Список рекомендованої літератури

1. Беспалова А. Г., Корнилов Е. А., Короченский А. П., Лучинский Ю. В., Станько А. И. История мировой журналистики. – М., 2003.

2. Биск И. Я. Пресса Веймарской Германии (1919-1933 гг.). – Иваново: Изд-во Ивановск. ун-та, 1995. – 232 с.

3. Вороненкова Г. Ф. Бисмарк и печать // Вестник МГУ. Сер.10. Журна­листика. – 1998. - №3. – С.79-92.

4. Вороненкова Г. Ф. Путь длиной в пять столетий: от рукописного листка до информационного общества. Национальное своеобразие средств массовой информации Германии (исторические предпосылки, особенности становления и эволюция, типологические характеристи­ки, структура, состояние на рубеже тысячелетий). – М.: Языки русской культуры, 1999. – 640 с.

5. Вороненкова Г. Ф. Этапы зарождения периодической печати в Герма­нии и ее становление (до конца XVIII века) // Вестник МГУ. – Сер.10. «Журна-листика». – 1998. –№1. – С.73-92.

6. Ворошилов В. В. История журналистики зарубежных стран. – СПб., 2000.

7. Журналистика западноевропейских стран. – Л., 1990.

8. Золотуха Л. Н. Возникновение и развитие журналистики в эпоху ста­новления капитализма.– М., 1987. – 58 с.

9. История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение: Учеб. для филол. спец. вузов. – М., 1987. – 415с.

10. История мировой журналистики. – М.- Ростов-на-Дону, 2003. – 432 с.

11. Новомбергский Н. Освобождение печати во Франции, Германии, Англии и России. – СПб, 1906.

Питання для поточного самоконтролю та контролю знань

1. Початки німецької журналістики.

2. Перші друковані періодичні видання.

3. Особливості перших газет.

4. Тенденції розвитку німецької журналістики.

5. Поява перших інформагентств.

6. Німецькі видавці та їх здобутки.

7. Перші прояви цензури в Німеччині.

Лекція 2. Преса Франції

Французька журналістика з перших своїх кроків якісно від­різнялася як від німецької, так і від англійської періодики своєю змістовністю. Один з істориків друку ХІХ – початку ХХ століття Людвіг Саламон порівнює французький друк з поверхнею, що «вічно гойдається», відзначаючи її «рухливість». Він пише, що французький друк значно перевершує англійський витонченістю, дотепністю, темпераментом і неповторним мистецтвом щодня пока­зувати строкату, хоч і не завжди достовірну, картину світського життя.

Періодичні видання з'явилися у Франції дещо пізніше, ніж у Німеччині та Італії, але щоденне життя цікавило ще перших фран­цузьких хронікерів. Елементи журналістики були присутні і в «Га­зеті паризького буржуа» (1409 – 1444 рр.), і в «Скандальній хроніці» Жана де Труайе (1461 – 1483 рр.), і в «Газеті паризького буржуа» часів Франциска І (1515 – 1536 рр.).

Винахід друкарського верстата Гутенбергом не залишився непо­міченим у Франції. З 1470 року ректор Сорбонни Гійом Фіше і пріор Жан Ейніен були захоплені ідеєю створення друкарні при універси­теті. ЇЇ перша продукція з'явилася в 1475 році. Друкувалися спо­чатку, як і скрізь, книги. І хоча до кінця століття в цій країні вже налічувалося близько 50 друкарень, імена перших друкарів і видав­ців невідомі, оскільки на перших порах їх діяльність не контролю­валася властями. У XVI ст. видавничий бізнес повністю потрапив під контроль монархів. Імена всіх власників друкарень стали відо­мими, оскільки займатися цим ремеслом можна було тільки з коро­лівського дозволу. Французькі історики друку повідомляють, що в 1547 році в Парижі налічувалося 116 друкарів, в Руані – 70, в Ліоні – 42, в Тулузі – 7. Із паризьких видавців найвідоміші Карон, Андре, Корозе, Нівер, з ліонських – Рімар, Бренузе, Ломм.

Що ж друкувалося в цих друкарнях? Найчастіше це різні хроніки:

1 – хроніки придворного життя. Вони присвячені опису вій­ськових походів, укладенню шлюбних союзів, похоронам і хрести­нам і т. д. Великою популярністю в кінці XV ст. користувалися хроніки щодо британської війни і смерті короля Карла VІІІ. У цих бюлетенях повідомлялися факти не тільки з життя французького двору, але і всіх європейських королівських родин;

2 – бюлетені дипломатичних місій. Це, перш за все, послання і тексти договорів, наприклад, договір між Людовиком ХІ і Макси­міліаном Австрійським;

3 – хроніки релігійного змісту. Це численні звернення, проповіді, що наповнювали Європу в часи релігійних воєн. Наприклад, по­слання французького короля німецьким протестантам 1541 року.

Неповторним національним явищем французької журналістики були canard. Canard можна назвати французьким журналістським фольклором. Спочатку вони не були самостійною формою публіка­ції. У період з 1488 по 1529 рр. французькі історики виділяють близько 200 курйозних розповідей. З 1515 по 1529 рр. величезна їх кількість з'являлася в «Газеті паризького буржуа». 1560 року П’єр Боесто зібрав їх у збірку під назвою «Незвичайні історії». Також вони надруковані у «Французькому Меркурії» 1605 року. Canard як самостійна форма публікацій, що набула значного поширення в XVІ-XVІІ ст., були брошурами форматом 80 на 125 мм. і обсягом 8-16 сторінок. Вони друкувалися на дуже поганому папері з вели­чезною кількістю помилок і, проте, залишалися дуже популярними. Їх продавали біля стін королівського палацу, голосно викрикуючи неймовірні назви, що привертали покупців своєю сенсаційністю. Їх лаяли, звинувачували в брехливості, поганому стилі і плебействі, але всі хотіли прочитати чергову небилицю, яка до того ж відповідно ілюструвалася, наприклад, зображенням жахливої змії, знайденої на Кубі, або дракона, що летить, якого бачили в небі Парижа в 1579 році.

Кількість canard зростала величезними темпами. У період між 1520 і 1550 роками їх вийшло 18, в наступній чверті XVІ ст. – 39, з 1576 по 1600 рр. – 110, з 1600 по 1631 рр. – 323, а 1618 р. став рекордним за кількістю випущених canard – 37. Існували друкарі, які спеціалізувалися на випуску цих небилиць. У Парижі це робили Абрам Согрен, Флері Буріко, Антуан дю Голи, в Ліоні – Бенуа Ріго.

Діапазон змісту canard дуже широкий. У жанровому відношенні це розповіді. З 500 відомих розповідей 180 оповідають про незви­чайні факти, 116 – про нещасні випадки, 109 – про кримінальні історії, 95 – про небесні явища (дуже великого поширення набула розповідь про комету 1618 року).

Крім canard, існували й інші форми ранньої періодики. Це перш за все релігійні видання. Вони набули поширення у XVІ-XVІІ ст. Тільки з 1589 по 1594 рр. віддруковано 280 книжок на теми релігії, обсягом по 8-16-32 сторінки і тиражем від 200 до 500 примірників. Деякі з них, такі як «Щит зборів дійсних католиків», сягали обсягом до 47 сторінок і друкувалася тиражем близько тисячі примірників.

Окрім них, виходили ще альманахи і календарі, які вже мали чітку періодичність. Істотний вплив на розвиток французької періо­дики зробили бельгійські і голландські видавці, особливо Абрам Верховен, що видавав з 1605 року «Nieuwe Zydinghen» («Останні новини»). Газета Верховена, а також «Галло-бельгійський Мерку­рій», що видавався у Франкфурті, послужили прообразами для видання в 1611 році «Французького Меркурія» (1611-1644). У пер­шому номері цього щорічника розповідалося про події у Франції та за її межами, починаючи з 1605 року. Видавали «Французький Меркурій» («Mercure franscais») спочатку Жан Рішар, а потім Етьєн Рішар. Ставши першим міністром Франції в 1624 р., кардинал Ри­шельє підпорядкував собі видання, призначивши головним у ньому людину, яку сучасники називали «сірим преосвященством». Падре Жозеф (по-світському – Франсуа Леклерк дю Трамбле) був най­ближчою довіреною особою кардинала, його alter ego. Однак мало­тиражний «Mercure franscais», що виходив раз на рік, не відповідав політичним запитам Ришельє. Кардинал шукав можливості система­тичного впливу на громадську думку, а для цього було необхідне періодичне видання іншого типу.

У 1631 р. Марія Медичі, мати Людовика ХІІІ, розпочала широку кампанію щодо дискредитації політики кардинала у вигляді лай­ливих листів, спрямованих особисто проти Ришельє. Більшість з них склав памфлетист Матьє де Морг, який свого часу належав до прибічників кардинала, а потім перейшов на бік його ворогів.

Анонімні памфлети змусили Ришельє шукати вихід, тому він звернув свою увагу на Теофраста Ренодо, який добре себе зареко­мендував у «Mercure franscais». Саме Теофрасту Ренодо судилося створити першу національну французьку газету. Будучи королів­ським медиком, він отримав цю посаду в 1612 р. завдяки протекції все того ж падре Жозефа, який задіяв свого протеже і до журна­лістської діяльності в «Mercure franscais» у 1624 р. Там талано­витого журналіста помітив Ришельє, який запропонував йому ви­пускати нове періодичне видання. Організація подібного видання без підтримки всемогутнього кардинала була неможлива. У 1630 р. Ренодо оформив офіційний дозвіл на володіння Адресним бюро і отримав монополію на збір інформації по всій території Франції. А в 1631 р. почав видавати «La Gazette» – першу національну фран­цузьку газету.

Ренодо, людина неабияких здібностей у різних сферах знань, належить до перших французьких просвітителів. Ще в 1606 р. він отримав диплом лікаря. У віці всього 19 років, закінчивши медич­ний факультет в Монпельє, він відправився подорожувати по Фран­ції і Європі. Ці мандри й допомогли йому побачити і зрозуміти тогочасну європейську журналістику.

Повернувшись до Парижа в 1612 р., Ренодо взявся за вивчення хірургії. Заняття медициною стають частиною його просвітницької та гуманістичної діяльності. У 1624 р. Ренодо призначено на пост начальника державних добродійних установ. Навіть створене ним Адресне бюро, що поширювало інформацію про продаж, купівлю, найм робочої сили та інше, обслуговувало бідняків безкоштовно. Одним із головних своїх завдань Ренодо вбачав у тому, щоб багаті допомагали бідним. Сам він займався цим вельми активно. Але, окрім Адресного бюро і медичної практики, Ренодо цікавився численними друкарськими листками, що наповнювали Париж і користувалися великою популярністю. Ідея створення газети, по­дібної тим, які він бачив у Європі, давно заволоділа ним, але нестача коштів і релігійні війни не сприяли її здійсненню. Тут на допомогу прийшов Ришельє. Кардиналові необхідний був друкарський листок за зразком німецьких або голландських. Краще Ренодо, на його думку, у Франції ніхто з цим справитися не міг. Досвід і зв'язки Адресного бюро, а також заслуги лікаря перед королем і самим кардиналом були найвищою гарантією.

Так Теофраст Ренодо отримав реальну можливість приступити до видання першої регулярної французької газети. Той факт, що за­думана вона була відразу ж як знаряддя ідейної боротьби пропо­відника абсолютизму Ришельє з його численними ворогами (ця бо­ротьба велася давно, але полем бою слугували в основному пам­флети і згадуваний уже щорічник «Французький Меркурій»), під­креслює її специфічний, цілеспрямований характер. Це було якісно нове явище. Безумовно, не можна заперечувати роль Ришельє. Але якщо він вбачав у ній лише засіб знищення своїх ворогів і роз­пов­сюдження духу абсолютизму, то Ренодо підняв її на рівень вищий: він уклав у газету ідейний зміст у найширшому сенсі цього слова.

Газета дістала назву «La Gazette» – данини назві дрібної срібної монети (gazetta), якою венеціанці оплачували свої рукописні «avvіsi». З легкої руки Теофраста Ренодо слово «газета» увійшло в лексикон багатьох європейських мов. На думку видавця, така назва була найбільш зрозумілою для широких мас, це підкреслювало загально­доступність або, як би сказали тепер, масовість видання. Перший номер «Газетт» вийшов 30 травня 1631 року і містив новини (в основному двотижневої давності) з Риму, Праги, Константинополя. Тематика – торгівля, війна, політична хроніка, дипломатичні но­вини. Датуються номери тільки з 4 липня, коли вийшов уже 6-й номер газети. Але оскільки це тижневик, то легко встановити день виходу першого номера. «Газетт» виходила по п'ятницях на чоти­рьох сторінках форматом 23 на 15 см. Пізніше число сторінок збіль­шилося до 12, а також з'явилися малюнки. Тираж «La Gazette» пер­ших років видання не перевищував 1200 примірників. Зберігалася єдина нумерація випусків, а наприкінці року видавався «Recueil des Gazettes» («Річний збірник «La Gazette»).

Протягом 1631 року випущено 31 номер «Газетт», які зібрані в річну збірку, присвячену Людовикові VІІІ. У передмові до цієї збір­ки Ренодо писав про новизну, корисність і трудність здійснення цього видання, особливо підкреслюючи, що в його газеті «кожен знайде те, що йому необхідне».

Спочатку в «Газетт» друкувалися в основному новини з-за кор­дону, при цьому велика частина їх бралася з німецьких, італійських і голландських газет, що давало підставу для конкурентів і супро­тивників Ренодо звинуватити його в плагіаті. Але поступово з роз­витком газети в ній усе більше уваги приділяється внутрішній ін­формації, а новини з-за кордону вже виходять «з перших рук». Публікації Ренодо відзначалися майже літературним стилем. Певна частина інформації надходила до газети «зверху» – від кардинала Ришельє і навіть від самого короля (існує версія, що Людовик VІІІ написав кілька статей для «Газетт», опублікованих у ній під псевдо­німом). Ренодо відкрито заявляв про те, що його газету редагує «на свій розсуд Його Преосвященство». За допомогою «La Gazette» Ришельє намагався встановити державну монополію на інформацію. Він був переконаний, що країні потрібна лише та інформація і лише в такому висвітленні, які вигідні уряду і відповідають інтересам його політики. Тому як внутрішня хроніка, так і повідомлення з інших країн піддавалися детальній обробці. Цікавий і той факт, що, обож­нюючи кішок, одну зі своїх улюблениць кардинал назвав «La Gazette».

Тай сам Ренодо навряд чи зміг би організувати своє видання без допомоги кардинала. Йому, як медику, важко було б увійти в замкнутий світ паризьких друкарів. У ті часи книговидавці згідно зі статутом, затвердженим їхньою корпорацією, повинні були мати добру освіту – знати латину, вміти читати по-грецьки – і отримати сертифікат Паризького університету на право займатися цією спра­вою. Щоби відкрити книжкову крамницю в Парижі, потрібно було спочатку прожити тут від 4 до 6 років. До того ж займатися ви­данням газети з просвітницькою, некомерційною метою було не­легко. Від Ренодо вимагалася відома гнучкість і одночасна муж­ність. Вороги часто звинувачували його в найрізноманітніших грі­хах, називаючи шпигуном кардинала, шарлатаном. Це були кон­куренти на терені друку, супротивники Ришельє, а потім Мазаріні, а також представники медичного факультету Сорбонни. Один з них писав: «Я признаюся Вам, що Ваші газети примушують мене вважати Вас газетярем, тобто письменником помилкових творів».

У 1635 р. до рук Ренодо перейшов і «Mercure franscais». Свої принципи журналіста Ренодо сформулював так: «Я повинен вам сказати, що історія є розповіддю про реальні події. Газета ж послуговується і плітками. Історія завжди говорить правду. Газета ж виконує вже достатньо, якщо заважає обманювати».

Хоча кар’єра Ренодо була успішною, значних прибутків видав­нича діяльність йому не приносила. Більше того, він витрачав на видання «Газетт» свою пенсію у 800 ліврів, якої його могли по­збавити у будь-який момент, як тільки запідозрять у нелояльності. Особливо важко довелося видавцеві «Газетт» після смерті його покровителів Ришельє і Людовика VІІІ. Стосунки з кардиналом Ма­заріні були вельми складними. За розпорядженням останнього, друкарню «Газетт» перенесено в Сен-Жермен, куди довелося пере­братися і Ренодо. Сини його видавали вже в Парижі опозиційну газету «Кур'єр Франсе».

У 1653 році, змучений постійними матеріальними труднощами, пов'язаними з виданням газети, але не залишаючи улюбленої спра­ви, Ренодо помер. Помер убогим, але не зломленим. У некролозі, поміщеному в «Газетт», зазначалося: «Його безкорисливість дозво­ляла йому задовольнятися своєю славою». Справу Ренодо продов­жили його сини. «Газетт» залишалася одним з провідних францу­зьких періодичних видань аж до Великої Французької революції. 1 травня 1792 року вона припинила своє існування.

«Газетт» залишалася лідером французької преси ще на довгі роки. Навіть першій французькій щоденній газеті «Журналь де Парі», що виникла в 1777 році, важко було з нею конкурувати. І хоч час для незалежної періодики у Франції ще не прийшов, газета як вид друкованої продукції стала дуже популярною в повсякденному житті французів. Жан де Лабрюйєр у «Характерах», де згадував усі варті уваги події в житті французького народу ХVІІ ст., писав про завдання та функції преси: «Газетяр повинен повідомляти публіці, що вийшла у світ така-то книга, <…> видрукувана таким-то шри­фтом на хорошому папері, гарно переплетена і коштує стільки-то. Він повинен вивчити все – аж до вивіски на книжковій лавці, де ця книга продається; але боже борони опускатися до критики. Високий стиль газетяра – це пуста балаканина про політику. Отримавши якусь новину, газетяр спокійно лягає спати; за ніч вона встигає протухнути, і вранці, коли він прокидається, її доводиться викидати».

Не сприяли розвитку преси різні цезурні переслідування. Так, французький філософ-скептик П’єр Бейль, який емігрував за свої релігійні переконання до Голландії, став видавати з 1684 р. періо­дичне філософсько-літературне видання «Nouveles de la republique des lettres» («Новини літературної республіки»). У Франції воно було заборонене. Тут друкувалися рецензії на книги з питань філо­софії, богослов’я, історії та літератури, полемічні твори політичного та релігійного характерів. Але деякі полемічні публікації навіть на території Голландії призвели до того, що Бейль втратив місце професора історії та філософії у Роттердамському університеті. Журнал проіснував лише три роки.

Продовжив працю Бейля Бонаж де Боваль, який перейменував журнал на «Histoire des ouvrages des savants» («Історія праць уче­них», або «Літопис творінь учених»). У такому новому вигляді жур­нал проіснував до 1709 р.

1688 р. Жан Леклерк, емігрант та ідеологічний опонент Бейля, почав видавати в Амстердамі журнал «Bibliotheque universelle et historique» («Загальна історична бібліотека»). Він проіснував п’ять років. Прославився тим, що уже в перших номерах опублікував витяги з праці Джона Локка «Досвід про людський розум», спри­чинивши цим бурну полеміку у Європі.

Журнали літературно-критичного змісту у Франції беруть свій початок від «Mercure galant» («Галантний Меркурій»), заснованого 1672 р. Видавав його популярний у ті часи полеміст і драматург Жан Донно де Візе, літературний опонент Мольєра. Спочатку ви­ходив нерегулярно, але з 1677 р. став щомісячником. Особливою по­пулярністю у читачів користувалася рубрика суспільної хроніки. Під рубрикою «Листи до Мадам» де Візе публікував останні новини королівського двору і паризької знаті.

Реакція сучасників на це видання була неоднозначною. Після де Візе виданням журналу зайнявся Шарль Дюфрені – драматург, поет, музикант, художник, романіст, журналіст і комерсант. Він уперше використав прийом показу французької дійсності очима іноземця (житель Сіама) («Серйозні та комічні розваги сіамця», 1699).

У ХVІІІ ст. Європа почала перехід до нових економічних та політичних відносин. Абсолютистські режими почали змінюватися демократичними. Феодальні економічні відносини замінювалися капіталістичними. Починалася епоха “Просвітництва”. Початок євро­пейського Просвітництва пов’язаний з англійськими філософами, зокрема ідеями Джона Локка. Чимало французьких просвітників їхали сюди, щоб перейняти з перших уст новітні погляди. Завдання просвітницької журналістики – виправляти мораль суспільства шляхом просвітництва та розваг. Тому мова просвітницьких видань була простою та зрозумілою для загалу.

У Франції новітні журналістські ідеї були реалізовані П’єром де Мариво та абатом Прево. У таких журналах, як «Le Spectateur franscais» («Французький глядач», 1722-1723), Мариво прагнув озна­йомити французів з англійськими культурними традиціями. Мова його журналів – вишукано-метафорична, через що отримала назву «мариводаж».

Антуан Франсуа Прево з 1728 по 1734 рр. переховувався в Англії та Голландії. З 1733 р. почав видавати у Лондоні щотижневий жур­нал «Le Pour et le Contre» («За і проти», 1733-1740). Об’єктивність, достовірність і надійність інформації не підлягала сумніву. На­приклад, сам Вольтер домагався того, щоб рецензії на його твори друкувалися в цьому журналі.

У дореволюційній Франції цензурні заборони носили драконів­ський характер – одна з королівських декларацій (1757) оголошу­вала смертний вирок «усім, хто буде помічений у складанні та друкуванні творів, де будуть напади на релігію, образа королівської влади чи порушення порядку чи спокою у державі».

Цензурою переслідувалася знаменита «Енциклопедія» Дені Дідро та Жана Д’Аламбера, коли в 1759 р. генеральний прокурор Франції назвав це видання одним з видів державного перевороту, спрямо­ваного на повалення існуючого суспільного ладу та знищення ре­лігії. У період з 1711 по 1775 рр. цензурна заборона була накладена на 354 твори, причому після 1770 р. переслідуванню підлягали в основному книги, брошури та памфлети політичного характеру. Збільшилася і кількість «політичних цензорів». Якщо в 1742 р. їх налічувалося 78, то в 1774 р. – 119.

До Французької революції про незалежну політичну пресу гово­рити практично неможливо – вона просто не могла існувати за такої цензури. Наближення революції різко політизувало ситуацію у Франції. Зросла роль друкованої періодики.

Політична преса народилася у Франції у 1789 р., коли практично всі політичні партії зрозуміли важливість періодичного друку. Май­же всі лідери революції виступали в ролі редакторів власних газет – Мірабо, Марат, Бабеф, Робесп’єр, Демулен. Наприклад, «Les Revo­lutions de la Franse er de Brabant» («Революції Франції та Брабанта») (1789-1791).

Революція 1789 р. зняла всі цензурні заборони щодо друку. У «Декларації прав людини і громадянина» від 26 серпня 1789 р. зазначалося: «кожен може вільно говорити, писати і друкувати». Це положення знайшло своє вираження і в Конституції 1791 р., і, як наслідок,  зросла кількість періодики: якщо в 1788 р. по всій Франції було 60 періодичних видань, то в період з 1789 по 1792 рр. з’явилося понад 500 газет.

Передові газети революції:

• «Patriot Franscais» («Патріот Франції») (1789-1793). Видавець – Жан-П’єр Бріссо;

• «L’Ami du peuple» («Друг народу») (1789-1793). Видавець – Жан-Поль Марат.

Луї Антуан Сен-Жюст писав: «Преса не мовчить, вона є го­лосом, що безперервно звучить, зриває маску з усього брехливого, розкриває різноманітні інтриги та хитрощі…»

На жаль, починаючи з 1793 р., Французька Революція вступила в фазу «пожирання власних дітей». Згідно з одним із нових декретів Конвента, смертній карі підлягали автори та видавці будь-якого виду друку, де є висловлювання про розпуск народного пред­ставництва чи про відновлення королівської влади. У цей період був страчений Бріссо. За ним знищені видавець газети «Le Pere Du­chesne» («Батько Дюшес», 1790-1794) Жан Рене Ебер і Демулен, що критикував якобінців зі шпальт газети «La Vieux Cordelier» («Ста­рий кордельєр», 1793-1794).

Проте ця диктатура недовго проіснувала. Її змінив період Ди­ректорії (1795-1799), установлений Конституцією ІІІ року (1795). Він також відрізнявся строгістю та жорстокістю цензури. За указом 1797 р. розстрілу підлягали всі, хто зробить спробу відновити коро­лівську владу. Було заарештовано і звинувачено у змові проти рес­публіки чимало письменників та діячів культури. 45 газетних видав­ців і редакторів відправили у заслання без слідства, 42 газети за­крито. Натомість Конституція знову проголошувала основні прин­ципи свободи слова.

1799 р. до влади прийшов Бонапарт. У Конституції VІІІ року про друк взагалі не згадувалося. Натомість «Консульський указ про газети» (17 січня 1800 р.) призвів до закриття 60 із 73 газет, що виходили в Парижі. А на міністра поліції були покладені обов’язки слідкувати, щоб на території Парижа та Франції не з’явилася жодна нова газета, видавці якої та редактори не були б непідкуплені владою. Спротиву з боку газет не було. Лише невелика літературна газета «Feuille de litterature» відгукнулася статтею «Некролог», і була одразу закрита.

Проте в період ослаблення влади Бонапарта політична опозиція почала видавати свій друкований орган – журнал «Decade philoso­phique, litteraire et politique» («Філософські, літературні та політичні декади», 1794-1807). Наполеон негативно сприйняв існування цього часопису, і в 1807 р. Це видання з «Journal de l’Empire» («Журналом Імперії»). З опозиційного він став проімперським.

Найбільш помітним явищем періоду Імперії варто назвати газети Луї Франсуа Бертена, зокрема «Journal Franscais» («Журнал Фран­ції»), «Eclair» («Блискавка»), остання з яких в 1797 р. закрита, а сам Бертен утік, щоб уникнути арешту.

У 1800 р. він разом з братом придбали «Journal des Debates poli­tiques et litteraires» («Журнал дебатів політичних і літературних»). Ця газета заснована в Парижі ще в 1789 р. Вона не мала змоги відкрито критикувати уряд, але ніколи не опускалася до постійної похвали існуючого режиму, завдяки чому мала великий авторитет. За свої погляди та незалежність Бертен потрапив на 9 місяців у в’язницю, а потів був висланий до Італії. У 1804 р. він повертається до Франції. Газету перейменовано на «Journal de l’Empire» і при­ставлено до неї спеціального цензора.

Бертену ми завдячуємо появою нових форм і жанрів, зокрема фейлетону. Самого слова «фейлетон» у французькій мові ХVІІІ ст. не існувало, воно з’явилося лише в 1800 р., коли Бертен задумав випускати додаткові листки до своєї газети «Journal des Debates» (feuilleton – листок, листочок). У 1803 р. він змінив формат газети – збільшив обсяг, і додаткова частина, відділена «лінією відрізу» (білим пропуском), стала називатися фейлетоном. Пізніше термін «фейлетон» став використовуватися у значенні літературного твору малої форми публіцистично-злободенного характеру, уміщеного або у «фейлетоні» газети, або в додаткових частинах журналу (огляд, суміш). У 1811 р. газету, тираж якої досяг 32000 примірників, сконфіскували на користь держави, а Бертену сказали, що «він уже достатньо збагатився».

3 серпня 1810 р. Наполеон підписав Декрет, згідно з яким у кожному департаменті дозволялося видавати лише одну газету, яка до того ж мала знаходитися під владою місцевого перфекта, а наприкінці того ж 1810 р. підготовлено проект декрету про паризькі газети. Декрет дозволяв публікувати політичні новини лише трьом виданням, періодичність виходу яких обмежувалася трьома днями в тиждень. Вводилася також заборона на фейлетон.

У 1811 р. готувалася постанова про закриття майже всіх газет у Франції. У Парижі їх залишилося лише 4 – «Journal de Paris», «Gazette de France», «Monituer» («Наставник»), «Journal de l’Empire».

Після падіння режиму Наполеона у 1814 р. Конституційна хартія відновила свободу слова, яку тут же перекреслив закон від 21 жовтня 1814 р., який вводив цензуру для всіх періодичних видань і творів, обсяг яких не перевищував 20 друкованих листків. Але навіть ці обмеження в порівнянні з антижурналістською політикою Наполеона вважалися послабленнями, і до 1824 р. у Парижі виходило 12 щоденних газет. У період з 1814 по 1830 рр. фран­цузький уряд сім разів змінював цензурні правила.

У липні 1830 р. вийшло 5 указів, у яких король своєю особистою владою, без участі палат, змінив правила проведення виборів, а та­кож увів дуже строгі цензурні правила стосовно книг і особливо газет. Журналісти під проводом Армана Карреля заявили, що не підпорядковуються указам Карла Х і випустили газети без цен­зурного дозволу. Париж піднявся на барикади. Карл Х поспішив скасувати свої укази, але було пізно. Тимчасовий уряд вирішив передати владу Людовику-Філіпу Орлеанському, який не претенду­вав на абсолютну владу. Почався період Липневої монархії. Прий­нято нову Конституційну хартію, де говорилося, що «цензура не може бути ніколи відновлена».

У 1835 р. у Парижі Шарлем Луї Гавасом засновано також перше інформаційне агентство «Гавас».

Технологічні новини у видавничій справі, інформаційних техно­логіях та введення у європейських країнах у великих масштабах початкової освіти сприяли появі «масових», недорогих періодичних видань, розрахованих на смаки малоосвіченої, але численної ауди­торії. Лідером французької «масової» преси став Еміль де Жирарден – один з найцікавіших французьких журналістів ХІХ ст. Він починав із випуску журналу мод «La Mode» (1829-1854). Найуспішніший проект Жирардена – заснована ним у 1836 р. політична газета «La Presse» («Преса»), передплатна ціна якої (40 франків) була вдвоє нижчою, ніж у решти газет. Жирарден правильно зауважив, що «га­зета робиться не редакторами, а передплатниками» – при більшій кількості передплатників оголошення будуть друкуватися саме в його газеті, а плата за них перекриє низьку ціну на видання.

У рік заснування у газети налічувалося 10 000 передплатників, а реклама принесла до 200 000 франків на рік. До того ж тут працював чудовий підбір журналістів (наприклад, Теофіл Готьє). Жирардену вдалося перетворити свою газету в незалежне видання, і публікації в ній часто не задовільняли уряд. У 1848 р. Жирардена навіть за­арештували, а газету на деякий час закрили. З іменем Жирардена пов’язується і поява першої «прихованої реклами».

Французька «масова» преса дала початок і такому газетному феномену, як «роман-фейлетон». Його поява пов’язується з Луї Вероном та його виданням «Constitutionnel». Він зробив газету по­пулярною, запропонувавши читачам роман з продовженням. У 1837 р. ним став роман Ежена Сю «Вічний жид». У цей період число перед­платників газети збільшилося з 3 000 до 40 000, у читальних залах люди ставали в чергу, безграмотним читали вголос портьє чи сусіди.

Паралельно з жанром роману-фейлетону у французькій журна­лістиці 1830-40 рр. спостерігається розквіт такого літературно-журналістського жанру як «фізіологія». Один з перших пред­ставників – «Фізіологія смаку» А. Брійа-Саварена 1826 р. Складали­ся з філософських сентенцій, кулінарних рецептів і анекдотів. Приводом для написання фізіології могло бути будь-що. Одна за одною виходили «Фізіологія жартівника», «Фізіологія цукерки», «Фізіологія рогоносця» тощо. Пік популярності – 1841 р. (80 фізіологій). Це був початок нової ери у журналістиці – ери, де основний акцент ставитиметься на уподобання та смаки читача. Як приклад – газета М. Мілло «Pette Journal» («Маленька газета»), заснована у 1861 р., яка завоювала аудиторію завдяки опису різних убивств (до 1869 р. тираж газети зріс до 470 000 примірників).