Тема 3. Філософська думка в Україні у XI - XXI ст.

1. філософські ідеї в культурі Київської Русі.

2. Розвиток філософської думки в Україні в XV - першій половині XVIII ст.

3. Філософія в Україні в другій половині XVIII - на початку XXI ст.

Вивчаючи питання «Філософські ідеї в культурі Київської Русі», необхідно усвідомити, що Київська Русь була першою схі­днослов'янською державою, в духовній культурі якої відбувалося становлення вітчизняної (власне, як російської, так і білоруської) філософської думки.

Давня культура слов'ян, що зберігала міфологічні погляди, і антична філософія, були істотно переосмислені візантійською християнською філософією. Власне, розвиток вітчизняної філо­софської думки набуває поширення лише після запровадження християнства. Саме візантійська християнська традиція стала ті­єю основою, на якій складалася традиція філософська думка Ки­ївської Русі.

У центрі уваги української філософії того періоду була про­блема людини і людської історії. Філософія розумілося не тільки як теоретизування, а й як практична мораль. Характерною рисою філософських шукань був діяльний аспект. «Мудрість не тільки слово, а й справи» - підкреслюється в «Ізборнику Святослава» (Ю73 p.).

Одночасно формується антропоцентристське розуміння сві­тобудови. Людина - пан природи стоїть над природним Космо­сом, створеним Богом для потреб людини. Людина є централь­ною ланкою, що забезпечує спілкування між Богом і створеним ним світом.

При з'ясуванні сутності людини постала проблема співвід­ношення душі і тіла. На відміну від уявлень, що панували в за­хідноєвропейській середньовічній філософії того часу, про абсо­лютне відчуження душі від тіла (тіло - «темниця душі»), мисли-

18

19

телі Київської Русі підкреслювали органічну єдність у людині духовного і фізичного.

Важливим аспектом розуміння сутності людини та її пізна­вальних можливостей було вчення про розум, почуття і волю, які спрямовані на пізнання Божественної істини і воєдино з'єднують­ся в серці. Серце є центром, завдяки якому здійснюється причет­ність до неземного, Божественного. Ці думки викладені в XI ст. митрополитом Іларіоном у «Слові про Закон і Благодать».

Характерною рисою творчості руських мислителів була її морально-етична спрямованість. Висловлювалася ідея виведення морального закону з акта створення світу Богом; ідея гріха і мо­ральної відповідальності людини; стверджувалася думка про те, що за допомогою людських діянь можна покращити світ, очисти­ти його від зла. Істотну роль для етичних поглядів мислителів Ки­ївської Русі мала розробка проблеми святості. Формується уяв­лення про святість як втілений моральний ідеал поведінки, що розуміється як жертвеність. При цьому хона й проголошується християнське розуміння святості, увага акцентується на прагнен­ні ствердити для людини святе царство на Землі.

Значне місце посідає історіософська проблематика. Однією із провідних характеристик погляду на історію був універсалізм, який проявлявся, зокрема, у тому, що історію кожного князівства включали до єдиної історії Землі Руської. Русичі розглядалися як представники єдиної спільності слов'ян, а історія слов'ян включа­лася в загальну історію християнського світу, що ототожнювала­ся з історією людства.

Таким чином, філософську культуру Київської Русі можна оха­рактеризувати як філософсько-релігійно-етичну, спрямовану на осмислення актуальних проблем громадського життя того часу.

Розглядаючи питання «Розвиток філософської думки в Україні у XV - першій половині XVIII ст.», слід звернути увагу на те, що наприкінці XV - на початку XVI ст. докорінно зміню­ється соціально-політична ситуація в Україні — Київська Русь ос­таточно втрачає державність. Україна увійшла до складу Польсь­кого королівства, Український народ розпочав важку боротьбу за політичне самовизначення і власне, існування як окремої етнічної та національної спільності.

Різке загострення релігійних конфліктів в Україні у XVI ст., позв'язане зі спробами окатоличити українське населення, зроби­ло релігійну проблематику особливо актуальною. Соціальні, по-іітичні та національні протиріччя українського життя того часу набули релігійної форми.

Слід враховувати й те, що із входженням України в Польсь­ке королівство відбувалася активна взаємодія з культурою Захід­ної Європи епохи Відродження, центральною ідеєю якої був гу­манізм. У його основі лежало культивування самоцінності особи­стості, її волі, справедливого суспільного ладу.

Саме ці ідеї розвивали засновники гуманістичної культури України, такі як Юрій Котермак, Павло Русин, Станіслав Ори-ховський. На основі ствердження гідності особистості вони роз­вивали свої погляди на зміст людського життя і людської історії.

Велике значення для розвитку культури і гуманізму мав Ос­трозький культурно-освітній центр, заснований у 1576 році в кня­зем Костянтином Острозьким.

Наприкінці XVI - на початку XVII ст. у багатьох містах України виникають братства - релігійно-національні об'єднання, які протистояли експансії Ватикану і польської шляхти. Братства створювали школи, лікарні, друкарні, розвивали і захищали рідну мову, культуру, духовні традиції, а також розвитку філософської думки в Україні.

Особливу увагу слід приділити ролі Києво-Могилянської ака­демії (1632 р.) у розвитку духовної культури України, а також усіх східних слов'ян. Академія давала фундаментальну освіту з давніх і сучасних для того часу мов, а також природничо-наукові, теологічні, філософські знання. Викладання філософії в ній здійснювалося окремовід теології. Були введені розділи етики як практичної філо­софії. Пізнання законів природи і людського мислення розглядалося як підготовка до етики. Етика, таким чином, стає важливим інстру­ментом формування особистості. Людину намагаються зрозуміти в єдності і цілісності, як природну і суспільну істоту, яка концентрує в собі єдність особистого і суспільного блага.

Значний внесок у розвиток філософії України зробили видатні мислителі Києво-Могилянськ академії С. Яворський, Т. Прокопо-^вич, Г. Щербацький, М. Козачинський та ін., які обгрунтували по-

20

21

глад на філософію як засіб інтелектуального пізнання людини і при­роди.

При дослідженні питання «Філософія в Україні в другій половині XVIII - на початку XXI ст.» варто звернути увагу на те, що наприкінці XVIII ст. вихованець Києво-Могилянської ака­демії Григорій Савич Сковорода (1722-1794), створив філософсь­ку систему, яку по праву можна назвати новим етапом в розвитку філософської думки в Україні.

Філософію Сковорода розумів як любов до мудрості. Резуль­татом філософствування є не знання, а життя, що будується від­повідно до вимог людського щастя. Основними положеннями йо­го філософської системи є вчення про дві натури і три світи. Все у світі має двоїсту природу або складається з двох натур: видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, тілесної і духовної, тлінної і вічної.

Воно органічно пов'язане із вченням про три світи, три спе­цифічні види буття - великий макрокосм (Всесвіт, універсам), малий мікрокосм (людина) і символічний світ (Біблія). Світ сим­волів постає як самостійна реальність, що забезпечує людині мо­жливість проникнути в свою невидиму, внутрішню натуру і, по суті, осягнути в собі Бога.

Велике місце в роботах Сковороди відведено з'ясуванню ро­лі серця в житті людини. Воно усьому голова, вважає мислитель.

Сковорода пропагував і щодня втілював у життя ідею мора­льного самовдосконалення людини. Буття її для нього є мораль­ним діянням. Шлях до щастя пролягає через моральне удоскона­лення. Він висував ідею про творчу «споріднену працю». Гармо­нія людського життя, на думку мислителя, залежить від відповід­ності праці внутрішнім здібностям людини, її схильностям.

Важливий вплив на розвиток філософської думки в Україні у XIX ст. справила діяльність Кирило-Мефодіївського братства (1845-1847) - таємної політичної організації, головним завданням якої була боротьба за соціальне і національне звільнення слов'янсь­ких народів. Його учасники закликали до об'єднання у вільну феде­рацію, в якій кожний народ мав би свою республіку і розвивав свою мову, культуру, традиції. Яскравими представниками кирилло-мефодіївців були Т. Шевченко, М. Костомаров і П. Куліш.

Тарас Шевченко (1814-1861) - поет, художник і мислитель, народився в селі Моринці на Черкащині в родині кріпака. З 1860 рс^-у академік Петербурзької Академії мистецтв.

Світогляд Шевченка позначений антропоцентризмом. У його творчості навколишній світ (природа, історія, культура) сприй­маються крізь призму переживань і потреб особистості. Навіть у християнській релігії він відкидає все, що заважає вільному роз­витку людини.

Слов'янську федерацію Шевченко розглядав як один із мож­ливих шляхів звільнення України, утвердження її мови, культури, історії. Ідеальний світ - це світ, звільнений від зла, покріпачення людини людиною, від політичної і національної залежності, світ, де панують братерські відносини між вільними людьми.

Микола Костомаров (1817-1885) є автором основного ідео­логічного документа братства «Книга буття українського наро­ду». У цьому творі міститься історіософська концепція, у центрі якої проблема «Україна і світ». Ця проблема обґрунтовується ав­тором у дусі християнської філософії. Костомаров переконаний, що головний зміст і спрямованість історичного процесу визначає народ. Вивчати історію, значить, пізнавати «народний дух», що є першоосновою історичного розвитку.

Пантелеймон Куліш (1819-1897) бачив місію свого життя в розвитку національної самосвідомості українського народу. В ос­нові філософського світогляду Куліша - характерний для тради­ції української духовної культури погляд на людину і світ як на двоїсту сутність. В умовах переслідувань і заборон, встановлених царським урядом на вживання української мови, Куліш відстою­вав погляд на народну мову як на голос серця, безпосередні прояв Щиросердної глибини народу, здатного виразити найпотаємніші порухи його душі.

Значне місце в історії українського духовного життя другої половини XIX ст. посідає Михайло Драгоманов (1841-1895). Центральної в історичній концепції Драгоманова була ідея про­цесу. Прогрес історії, на його думку, здійснюється всіма народа­ми, а критерієм його є вищий рівень духовної культури і соціаль-справедливості, утвердження невід'ємних прав людини. Він важав еволюційний шлях освіти єдино можливим для досягнен-соціального ідеалу. Українська нація шляхом самопізнання

22

23

повинна досягти високого рівня розвитку національної самосві­домості й уміння затвердити своє право на існування серед інших народів.

Важливу роль в історії української філософії відіграв видат­ний письменник і громадський діяч Іван Франко (1856-1916), який одержав ступінь доктора філософії у Віденському універси­теті. Значною мірою він розкрив свою оригінальність і самобут­ність як філософ у власних художніх творах. Саме в поезії Фран­ко розробляв ідею героя, особистості,.вільної в суспільстві, але не вільної від суспільства; ідею героя, що є носієм духу, «вічним ре­волюціонером». Ця ідея обумовлює надалі розвиток теми «особи­стість і народ», в якій він пропагував ідеал безмежної відданості народу, готовності віддати життя за його щастя.

Слід зазначити, що концепція історичного прогресу у Фран­ка базується на позитивізмі й ідеях соціалізму. Він вважав, що в основі розвитку людської історії лежать «загальні закони еволю­ції в органічній природі». Критерієм технічного прогресу має бу­ти не прогрес науки і мистецтва самі по собі, а «емансипація людського індивіда». Франко акцентує увагу на ролі суб'єктивно­го фактора в історії і критикує фаталізм. Соціалістичний лад уяв­лявся Франку як вільна федерація громад, де реалізується прин­цип самоврядування. Державі тут немає місця, оскільки вона з необхідністю відроджує нерівність і приводить до «всевладдя керманичів».

Надалі, а саме наприкінці ХІХ-ХХ ст. розвиток філософської думки в Україні позначився формуванням філософських шкіл та напрямів, що були тісно пов'язані з європейською філософією.

Важливий внесок у розвиток вітчизняної філософської дум­ки зробили видатні українські учені, культурні, громадські і полі­тичні діячі, такі як Б. Кистяківський (1868-1920), В. Вернадс­кий (1863-1945), М. Грушевський (1866-1934), В. Винниченко (1880-1951). їхня творчість відзначена філософським осмислен­ням дійсності, що і визначає місце цих діячів культури і науки в історії філософської думки України.

У 20-х роках XX ст. активізуються зусилля по розробці філо­софії української ідеї. У центрі дискусії - концепція, запропоно­вана Н. Хвильовим (1893-1933), який вважав за необхідне відмо­витися від орієнтації на пассивно-страждальну росіянську куль-

•гуру і повернутися обличчям до Європи. Хвильовий підкреслю­вав неминуще значення створеного європейською культурою іде­алу «людини-громадянина», сенс життя якої в «широкій і глибо­кій лктивності». Завдяки цій якості людина стає дійсним творцем історії-

Характерною рисою підходу до проблеми національної ідеї, особливо в колі емігрантської молоді, починаючи з 20-х років бу­ла спроба вирішити її з позицій крайнього радикального націона­лізму. Ця позиція представлена у творчості Д. Донцова (1883-1973). Філософський зміст його світогляду відрізняється ірраціо­налізмом, суперечливим поєднанням романтичного розуміння національного як аристократизму духу з біологізаторським утве­рдженням принципу «боротьби за існування», волюнтаризмом і тоталітаризмом.

Близькою до поглядів Д.Донцова є історіософська концепція В.КЛипиньського (1882-1931), центральне місце в якій посіда­ють категорії «традиція», «аристократія», «нація», що трактува­лися в активно-динамічній формі.

Значний внесок у вивчення глибинних факторів духовної іс­торії України і національної філософії зробив Д. Чижевський (1894-1977), який вважав, що одним із таких факторів є націона­льні риси українського характеру - «емоціалізм», «індивідуалізм» і «плюралістична етика», що визнає право кожного індивіда на власний етичний шлях.

Відкриття в 1944 році філософського факультету в Київсь­кому університеті і створення в 1946 році Інституту філософії АН України активізувало філософське життя в Україні.

Велике значення в розвитку філософії в Україні мала діяль­ність талановитого філософа, організатора науки Павла Копніна ( 922-1971). Наукові інтереси його були зосереджені навколо до­слідження проблем логіки, теорії пізнання і методології науково­го пізнання. Він акцентував увагу на гуманістичній спрямованос-фглософії, що сприяло розробці світоглядно-гуманістичної фоблематики, питань філософії культури, які активно розробля-ся українськими філософами протягом 70-х і наступних років ^Ал - початку XXI ст.

^ Другим напрямом, який плідно розвивається в Україні в цей Рі°Д, є історико-філософські дослідження. Насамперед, освою-

24

25

ється спадщина німецької класичної філософії. Школа, очолюва­на В. Шинкаруком (1928-2001), здійснює глибоку розробку про­блем діалектики, логіки і теорії пізнання на основі аналізу філо­софії Канта, Гегеля, Фейербаха та інших представників німецької філософської класики. Осмислюються досягнення закордонної філософії XX ст., зокрема, феноменологія Е.Гуссерля, філософія життя, екзистенціалізм, неофрейдизм тощо. Сталися помітні зру­шення й у розробці питань історії філософії України.

Нарешті, слід відзначити, що виникнення і розвиток філо­софської думки в Україні є складним, суперечливим процесом. Він є невід'ємною частиною української культури та історії.

* * *

Довідкова література:

Бичко А. К., Бичко І.В., Табачковский В.Г. Історія філосо­фії. -К., 2001.

Історія філософії. - К., 2002.

История философии на Украине: в 3 т. - К., 1987.

Історія філософії України. - К., 1994.

Історія філософії України: Хрестоматія. - К., 1993.

Горський B.C. Історія української філософії. - ЬС, 1997.

Чижевський Д. Нарис з історії філософії на Україні. - К., 1992.

Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - ML, 2001. Ст.: «Философия» и «Сковорода» и др.

Філософський енциклопедичний словник.- К., 2002. Ст.: «Філософія», «Іларіон Київський», «Дрогобич (Котермак)», «Сковорода», «Шевченко» та ін.

■ ^>