1. Принципи судового права.

Принципами судової влади називаються норми загального керівного значення, які відповідно до призначення інституту судової влади визначають як місце судової влади серед інших державних, недержавних органів та установ, так і зміст її основних засад та спрямовані на досягнення завдань, що стоять перед цією владою. Принципи діють у межах єдиної цілісної взаємопов’язаної та взаємозалежної системи, тому порушення одного будь-якого принципу тягне за собою порушення й інших.

Будучи єдиною, система принципів судової влади поділяється на три підсистеми: інституціональну (загальні принципи судової влади), функціональну (принципи відправлення судочинства) та організаційну (принципи організації системи судових органів або судоустрійні принципи). Зазначені принципи судової влади хоча й пов’язані між собою, але утворюють разом з тим самостійні галузеві підсистеми, кожна з яких відрізняється сферою поширення і призначенням.

Інституціональні принципи фіксують загальні відносини, що виникають при запровадженні інституту судової влади в суспільстві, визначенні її місця в системі поділу влади та загальних засад взаємовідносин з іншими державними та приватними інститутами.

Функціональні принципи стосуються відносин, які виникають при судовому розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних та інших справ. Але на відміну від специфічних принципів, на яких будується окремий процес судочинства, функціональні принципи судової влади, розкриваючи загальні засади здійснення, реалізації повноважень судової влади, характерні для будь-якого процесу розгляду судової справи, всіх видів судочинства.

Організаційні (судоустрійні) принципи звернені до відносин, які виникають не з приводу розгляду і вирішення конкретної судової справи, а з приводу організації судової системи, структури її органів, статусу судді, тобто у зв’язку з організаційними відносинами. У навчальному курсі “Організація судових та правоохоронних органів” вивчаються переважно принципи інституціональні та організаційні, функціональні принципи докладно розглядаються в курсах кримінального, адміністративного, цивільного та господарського процесів.

2.Суд як інститут публічної влади

вкрай важливим є створення належних умов для здійснення справедливого правосуддя на основі закону та моралі, за яких суд користувався б довірою людей. Не можна забути той факт, що тривалий час суди України були переважно карально-репресивними органами. Однак сьогодні вони повинні насамперед забезпечувати належне функціонування права, відновлювати справедливість і законність у суспільних відносинах.

Термін "суд" може вживатися у кількох значеннях:

– установа, в якій працюють судді та працівники апарату суду;

– суддя, колегія суддів, які розглядають справи;

– судовий процес;

– державний орган.

Головний зміст цього поняття полягає в тому, що суд – це державний, владний орган, покликаний здійснювати правосуддя в державі.

Треба зазначити, що "суд" також можна сприймати і як соціальний інститут, і як інститут публічної влади. Утворення суду як соціального феномена пов'язане із здатністю людини до логічного мислення шляхом сприйняття інформації, її аналізу та оцінки. Суд як соціальний інститут виник ще на докласових стадіях розвитку людства, і з часів самих ранніх форм свого розвитку став невід'ємною складовою буття людини.

Суд завжди має як зовнішній, так і внутрішній прояв. Зовнішній прояв суду полягає в тому, що спірні питання між членами будь-якого колективу стають предметом колективного розгляду. Внутрішній прояв суду визначений психологічним феноменом, який має назву "сумління, совість". Здатність людини відчувати провину за свої вчинки і є внутрішнім проявом суду як соціального феномена. Лише з розвитком державних форм правління суд перестає бути лише соціальним феноменом і отримує також ознаки інституту публічної влади.

3. Суд як основний суб’єкт судового права.

Особливий статус суду як суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин визначається, в першу чергу, конституційними принципами, якими закріплено, що цей орган влади є єдиним, який наділений компетенцією здійснювати правосуддя в Україні. Саме суд перевіряє наявність або відсутність підстав для порушення конкретної цивільної справи, створює умови для її розгляду та своїм владним актом вирішує спір між сторонами, тим самим здійснюючи захист порушеного чи оспореного суб’єктивного цивільного права та/або охоронюваного законом інтересу. Тому суд є обов’язковим суб’єктом всіх процесуальних правовідносин, що виникають в цивільному процесі. Правосуб’єктність суду. Правовий статус суду визначається його правосуб’єктністю, структурними компонентами якої є юрисдикція та чисельні повноваження, які суворо визначені законом. Кожен суд наділений тільки йому притаманною юрисдикцією та комплексом повноважень. Юрисдикція як елемент цивільної процесуальної правосуб’єктності суду визначає сферу діяльності органів судової влади. Так, відповідно до ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів розповсюджується на всі правовідносини, що виникають в державі. Особливість прояву правосуб’єктності суду полягає в тому, що на відміну від інших учасників процесу (сторін, третіх осіб) йому не притаманна праводієздатність. Оскільки суд, як орган влади, вже наділений комплексом прав та обов’язків та не може своїми діями набувати нових, стосовно його правосуб’єктності доцільно говорити про компетенцію як про комплекс повноважень визначених законом. Якщо юрисдикція визначає сферу впливу, то компетенція визначає спосіб впливу на суспільні відносини. Своєю чергою компетенція судів різних ланок також різниться. Владні повноваження суду проявляються у сукупності передбачених законом повноважень, для виконання яких суд через службових осіб вчиняє комплекс процесуальних дій.

 

4. Принцип незмінюваності суддів

Судді, обрані Верховною Радою України (крім суддів Конституційного Суду України), перебувають на посаді до досягнення шестидесяти п’яти років, інші судді – до закінчення строку, на який вони обрані чи призначені.

Дострокове звільнення судді з посади допускається лише у разі неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я; порушення суддею присяги або вимог щодо несумісництва; набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; припинення його громадянства; визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; подання суддею заяви про відставку або звільнення за власним бажанням.

 

5.Відповідальність судді за постановлення завідомо неправосудного рішення.

Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови — карається обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років. 2. Ті самі дії, що спричинили тяжкі наслідки або вчинені з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах, — караються позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років.

 

1. Відповідно до Конституції України (ч. 1 ст. 124, ч. 1 ст. 127 та ч. 1 ст. 129) правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, до складу яких входять професійні судді, а у визначених законом випадках — народні засідателі і присяжні, які при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряють­ся лише закону. Тому постановлення суддею завідомо неправосудного судо­вого акта призводить до порушення конституційних основ здійснення пра­восуддя, підриває авторитет судової влади і містить ознаки злочину, перед­баченого ст. 375, який є спеціальним видом службового зловживання. Тому статті 364 та 375 КК співвідносяться між собою як загальна та спеціальна норми (див. п. З коментарю до Розділу XVII КК).

2. Предметом злочину є певний судовий акт: вирок, рішення, ухвала або постанова. Дії винного кваліфікуються за ст. 375 КК незалежно від того: а) якою судовою інстанцією було постановлено судовий акт (судом першої інстанції, апеляційним чи касаційним); б) якою є галузева приналежність розглянутої судом справи та винесеного з неї судового акта (вирок чи ухва­ла у кримінальній справі, рішення — у цивільній, постанова — в адміністра­тивній); в) в якому складі суду було постановлено неправосудний судовий акт — судом колегіальне чи суддею одноосібне.

Неправосудним є такий судовий акт, що не відповідає вимогам законності та обґрунтованості. Його неправосудність може бути пов'язана з невірним застосуванням норм матеріального права, порушенням норм процесуально­го закону або з невідповідністю висновків суду фактичним обставинам спра­ви. За своїм змістом неправосудний судовий акт може полягати, наприклад, у засудженні невинного, виправданні винного, призначенні несправедливо м'якого чи, навпаки, занадто суворого покарання, у незаконному затриманні, арешті, необгрунтованому накладенні адміністративного стягнення чи відмові у задоволенні обґрунтованих позовних вимог тощо.

Постановлення неправосудного судового акта включає: а) складання відповідного процесуального документа; 6) підписання його суддею (суддя­ми); в) проголошення акта (доведення до відома учасників процесу). Отже, постановлення судового акта завершується його проголошенням і з цього мо­менту злочин, передбачений ч. 1 ст. 375 КК, визнається закінченим незалеж­но від часу набуття ним законної сили, його виконання та викликаних ним наслідків.

6.Підстави та процедура припинення статусу судді.

Конституція містить положення, відповідно до якого звільнити суддю із займаної посади може лише відповідний суб’єкт, що призначив (обрав) його на посаду. Рішення про звільнення судді з посади міститься у відповідному акті Президента чи Верховної Ради України із зазначенням підстав його винесення.

Згідно зі статтями 31, 32 Закону України “Про Вищу раду юстиції” розрізняється звільнення судді з посади на загальних (пункти 1 – 3, 7 – 9 ст. 126 Конституції) та особливих підставах (пункти 4 – 6 ст. 126 Конституції).

Аналіз конституційного положення дозволяє виділити наступні групи підстав звільнення судді з посади:

1) настання певної умови, що перешкоджає подальшому перебуванню судді на посаді: а) закінчення строку, на який його було обрано чи призначено; б) досягнення суддею шістдесяти п’яти років; в) хвороба судді, що перешкоджає подальшому виконанню обов’язків судді; г) подання ним заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням;

2) у порядку дисциплінарного провадження у випадках: а) порушення суддею вимог щодо несумісності дій займаній посаді; б) порушення суддею присяги;

3) у зв’язку з встановленням певного юридичного факту: а) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо судді; б) припинення його громадянства; в) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим.

Смерть судді імперативно визначено як підставу для автоматичного припинення його повноважень.

Слід зазначити, що закінчення строку, на який обрано чи призначено суддю, стосується тільки суддів Конституційного Суду і суддів, які вперше призначаються на посаду. Решта суддів обіймає посади безстроково, але відповідно до п. 2 ст. 126 Конституції України вони повинні бути звільнені з посади після досягнення шістдесяти п’яти років.

Підстави набуття статусу судді нерозривно пов’язані з підставами припинення повноважень носія судової влади. Втрата або порушення якоїсь вимоги, обов’язкової для набуття статусу судді, призводить до порушення питання про припинення повноважень.

Звільнення судді з посади внаслідок порушення присяги. У встановленому Конституцією переліку підстав звільнення з посади немає таких підстав, як звільнення судді з посади в порядку дисциплінарного провадження, за професійною невідповідністю чи невідповідності судді займаній посаді. Суддя може бути звільнений з посади за дисциплінарні правопорушення тільки у випадку порушення ним вимог щодо несумісності дій займаній посаді чи присяги. Водночас порушення суддею вимог несумісності є однією з форм порушення присяги, що випливає із сутності присяги судді.

Набрання законної сили обвинувальним вироком стосовно судді є підставою припинення не тільки суддівських повноважень, але й статусу судді. Суддя звільняється з посади у разі вчинення злочину, в обвинуваченні якого його віддано до суду та в установленому порядку визнано винним, а обвинувальний вирок набув законної сили. Якщо стосовно судді набере законної сили обвинувальний вирок суду іншої країни, він підлягає звільненню з посади за цією підставою.

Припинення громадянства України є неодмінною та безумовною підставою звільнення судді з посади. Підстави, умови та порядок припинення громадянства України визначаються Законом України “Про громадянство України”. До прийняття та набуття чинності указу Президента України про припинення громадянства суддя не може бути звільнений з підстав припинення громадянства.

Суддя звільняється з посади у разі визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим. За загальними умовами, передбаченими статтями 43, 46 ЦК України, особа може бути визнана безвісно відсутньою або оголошена померлою в порядку, визначеному ЦПК України.

Судді можуть припинити свою судову діяльність за власним бажанням. Заява про звільнення судді за власним бажанням повинна подаватися до Вищої ради юстиції, яка згідно з ч. 2 ст. 31 Закону України “Про Вищу раду юстиції” вносить подання про звільнення судді з посади до органу, який його призначив або обрав, після попереднього з’ясування дійсного волевиявлення судді та чи не було на нього стороннього впливу або примусу. Загальні підстави звільнення за власним бажанням передбачені ст. 38 Кодексу законів про працю України. Якщо суддя відпрацював на посаді судді не менше 20 років, він має право вийти у відставку та набути статусу судді у відставці (ст. 43 Закону України “Про статус суддів”).