Тема 21. Естетика як наука та її категорії

1. Предмет естетики.

2. Категорії естетики.

3. Естетика і практика.

При вивченні питання «Предмет естетики» необхідно усві­домити, що поняття естетика традиційно пов'язують з грецьким ейсетикос (який має відношення до чуттєвого сприйняття).

Питання про природу естетичного проходить через всю істо­рію філософії. Зокрема, Арістотель виділяє специфіку естетично­го, виявляючи її в мистецтві як специфічному естетичному виду діяльності, заснованому на наслідуванні дійсності.

Естетичне - це найфундаментальніша категорія естетики, яка відбиває те загальне, що властиве естетичним явищам. Естетич­не — це специфічно духовне, чуттєве ставлення людини до світу, найважливішою характеристикою якого є здатність її самореалі-зуватися цілісно і всебічно.

У естетичному відношенні людина, вільна від егоїстичного інтересу і вигод, піднімається до безкорисливого, справі людсь­кого ставлення до предмета. Тому естетичне ставлення одночасно є й духовним, тому що розвиває духовний світ людини.

Естетика - це наука, яка вивчає прекрасне в природі, суспі­льстві, матеріальному і духовному виробництві, закономірності розвитку і функціонування естетичної свідомості та загальні принципи творчості за законами краси, у тому числі закони роз­витку і функціонування в суспільстві мистецтва як специфічної форми відображення дійсності.

Естетика - філософська наука, яка вивчає функціонування естетичних цінностей у суспільстві та закони її сприйняття. Вона сформувалася в надрах філософії і відокремилася від неї як само­стійна галузь лише в середині XVIII ст. На той час німецький фі­лософ Олександр Баумгартен ввів у наукову літературу термін «естетика» і видав трактат за однойменною назвою (1750 p.).

160

161

Естетика тісно взаємодіє з гуманітарними науками: етикою, психологією, педагогікою, соціологією, логікою і особливо з фі­лософією. Як теорія мистецтва вона є методологією мистецтво­знавчих наук - історії мистецтва, теорії мистецтва, художньої критики та прикладних галузей - технічної естетики, естетики побуту, естетики поведінки. Пов'язана вона також з економічни­ми і технічними науками.

Вивчаючи питання «Категорії естетики», варто звернути увагу на те, що категорії естетики (грецьк. Kategoria - висловлен­ня, ознака) - це фундаментальні, гранично загальні поняття, в яких відображена історія пізнання людством світу за законами краси. До них належать категорії відношення мистецтва до дійс­ності: прекрасне, потворне, низьке, піднесене, трагічне, жахливе, комічне.

Прекрасне - категорія естетики, що характеризує явища, які во­лодіють вищою естетичною цінністю. Воно сприймається як явище, що викликає позитивні почуття - від спокійного замилування до бур­хливого захвату.

В естетичній свідомості античності прекрасне мислилося як не­від'ємна властивість світу, космосу. Для піфагорійців прекрасне - це гармонія, внутрішньо властива речам, джерелом якої були числові відносини. Геракліт говорить про відносність прекрасного: "...Сама прекрасна мавпа потворна в порівнянні з людським родом". Сутність прекрасного Платон трактує як божественну ідею, від якої залежить існування всіх прекрасних явищ. Арістотель розглядає прекрасне як об'єктивну властивість самої дійсності, як прояв її закономірностей.

У середні віки панувала концепція Божественного походження прекрасного: Бог, одухотворюючи матерію, надає їй естетичних влас­тивостей. Чуттєва краса (матеріальна, тілесна) вважалася гріховною, а насолода нею - недозволеною.

Гуманісти Відродження утверджували красу самої природи і ра­дість її сприйняття, а мистецтво розглядали як дзеркало, яке художник тримає перед природою.

Естетика класицизму зводила прекрасне до витонченого: прекра­сна не вся природа, а лише розумно доглянута. Вищим предметом ми­стецтва класицизм проголосив красу в суспільному житті, що ототож­нюється з добром і державною доцільністю.

Кант трактував прекрасне як об'єкт незацікавленого ставлення. Гегель бачив у прекрасному один із етапів загальносвітового руху ду­ха (абсолютної ідеї).

На рубежі ХХ-ХХІ ст. у західноєвропейській естетиці поширю­ється погляд, згідно з яким людина в процесі естетичного сприйняття одухотворює естетично нейтральний світ. Тільки індивід вносить в природу красу.

Потворне - осередок негативних характеристик буття, характе­ризує щось відразливе, неупорядковане, дисгармонійне.

Теоретично питання про потворне у мистецтві вперше поставив Арістотель. Який вважав, що в предмет мистецтва входить і прекрас­не, і потворне. Навіть явища огидні в житті, будучи представлені в ху­дожньому творі, приносять естетичне задоволення.

У середньовічній християнській культурі твердилося ставлення до потворного як свідчення гріховності світу. Гуманісти Відродження ба­чили у потворному свідчення нескінченного різноманіття природи.

Естетика Просвітництва заперечувала за потворним право бути втіленим у мистецтві. Романтизм ХГХ ст. реабілітував його. Естетичні течії ХХ-ХХІ ст. абсолютизують потворне в якості єдино можливого естетичного еквівалента "абсурдності" буття. Відбувається емансипа­ція потворного, його естетизація.

Розглядаючи естетичні властивості дійсності, дослідники виділя­ють категорію низьке. Низьке - це крайній ступінь потворного, над­звичайно негативна цінність. Це явища або предмети, що мають нега­тивну загальнолюдську значимість і криють у собі загрозу для людст­ва, тому що не підвладні. Усі явища, які відносяться до цієї небезпеки, сприймаються як низьке (фашизм, тероризм).

Піднесене - категорія естетики, яка характеризує внутрішню значимість предметів і явищ, непорівнянних за своїм змістом з реальними формами їх відображення. У мистецтві це грандіоз­ність, масштабність, монументальність.

В античну епоху піднесене використовувалося у зв'язку з те­оріями поетики і риторики, в часи Середньовіччя — ототожнюва­лося з Богом. Образ піднесеного найбільш яскраво представлений у готичному соборі з його спрямованістю в небесне, поривом до

ідеального.

У Новий час європейська естетична думка звернулася до ка­тегорії піднесеного лише в XVIII ст. Кант вважав, що піднесене

162

163

то притягує, то відштовхує, не приносячи задоволення, а збуджує подив і повагу, яку можна назвати негативною насолодою. Ши-лер протиставляв піднесене і прекрасне, стверджуючи, що підне­сене викликає неприємні відчуття: гроза, блискавки - неприємні явища, хоча й піднесені. Французькі естетики XIX ст. вважали піднесеним вищий ступінь прекрасного.

Сучасні дослідники вважають, що через свою колосальну си­лу і масштаб піднесені явища не можуть бути відразу повністю освоєні, тому щодо них людина не вільна. Прекрасне - сфера сво­боди людини, піднесене - сфера несвободи.

Трагічне - естетична категорія, яка характеризує нерозв'яз­ний суспільно-історичний конфлікт у боротьбі людини з приро­дою, у зіткненні протилежних соціальних сил, у діяльності і вну­трішньому світі особистості. Цей конфлікт розгортається на тлі вільної діяльності людини і супроводжується її стражданнями і загибеллю важливих для її життя цінностей.

Трагічне передбачає вільну діяльність людигіи. Хоча її катас­трофа і є закономірним та необхідним наслідком цієї діяльності, сама вона є вільним актом людської особистості. Протиріччя, що лежить в основі трагічного, полягає в тому, що саме вільна діяль­ність людини реалізує її невідворотну згубну необхідність, яка наздоганяє людину саме там, де вона намагалася перебороти або уникнути її. Трагізм виникає в ситуації, коли вільно діюча особи­стість створює ситуацію катастрофічну за своїми наслідками для індивіда та цінностей, що нею захищаються.

Жахливе - естетична категорія, яка охоплює явища дійснос­ті, що несуть людині нещастя і загибель. Жахливе асоціюється зі страшними подіями, що не залишають жодної надії на уникнення нещастя.

На відміну від трагічного, яке завжди має вихід у майбутньо­му, жахливе - безвихідне і безнадійне, означає загибель без будь-якого виходу в соціальне безсмертя. Трагічне нещастя величне, тому що людина залишається хазяїном ситуації, смертю утвер­джуючи перемогу над нею. У жахливому людина -раб обставин. Таке світовідчуття, повне безнадії і розпачу, передає П. Брейгель у картині "Сліпі": доля людства - ланцюжок сліпих, що йдуть до прірви.

Комічне - одна з основних категорій естетики, що відобра­жає соціально значимі протиріччя дійсності під кутом зору емо­ційно-критичного ставлення до них з позицій естетичного ідеалу. Природу комічного легко зрозуміти, якщо звернутися до ко­лективного самодіяльного народного сміху - карнавальних ігор. Це сміх від радісної безтурботності, надміру сил і свободу духу на противагу гнітючим турботам і нестаткам повсякденній ру­тинності.

За змістом сміх універсальний і амбівалентний (поєднання огуди і хвали, життя і смерті). Це сміх синкретичний (нерозчле-нований), у якому закладено багато видів комічного, що відокре­милися у процесі розвитку культури. Це насамперед іронія і гу­мор. В іронії смішне ховається під маскою серйозності, з перева­гою негативного (глузливого) ставлення до предмета, у гуморі -серйозне під маскою смішного з переваженням позитивного ста­влення. Викривальний сміх сатири, предметом якого є пороки, відрізняється певним негативним, викривальним тоном оцінки.

За своїм значенням розрізняються високі види комічного ("Дон Кихот" Сервантеса - сміх над найбільш високим у людині) і жартівливі (каламбур).

При вивченні питання «Естетика і практика» необхідно звернути увагу на те, що людина активно пізнає і перетворює на­вколишню дійсність. її діяльність матеріальна і цілеспрямована, вона предметно змінює світ і саму людину. Основою людської діяльності - практики є праця, у якій закладена основа естетичної

творчості.

Працю можна поділити на власне конкретну працю і її про­дукт; праця як вільна творчість. Трудова діяльність як вільна тво­рчість людини є естетичною діяльністю, що з'являється в предме­тах і речах як прекрасних явищах. Однак не будь-які затрати фі­зичних сил приводять до створення прекрасного: естетична твор­чість нездійсненна доти, доки виробниче життя як головна сфера життєдіяльності людини буде для неї лише засобом для реалізації головної потреби — збереження фізичного існування.

У процесі багатовікової трудової практики людина навчила­ся створювати в предметах красу і добірність форми, гармонію фарб, ліній, ритму. Археологія, етнографія, історія мистецтв до­водять, що людина навчилася почувати, усвідомлювати й оціню-

164

165

вати красу лише через трудову діяльність, у процесі творення предметів і речей.

Отже, естетична творчість - це особлива і єдина форма прак­тично-духовного освоєння дійсності, тобто естетичної зміни об'­єктивного світу, здійснювана заради безкорисливої насолоди тво­рчою діяльністю та її продуктами.

Довідкова література:

Современный философский словарь. - М., 2004. Ст.: «Эсте­тика», «Практика».

Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М., 2001. Ст.: «Эстетика», «Практика», «Прекрасное», «Возвышенное», «Без­образное», «Трагическое», «Комическое»,.

Філософський енциклопедичний словник. - К., 2002. Ст.: «Естетика», «Прекрасне», «Комічне» «Трагічне».