29

1. Історичні передумови розвитку фізіології нервової системи.

Перші експериментальні праці, присвячені діяльності мозку, почали з’являтися в епоху Відродження. Рене Декарт (1649р) висунув рефлекторний принцип діяльності мозку: будь-яка діяльність організму є відображенням зовнішніх впливів, що здійснюється через центральну нервову систему. Термін «рефлекс» було запроваджено Віллісом (1672р.).

Безпосередні дослідження рефлекторної діяльності мозку і фунцій різних його відділів почалися на початку 19ст. Підгрунтям усіх досліджень було детальне вивчення анатомічної і гістологічної структури мозку. Була виявлена структурна одиниця нервової системи - нервова клітина (Дютроше, 1824; Еренберг і Пуркіне, 1832). Шванном і Ремаком у 1838р. Було розпочате вивчення ходу волокон у центральній нервовій ситемі. О. Дейтерсом (1863) описані декндрити нервових клітин і гліальні клітини. А. Уоллером (1850) відкрито в вивчено процес регенерації нервових волокон після їх перерізки.

Разом з тим, з’являлись і праці, які визначали функціональні властивості нервової тканини. У 1753 р. А. Халлер висунув ідею про збудливість як головну властивість нерву. У 1791р. А. Гальвані провів дослід з тваринною електрикою, який дав початок розвитку електрофізіології. Положення про те, що електричні процеси є важливим компонентом нервової активності, було обгрунтоване Ф. Гумбольтом (1997), К. Маттеучі (1840) зведено у теорію Е. Дюбуа-Реймоном (1848). В кінці 18 ст. було проведено перші прості досліди, що доводили участь спинного мозку у здійсненні рефлекторних реакцій (Т.Легаллуа,С.Хальс,Р.Вітт,А.Стюарт.). Ч. Белла і Ф. Мажанді незалежно один від одного в 1811 і 1822 рр. встановили, що функції задніх і передніх корінців спинного мозку відмінні, а саме: задні корінці мають відношення до чутливості, а передні - до рухів .У 1833р. М. Холл представив детальне дослідження рефлекторних реакцій спинного і довгастого мозків. У1842р. П. Флуранс - дані про функціональне значення відділів головного мозку.

2. Основні етапи еволюційного розвитку центральної нервової системи.

Розвиток нервової системи пройшов в ході еволюції ряд стадій. Самою примітивною формою є дифузна нервова система, характерна для кишковопорожниних. Нервові клітини сполученні у нервову сітку в якій проведеня активності здійснюється рівномірно в різних напрямках. Такий тип нервової системи не дозволяє створювати диференційовані реакції на подразнення.

Більш досконалим типом нервової системи є дифузно-вузловий. Його розвиток пов’язаний із розвитком спеціалізованих рецепторних структур. В процесі еволюційного розвитку чутливі клітини, розміщенні на поверхні тіла і пристосовані до реагування на зовнішні подразнення, диференціюються за здатністю вибірково реагувати на різноманітні подразники (механічні, світлові, хімічні). Це призводить до диференціації груп клітин (вузлів) і шляхів, які їх пов’язують.

В ході подальшого еволюційного розвитку відбувається перехід від дифузно-вузлового до чисто вузлового типу будови нервової системи. В такій системі основна маса нервових клітин виявляється зосередженою у вузлах, що пов’язані між собою, з відповідними рецепторними утвореннями, з пучками нервових волокон. Провідну роль починає відігравати так званне бездекрементне проведення, при якому процес збудження, що виникає в певній ділянці нервової клітини, поширюється без послаблення по всім її відросткам. Вузловий тип будови нервової системи характерний для всіх складних форм безхребетних тварин - вищих червів, членістоногих, голкошкірих, молюсків. У більш розвинутих вільноживучих тварин відбувається виділення головних вузлів, що домінують над решта гангліями. Ці вузли об’єднуються у “головний мозок”. Головні нервові вузли отримують найбільшу кількість імпульсації від найважливіших рецепторів. У найбільш високоорганізованих форм членистоногих, які відрізняються складною руховою діяльністю, головний ганглій лишається єдиним, решта ганглії зливаються.

З подальшим еволюційним розвитком хребетних тварин пов’язані дві лінії розвитку мозкових пухирів.

Одна лінія - це лінія ссавців. Розвиток їх нервової системи іде в бік сильного збільшення і ускладнення зовнішньої частини переднього мозкового пухиря , тобто формування кори великих півкуль. Поряд з тим інтенсивно розвивається мозочок. Решта мозкових пухирів відстають у розвитку і є здебільшого шляхом проходження нервових імпульсів у кору великих півкуль.

Друга лінія розвитку ЦНС характерна для птахів. Для них властивний помірний розвиток з пореднього мозкового пухиря великих півкуль. Домінуючими за складністю і об’ємом лишаються структури, які сховані у глибині півкуль.

3. Загальний план будови і функції центральної нервової системи людини.

Три зародкові пухирці в процесі онтогенетичного розвитку поділяються на п’ять пухирів, які утворюють основні відділи головного мозку. Передній пухирь дає початок кінцевому мозку і проміжному мозку. Середній пухирь є найменшим за об’ємом і утворює середній мозок. Задній мозковий пухирь розділяється на власне задній (вороліїв міст і мозочок) і довгастий мозок. Решта частина мозкової трубки не диференціюється на пухирі і зберігає відносно рівномірну структуру, утворюючи спинний мозок. Ті частини спинномозкової трубки, які іннервують кінцівки мають значно більшу масу нервових елементів і є розширеними (плечове і поперекове потовщення). Усі структури мозку розміщуються довкола центрального каналу, який простягається від передньої частини мозку до самого кінця. У спинному мозку цей канал називається спинномозковим і має просту форму.

У головному мозку форма каналу ускладнюється. Він розтягується у порожнини, які називаються мозковими шлуночками. Самий задній з них, розміщений наа дорзальному боці довгастого мозку є четвертим шлуночком. Спереду канал звужується і проходить через середній мозок у вигляді тонкої щілини - сільвієвого водопроводу, який відкривається порожнину третього шлуночка в середині проміжного мозку. Від нього два отвори (отвори Монро) ведуть направо і наліво – в порожнини всередині півкуль головного мозку (бічні шлуночки).