3. Становище у сільському господарстві
На відміну від індустріального сектора економіки України, що розвивався у повоєнні роки досить високими темпами, аграрний сектор залишався у занедбаному стані. У роки війни село зазнало величезних людських та матеріальних втрат, які боляче вдарили по селянству. Було спалено близько 30 тис. сіл, знищено майже всі машинно-тракторні станції, пограбовано сільськогосподарську техніку. Війна відкинула сільське господарство України до рівня 1921 р. Особливо гостро відчувалася нестача техніки, тяглової сили. У перші повоєнні роки хлібороби нерідко використовували як тяглову силу велику рогату худобу або самі впрягалися в плуг.
Біди повоєнного села були наслідком не тільки лихоліття війни, а й неправильної політики щодо села пануючої в країні адміністративно-командної системи. Після війни був продовжений започаткований ще у 1920-ті роки економічно необґрунтований процес перекачування коштів з села до інших галузей економіки, насамперед до важкої промисловості. За роки четвертої п’ятирічки (1946-1950) централізовані і колгоспні капіталовкладення у сільське господарство становили лише 15% від загальної суми капіталовкладень в економіку. Багато важливих об’єктів на селі, які потребували значних коштів, сучасної техніки, зводилися методом “народної будови” з використанням мізерних місцевих ресурсів, що негативно відбивалося на темпах робіт, якості та технічному стані новобудов. За 1946-1953 рр. в аграрному секторі країни було вироблено 298 млрд. крб. національного доходу, а використано для нього тільки 193 млрд. (64,8%), решту було направлено в інші сфери економіки. До того ж кошти для села використовувалися не завжди ефективно.
Серйозним недоліком було некваліфіковане керівництво сільським господарством на всіх рівнях. Централізація керівництва призводила до того, що всі питання управління сільським господарством були зосереджені в центрі.
Узимку в 1946-1947 рр. в Україні почався голод, який охопив значну територію, особливо південь, зокрема Одеську, Ізмаїльську, Кіровоградську, Миколаївську, Херсонську, Дніпропетровську області. Голод поширився навіть на найродючішу Полтавську область. У березні-червні 1947 р. в Україні було зафіксовано 764 випадки канібалізму, кількість померлих від голоду серед госпіталізованих хворих досягла 101637 осіб. Тільки навесні 1947 р., коли становище стало зовсім нестерпним, рішенням союзних органів Україні була надана продовольча та насіннєва позики. Було виділено також 140 млн. крб. для організації безплатного харчування населення.
Хрущовське правління для сільського господарства України ознаменувалося низкою експериментів: “цілинна кампанія”, “кукурудзяна кампанія”, ліквідація МТС, “укрупнення сіл” тощо. З іншого боку, саме з Хрущовим селянство України пов’язувало багато своїх гараздів. Значно поліпшилася ситуація із рухом населення (селянам почали видавати паспорти).
4. Культурне життя у повоєнне двадцятиліття
Невід’ємною складовою відбудовних робіт було культурне будівництво. Всі сфери культури в роки війни зазнали величезних людських і матеріальних втрат, але особливо постраждала освіта. Загибель тисяч вчителів, викладачів вищої школи, руйнація шкіл, інших закладів освіти ускладнювали ситуацію. Основна робота щодо відбудови шкіл, вищих закладів освіти розгорнулась в роки 4 п’ятирічки. Протягом 5 років за рахунок асигнувань, що виділялися державою Міністерству освіти України, було збудовано сотні шкіл на 400 тис. учнівських місць. Велике шкільне будівництво розгорнулось у Західній Україні. За 5 років там було побудовано 1087 шкіл. У перші повоєнні роки тут працювало майже чотири тисячі шкіл. Чисельність учнів середніх шкіл зросла з 61 тис. осіб у 1939 р. до 285 тис. у 1950/51 навчальному році.
Помітною віхою у культурному житті було відновлення зруйнованих у роки війни Київського, Харківського, Одеського університетів та інших вищих навчальних закладів. У другій половині 1940-х рр. відновили роботу всі виші, які діяли перед війною. Крім того, було створено 16 нових (гірничий у Харкові, автодорожній у Києві та багато ін.).
Лібералізація суспільно-політичного життя призвела до появи інакомислення. Дисиденти збиралися у групи за інтересами і відстоювали радикальніші реформи в різних сферах політичного, соціально-економічного та національно-культурного життя. Серед відомих дисидентів-“шістдесятників” – Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Лесь Танюк, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Левко Лук’яненко. Більшість із них невдовзі зазнала репресій.
Водночас друга половина 1940-х – перша половина 1960-х рр. стали новою віхою життя церков у межах СРСР. Пом’якшення умов життя стосувалося не всіх конфесій. Греко-католицька ж церков узагалі була ліквідована. А на початку 1960-х рр. почався наступ на всі церкви СРСР й України зокрема.