Попередники

Економічний тиск, помножений на утиски національних інтересів, викликав ще в XIV столітті протест проти авіньйонських пап в Англії.

Виразником невдоволення мас тоді став Джон Вікліф, професор Оксфордського університету, що проголосив необхідність знищення всієї папської системи і секуляризації монастирсько-церковної землі [2]. Вікліф з огидою ставився до «полону» та розколу і після 1379 року почав виступати проти догматизму римської церкви з революційними ідеями.

У 1379 році він зазіхнув на авторитет Папи Римського, висловивши у своїх творах ідею про те, що Христос, а не Папа Римський, є главою церкви. Він стверджував, що Біблія, а не церква, є єдиним авторитетом вірянина, і що церкву треба будувати за образом Нового Завіту.

Щоб підкріпити свої погляди, Вікліф зробив Біблію доступною людям їхньою рідною мовою. До 1382 року він завершив перший повний переклад Нового Заповіту англійською мовою. Миколай Герфордський завершив переклад більшої частини Старого Заповіту англійською мовою в 1384 році. Таким чином, вперше англійці мали повний текст Біблії своєю рідною мовою.

Вікліф пішов ще далі і в 1382 році виступив проти догмату про передіснування, хоча римська церква вважала, що сутність елементів змінюється при незмінній зовнішній формі. Вікліф стверджував, що речовина елементів залишається незмінною, що Христос є духовно присутнім під час цього таїнства і його можна відчути вірою. Прийняти погляд Вікліфа означало визнати, що священик не може впливати на спасіння людини шляхом заборони їй приймати тіло і кров Христа під час євхаристії.

Хоча погляди Вікліфа були засуджені в Лондоні й у Римі, його вчення про рівність у церкві було застосоване до економічного життя селянами і сприяло селянському повстанню 1381 року. Студенти з Чехії, що навчалися в Англії, перейняли його вчення й привезли до себе на батьківщину, де воно стало підґрунтям для ідей Яна Гуса [3].

Чехія тоді переживала засилля німецького духовенства, яке прагнуло придбати ділянки на Куттенберзьких копальнях [4]. Ян Гус, пастор Віфлеємської каплиці, що навчався в Празькому університеті і близько 1409 року став його ректором, читав твори Вікліфа і засвоїв його ідеї. Проповіді Гуса припали на час підйому чеської національної свідомості, виступів проти влади Священної Римської імперії в Чехії.

Гус пропонував реформу церкви в Чехії, подібну до тієї, яку проголошував Вікліф [5]. Прагнучи спинити народне невдоволення, імператор Сигізмунд I і Папа Римський Мартін V ініціювали церковний собор у Констанці, на якому Ян Гус і його сподвижник Ієронім Празький були проголошені єретиками і спалені на багатті. Єретиком проголосили й Джона Вікліфа [6].

Лютеранська реформація

Реформація в Німеччині

Початок Реформації в Німеччині

У Німеччині, яка на початок XVI століття все ще залишалася політично роздробленою, невдоволення церквою поділяли практично всі стани: селян розоряла церковна десятина і посмертні побори, продукція ремісників не могла конкурувати з продукцією монастирів, яка не оподатковувалася, церква розширювала свої земельні володіння в містах, погрожуючи перетворити городян у довічних боржників [7].

Все це, а також величезні суми грошей, які Ватикан вивозив з Німеччини [8], і моральний занепад духовенства, послужило приводом до виступу Мартіна Лютера, який 31 жовтня 1517 року прибив до дверей Віттенберзької Замкової церкви свої «95 тез». У них доктор богослов’я виступав проти продажу індульгенцій і влади Папи над відпущенням гріхів. У своєму вченні він проголошував, що церква і духовенство не є посередником між людиною і Богом. Він оголосив помилковими претензії папської церкви на те, що вона може давати людям за допомогою таїнства «відпущення гріхів», «порятунок душі» шляхом особливих повноважень від Бога, якими вона нібито наділена. Основне положення, яке висунув Лютер, наголошувало, що людина досягає «спасіння душі» (або «виправдання») не через церкву та її обряди, а за допомогою віри, дарованої їй безпосередньо Богом [9].

Також Лютер спростував авторитет Святого Переказу, тобто постанов церкви і папських декретів, відводячи роль єдиного джерела релігійної істини Святому Письму [9].

Папство спочатку не виявило особливої занепокоєності його виступом. Сутички між різними чернечими орденами не були рідкісним явищем, а отже й цього разу Папа вважав це «чернечою сваркою». Однак Лютер, заручившись підтримкою Фрідріха, курфюрста Саксонського, не поступався надісланим папським емісарам, у той же час зобов’язуючись не поширювати свої ідеї за умови, що мовчання будуть зберігати і його противники [10].

Однак події на Лейпцизькому диспуті змусили його перервати мовчання. Висловивши підтримку Яну Гусу і недовіру церковному собору, що засудив його, Лютер прирік себе на прокляття і розрив відносин з церквою. Наступним кроком було те, на що до цього практично ніхто не наважувався: 10 грудня 1520 року на очах великого натовпу громадян Лютер спалив Папську буллу, в якій засуджувалися його погляди.

Тут у справу втрутилася світська влада. Новообраний імператор Священної Римської імперії Карл V викликав Лютера на імперський сейм у Вормсі з метою переконати його відмовитися від своїх поглядів. Це нагадувало події сторічної давнини, коли подібну спробу зробив імператор Сигізмунд відносно Гуса. Лютеру дали два дні, щоб відповісти на питання про те, чи готовий він відмовитися від своїх переконань. Наприкінці другого дня Лютер, стоячи перед імператором, оточеним верховними світськими і духовними правителями Німеччини, відповів: «На тому стою. Не можу інакше. Хай допоможе мені Бог».

Шляху назад більше не було. Згідно з Вормським едиктом, Лютер був оголошений поза законом на території Священної Римської імперії.