2. Висвітлення друкованими змі меморіальної проблематики

Перші спроби осмислення студій пам’яті, які були пов’язані саме з конструктом «історична пам’ять», вилоновуються в 1990-і рр. в умовах незалежності. Меморіальна проблематика стала займати важливе місце в цілому ряді тижневих газет.

Активно почали видаватися твори мислителів зарубіжжя та переклади праць іноземних авторів. Відбувся ряд конференцій, круглих столів і симпозіумів, присвячених обговоренню теоретичних проблем пам’яті та політики пам’яті: міжнародна наукова конференція «Геополітика, примирення та пам’ять», 5-6 грудня 2008 р. в Національному університеті «Києво-Могилянська академія»; співорганізаторами заходу були посольства Польщі та Франції в Україні); міжнародна конференція «Пам’ять як поле змагань у польсько-російсько-українському трикутнику» (назву для якої запозичено в рецензованого випуску «України модерної»), що відбулася 3-4 листопада 2010 р. у Києві (співорганізатори – видання «Україна модерна», «Ab imperio», Фонд імені Гайнріха Белля в Україні та посольство Республіки Польща в Україні). З 2011 р. обговорення теоретичних і прикладних проблем студій пам’яті започатковане на сторінках видання «Національна та історична пам’ять».

На початку 2000-х з’являються історіографічні огляди студій пам’яті в історичному дискурсі, огляди в дисертаційних дослідженнях (О. Волянюк, В. Жадько, Ю. Зерній, Л. Стародeбцева, О.Фостачук та ін.) Прикметно, що в цій царині піонерство належить не історикам, а здебільшого філософам, соціологам, культурологам, політологам.

Окрім того, значний вплив на процеси становлення студій пам’яті має дуальність свідомісного рівня, тривале перебування в умовах ідеолого-герменевтичного простору радянської держави, очікувальність (або об’єктивне невстигання за процесом) [5, c.34].

Меморіальна тематика в Україні належить до тих, що порівняно часто обговорюється та розвивається за особливими механізмами й закономірностями. Постійна увага науковців, політиків, громадськості створює ефект незмінного руху у цій сфері суспільного життя та наукового пошуку. Зміни у ставленні до пам'яттевої проблематики досі складно окреслити у вигляді етапів розвитку чи у класичному лінійному зв’язку. Відповідне ставлення відобразилося на загальній якості нарощування студій пам’яті в Україні, корелюється з її електоральними циклами. 

У сучасній українській журналістиці особливо відчутний дисонанс досліджень суспільної пам’яті. Останні мають глибокий теоретичний аналіз, спрямовані на означення категоріального апарату та методології дослідження. Разом з тим існує брак емпіричного матеріалу з проблеми: практично не проводяться систематичні соціологічні зрізи, експертні опитування, глибинні інтерв’ю тощо. Серед сучасних журналістів досі немає єдності щодо розуміння сутності пам’яті – і як наукової категорії, і як суспільного феномену. Поширене кон’юнктурне, псевдонаукове використання термінології студій пам’яті. Вчення про суспільну/національну/історичну пам'ять доволі зручні для досягнення актуальних політико-ідеологічних, пропагандистських, виховних цілей. Відтак до широкого загалу найчастіше потрапляють спрощені, вульгаризовані, антонімічні інтерпретації меморіальних студій, що значно ускладнюють роботу журналістів [18, c.50].

На нашу думку, смислове навантаження детерміноване контекстом галузі гуманітарного знання. А відтак англомовний варіант смислового навантаження memory studies дає загальне розуміння характеру й спрямованості дослідження , а в межах цього узагальнюючого відповідника увиразнюють конкретні напрямки дослідження: соціальна, колективна, національна, історична пам’ять.

Можна частково погодитися з авторкою рецензії, яка пише: « Прикро, але в більшості сучасних українських досліджень не йдеться ані про колективну пам’ять, ані про соціальну пам’ять, ані про культурну пам’ять, тим паче про нюанси, які вирізняють їх одна від одної, чи історіографічні традиції, які за ними стоять» [25, с. 211].

Сьогодні назріла необхідність узгодити оперування категоріальним апаратом студій пам’яті, систематизувати існуючі доробки науковців, а можливо запропонувати критерії визначення та смислове навантаження термінів.

Спектр сучасних досліджень пам’яті надзвичайно широкий. Це вивчення мовних, поведінкових і тілесних практик, так звана мнемоніка тіла; розгляд історії та пам’яті як форм відображення історичної культури; історії як мистецтва пам’яті тощо. Проблема полягає в спробі теоретичного осмислення процесів, що супроводжують появу нового напрямку гуманітаристики.

Невизначеність понятійно-категоріального апарату призводить до ускладнення розуміння сутнісної складової наукового доробку. У зв’язку з цим виникає необхідність фіксації структурних елементів методологічного знання, тобто узгодження методології різних галузей гуманітаристики з виробленням методології «memory studies». Як зауважує Л. Нагорна, на наших очах відбувається активний процес концептуалізації мнемоісторії як субдисципліни, орієнтованої на включення колективної пам’яті в процес осмислення зв’язків між минулим, сучасним і майбутнім.

 У засобах масової інформації «історична пам’ять» вживалися на рівні метафори чи фразеологічного звороту, але саме завдяки ЗМІ, кінематографу, документалістиці, літературі тощо поняття актуалізувалось у масовій свідомості.

 Хронологічно це пов’язано з періодом перебудови в СРСР та УРСР, з часом ліквідації «білих плям в історії». Зокрема, ще 1989 року І. Ісіченко, не вдаючись до детального аналізу наповнюваності терміну, зауважив активізацію вживання концепту«історична пам’ять» в культурологічних дослідженнях[14].

Хоча характерною особливістю створення наративу наприкінці 1980-х-початку 1990-х було своєрідне дистанціювання від канонів радянської історіографії, однак здебільшого тяжіли конвенції історіографічних традицій, вибудувані в межах одержаної освіти істориків. Тут доречним буде звернутися до твердження П. Х. Хаттон: « На глибинному рівні історики схильні до того, щоб сприймати конвенції тих історіографічних традицій, в межах яких здобули свою освіту»[36, с. 274].

Увиразнимо ще одну рису «досліджень пам’яті» в Україні: якщо на Заході активізація досліджень в галузі соціології, культурології, психології, й загалом «memory boom»  починається в 1980-х, то в Україні відтворення невідомих сторінок минулого, «білі плями історії», відкриття архівів, доступ до документів, з яких було знято гриф секретності активізували осмислення подієвої історії. І лише згодом простежуються намагання окреслити дефініції чи спроби концептуалізації. Звідси невипадковим є породження своєрідних понятійних кентаврів «історична пам’ять», «національна пам’ять» тощо (хоча останні є похідними від трьох основних видів пам’яті: індивідуальна, соціальна, колективна). Відтак потребує детального вивчення й осмислення проблема понятійно-категоріального апарату й усталеності загальновживаних термінів.

Ще однією особливістю розвитку вітчизняних досліджень пам’яті є те, що Україна із запізненням входить у постмодерн і «memory boom». Як наслідок, простежується двоїстий процес: з одного боку, намагання долучитися до студій із дослідження пам’яті, перебираючи вже напрацьовану переважно західну методологію, з іншого боку, пошук національної ідентичності веде до конструювання власного наративу й оформлення відповідного понятійно-категоріального апарату. Оскільки, як слушно зауважує Н. Лаас, українським науковцям, що дискутують над проблемами пам’ятання, забування та примирення, слід серйозно замислитися над відсутністю у вітчизняній гуманітаристиці усталеного категоріального апарату й теоретичного підґрунтя, які б забезпечили фахову та неупереджену розмову. Українці тут очевидно поступаються полякам та росіянам, які мають практично всі основні переклади класиків «історії пам’яті»[25, с. 212].

Сучасний стан комунікаційних відносин дає можливість констатувати наявність відкритого простору “управління історією”. Однак відсутність рівнозначних інституційних засобів створює передумови для деформації (а то й нівеляції) конвенційних комунікаційних стратегій між основними учасниками публічного дискурсу й породжує численні маніпуляції, що сприяють ескалації політико-ідеологічних та соціальних конфліктів. Підґрунтям для культивування та поширення маніпуляційних стратегій стають низький рівень громадянської та національної самосвідомості, численні регіональні, етнічні, мовно-культурні суперечки, відсутність культури діалогу загалом. Наведені вище чинники демонструють той факт, що за двадцять років незалежності Україна так і не подолала внутрішніх факторів суверенності української історичної пам’яті, й актуалізують вироблення обґрунтованих засад національної політики пам’яті, удосконалення та коригування її державного вектора, узгодження суб’єктів публічної репрезентації, специфіки медійного контенту, формування культури пам’яті загалом.

Аналіз сучасного стану дослідження історичної пам’яті представлений здебільшого численними соціологічними дослідженнями, проведеними незалежними установами та організаціями (зокрема, “Юкрейніан соціолоджі сервіс”, “Українське демократичне коло”, Інститут соціології НАНУ, “Соціс” та ін.), результати цих досліджень і досі не стали предметом наукового аналізу, хоча й були оприлюднені в ЗМІ.

[20, с.134]

Відтак, можемо констатувати, що рівень осмислення ЗМІ пам'яті потребує поглибленого обгрунтування й зростання напрацювань. У сучасних умовах постала необхідність оформлення понятійно-категоріального апарату «досліджень пам’яті», напрацювання теоретичного підґрунтя й вміння застосовувати теоретичні знання на практиці.