Розділ 1 проблематика змі: джерела дослідження

1. Проблематика та дискурс сучасних змі

Економічна ситуація, яка склалася в сучасній Україні, не забезпечує економічної свободи і самостійності засобів масової інформації, розвитку високих інформаційних технологій. У зв’язку з цим засоби масової інформації нерідко залежать не від споживача інформації, а від певних інформаційних планів і владних структур. Ці та інші негативні тенденції призводять до того, що в суспільстві, в його соціальних, економічних і політичних структурах з’явилася недовіра до вітчизняних мас-медіа.

Серйозною дилемою українських медіа є співвідношення між національним й регіональним інформаційним простором. Що мається на увазі? По-перше, це відсутність адаптованого національного інформаційного продукту під потреби регіональних споживачів (тобто в ЗМІ подається інформація, що важко декодується через призму певних ціннісних і світоглядних характеристик місцевого населення). По-друге, місцевий інформаційний продукт у певній мірі подає у викривленому вигляді загальнонаціональні смисли, наповнюючи їх власним колоритом й інтерпретацією. По-третє, значний вплив мають інформаційні продукти третьої сторони, що на регіональному рівні задає смисловий порядок денний (дискредитація держави, легітимних політичних інститутів, політиків), просуває власні інтереси, через формування відповідної громадської думки (створення міфів, штучні проблеми), а потім через дії в реальному просторі (штучно ініційовані протести, збройні конфлікти, штучна гуманітарна катастрофа, підрив стабільності в державі).

Останній рік кардинально змінив нашу країну та вітчизняні медіа. За рік українським журналістам довелося на практиці опановувати військову журналістику, контрпропаганду, майстерність викриття фейків та інші раніше не властиві вітчизняним медіа речі.

Постає питання: які проблеми в українському медіапросторі виявив останній рік, які сьогодні небезпеки й виклики актуальні для ЗМІ та як їх вирішувати?

Один із професійних викликів ‒ це насправді свобода, яка прийшла до нас дуже несподівано, разом із величезним потоком інформації. І більшість українських інформаційних ресурсів виявилися неготовими працювати з такими обсягами, неготовими до ретельної перевірки джерел та фактів. Через це в ефір потрапляло дуже багато фейків, вкидів, чуток, непідтвердженої інформації. В принципі, зрушення відбуваються, професійна журналістика сформувала необхідний імунітет, навички і почала вчитися ставити необхідні фільтри та працювати за правилами.

Щодо іншої професійної проблеми, яка нікуди не зникла – це робота з медіа в державних установах. Вони як були закриті, так і залишилися закритими; немає узгодженої позиції і часто міністри та інші чиновники не готові говорити з журналістами, не вистачає структурності та оперативності в отриманні інформації від тої самої зони АТО. Журналісти дізнаються інформацію з різних джерел, часто випереджаючи інформаційний центр РНБО. Можливо, було би правильно працювати більш системно з керівниками батальйонівта іншими учасниками подій на сході. Робити це централізовано, виважено та оперативно [6].

Українські ЗМІ перебувають на етапі свого становлення. Їхньому прогресу перешкоджають стереотипи, які нав’язувалися десятиліттями — тому їх викорінити дуже важко. Одна справа навчитися розрізняти фейки від нефейків, а інше ‒ позбуватися стереотипів у мові та роботі з інформацією. Основне завдання українських засобів масової інформації зараз ‒ ставати надійним об’єктивним джерелом інформації та позбуватися стереотипних уявлень при висвітленні подій.

Але ситуація змінюється. З’являються відносно незалежні ЗМІ, знижується рівень «замовчування» незручної інформації. Позитивна тенденція спостерігається в тому, що Україна є цікавим об’єктом для світу. Українські експерти-медійники мають можливість для інтенсивного діалогу всередині професійної спільноти та із західними колегами. Так у Львові був медіафорум, у Києві була «Тайгер-конференс», на інших професійних заходах постійно постає питання інформаційної війни та опору пропаганді. Цей діалог є дуже добрим, ця проблема постійно повинна рефлексуватися, повинна бути дискусія, результатом якої мають зрештою стати практичні механізми протидії.

Не вистачає Україні роботи не лише з внутрішнім ринком медіа, але і з зовнішнім. В західних журналістів багато упереджень щодо України і багато стереотипів, за які їм важко вийти. Тут вирішити проблему можна достатньо системно і треба розробляти якісь державні та грантові програми, запрошувати фахівців, стипендіатів з-за кордону, возити їх на схід, в інші регіони, шукати їм цікаві success story (історії успіхів) про українців, організовувати програми для випускників західних університетів, розвивати в Європі спільноту толерантних, дружніх до України людей. Це можуть робити  партнерські медіа в різних країнах, громадянські структури. Це завдання не лише для держави. Це завдання для всіх ‒ просування знань про Україну в Європі.

На території України не було військових конфліктів, тож перед ЗМІ постала проблема браку професійно підготовлених журналістів із військової тематики. Українські журналісти були змушені з нуля всього вчитися. Багато мас-медіа-людей не відрізняли БМП від БТР, а зараз дуже добре орієнтуються в цих питаннях. На жаль, саме ця необізнаність іноді призводить до помилок, які трапляються і які впливають на загальну картину [9, c.312].

Негативним явищем є також фіксація на якихось одних подіях, коли ЗМІ приділяли багато уваги спочатку Криму, потім сходу України, але, на жаль, зовсім мало уваги приділяли питанням реформ, корупції у владі чи стану економіки. Зараз треба повертати ці теми в життя й писати не тільки про війну, але й про інші важливі речі, які відбуваються в суспільстві, економіці, політиці.

Звісно, є питання щодо верифікації інформації. Іноді деякі ЗМІ в гонитві за трафіком можуть використовувати неперевірену інформацію. Наприклад, про рух військової техніки чи про використання того чи іншого виду зброї. Подібні ситуації траплялися неодноразово. Тому, мабуть, слід більше уваги приділяти верифікації інформації, її підтвердженню, пошуку достовірних джерел. Адже ми в інформаційній війні з Росією, тому маємо розуміти, для чого робляться ці інформаційні вкиди і якою може бути реакція на таку інформацію.

Позиція тут чітка — необхідно завжди перевіряти інформацію, можемо поставити новину пізніше, але перевірити, знайти підтвердження. Ми не будемо ризикувати, навіть якщо інформація виглядає дуже достовірною, на наш погляд. В умовах війни нам варто покладатися на роботу з джерелами і більше уваги приділяти цьому [16, c.145].

Проблема одна – війна. Це та проблема, яка вимагає по-новому поглянути на дотримання балансу, на висвітлення протилежного погляду, на усвідомлення питань людяності і на створення образу ворога.

Інформаційна війна в нас триває доволі давно, просто раніше вона не набувала таких форм. Пропаганда теж існувала й раніше, просто зараз вона перенеслась у сферу висвітлення війни.

Спостерігаючи за українськими ЗМІ, «трикутником залежності», три вісі якого ‒ це політична залежність, коли влада стає фактично авторитарною й намагається перебрати контроль; це фінансова залежність, коли джинса перемагає; й олігархічна залежність ‒ це залежність медіа від власників. Маятник у нас постійно гойдається між цими трьома залежностями. Зараз він вказує на залежність від власників, які намагаються в такий спосіб стримати інші позиції свого контролю над українською економікою й політикою. Медіа в даному випадку все більше і більше стають інструментами.

Головний виклик сьогодення, який стоїть перед українськими журналістами і всією українською медіаспільнотою ‒ це ситуація, що склалася на Донбасі. А головне ‒ як висвітлювати ці події, як робити так, щоб висвітлення цих подій не зашкодило інтересам Української держави і допомогло нам побороти Російську Федерацію ‒ перемогти в інформаційній війні й не програти бойові дії?

Разом з тим, не можна використовувати методи, які використовує проти України Російська Федерація, адже вона вдається до брехні й провокацій і має підтримку серед населення. Брехня в російських ЗМІ знаходить відгук у серцях росіян. Ми маємо протилежну ситуацію. Якби українські ЗМІ почали займатися провокаціями чи пропагандою, то вони одразу би втратили авторитет у суспільстві. Тож іншого виходу немає, крім як висвітлити українцям правду. Серед проблем, із якими ми вперше зіткнулися, є дотримання журналістських стандартів і професійних вимог. Також з’явилася така дилема, як журналістика і пропаганда. Чи має право на існування такий коктейль? Чи все-таки журналісти мають бути тільки журналістами, адже пропаганда ще далі від журналістики, ніж піар [3].

Але є ще одна кричуща проблема. Це те, що більшість журналістів, які працюють в умовах війни, не здогадуються про певні обмеження для інформації, яку може зібрати і передавати журналіст у зоні бойових дій. Насправді, оприлюднення деякої інформації, наприклад, про плани військових операцій, точну чисельність військових підрозділів, про рятувальні операції є не просто неетичною, а може зашкодити в реальному житті. Таких обмежень не дуже багато, і якщо виникають сумніви, краще проконсультуватися з більш досвідченими колегами, своєю редакцією або медіаорганізаціями.

Таким чином, основна проблема наших ЗМІ – свідоме (або несвідоме) недотримання стандартів. Журналісти дають однобічну, неперевірену інформацію. Часто просто ретранслюють власні джерела, виконують функцію підставок для мікрофонів. Постійні неточності, фейки, пряма брехня ‒ це все призводить до втрати довіри серед населення.