гра яких утворює поліфонічно-семантичний простір. Постмодернізм дає орієнтацію на поліцентризм в усіх його проявах і відповідно колаж набуває нового статусу в контексті ідеї «сходу метанаррацій»: відмова від будь-яких варіантів пріоритетності.

В пізній постмодерністській рефлексії колажність за принципом плюралізму проявляється як колажність «вільного мовного стилю»: допуск поєднання вишуканої літератури та арго, стильовий еклектизм архітектурних практик, принцип комбінарності та ін..

13. Різновиди оповідних інстанцій

Основною одиницею у наратології є наратив, тобто розповідання (оповідання, повість, роман тощо) з відповідною структурою і процесом самоздійснення як способу буття оповідного тексту, водночас об'єкт та акт повідомлення про справжні чи фіктивні події, здійснюване одним (чи кількома) наратором, який спілкується з одним (чи кількома) нарататорами - вони постають різновидами внутрішньотекстової комунікації. Йдеться про наративні інстанції, про важливі елементи оповіді: імпліцитний та експліцитний наратор і нарататор, імпліцитний та експліцитний автор і читач, а також процес розповідання певної низки ситуацій та подій, часо-просторовий контекст. Не тотожний реальному автору імпліцитний та експліцитний автор дозволяє собі втручатися в текст, коментувати його, апелюючи до ерудиції читача

На погляд французьких структуралістів, переконаних, що не існує позаособового наративу, мовиться про суто формальні моменти, коли оповідачу - 'створеній фігурі, поширеній на весь літературний твір' (В. Кайзер) - протиставлено реального автора. На переконання Р. Варта, наратор і персонажі насправді постають 'паперовими створіннями'; ніколи не слід плутати автора оповідання (матеріального) з оповідачем цього оповідання. Натомість англомовні та німецькі дослідники схильні до розмежування 'особистої' (перша особа) оповіді з 'позаособистою' (третя особа).. Наратор існує не лише у прозових творах, він може бути і в п'єсі, де виконує роль оповідача, інформує, звертаючись до глядачів або інших дійових осіб, про події, що відбуваються поза сценою (батальні ситуації, вбивства, інтриги тощо), не завжди бере участь у конфліктах. Таку роль в античному театрі виконував хор. Цю традицію перебрав на себе епічний театр Б. Брехта.

За функціональною ознакою розрізняють три основні образи наратора:

1) гомодієгетичний (грец. homos – рівний, однаковий і diegesis – оповідь, виклад) наратор – оповідач, що функціонує в тексті, є учасником подій, про які йдеться Найчастіше в такому разі розповідь ведеться від першої особи;

2) гетеродієгетичний (грец. heteros – інший і diegesis – оповідь, виклад) наратор – оповідач, який перебуває в художньому світі, але поза дією, сторонній спостерігач (обсерватор), хоч розповідь ведеться від першої особи

3)екстрадієгетичний (грец. extra – поза, зовні, крім і грец. diegesis – оповідь, виклад) наратор – автор, який веде за собою читача, коментує події, роздумує. Він перебуває поза художнім світом, тому розповідь ведеться від третьої особи