2.3. Соціальні питання

Із 1819 року в одному із будинків, які належали Щербиніну, працювала школа, утримувана за його рахунок, де викладали селянин Семен Панов і законовчитель священик Мухін. Архівні матеріали (фонди Духовної консисторії) допомогли встановити конкретну дату заснування школи -15 травня 1819 р. Так виявилося, що школа, як людина, має свій день народження. До виникнення у 1864 р. земств, які стали опікуватися народною освітою, просвітницькою діяльністю серед найбідніших верств населення займалася Церква. Щорічно, у травні та листопаді, священики подавали благочинним церковних округів звіти про діяльність шкіл.

Сучасний дослідник О.Удод навів дані про звіт за 1832 р. професора Чанова щодо «стану бабаївського училища взаємного навчання в будинку поміщика Олександра Щербиніна, де виявився один учитель та 19 учнів, дітей поміщицьких селян та двоє учнів сторонніх хлібопашців». Автор підкреслив, що школа відіграла певну роль у поширенні ланкастерського методу навчання. Зокрема, у 1834 р., при переводі нижчого класу Харківського повітового училища в школу взаємного навчання, було використано досвід саме Бабаївської школи. Один із її вихованців став заступником завідуючого цієї школи, у якій станом на 1835 р. навчалося 95 учнів. Станом на 1855 р. у школі було два учителя – Іван Хижняков, він же і священик та Семен Петров.

Якщо рахувати вік школи від її виникнення, як соціальної організації, то через декілька років Бабаївській школі виповниться 200 років. Мало хто ще може похвалитися таким поважним віком, крім школи в с. Кручик Богодухівського району. Центральному приміщенню школи, найстарішій її частині, що виходить фасадом на вул. Шевченка, пішов уже 104-й рік.

Наприкінці XVIII – першій половині XIX ст. у сім’ях провінційного дворянства одержало поширення домашнє виховання, що включало в себе й навчання.

Зміст навчання визначався дворянською культурою. Саме поняття «сім’я» було пов’язане з дітьми,народження й виховання яких складало головний сенс повсякденного життя провінційного дворянства, що бачило у своєму потомстві запоруку та підтвердження життєвого добробуту. У сім’ї юні дворяни та дворянки навчалися від батьків не тільки правилам поведінки і першим знанням про навколишній світ, але й найголовнішому – любити свою Батьківщину та віддано їй служити, а також шанувати свою «малу Батьківщину» і зберігати зворушливе благоговіння перед нею, цінувати рідних і близьких людей, пронести через усе життя емоційну атмосферу домашнього тепла «родового гнізда», а пізніше відтворювати її для власних дітей, щоб єдина нитка культурної традиції не перервалася. Життя дворянських дітей проходило у садибі, що являла собою своєрідне поєднання соціального та природного, дворянського та селянського способів життя.

Також Щербінін керував спорудженням капітальних господарських споруд (наприклад, льохів, що збереглися до нашого часу, навіть не дивлячись на повну перебудову будинку). До обов’язків гувернера додавалося також складання візерунків для вишивання та плетіння. Віганд подружився з усіма членами родини, супроводжував їх у поїздках за кордон та був увіковічений у сімейному портреті, намальованому художником Брандтом. Як видно, гувернера дуже поважали у сім’ї.

Отже, дворянство мало можливість одержувати освітні послуги відповідно свого майнового стану.

Тоді ж була відкрита лікарня, де лише в 1856 році за рахунок піклувальника підлікувалося 411 чоловіків і 246 жінок.