Список рекомендованої літератури

1. Золотуха Л. Н. Возникновение и развитие журналистики в эпоху становления капитализма. – М., 1987. – 58с.

2. История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение: Учеб. для филол. спец. вузов. – М., 1987. – 415с.

3. История мировой журналистики. – М.– Ростов-на-Дону, 2003. – 432 с.

4. Лабутина Т. Л. У истоков современной демократии: Политическая мысль английского Просвещения (1689-1714). – М., 1994.

5. Мкртчян А. А. Возникновение английской печати. Журналистика в годы буржуазной революции и реакции ХУП века // Журналистика. История и современность. Сб. науч. тр. – М., 1993. – С 20-29.

6. Муравьев В. Джонатан Свифт. – М., 1968.

7. Новомбергський Н. Освобождение печати во Франции, Германии, Ан­глии и России. – СПб, 1906.

8. Рак В. Д. Сатирико-нравоучительные журналы Аддисона и Стиля и литературная полемика их времени. – М., 1964.

9. Саламон Л. Всеобщая история прессы. – СПб., 1909.

10. Самарин Р. М. Творчество Джона Мильтона. – М., 1964

11. Трубицина И. В. Английская журналистика XVII века – от рукописных листков к печатной газете. // Вестник МГУ. Сер. 10. Журналистика. – 1978. – № 2. – С.83-92.

12. Трубицина И. В. Памфлетная публицистика английской буржуазной революции XVII века (проблемы, доктрины, авторы) // Вестник МГУ. Сер. 10. Журналистика. – 1978. – № 4. – С.53-69.

13. Ученова В. В. Исторические истоки современной публицистики. – М., 1972. – 150с.

14. Ученова В. В. У истоков публицистики. – М., 1989. – 214 с.

Питання для поточного самоконтролю та контролю знань

1. Початки англійської журналістики.

2. Журналістика епох Просвітництва та Реформації.

3. Періодика і цензурні заборони.

4. Сатирична журналістика. Діяльність Джонатана Свіфта.

5. Повчальна журналістика.

6. Жанрово-типологічна характеристика англійської періодики XVІІ-ХІХ ст.

Лекція 4. Російська журналістика

Становлення журналістики у XVІІІ ст. Розвиток Російської імперії XVІІ-XVІІІ ст. як у політичній, так і економічній сферах дуже неординарний і специфічний. Росія була відсталою від Європи державою, хоча відбувалися уже певні зміни, реформи, зокрема, за царя Петра І.

Не дивно, що саме на цей період припадає і поява першого пе­ріодичного видання. Ним стала газета «Відомості» (1702-1727), яка саме і відображала протиріччя епохи петровських змін. З одного боку вона стала важливим явищем національної культури, сприяла демократизації мови, здійснювала просвітницьку функцію. З дру­гого – слугувала цілям пропаганди внутрішньої та зовнішньої полі­тики уряду, монопольно впливала на думки читачів у монархічному дусі. Газета виходила під безпосереднім наглядом Петра І.

Не без впливу традицій російської книжкової графіки і досвіду європейської періодики перша російська друкована газета мала невеликий формат (1/12 аркуша), текст розміщався в одну колонку, набирався кирилицею. З 1 лютого 1710 р. відбувся перехід на граж­данський шрифт, який зробив газету доступнішою для читацьких мас.

«Відомості» подають зразок використання кольорового друку. В листі Петра І про перемогу над шведами під Полтавою перші абзаци набрані в кольорі. З’являються віньєтки та заставки декоративного характеру. Щоб відділити художній текст від звичайного, він брався в рамку-малюнок. Та все ж «Відомості» мали інформаційний харак­тер. Оскільки газета контролювалася владою, то матеріали були не завжди об’єктивними. Так, про поразки Петра І у битвах замов­чувалося, натомість інформація про різні перемоги подавалася дуже бравурно, на перших сторінках, а іноді й у спеціальних випусках. Кореспонденції на військові теми містили в собі зачини аналітики. Для забезпечення регулярності виходу редактори рекомендували мати про запас завжди якусь новину.

«Відомості» друкувалися до 1711 р. у Москві, потім – у Петер­бурзі. Ціна за номер – від 2 до 8 грошів, тобто від 1 до 4 копійок. Щоденний заробіток набірщика складав 3 гроші. Тираж коливався від кількох десятків до кількох тисяч примірників. Номер про пере­могу в Полтавській битві надрукований у кількості 2500 примір­ників. Періодичність, обсяг номера, формат і навіть заголовок газе­ти не були постійними. Головною серед інформаційних жанрів була замітка. Після смерті Петра І «Відомості» перестали виходити. Друкарська справа перейшла під патронат Академії наук і Мос­ковського університету. Збільшилася кількість видань, розширилася їх географія, з’явився перший журнал, наукова та спеціалізована періодика тощо.

Академічна журналістика 1728-1759 рр. У 1728 р. почали видаватися «Санкт-Петербургские ведомости» («Санкт-Петербур­зькі відомості»). Перший редактор – Г. Міллер. З 1728 по 1742 рр. газета мала додаток «Исторические, генеалогичемкие и географи­ческие примечания» («Історичні, генеалогічні та географічні приміт­ки»). З 1756 р. Московський університет розпочав видання «Мос­ковских ведомостей» («Московських відомостей»). У січні 1755 р. вийшов перший номер журналу «Ежемесячные сочинения, к пользе и увеселению служащие» («Щомісячні твори для користі та весе­лощів») за редакцією Г. Міллера. Виконуючи науково-просвітницькі завдання, академічна журналістика зверталася до жанрів наукової та науково-популярної статті, рецензії, нарису. Так, у «Примітках до відомостей» друкувалися статті Я. Штеліна з історії та теорії драма­тургії, поезії. Зі статтями літературної тематики виступає в «Що­місячних творах» В. Тредіяковський. Г. Міллер друкує цикл статей краєзнавчого характеру, а також статті М. Ломоносова, В. Татищева та ін.

Завданням просвітництва слугували рецензії. У них розглядалися як наукові праці, так і літературні, російські та іноземні. Зазвичай, рецензії являли собою переказ твору і загальну його оцінку з не­значними елементами аналізу. Іноді вони замінялися анотаціями на нові книги з уривками з них. Академічні видання знайомили читачів у жанрі нарису з історією, географією, етнографією Росії та інших країн. У газетах переважали інформаційні жанри, журнали тяжіли до аналітичних.

«Санкт-Петербурзькі відомості» відводили під оголошення 2-3 сторінки, що становило від третини до половини номера. Відділ оголошень мав постійну рубрику «Для новин» і містив відомості про нові книги, підряди, продажі. Спочатку оголошення розділялися лінійками, потім з’явилися тематичні блоки із заголовками: «Про­даж», «Підряди». Поступово відділ оголошень відділився і став ви­даватися окремим додатком за окрему плату.

«Московські відомості» також друкували оголошення як в основ­ній частині, так і в «Прибавлениях» («Додатках»), де вони групува­лися у постійні рубрики. Під рубрикою «Продаж», наприклад, по­відомлялося про продаж книг, коней, меду. Поруч повідомлялося про продаж перукаря 23 років, дівки, яка вміє прати і прасувати білизну.

Вимоги до періодики цього часу, запропоновані Г. Міллером: новизна суджень, простота, зрозумілість викладу, різнобарв’я мате­ріалів, оперативність і регулярність видання. Г. Міллер також нама­гався на практиці вивчити читачів журналу, а тому провів до­слі­дження передплатників, узявши за основу класифікації соціальну ознаку.

У назві першого російського журналу визначена і його мета – певне просвітництво та розваги. На думку Г. Міллера, і політика, і економіка, і мануфактури, і поезія можуть мати місце в періодичних виданнях. Але не всі вони мали однаковий рівень корисливості. Віршовані твори служать розвазі читачів. Формула «користь і роз­ваги» була реалізована у змісті та структурі журналу: науки виді­лялися окремо і окремо література.

До середини XVІІІ ст. формуються нові політичні та економічні відносини в суспільстві. Формуються ідеї російського просвітни­цтва, які засуджують кріпацтво і пропагують нові зміни, сприяючи буржуазному розвитку країни. Зароджувалась певна опозиція. Всі ці ідеї висвітлювалися і в періодиці, особливо приватній, яка виникла в 1759 р., коли приватний капітал проник у видавничу справу. Поява приватних видань, що підтримували опозиційні думки, сприяла розколу в єдиному таборі офіційної періодики. Що призвело до виникнення різних концепцій друку і загострило полеміку демокра­тичної та офіційної преси.

Журналістика останньої чверті XVІІІ ст. Це період наступу на сатиричну та демократичну пресу. Боячись повторення Французької революції в Росії, Катерина ІІ вела нещадну боротьбу з інако­мислячими. Чимало видавців було заарештовано, видання закрито. У цей період велика увага приділяється мові видань. За основу береться «Лондонський Меркурій». Виділяються три основні прин­ципи – стислість, виразність, зв’язок зі змістом.

Остання чверть XVІІІ ст. – це період інтенсивних пошуків нових ідей та форм у російській журналістиці. З’являються нові типи жур­налів: театральний – «Российский театр» («Російський театр») (1786), літературно-критичний – «Московский журнал» («Московський жур­нал») (1791-1792), історичний – «Российский магазин» («Російський магазин») (1792-1794).

Виникають нові типи щотижневиків: критико-бібліографічний – «Санкт-Петербургские ученые ведомости» («Санкт-Петербурзькі наукові відомості») (1777), медичний – «Санкт-Петербургские вра­чебные ведомости» («Санкт-Петербурзькі лікарські відомості») (1792-1794). Формується такий різновид періодики, як альманах: літературний – «Аглая» (1794), музичний – «Карманная книга для любителей музыки на 1775 год» («Кишенькова книга для шануваль­ників музики на 1775 рік»). Уперше виходить приватний краєзнав­чий журнал у провінції – «Уединенный пошехонец» («Усамітнений пошехонець») (1786, Ярославль).

Чіткіше проявляється орієнтація видань на певний, визначений контингент читачів: жіночий – «Модное ежемесячное издание, или Библиотека для дамского туалета» («Модне щомісячне видання, або Бібліотека для дамського туалету») (1779), дитячий – «Детское чте­ние для сердца и разума» («Дитяче читання для серця і розуму») (1785-1789).

Посилюється увага періодичних видань до літератури, мисте­цтва, історії, філософії. Журнали та газети все чіткіше визначають свою специфіку у змісті, оформленні, жанрах. Демократично налаш­товані журналісти активно використовують аналітичні жанри для розповсюдження своїх політичних і філософських ідей.

Преса першої чверті XІХ ст. У суспільно-політичному житті Ро­сії цього періоду відбулися важливі події – боротьба проти навали Наполеона та повстання декабристів. Преса була не лише літопис­цем цих подій, а й брала активну в них участь. Війна проти армії Наполеона сприяла підняттю вільнодумства. Офіцери-дворяни ви­ношували плани політичної перебудови Росії. Коло учасників пер­ших політичних організацій спершу було невеликим, обмежувався складом чотирьох таємних товариств – «Союза спасення» («Союзу порятунку») (1816-1817), «Союза благоденствия» («Союзу благо­даті») (1818-1821), «Северного общества» («Північного товари­ства») (1821-1825), «Южного общества» («Південного товариства») (1821-поч. 1826).

Пізніше це вилилося в повстання, яке відбулося 14 грудня 1825 р. і закінчилося поразкою. П’ятеро його керівників страчені: П. Пес­тель, К. Рилєєв, С. Муравйов-Апостол, М. Бестужев-Рюмін, П. Каховський.

У першій чверті XІХ ст. виникло близько 150 нових видань – офіційних і приватних, столичних і периферійних. Цифра більша, ніж за весь попередній період разом. Перевага надавалася жур­налам. Серед впливових суспільно-політичних видань були журнали «Вестник Европы» («Вісник Європи») (1802-1830), заснований М. Ка­рамзіним, і «Сын Отечества» («Син Вітчизни»), що виходив у Санкт-Петербурзі з 1812 по 1852 рр. На титульній сторінці другого містився напис – журнал історичний, політичний і літературний (ос­таннє слово з’явилося в 1814 р.). Друкувалися тут прогресивно налаш­товані діячі культури, майбутні декабристи. Після поразки повстан­ня журнал зазнав деяких змін і поступово втратив свою популярність.

Формується галузева періодика. Її видавці  державні установи: міністерство внутрішніх справ випускає «Санкт-Петербургский жур­нал» («Санкт-Петербурзький журнал») (1804-1809), Академія наук – «Технологический журнал» («Технологічний журнал») (1804-1815) і «Статистический журнал» («Статистичний журнал») (1806, 1808), тимчасовий артилерійський комітет Військового міністерства – «Артилерийский журнал» («Артилерійський журнал») (1808-1811). Серед приватних видань варто згадати «Экономический журнал, издаваемый Васильем Кокольником» («Економічний журнал, який видається Василем Кокольником» (1807), «Новый магазин естес­твенной истории, физики, химии и сведений экономических» («Но­вий магазин природної історії, фізики, хімії та відомостей еко­номічних») І. Двігубського (1820-1830).

Галузева періодика друкувала наукові та науково-популярні стат­ті, статистичні матеріали, практичні поради, рекламу. Особливе місце в них посідала ілюстрація: креслення найновіших винаходів, географічні карти, таблиці, схеми.

Періодичний друк 1826-1855 рр. Після повстання декабристів по­явився новий цензурний статут (1826 р.), названий сучасниками «чавунним». Згідно зі статутом, заборонялося пропускати в друк мі­сця, що «мають двояке трактування», якщо цензор запідозрив намір автора висловити крамольні думки. Новий статут 1828 р., хоч і скасував цей параграф, та все ж істотно обмежував права журна­лістів. Дозволи на нові видання з 1832 р. затверджувалися Миколою I. У 1836 р., відповідно до циркуляра міністра освіти, тимчасово при­пинялася видача таких дозволів, що спонукало журналістів пере­куповувати право на видання приватних журналів. Посилилися по­зиції урядового друку. З 1838 р. у губернських центрах Росії за затвердженою урядом програмою видавалися офіційні відомості. Налякані каральними заходами, деякі видавці приватних газет і журналів відкрито підтримали репресивні дії уряду. У їх числі Ф. Булгарін і М. Греч. Після подій 14 грудня 1825 р. Булгарін зро­бився агентом Третього відділення таємної поліції, покликаної стежити за громадською думкою. Газета «Північна бджола», яку він видавав з 1825 р., удостоїлася привілею, єдина з приватних газет, публікувати політичну інформацію і тим самим забезпечила широке коло читачів (до 3 тис. передплатників).

Російський періодиці цього періоду притаманна тенденція до різносторонності, енциклопедичності змісту. Раніше від інших за­пити часу відчув М. Польовий. Приступаючи в 1825 р. до видання «Московського телеграфу», він урахував досвід європейської періо­дики, традиції вітчизняного друку та сучасні суспільні потреби. Перші півтора-два роки «Московський телеграф» мав науково-літературний характер, а потім став енциклопедичним завдяки по­силенню суспільно-економічної проблематики, різноманітності й популярності викладу матеріалу, інтересу до практичних знань.

«Московський телеграф» мав відділи: «Наука і мистецтво», «Словесність», «Бібліографія і критика», «Вісті і суміш», «Мода». Структура журналу відповідала його головній меті, зазначеній М. Польовим в офіційному проханні про друк: «..надання вітчиз­няній публіці статей про нашу історію, географію, статистику і словесність, які б іноземцям показували благословенну вітчизну нашу в справжньому вигляді; повідомлення також усього, що ціка­вого знайдеться в кращих іноземних журналах і новітніх творах або що невідоме ще нашою мовою щодо наук, мистецтв і словесності стародавніх і нових народів».

Журнал виходив раз на два тижні, обсягом у 4-5 друкованих аркушів. Його дописувачами були письменники, історики, архео­логи, географи, філологи: М. Максимович, П. Кеппен, А. Вельтман, А. Галахов, А. Пушкін, В. Жуковський, сам М. Польовий займався переважно драматургією та історією. Первинний наклад журналу складав 700 примірників, пізніше збільшився до 1200. «Москов­ський телеграф» заборонений у 1834 р. за публікацію критичної ре­цензії М. Польового на проурядову п'єсу М. Кукольника «Рука все­вишнього вітчизну врятувала».

Ареною пушкінських сатиричних викриттів став журнал М. На­деждіна «Телескоп», де поет надрукував у 1831 р. свої фейлетони «Перемога дружби, або Виправданий Олександр Анфімович Ор­лов», «Декілька слів про мізинець д. Булгаріна та про інше». Під­писані вони псевдонімом Феофілакт Косичкін. У цих фейлетонах Пушкін від імені простодушного шанувальника таланту Булгаріна завершив поглиблену психологічну характеристику його особи, до­сліджував біографію, показав суть літературних творів і поліцейську діяльність у літературі, викрив очолювану ним пресу. Прийом літе­ратурної маски, використаний поетом, отримав подальший розвиток у сатиричній журналістиці. З ім'ям Пушкіна пов'язано зародження жанру фейлетону в російському періодичному друці.

Редактор «Телескопа» М. Надеждін вважав освіту найважливі­шою метою сучасної журналістики. Особлива роль у цьому від­водилася енциклопедичному журналу. На його думку, журнал «по­винен мати тверду і ґрунтовну теорію, повну і цілісну систему». Теми, що розглядаються в журналі, строго науково систематизовані в єдиному теоретичному руслі. До роботи над журналом М. Надеж­дін запросив своїх колег, учених Московського університету. У «Телескопі» друкувалися філософські, юридичні, історичні, філо­логічні статті професорів М. Павлова, М. Погодіна. М. Максимо­вича, А. Востокова та ін. Проголошений як «журнал сучасної осві­ти», «Телескоп» складався з таких розділів: «Наука», «Витончена словесність», «Критика», «Сучасні літописи», «Суміш». У рубриці «Знамениті сучасники» читачам пропонувалися біографічні нариси про Канта, Манцоні, Гегеля, Шатобріане, Петрарку, Берліоза тощо. Багато місця відводилося перекладам з французьких, німецьких, англійських періодичних видань – більше 60 найменувань.

У 1829 р. журнал М. Греча «Син Вітчизни» злився з журналом Ф. Булгаріна «Північний архів», а з 1831 р. вони стали спільно ви­давати «Північну бджолу». Вона мала такі розділи: «Новини полі­тичні та закордонні», «Новини внутрішні», «Новини неполітичні: про нові видання і підприємства, про твори наук, витівок і ремесел», «Вісті про всі російські книги, що виходять у світ»; «Вдачі. Невеликі статті про вдачі; критичні й повчальні зауваження», «Словесність. Легкі вірші й різні статті в прозі», «Суміш», «Вісті про новітні моди». Редактори газети Ф. Булгарін і М. Греч зробили акцент на комерційність видання: додали цікавість, доступність, різноманітність, зорієнтували його на смаки і потреби широкої публіки, переважно «середнього класу». У статті «Про цензуру в Росії й про книгодрукування взагалі» (1826) Булгарін розглядав «середній клас» як опору уряду й зараховував сюди чиновників, промисловців, купців, небагатих дворян, міщан. Внутрішньополі­тичний розділ газети охоплював офіційні розпорядження, пред­ставлення до нагород, статті для «заспокоєння розумів», підго­товлені в урядових інстанціях. Зарубіжна політична інформація, що вирізнялася оперативністю й різноплановістю, не коментувалася. У поле зору газети також потрапляли промислові виставки, торгові ярмарки, продукція фабрик і заводів у різних регіонах країни. Відділ «Вдачі», в якому панували фейлетони Булгаріна, порушував по­бутові проблеми. У легкій сатиричній манері автор оповідав про різ­ні людські слабкості, життєві незгоди, давав читачеві поради, май­стерно вставляючи в них приховану рекламу.

Комерційне спрямування газети Булгаріна і Греча зближала її з «Бібліотекою для читання» О. Сенковського, заявленої в 1834 р. як «журнал словесності, наук, витівок, промисловості, вістей і мод». Програма енциклопедичного журналу мала розжділи: «Російська словесність», «Іноземна словесність», «Науки і витівки», «Промис­ловість і сільське господарство», «Критика», «Літературний літо­пис», «Суміш». Журнал виходив регулярно першого числа кожного місяця, обсяг одного номера складав 25-30 друкованих аркушів. «Бібліотека для читання» мала привабливий вигляд: відмінний па­пір, чіткий шрифт, кольорові картинки мод. Засновник – відомий книговидавець, власник найпопулярнішого книжкового магазину в Петербурзі О. Смирдін. На посаду редактора він запросив О. Сен­ковського – університетського професора-орієнталіста, що добре знав Схід, багато подорожував. Ерудиція, рідкісна працездатність, товариськість, заповзятливість допомогли Сенковському швидко освоїти нову для нього справу. «Бібліотека для читання» створю­валася за європейським зразком як комерційне видання. Редактор отримував значну на ті часи платню – 15 тис. крб. у рік плюс го­норар. Уводилася поаркушна оплата авторської праці – 200 крб., а для знаменитих письменників гонорар збільшувався до 1000 крб. за друкований аркуш. Переслідуючи рекламні цілі, видавець платив до 1000 крб. за згоду відомого прозаїка або поета назвати своє ім'я в переліку співробітників журналу. Невисока передплатна ціна – 50 крб. у рік – дала змогу розширити читацьку аудиторію. На третій рік виходу «Бібліотека для читання» мала близько 7 тис. передплат­ників. Видання орієнтувалося на середній клас населення, ставка робилася на сімейне читання, звідси увага до різноплановості ма­теріалів, цікавості викладу, обліку смаків та інтересів широких верств читачів.

Художні твори вітчизняних і зарубіжних авторів Сенковський переробляв, пристосовуючи їх до цензурних вимог і запитів читачів. У відділі «Науки і мистецтва» пріоритет надавався природничо­науковим, економічним статтям іноземних авторів, у яких попу­ляризувалися технічні досягнення. При цьому редактор прагнув надати їм цікаву форму, виключаючи теоретичні міркування і залишаючи цікаві факти, корисні відомості. Практичне спрямування мав розділ «Промисловість і сільське господарство», де містилися різні поради та рекомендації з догляду за худобою, використання нових знарядь праці, приготування продуктів харчування тощо.

Прогресивні діячі російської культури негативно ставилися до комерційного підходу у журналістиці. Так, надрукована анонімно в першому номері пушкінського журналу «Сучасник» (1836) стаття М. Гоголя «Про рух журнальної літератури в 1834 і 1835 роках» спрямована проти «Бібліотеки для читання» і «Північної бджоли». Сам Пушкін вбачав своє головне завдання в тому, щоб, викорис­товуючи позитивний досвід вітчизняної і зарубіжної преси, проти­ставити комерційній журналістиці якісне видання. Для співробіт­ників «Сучасника» він установив гонорар у 200 крб. за друкований аркуш. Оплата авторської праці сприяла професіоналізації журна­лістської роботи, забезпечувала матеріальну незалежність літерато­рів. Мета пушкінського журналу полягала в захисті художніх цін­ностей, популяризації досягнень науки і культури, утвердженні гу­маністичних начал у житті суспільства. Серед його співробітників були герой Вітчизняної війни поет-партизан Д. Давидов, поети А. Кольцов і Ф. Тютчев; «кавалерист-дівчина» Н. Дурова, яка, пере­одягнувшись у чоловічий одяг, воювала в 1812 р., дипломат П. Коз­ловський, критик і публіцист П. Вяземський. У власних публікаціях Пушкін порушував актуальні проблеми суспільного життя. «Сучас­ник» став зачинателем різновиду «товстого» журналу, який протя­гом кількох десятиліть утримував першість серед російської періодики.

У періодиці 1840-х років дуже популярним став жанр фейлетону, який мав кілька різновидів: повчальний з прихованою рекламою (Ф. Булгарін, В. Межевич, П. Смирновський); фейлетон-хроніка но­вин (У. Соллогуб, Е. Губер, Ф. Коні); сатиричний фейлетон (М. Не­красов, О. Герцен). В. Белінський пов'язував розвиток фейлетону із сатиричним спрямуванням у російській літературі. На його думку, фейлетон повинен мати чітке спрямування, злий, викривальний характер, прихований під добродушною маскою базіки, вислов­лювати живе слово розуму в сатиричній формі, уміти змовчати і водночас дати зрозуміти читачам, що приховано за цим мовчанням. «Що таке фейлетон? – писав критик у 1847 р. – Це базіка, мабуть, добродушний і щирий, але насправді часто злий і лихослівний, який все знає, все бачить, про багато що не говорить, але висловлює рішучо все, коле епіграмою і натяком, захоплює і живим словом розуму, і брязкальцем жарту».

У російській періодиці сорокових років зростає роль ілюстрації. В. Белінський розглядав її розвиток у руслі становлення російського реалістичного мистецтва. Натомість передбачити майбутнє фото­графії не вдалося в цю пору ні російській, ні зарубіжній пресі. «Художня газета» писала: «Що стосується знімка, портретів за допомогою дагеротипу, то нам це видається непотрібним».

Революційні події 1848 р. на Заході спонукали царський уряд вжити попереджувальні каральні заходи щодо опозиційної журна­лістики. Микола I заснував особливий комітет під головуванням князя Меншикова, який ревізував столичні видання і зажадав від редакторів «Вітчизняних записок» і «Сучасника» «надавати своїм журналам напрям, абсолютно погоджений з планами нашого уряду». У разі непокори застосовувалися різноманітні санкції. Так, за публікацію у «Вітчизняних записках» повісті «Заплутана справа» на заслання до В’ятки був відправлений Салтиков-Щедрін. Цензура заборонила слов'янофільську «Московську збірку», а його співробіт­ники потрапили під нагляд поліції. Уряд жорстоко розправився з членами гуртка Петрашевського, в якому обговорювалися твори французьких соціалістів і шляхи звільнення селян, присудивши до розстрілу 21 людину. У роки «похмурого семиріччя», як охрестили цей період сучасники, в журналістиці на зміну принциповій полеміці й аналізу дійсності прийшов емпіризм, опис приватних фактів, об'єктивізм.

Виходу російської журналістики із застою сприяли важливі політичні події: поразка Росії в Кримській війні та смерть Миколи I. У країні почався суспільний підйом, який передував селянській реформі 1861 р.

Журналістика 1855—1870-х рр. Новий імператор Олександр II був налаштований на швидке вирішення селянського питання. До цього спонукали заворушення селян, непродуктивність підневільної праці, яка уповільнювала темпи економічного розвитку. Не останню роль відіграв і етичний бік проблеми: рабство одностайно за­суджували освічені європейці й росіяни. У перші роки нового царю­вання були повернені із заслання декабристи і петрашівці, при­ватним журналам дозволили мати політичний відділ і обговорювати селянське питання. У передреформене п'ятиліття з’явилося понад півтораста нових газет і журналів. Посилила свої позиції демо­кратична преса. Взірцем такої журналістики став некрасовський «Сучасник». У заявці про передплату на 1858 р. М. Некрасов за­значав: «Якщо визначити одним словом, який журнал редакція хоче мати, – це слово «суспільний». Через рік «Сучасникові» дозволили відкрити відділ «Політики», і він став літературно-політичним. Провідними авторами часопису були М. Чернишевський і М. Добро­любов, а ліберально налаштовані письменники і публіцисти Дру­жинін, Толстой, Григорович, Тургенєв покинули журнал.

Звернення «Сучасника» до актуальних проблем суспільного жит­тя було позитивно зустрінуте читачами, про що засвідчує зростання накладу з 3 до 4,5 тис. примірників. Постійною темою «Сучасника» стала критика лібералів. Чернишевський у статті «Г. Чичерін як пуб­ліцист», Добролюбов у «Літературних дрібницях минулого року» та ін. засуджували дрібне викривання, властиве ліберальним виданням, указували на нездатність дворянської інтелігенції активно боротися за звільнення народу.

Критика лібералів велася й на сторінках сатиричного додатку до «Сучасника» під назвою «Свисток» (1859-1863), засновником якого став Добролюбов. Він використовував низку сатиричних образів-масок – Аполлона Капелькіна, Якова Хама, Конрада Лілієншвагера – для пародіювання віршів сучасних поетів, що прославляли казенний патріотизм або вводили читача в царство ідеальної краси. У «Свистку» розкрилося сатиричне обдаровання О. Толстого і братів Жемчужникових, які створили журнальну маску Козьми Пруткова. Від його імені друкувалися афоризми, «Проект про введення одно­думності в Росії» та інші твори.

Демократичні процеси розвитку обговорювалися й у російській закордонній пресі. Так, Герцен, який заснував видання в Лондоні, виступав проти «кривавих методів боротьби». У журналі «Полярна зірка» (1855–1862) та газеті «Дзвін» (1857—1867) він закликав Олек­сандра II вступити на шлях реформ, звільнити селян із землею, ви­купленою державою, здійснити демократичні свободи. Він крити­ку­вав некрасовський «Сучасник» за непримиренне ставлення до лібе­ралів, що пропонували шлях мирного вирішення селянського питан­ня і брали активну участь у журналі періоду «похмурого семиріччя».

Останнє слово з селянського питання залишилося за урядом. Згідно із підписаним 19 лютого 1861 р. Олександром II маніфестом про скасування кріпосного права, колишні кріпаки ставали «віль­ними сільськими обивателями». За землю вони мали сплатити по­міщикові і державі, платежі останній розтягувалися на 49 років. Отримавши ділянки землі, малопридатні для сільськогосподарських робіт, позбавлені знарядь праці, селяни бунтували. На придушення цих бунтів висилалися війська.

Услід за маніфестом затверджено закон про земське самовряду­вання, проведено судову реформу, реформовано армію, скасовано рекрутчину. Реформи 1860-1870-х рр. сприяли розвитку Росії шля­хом європейського становлення цивілізованих форм державності.

В епоху «великих реформ» з'явилися нові сатиричні, бібліогра­фічні, педагогічні журнали, спеціальні видання з фотографії та ви­давничої справи, ілюстровані тижневики. На «свого» читача орієн­тувалися нові дитячі, жіночі, військові журнали; виникли «народні» видання для селян і солдат. Зростання чисельності періодичних ви­дань відбувалося переважно за рахунок газет: суспільно-політичних, енциклопедичних, політичних і літературних, театральних, музич­них, галузевих. Виходили вечірні й недільні газети. З'явилася «на­родна» газета, змістом, мовою, ціною зорієнтована на малоосвіче­них читачів з міщан.

Серед різних типів видань провідним був політичний і літе­ратурний «товстий» журнал, структуру і завдання якого обґрунту­вали демократичні публіцисти і реалізували в «Сучаснику», «Росій­ському слові», реорганізованих «Вітчизняних записках», що пере­йшли в руки Некрасова за договором з Краєвським у 1868 р. після заборони в 1866 р. «Сучасника» і «Російського слова». В офі­ційному міністерському звіті про стан книгодрукування в 1864 р. наголошувалося на зростанні кількості творів «у дусі матеріалізму, соціалізму». У 1860-1870 рр. демократичні журнали зі співчуттям поставилися до повсталих за незалежність поляків у 1863 р., ви­звольної боротьби болгарського народу у війні 1877-1878 рр.

У середовищі журналістів-різночинців визрівала ідея про до­корінне перетворення видавничої справи. Вони не тільки публічно засуджували безпринциповість, продажність капіталістичної преси, але і намагалися на практиці протиставити їй друк, організований на колективних засадах, упровадити артільні принципи при виданні газети «Народний літопис». Щоб припинити капіталізацію преси і позбутися економічної залежності журналістів від видавців, вони пропонували відокремити редакційну частину журналу від видав­ничої, встановити плату за оголошення, відповідно до друкарських витрат на їх друкування, публікувати рекламу в особливій газеті.

Та все ж гонитва за надприбутками спонукала видавців збіль­шувати обсяг комерційної реклами, удосконалювати форми її подачі і способи залучення рекламодавців. Складаються передумови для появи посередника між періодичним виданням і рекламодавцем – професіонала рекламної справи. У 1870-ті рр. Московська централь­на контора оголошень торгового дому «Метцель і К°» почала при­ймати оголошення для публікації в столичних і провінційних виданнях.

У 1875 р. у столичному демократичному журналі «Справа» з'я­вилася стаття Д. Мордовцева «Друк у провінції», яка викликала бурхливу реакцію місцевої періодики. На думку автора, пріоритет у розвитку преси повинен надаватися центральним газетам, які зосереджувалися у великих містах, а обласний і регіональний друк має відігравати скромну роль і займатися виключно місцевими пи­таннями. Автор зробив висновок про безперспективність провін­ційної преси. До того ж, згідно з «тимчасовим» законом про друк від 6 квітня 1865 р., столична преса звільнялася від попередньої цензури, судова відповідальність за порушення закону покладалася в них на автора і редактора. Проте ця поступка не стосувалася провінційної преси.

З ідеями селянської революції і соціалістичної утопії виступили в 1860­–1870-і рр. народники, що засновували свої видання за кордоном: бакуністи або анархісти – «Народну справу», лавристи або пропагандисти – «Вперед!», група Ткачова – «Набат». Неле­гально в Росії видавалися газети «Початок», «Земля і воля», «Чорний переділ», «Народна воля» та ін. Тактика індивідуального терору, яку намагалися реалізувати народники, сподіваючись на подальші революційні зміни в країні, завершилася вбивством Олександра II в березні 1881 р.

Преса 1880–1890-х рр. Олександр III, прийшовши до влади, прийняв заходи зі зміцнення порядку в країні. Частково рестав­рувалися дореформені структури. Були введені інститут земських начальників і урядовий контроль над земством, нове земське по­ложення, що зміцнило владу помісного дворянства на селі. Щоб припинити розпад общини, приймалися обмежувальні закони про сімейні розділи і переселення, про умови найму сільськогоспо­дарських працівників і вихід селян з общини.

Нові «Тимчасові правила про друк» від 27 серпня 1882 р. лік­відовували ті послаблення, які мали місце при Олександрі II. Від­тепер чотири міністри, серед них міністр внутрішніх справ і оберпрокурор Синоду, вирішували питання про закриття неугод­ного видання, не переймаючись посиланнями на параграф і букву закону. А раз закрите видання міг знову піддати тій же санкції сам цензор одноосібно. На додаток до цих нововведень тимчасові пра­вила змушували редакторів не тільки знати авторів публікованих матеріалів, але й надавати у разі потреби відомості про них карним органам. Переслідувалися перш за все столичні приватні демокра­тичні журнали  «Вітчизняні записки», «Справа». У 1884 р. комітет чотирьох міністрів заборонив «Вітчизняні записки» за «шкідливе спрямування».

Розвиток промислового виробництва, збільшення кількості робіт­ників свідчили про перегрупування суспільних сил у країні, зрос­тання ролі пролетаріату. На нього покладають надії колишні народники Г. Плеханов та ін., що об'єдналися в 1883 р. у Женеві в групу «Звільнення праці». Соціалістичний рух у Росії, як і на Заході, набував марксистського спрямування. Помітну роль у російській періодиці почали відігравати журнали ліберально-народницької орієнтації «Російське багатство», «Російська думка», ліберально-буржуазний «Вісник Європи». Збільшуються тиражі газет, серед найбільш масових – «Новий час» Суворіна, «Голос» Краєвського, «Московські відомості» М. Каткова. Так, тираж «Нового часу» в 1889 р. складав 35 тис. прим., а у 1897 р. – вже 50 тис. Газета друкувалася у власній друкарні О. Суворіна, оснащеній сучасним імпортним устаткуванням.

Із ліберально-демократичних видань, що виходили за кордоном і орієнтувалися на російську читацьку аудиторію, примітна періо­дична збірка «Вільне слово» (1898–1899), організаторами якого стали В. Чертков і П. Відлюдков.

У № 10-11 журналу «Російська думка» за 1893 р. і № 2, 3, 5–7 за 1894 р. з'явилися нариси Чехова, присвячені російській каторзі, в 1895 р. вони вийшли окремою книгою – «Острів Сахалін». Щоб зібрати достовірний матеріал на цю тему, Чехов зробив подорож на каторжний острів, поговорив майже з десятьма тисячами сахалінців і заповнив на кожного статистичну картку з відповідями на за­питання складеної ним анкети.

У «Газеті Самари» у 1895–1896 рр. почав друкуватися пись­менник М. Горький. Героями його фейлетонів були продажні жур­налісти, банкіри-хижаки, аристократи, фабриканти-грабіжники. Ав­тор пише про «рабське становище» жінки, яку б'ють, «розбещують і морально, і фізично», про непосильну працю, що калічить мало­літніх дітей на фабриках.

У газетах 1880-1890 рр. – «Московський листок», «Російські відомості», «Росія» – розкривається репортерський талант В. Ги­ляровського. Такі якості його репортажів, як оперативність, поєд­нання розповідей очевидців з реальними описами подій, включе­ність журналіста в дію, розслідувальний характер, принесли йому широку популярність. Репортажі про політ Д. Менделєєва на по­вітряній кулі, катастрофу на Ходинському полі під час коронації Миколи II, пожежу на фабриці Хлудова в Єгор’ївську ставали сенсаціями.

Характерні риси рекламної журналістики західноєвропейських країн притаманні і російській періодиці кінця ХІХ ст. У 1896 р. доходи від оголошень у столичній газеті «Новий час» складали мало не півмільйона карбованців. Заголовки рекламних матеріалів тяжіли до сенсаційності, в тексті присутня різного роду мотивація (вигода, заздрість, страх), використовувалися різні оформлювальні прийоми (винахідлива верстка, ілюстрація), застосовувалися виразні засоби для ефективного емоційного та логічного впливу на читача. Реклама розташовувалася на всіх сторінках газетного номера.

Наприкінці XIX ст. еволюційний період розвитку капіталізму завершувався і поступово поступався місцем гострим політичним баталіям, соціальним катастрофам, які назрівали в російському суспільстві. Легальний і нелегальний друк Росії став широким спектром політичних поглядів і відображав складну й суперечливу картину суспільного життя на рубежі сторіч.