Склад центральної ради
(Після ІІ Універсалу )
Дотримуючись домовленості з ТУ Центральна Рада до свого складу ввела 30% представників меншин: до Малої Ради – 18 осіб, до Генерального секретаріату – 5 осіб.
12 липня 1917 року – перше засідання Малої Ради у поповненому складі.
Повний склад Центральної Ради збільшився до 822 осіб
Представники від рад – 520 осіб, а саме:
а) Всеукраїнської ради селянських депутатів – 212;
б) Всеукраїнської ради військових депутатів – 158;
в) Всеукраїнської ради робітничих депутатів – 100;
г) Загальноросійських рад робітників і солдат – 50;
Від соціалістичних партій:
Загальноросійських – 40 Єврейських – 35 Українських – 20 Польських – 15
Представники професійних, просвітніх, економічних і національних (молдавських, німецьких, грецьких, білоруських тощо ) організацій
Представники міст і губерній
Центральна рада стала національно-територіальним органом
Намагання керівників Центральної Ради досягти порозуміння з Тимчасовим урядом і угода з ним викликали обурення самостійників. ( М. Міхновський, голова Братства самостійників В. Отаманівський, члени Військового клубу ім. гетьмана Павла Полуботка М. Шаповал та ін. Самостійники вирішили підняти збройний виступ, унаслідок якого всю владу в Києві, а потім і в усій Україні передати Центральній Раді.
«План робіт 2-го Українського полку ім. П. Полуботка з 3 (16) на 4 (17) липня 1917 року»
Виступ розпочався в ніч із 4 на 5 липня.
Солдати-полуботківці виступили з Сирецьких таборів, зайняли казарми 1-го запасного полку, забрали там зброю та вирушили до міста.
Проте командир богданівців полковник Ю. Капкан, який обіцяв узяти участь у виступі, вирішив використати свій полк для приборкання полуботківців. Коли він вивів солдат з казарм, частина богданівців приєдналася до полуботківців.
Повстанці почали займати найважливіші установи Києва та вчиняти погроми.
Центральна Рада 5 липня скликала термінову нараду Генерального секретаріату, на якій був присутній і представник повстанців.
Було досягнуто згоди щодо припинення конфлікту беззбройними засобами. М. Грушевський та інші керівники УЦР засудили дії полуботківців, однак виступали за мирне розв’язання проблеми.
Командувач Київського військового округу полковник К. Оберучев дав розпорядження вжити проти полуботківців найрішучіших заходів і направив для цього війська.
Повстанці були роззброєні й відправлені на Румунський фронт. Частину з них було заарештовано та передано російським судовим властям.
Хоча УЦР домоглася відправки полку ім. гетьмана Павла Полуботка як єдиного цілого, фактично вона сприяла придушенню його виступу.
Це завдало удару не лише самостійникам, відчутної поразки зазнала українська національно-демократичпа революція.
Головні причини тимчасової поразки
Розкол національного руху.
Небажання його керівників-автономістів поглиблювати революційний процес.
Догідництво щодо російського Тимчасового уряду.
В Україні почали відроджуватися чорносотенні організації, що відкрито виступили проти прагнення українського народу до самовизначення. Стягнуті в Україну військові частини, вірні Тимчасовому уряду, намагалися полювати вірні Центральній Раді війська, роззброїти їх.
26 липня 1917 р. український полк ім. Б. Хмельницького, дислокований у Києві, вирушив на фронт. Під час від'їзду з Київського вокзалу ешелон з богданівцями розстріляли кулеметним вогнем.
Очевидці зауважували: «Залишаючи Київ вони (полуботківці) посилали прокляття Центральній Раді і обіцяли допомогти більшовикам у боротьбі з Тимчасовим Урядом, якщо це знадобиться...».
У руслі домовленостей, досягнутих на переговорах з петроградською урядовою делегацією, Мала Рада на засіданні 16 липня 1917 р. прийняла «Статут Генерального секретаріату». Згідно зі «Статутом» Генеральний секретаріат формувався Центральною Радою, відповідав перед нею, але затверджувався Тимчасовим урядом.
З
погляду авторів «Статуту», цей документ
закріплював баланс українських і
російських інтересів.
В Росії - урядова криза, внаслідок чого міністри-кадети, заперечуючи узгоджений варіант взаємин з українськими владними структурами, вийшли зі складу Тимчасового уряду. О. Керенському довелося формувати новий коаліційний уряд, у якому не знайшлося місця для головного прихильника досягнутих у Києві умов – М. Церетелі.
Петроградська урядова комісія не погодилася визнати «Статут», замінивши його «Тимчасовою інструкцією Генеральному секретаріату». Т.Ч. російське керівництво фактично звело нанівець роль Центральної Ради як всеукраїнського народно-представницького інституту, а Генерального секретаріату – як вищого органу виконавчої влади в Україні.
Вплив останнього обмежувався 5 губерніями з 9 (Київською, Волинською, Подільською, Полтавською й частково Чернігівською). З його компетенції вилучалися військові, судові, продовольчі справи, шляхи сполучення, пошта й телеграф, право призначення державних посадових осіб.
Тимчасовий уряд міг здійснювати зв’язки з місцевими органами влади в Україні, оминаючи Генеральний секретаріат. Усі ініціативи українського виконавчого органу мали затверджуватися в Петрограді, як і кандидати на посади генеральних секретарів, пропоновані Центральною Радою.
«Інструкція» викликала обурення в українських колах.
Але М. Грушевський о, голова УЦР закликав зберігати розсудливість і не дозволити себе спровокувати на поспішні, непродумані дії.
Українські соціал-демократи запропонували засудити дії офіційного Петрограда як недемократичні, імперіалістичні, але залишити простір для маневру й можливість для досягнення компромісів.
Центральна Рада проголосувала за резолюцію, яка не відкидала, але й не ухвалювала «Тимчасової інструкції».