Другий етап Реформації

Після Вормського едикту почалися перші репресії проти прихильників Лютера. Так, папський легат Джіроламо Алеандер, який і сприяв прийняттю імператором цього рішення, після сейму попрямував до Нідерландів, де за його намовою спалили двох ченців, які стали першими мучениками Реформації .

Фрідріх Мудрий вирішив не залишати свого професора без захисту. Для цього група людей курфюрста по дорозі з Вормса викрала Лютера, причому сам Фрідріх не знав, де перебуває Лютер, щоб не брехати, якщо імператор Карл V його запитає про це [11]. Лютера помістили у віддалений замок Вартбург, де про його перебування знав тільки секретар курфюрста Георг Спалатін. У Вартбурзі Лютер зайнявся перекладом спершу Нового Завіту, а потім і всієї Біблії німецькою мовою.

Разом з цим у Німеччині виступ Лютера на Вормському рейхстазі сколихнув широкі народні маси, які, виходячи зі своїх станових інтересів, по-різному трактували вчення Лютера.

За відсутності Мартіна в місті Віттенберзі розгорнувся бюргерський рух, на чолі якого стали Андреас Карлштадт і Габріель Цвіллінг. Учасники цього руху вимагали негайних радикальних перетворень, зокрема засуджували католицькі меси, схвалювали ліквідацію чернечих обітниць і вихід ченців з монастирів [12], часто при цьому висловлюючи своє невдоволення у формі погромів католицьких храмів. На противагу «тілесному заколоту» Цвіллінга і Карлштадта, Лютер запропонував ідею «духовного заколоту» (мирного шляху Реформації), яка не отримала широкої підтримки серед населення [12].

Протягом цього часу у Лютера були вагомі підстави сподіватися на втілення своєї ідеї «духовного заколоту»: імперське правління всупереч папській буллі 1520 року і Вормському едикту 1521 року не забороняло реформаторські «нововведення» остаточно і безповоротно, переносячи остаточне рішення на майбутній рейхстаг чи церковний собор. Рейхстаги відкладали розгляд справи до скликання церковного собору, лише забороняючи Лютеру друкувати нові книги.

Однак слідом за рухом радикального бюргерського угруповання, що супроводжувався стихійними виступами народних мас, у країні відбувся виступ імперського лицарства. У 1523 році частина лицарів на чолі з Ульріхом фон Гуттеном і Францом фон Зіккінгеном, незадоволені своїм становищем в імперії, підняли повстання, проголосивши себе продовжувачами справи Реформації.

Завдання піднятому Реформацією руху Гуттен бачив у тому, щоб підготувати весь німецький народ до такої війни, яка приведе до піднесення лицарства і перетворення його на панівну політичну силу у визволеній від римського засилля імперії [9]. Дуже швидко лицарське повстання було придушене, але воно показало, що прагнення Лютера здійснити Реформацію мирним шляхом вже не здійсняться. Доказом цього стала Селянська війна на чолі з Томасом Мюнцером, що розгорілася незабаром.

Селянська війна Томаса Мюнцера

Селянська війна стала наслідком тлумачення селянськими масами ідей Реформації як заклику до соціальних перетворень. Багато в чому цим настроям сприяло вчення Томаса Мюнцера, який у своїх проповідях закликав до заколоту, соціально-політичного перевороту. Однак нездатність селянських мас і бюргерства згуртуватися у спільній боротьбі призвела до поразки у війні [9].

Після закінчення Селянської війни на рейхстагу в Шпайєрі 1526 року дію Вормського едикту на вимогу німецьких князів було припинено. Однак через три роки там само Вормський едикт був підтверджений, що викликало протест шести німецьких князів і декількох імперських міст. За назвою цього документа — Шпайєрською протестацією — прихильників Реформації надалі почали іменувати протестантами [13].

В 1527 році Лютер здійснив візитації в парафії, які тепер вважалися євангелічними. Результат був невтішним: реформатора вразило глибоке невігластво не лише парафіян, а й керівників парафій. У результаті Лютер написав дві книги — «Малий Катехізис», призначений для мирян, і «Великий Катехізис», призначений для пасторів. У них Лютер дав своє тлумачення Десяти заповідей, молитви «Отче наш», Символу віри, виклав, у чому смисл і як відбуваються таїнства хрещення і причастя.

1529 року Філіпп Гессенський здійснив спробу об’єднати зусилля прихильників Лютера і Цвінглі під час спільного диспуту. Однак у підсумку учасники Марбурзького диспуту не змогли домовитися по одному пункту з шістнадцяти. Цей пункт стосувався реальної присутності Плоті і Крові Христа в євхаристії. В результаті Лютер відмовився визнати в Цвінглі одновірця.