01.09.2016.

Курсова робота

1. Теорія.

2. Виробнича задача.

3. Практична задача.

Мій варіант для першого завдання (теоретичного) - №51.

Для другого та третього - №8.

Строк здачі КР – 1 грудня.

Тема: Сутність та процес організації підприємства

1. Поняття суб’єкту господарювання. Його утворення, установчі документи та ліквідація.

2. Поняття підприємства, його ознаки та класифікація.

3. Фактори вибору організаційної форми підприємства.

4. Процедура організації підприємства.

5. Типи підприємств автомобільного транспорту.

Суб’єкти господарювання – це учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (це сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах свого майна, крім випадків передбачених законодавством.

Залежно від кількості працюючих та річного доходу суб’єкти бувають:

а) суб’єкти мікропідприємства (в розвинених країнах таких дуже великий відсоток) – до 10 осіб і дохід до 2 млн. євро;

б) суб’єкти малого підприємства – це до 50 осіб і до 10 млн. євро;

в) суб’єкти великого підприємства (заводи) – більше 250 ос. і більше 50 млн. євро.

Суб’єкти господарювання виділяються:

1) господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

2) громадяни – України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку.

Утворення суб’єкту господарювання здійснюється рішенням власника майна або уповноваженим ним органом, або за рішенням інших організацій та громадян шляхом заснування нового, реорганізації діючого, іноді шляхом примусового поділу за розпорядженням антимонопольних органів.

Установчі документи суб’єктів господарювання – це рішення про його утворення або засновницький договір, статут (положення), якщо передбачено законодавством.

В установчих документах зазначається:

- найменування суб’єкту господарювання;

- мета і предмет господарської діяльності;

- склад і компетенція органів управління;

- порядок прийняття рішень органами управління;

- порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків;

- умови реорганізації та ліквідації.

Зміст засновницького договору – це зобов’язання утворити суб’єкт господарювання, визначення порядку спільної діяльності щодо утворення суб’єкту господарювання, умови передачі майна, порядок управління діяльністю суб’єкта господарювання та участь у ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, порядок реорганізації та ліквідації.

Зміст статуту – найменування, мета та предмет діяльності, розмір та порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків та збитків, органи управління і контролю, їх компетенція, умови реорганізації та ліквідації суб’єкту господарювання, інші відомості відповідно особливостям організаційної форми суб’єкта господарювання. Статут затверджується власником або засновниками чи його відповідними органами, підлягає державній реєстрації як юридична особа або ФОП (фізична особа підприємець).

Припинення діяльності суб’єкта господарювання здійснюється шляхом:

- реорганізації – злиття;

- приєднання;

- поділу;

- перетворення;

Ліквідації:

- за ініціативою осіб (власник, інші особи або суд);

- у зв’язку із закінченням строку, на який він створювався (на пр. орг. комітет проведення Євро-2012 в Україні) чи у разі досягнення мети його створення;

- у разі визнання його банкрутом;

- у разі скасування його державної реєстрації.

Підприємство – це самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування або іншими суб’єктами для задоволення особистих потреб, шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної та інших видів діяльності в порядку передбаченим ГКУ та іншими законами.

Ознаки підприємства: діє на основі статуту, є юридичною особою, має відокремлене майно, має самостійний баланс, рахунки в установах банку, печатку зі своїм найменування та ідентифікаційним кодом, підприємство не має в своєму складі інших юридичних осіб, самостійно визначає свою структуру, формує виробничі структурні підрозділи (цехи, відділення, виробництва, дільниці, бригади, бюро, лабораторії і т.д.), та управлінські структурні підрозділи (управління, служби, відділення), встановлює чисельність і штатний розпис, створює філії, представництва, та інші відокремлені підрозділи.

Управління підприємством здійснює власник або призначений ним керівник, а також трудовий колектив щодо рішень соціально-економічних питань.

Класифікація підприємств.

1. Залежно від форм власності:

1) приватні;

2) колективної власності;

3) комунальне підприємство на базі власності комунальної громади;

4) спільне комунальне підприємство – фінансуються відповідними територіальними громадами;

5) державне;

6) змішаної форми власності.

2. В залежності від наявності іноземних інвестицій:

1) з іноземними інвестиціями – більше 10% іноземні інвестиції;

2) іноземні представництва – 100% іноземна інвестиція;

3) вітчизняне представництво – іноземців менше 10%.

3. Залежно від способу утворення:

1) унітарні – створені одним засновником без поділу статутного фонду на паї (державні, комунальні, релігійні, приватні підприємства);

2) корпоративні – коли двоє або більше засновників (корпоративи, господарські товариства, приватні);

4. Залежно від кількості працюючих та обсягів валового доходу.

Джерела формування майна підприємства – це грошові та матеріальні внески засновників, доходи від реалізації продукції та послуг, доходи від цінних паперів, депозитів, ОВДП, кредити банків та інших кредиторів, капітальні вкладення і дотації з бюджету, придбане майно, пожертви і інші джерела.

06.09.2016.

Фактори вибору організаційної форми підприємства.

1. Наявність інформації про переваги та недоліки здійснення комерційної діяльності у певній організаційній формі.

2. Наявність чи відсутність досвіду роботи в виробництві, постачанні, торгівлі, громадському харчування та інших сферах діяльності.

3. Стартові фінансові можливості.

4. Можливість та доступність кредитування.

5. Взаємини з органами місцевого самоврядування, сан-епідем станції, екологами, податковою та пожежними інспекціями тощо.

6. Наявність відповідної вищої освіти та досвіду роботи в обраній сфері.

7. Наявність та зв’язки з постачальниками товару.

Торговельна діяльність.

ФОП.

Плюси: певна свобода дій, спрощений облік, оперативна реакція на зміну попиту, вільне розпорядження прибутком.

Мінуси: одноосібна відповідальність за свої результати роботи, банки майже не дають кредити.

Шляхом створення комерційної фірми (мале підприємство, кооператив).

Плюси: акумуляція коштів засновників як гарантія стартових умов, більша довіра банку.

Мінуси: можливі конфлікти між засновниками щодо управління підприємством та розподілом прибутків чи збитків.

Процедура організації підприємства.

Блок-схема процедури організації підприємства:

1. Вивчення нормативних документів.

2. Вибір напряму діяльності.

3. Оцінка наявності фінансових ресурсів.

4. Вибір форми власності.

5. Вибір організаційно-правової форми підприємства.

6. Вибір місця розташування підприємства.

7. Розробка засновницького договору, який регламентує спільну роботу щодо організації підприємства.

8. Розробка статутних документів.

9. Проведення установчих зборів.

10. Проведення державної реєстрації підприємства.

11. Розробка організаційної структури і Положень про підрозділи підприємства.

12. Розробка посадових інструкцій.

13. Отримання необхідних ліцензій і дозволів.

Типи підприємств автомобільного транспорту.

За ознаками призначення підприємства авто транспорту поділяються:

1. Транспортні – це вантажні, пасажирські (автобусні та таксомоторні), змішані, спеціалізовані (спецкомунтранс, швидка допомога, цистерни).

2. Обслуговуючі – це стоянки, гаражі, СТО (легкові, вантажні та спеціалізовані), автовокзали, автостанції, митно-розвантажувальні термінали, логістичні центри та склади, транспортно-експедиційні підприємства.

3. Ремонтні – авто-ремонтний завод, агрегатно-ремонтні заводи, спеціалізовані майстерні і цехи з виготовлення і відновлення деталей і вузлів.

За типами виробництва підприємства поділяються:

1. Масового виробництва – це на кожному робочому місці виконується не більше 4-5 деталооперацій.

2. Серійного виробництва (дрібносерійні, середньосерійні, крупносерійні).

3. Індивідуальні.

Характеристики	Тип виробництва
	Одиничне	Серійне	Масове
1. Номенклатура виробів, що виготовляються	велика	обмежена	мала
2. Сталість номенклатури	відсутня	значна	значна
3. Обсяг випуску	малий	середній	великий
4. Закріплення операцій за робочими місцями	відсутнє	часткове	повне
5. Застосовуване устаткування	універсальне	спеціалізоване	спеціальне
6. Застосовувані інструмент і технологічне оснащення	універсальні	універсальні й спеціалізовані	спеціальні
7. Кваліфікація робітників	висока	середня	переважно низька
8. Собівартість продукції	висока	середня	низька
9. Виробнича спеціалізація цехів і дільниць	технологічна	змішана	предметна, подетальна
10. Технологічний процес	маршрутний	типовий	операційний
11. Виробнича структура підприємства	складна	помірно складна	проста
12. Трудомісткість виготовлення виробів	висока	середня	низька

Тема: Вибір місця розташування підприємства

1. Вибір місця розташування підприємства як проблема прийняття управлінського рішення.

2. Фактори, що впливають на вибір місця розташування підприємства.

3. Моделі та методи вирішення задачі вибору місця розташування підприємства.

Місце розташування – це географічне місце, де організований випуск продукції, товарів, робіт та послуг. Вибір місця розташування залежить від галузі, не завжди є вільним та може бути пов’язаний з наявністю деяких географічних та матеріальних передумов (ГЕС, ВЕС, копалини, шахти). Всі інші підприємства, які не мають таких обмежень вільно обирають місце розташування враховуючи наступні проблеми: наявність природної і економічної однорідності території, відмінності в розподілі ресурсів по територіях, відмінності правових норм і рівня оподаткування, різноманітна мобільність факторів виробництва і витрат щодо транспортування сировини, матеріалів, готової продукції.

Винаходження місцезнаходження підприємства є стратегічним рішенням з урахуванням довгострокового характеру впливу цього рішення на майбутній розвиток підприємства.

08.09.2016.

Ситуації, коли потрібно обирати місцезнаходження підприємства:

1) при організації, заснуванні нового підприємства;

2) при переміщенні підприємства внаслідок відсутності територій для розширення (існує ризик переривання старих ділових зв’язків);

3) при переміщенні підрозділів підприємства (філіали, товарні склади) внаслідок нестачі або низької кваліфікації робочої сили, недостатності місця для розширення, наближення до постачальників та споживачів, більш низькі виробничі витрати.

Вибір місце розташування підприємства є проблемою прийняття рішень в умовах невизначеності, яку слід вирішувати шляхом співставлення альтернативних розрахунків з оптимістичними і песимістичними вартісними оцінками внаслідок того, що витрати в майбутньому не можуть бути зпрогнозовані з великою ступінню вірогідності.

Проблема місця розташування має наступні рівні:

1) міжнародний;

2) регіональний – в якому регіоні держави обрати місце розташування;

3) локальні – в якому місці регіону;

4) внутрішньо локальні – в якому районі міста;

5) вибір в середині підприємства – де на території підприємства або в його філіалі буде розміщений підрозділ.

Фактори, що впливають на місце розташування підприємства.

При прийнятті рішення щодо місця розміщення враховуються наступні вихідні дані (обмеження):

1) внутрішні – це фінансові обмеження для покриття витрат, пов’язаних з місцем знаходження;

2) зовнішні – визначаються законодавством, заборони будівництва, екологічні обмеження та заборони, природні характеристики місцевості, клімат, наявність водоймищ, структура ґрунту.

Метою вищого порядку при виборі місце розташування підприємства виступає максимізація різниці доходів за умов вибору даного місце розташування і витрат при цьому.

Такі критерії зводять в каталог факторів місця розташування.

Вчений Альфред Вебер до цих факторів відносив:

1) відповідно з діапазоном дій:

- загальні фактори (транспортні витрати, витрати на робочу силу);

- спеціальні фактори – наявність певних видів сировини, енергомісткість.

2) відповідно з територіальністю:

- регіональні;

- зосередження (є ринок збуту) внаслідок високої щільності населення;

- розосередження (де низька заробітна плата: Китай, Україна).

3) відповідно зі структурою:

- природньо-технічні – клімат, географічний регіон, водоймища, структура ґрунту;

- громадсько соціально-культурні – культурний рівень в місці розміщення.

Вебер не враховував фактори збуту продукції і цей недолік усунув Бернс, який застосовував рівень рентабельності і виділив наступні групи факторів:

1) постачання ресурсів:

- ресурсний потенціал (вода, земля географія місцевості) – що не можна транспортувати в іншу країну;

- вартість покупних ресурсів та вигідність їх закупівель;

- стосунки з постачальниками.

2) вид діяльності підприємства;

3) фактори умов збуту: ціна товару, наявність та кількість споживачів, наявність зв’язків на конкретному ринку, наявність відповідної інфраструктури (банки, посередники, біржі, виставки).

Класифікація факторів, що впливають на вибір місце розташування підприємства.

1. Постачальницькі:

1) земельні ділянки – структура, ціна, розмір орендної плати;

2) сировина, допоміжні і виробничі матеріали;

3) робоча сила – кількість, рівень кваліфікації та освіти, рівень зарплати, відношення до праці, культурно-соціальні аспекти;

4) транспорт та дороги;

5) енергетичні фактори – енергомісткість територій.

2. Виробничі:

1) технологічні особливості;

2) природні особливості.

3. Збутові:

1) потенціал збуту – купівельна спроможність населення, кількість та структура населення, конкуренція;

2) транспорт та транспортні шляхи, витрати на транспорт;

3) контакти, які допомагають збуту (брокери, біржі, ярмарки, виставки).

4. Фактори, що визначаються державою:

1) рівень оподаткування;

2) митне законодавство;

3) зовнішньо-торгівельне законодавство;

5) економічна система країни;

6) законодавство в галузі охорони навколишнього середовища;

7) державна підтримка (кредитна політика, банківська система, підтримка малого підприємництва, інвестиційна політика).

13.09.2016.

Моделі та методи вирішення задачі вибору місця розташування підприємства.

Конкретний вибір місця розташування обумовлюється тим, в якій мірі альтернатива його розміщення задовольняє цільовим критеріям прийняття рішення можуть застосовуватись наступні моделі прийняття рішень:

1. Аналіз суб’єктивної корисності (модель бальної оцінки) – використовується тоді, коли при аналізі встановлюється система цілей (факторів)

В	С	С1		С2	С3	∑
	К	К1=0,3		К2=0,5	К3=0,2	∑Кі=1,0
В-І			6	5	1	4,5
В-ІІ			2	8	10	6,5

С – фактори – цілі (транспортні витрати, збутовий потенціал, ставки податку;

В – варіанти або альтернативи розміщення підприємства;

К – коефіцієнти, які характеризують ступінь важливості цілей-факторів.

Розглядаються дві альтернативи-варіанти розміщення підприємства В-І та В-ІІ, визначаються коефіцієнти ступенів можливості кожного з цілей факторів, сума коефіцієнтів ступені важливості цілей факторів повинна дорівнювати 1. Результат вибору відображається по 10-бальній шкалі від 0 до 10. Далі шляхом перемноження окремих значень цілей факторів В_і на коефіцієнт їх важливості К_і та підсумовування отриманих значень по горизонталі таблиці кожного альтернативного варіанту розміщення В-І та В-ІІ отримаємо сумарну оцінку досягнення всіх цілей або суб’єктивну цінність альтернативи. В якості оптимальної обираємо ту альтернативу-стратегію, значення для якої є найбільшим.

2. Метод контрольного списку.

В деяких випадках внаслідок великої кількості параметрів цілей факторів та унеможливлення визначення результатів розгляду альтернатив розміщення використання математичних моделей виключається. В цьому випадку рішення знаходять на основі детально розроблених контрольних списків, за допомогою яких перевіряють на скільки варіанти розташування підприємства задовольняють поставленим вимогам.

Використовується наступна процедура: особа, яка приймає рішення співставляє характеристики потенційного місця розміщення підприємства зі стандартним каталогом факторів, оцінюється важливість окремих факторів, визначаючих місце розташування. В цьому каталозі експерти вказують які фактори важливі для підприємства певної галузі, а які не мають значення. На прикладі супермаркету є першочерговим – фактор збутового потенціалу, а також величина земельної ділянки, а фактор кваліфікації робочої сили не є важливим.

Порівняння подібного каталогу ідеальних вимог із відповідними характеристиками різних місць розташування сприяють прийняттю рішення при цьому як і при оцінці параметрів цілей, так і при оцінці альтернатив від точних кількісних оцінок відмовляються, рішення приймається на основі багатоетапної процедури. Рішення приймається на основі багатоетапної процедури і відбираються ті варіанти-альтернативи, які найбільш відповідають вимогам найважливіших цілей.

Тема: Організаційні форми підприємств

1. Організація та особливості господарської діяльності державних та комунальних унітарних підприємств.

2. Організація та особливості роботи господарських товариств.

3. Організація та особливості роботи підприємств колективної власності.

4. Організація та особливості роботи приватних підприємств, фермерських господарств та іноземних підприємств.

Видами підприємств згідно ГКУ є приватне підприємство, колективної власності, комунальне підприємство, спільне комунальне підприємство, що діє на договірних засадах спільного фінансування (утримання) відповідними територіальними громадами, державне підприємство, засноване на змішаній формі власності підприємство.

Державне унітарне підприємство (ст. 73 ГКУ) утворюється органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності без поділу її на частки і входить до сфери його управління, органом управління є керівник, який призначається державним органом.

Державні унітарні підприємства можуть бути комерційними або казенними підприємствами.

Державне комерційне підприємство є суб’єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту або модельного статуту і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном згідно з ГКУ (ст. 74) та іншими законами прийнятими відповідно до ГКУ.

Якщо в статутному капіталі підприємства більше 50% належить державному підприємству, тоді існує особливий порядок закупівель та їх висвітлення відповідно Закону України «Про здійснення державних закупівель».

Основним плановим документом є фінансовий план, який затверджується до 1 вересня попереднього до планового року. Відчуження майна, транспорту погоджується з Фондом держ. майна.

Підприємство утворює наступні цільові фонди: амортизаційний, фонд розвитку виробництва, фонд споживання, оплати праці, резервний та інші.

Казенне підприємство (ст. 76 ГКУ) створюється в галузях економіки, в яких:

- законом дозволено господарювання лише державним підприємствам;

- основним споживачем виступає держава;

- за умовами господарювання не можлива вільна конкуренція;

- переважаючим є виробництво суспільно-необхідної продукції, яка не може бути рентабельною (інвалідні візки, протези);

- приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом (атомні електростанції, оборонні заводи);

- казенне підприємство самостійно організує виробництво продукції, робіт, послуг і реалізує її за цінами згідно встановленого Кабміном порядку.

Джерела формування майна казенного підприємства: кошти і майно, одержані від реалізації продукції, робіт та послуг; цільові кошти держбюджету; кредити банків; частина доходів від господарської діяльності, згідно статуту.

Комунальне унітарне підприємство (ст. 78 ГКУ) утворюється компетентним органом місцевого самоврядування у розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління.

Виділяються комунальні комерційні підприємства (майно якого закріплюється за ним на праві господарського відання) комунальні некомерційні підприємства (майно закріплюється на праві оперативного управління).

Статутний капітал комунального унітарного підприємства визначається місцевою радою. Порядок закупівель відповідає Закону України «Про здійснення державних закупівель» та передбачає оприлюднення їх.

Організація та особливості роботи господарських товариств (АТ, ТОВ, ТДВ, ПТ, КТ).

Діяльність господарських товариств регламентується ГКУ (Розділ 9. Господарські товариства), Цивільним Кодексом (Розділ 8. Підприємницькі товариства). Законодавчою базою щодо організації господарських товариств виступають наступні Закони України: «Про господарські товариства», «Про акціонерні товариства», «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб підприємців».

Згідно ст. 79 ГКУ господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб’єкти господарювання створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.

Згідно ст. 113 ЦКУ господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками.

Господарське товариство може діяти у складі одного учасника.

Види господарських товариств (ст. 80 ГКУ, ст. 113 ЦКУ): Акціонерне товариство (АТ), ТОВ, Повне товариство (ПТ), Товариство з додатковою відповідальністю (ТДВ), Командитне товариство (КТ) (Товариство зі змішаною відповідальністю).

15.09.2016.

Установчі документи господарського товариства:

- для повного і командитного товариства – засновницький договір;

- для акціонерного товариства, ТОВ і ТДВ - статут.

Установчі документи господарського товариства повинні містити відомстві про предмети, цілі його діяльності, склад засновників та учасників, склад та компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, з яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів.

Господарські товариства підлягають державній реєстрації, з дня якої набувають статус юридичної особи. Статутний капітал товариства становить сума вкладів його засновників та учасників. Згідно ст. 86 ГКУ вкладами учасників та засновників господарських товариств можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, право користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, інші майнові права (включаючи права на інтелектуальну власність та ноу-хау), кошти у т.ч. в іноземній валюті.

Господарське товариство може створюватися та діяти на підставі модельного статуту (ст. 72 ГКУ пункт 10) при цьому в рішенні про його створення окрім інших питань дається інформація про провадження діяльності на основі модельного статуту.

Акціонерне товариство є господарське товариство, яке має статутний капітал поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов’язаний з діяльністю товариства в межах вартості належних їм акцій.

Загальна номінальна вартість випущених акцій становить статутний фонд АТ, розмір якого не менше ніж 1250 мінімальних зарплат на момент створення товариства.

Система органів управління АТ включає:

- загальні збори акціонерів;

- рада акціонерів (наглядова рада);

- правління (голова правління, ревізійна комісія);

Вищим органом управління є загальні збори, де приймають участь акціонери з правом голосу.

Наглядова рада здійснює контроль за діяльністю виконавчого органу товариства (який здійснює керівництва поточною діяльністю товариства згідно статуту). Члени наглядової ради не можуть входити в склад виконавчого органу та ревізійної комісії. Роботою правління керує голова правління, який призначається або обирається відповідно до статуту. Контроль за фінансово-господарською діяльністю здійснює ревізійна комісія, члени якої не можуть бути членами правління або іншими посадовими особами АТ.

АТ поділяються на відкрити та закриті.

ВАТ – акції його розповсюджуються вільно, шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах.

ЗАТ – акції його розповсюджуються лише між засновниками і не можуть розповсюджуватись шляхом підписки та купівлі-продажу на біржах.

Статут ЗАТ має спеціальний розділ «Порядок перевідступки акцій», якщо хтось із засновників хоче вийти із товариства, то переважне право на придбання його акцій належить іншим акціонерам.

Етапи створення АТ.

1. Прийняття зборами засновників рішення про створення товариства та про закрите (приватне) розміщення акцій.

2. Подання заяви та необхідних документів на реєстрацію випуску акцій до Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

3. Реєстрація комісією випуску акцій та видача тимчасового свідоцтва про реєстрацію випуску акцій.

4. Присвоєння акції міжнародного ідентифікаційного номеру цінних паперів.

5. Укладення з Депозитарієм цінних паперів договору про обслуговування емісій акцій або з реєстратором іменних цінних паперів договору проведення реєстру власників іменних цінних паперів.

6. Закрите (приватне) розміщення акцій серед засновників товариства.

7. Оплата засновниками повної вартості акцій.

8. Затвердження установчими зборами товариства результатів закритого (приватного) розміщення акцій серед засновників товариства та затвердження статуту товариства.

9. Реєстрація товариства та його статуту в органах державної реєстрації.

10. Подання національній комісії з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій.

11. Реєстрація цього звіту.

12. Отримання свідоцтва про державну реєстрацію випуску акцій.

13. Видача засновникам товариства документів, що підтверджують право власності на акції.

ТОВ – згідно ст. 80 ГКУ має статутний капітал поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами і несе відповідальність за своїми зобов’язаннями тільки своїм майном. Учасники ТОВ несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями у межах своїх вкладів. Установчий документ ТОВ є статут, який повинен містити дані про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення вкладів. Саме товариство несе повну відповідальність перед кредиторами, а його учасники обмежену в межах вкладу в статутний фонд. Вищим органом є збори учасників, де кількість голосів визначається пропорційно до розміру їхнього вкладу. Виконавчим органом ТОВ є колегіальний орган (дирекція) або одноособовий директор. Дирекцію очолює генеральний директор (для великого ТОВ), який має право без доручення виконувати дії від імені товариства.

20.09.2016.

ТДВ є господарське товариство, статутний капітал якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів, яке несе відповідальність за своїми зобов’язаннями власним майном, а вразі його недостатності учасники товариства несуть додаткову солідарну відповідальність визначену установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників. Для ТДВ встановлена підвищена відповідальність учасників, тобто коли майна підприємства не вистачає для покриття боргу учасники несуть додаткову відповідальність, яка перевищує величину вкладу в статутний фонд, ця відповідальність кратна відносно вкладу кожного учасника, тобто крім свого вкладу учасники відповідають своїм майном, установчим документом ТДВ є статут.

Повне товариство (ПТ) – в ньому всі учасники здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном. Установчим документом є засновницький договір, який визначає розмір частки кожного з учасників, розмір та порядок внесення вкладів, форму участі у справах повного товариства. Передача власником ПТ своєї частки (долі) іншим учасникам здійснюється тільки за згодою всіх учасників. Спадкоємець учасника має переважне право вступу до ПТ і відповідає за борги учасника і ПТ перед третіми особами. Учасники товариства не мають права здійснювати угоди однорідні з цілями діяльності товариства та приймати участь в інших товариствах (крім акціонерних), які мають однорідну з повним товариством мету діяльності. Відповідальність учасників за масштабом – необмежена, за характером відповідальності – солідарна. Учасники ПТ відповідають всім своїм майном за борги товариства.

Командитне товариство (товариство із змішаною відповідальністю) – господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов’язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном (повні учасники), а інші учасники, присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами. Особи-повні учасники КТ мають аналогічне правове становище як і учасники товариства з повною відповідальністю. Установчими документами є засновницький договір, в якому відображається розмір часток кожного з учасників з повною відповідальністю, розмір, склад та порядок внесення вкладів, форма участі в справах товариства. Учасники з повною відповідальністю мають більше прав. Управління справами КТ здійснюється тільки учасниками з повною відповідальністю, учасники-вкладники виконують дорадчі функції. У випадку ліквідації КТ учасники-вкладники можуть вимагати першочергового повернення вкладу порівняно з учасниками з повною відповідальністю. При вибутті всіх вкладників КТ може бути перетворено в ПТ.

Господарчі товариства мають наступні переваги:

- кращі можливості для розвитку і розширення своєї діяльності;

- кращі можливості матеріально-фінансового забезпечення;

- безперервність діяльності;

- менший психологічний стрес на учасників порівняно з індивідуальним бізнесом;

- додаткові джерела доходу для акціонерних товариств;

- спеціалізація учасників за напрямками діяльності.

Недоліки:

- повна особиста відповідальність (для КТ і ПТ);

- більша регламентованість з боку держави (особливо для акціонерних товариств);

- невисока оперативність в прийнятті рішень.

Організація та особливості роботи підприємств колективної власності. До них відносяться: виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперацій, підприємства громадських та релігійних організацій.

Виробничі кооперативи – це добровільне об’єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що базується на їх особистій трудовій участі та об’єднанні майнових пайових внесків, спільній участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі у його діяльності. Кооперативи можуть здійснювати виробничу, переробну, заготівельну-збутову, постачальницьку, сервісну і інші види підприємницької діяльності, не заборонені законом. Виробничий кооператив є юридичною особою і діє на основі статуту.

Принципи діяльності ВК:

- добровільність та вільний вихід з нього;

- особиста трудова участь;

- відкритість і доступність членства;

- демократичність управління та рівні права при прийнятті рішень;

- розподіл доходів відповідно трудової та майнової участі в діяльності кооперативу;

- контроль членів кооперативу за його роботою відповідно статуту.

Засновників може бути більше ніж 3 особи, від 16 і більше років. Майно кооперативу поділяється на пайовий і неподільний фонди.

Пайовий – це внески членів кооперативу і до неподільного не включаються. Неподільний фонд – це вступні внески та майно кооперативу (за винятком землі).

При вступі до кооперативу його член робить вступний та пайовий внески. Коли виходить, пай йому повертається. Вищий орган управління – загальні збори.

Органи управління: правління (коли більше 10 членів), голова кооперативу (обирається загальними зборами), ревізійна комісія (ревізор – коли менше 10 членів кооперативу), правління може наймати виконавчого директора, який не може бути членом кооперативу, якщо в кооперативі більше 50 осіб може утворюватися спостережна рада (3-5 осіб).

Доход кооперативу становлять надходження від господарської діяльності за виключенням матеріальних витрат та оплати праці найманого персоналу, з нього сплачуються податки, обов’язкові платежі, кредитні нарахування, покриваються збитки, проводяться відрахування у фонди кооперативу, кооперативні виплати, виплати часток доходу на паї тощо.

За підсумками фінансового року проводять кооперативні виплати, які розподіляються між членами кооперативу з урахуванням їх трудової діяльності.

22.09.2016.

Споживча кооперація – це система самоврядних організацій громадян (споживчих товариств, їх спілок та об’єднань), а також підприємств і установ цих організацій, яка є самостійною організаційною формою, кооперативного руху (ст. 111 ГКУ). Первинною ланкою споживчої кооперації є споживче товариство – самоврядна організація громадян, які на основі добровільності членства, майнової участі та взаємодопомоги об’єднуються для спільної господарської діяльності з метою колективного організованого забезпечення своїх економічних і соціальних інтересів. Споживча кооперація є юридичною особою і діє на основі статуту. Кожний член споживчого товариства має свою частку в його майні.

Підприємством об’єднання громадян релігійної організації є унітарне підприємство, засноване на власності об’єднання громадян (громадської організації, політичної партії або власності релігійної організації для здійснення господарської діяльності з метою виконання їх статутних завдань. Релігійні організації мають право засновувати виробничі, видавничі, поліграфічні, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства.

Згідно ст. 113 ГКУ приватним визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх праці) або з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності, суб’єкти господарювання: юридичні особи, вимоги до мінімального розміру статутного фонду законодавством не встановлено.

Фермерське господарство є формою підприємництва громадян з метою виробництва, переробки та реалізації товарної продукції. Членами фермерського господарства не можуть бути особи, які працюють в ньому за трудовим договором.

Підприємство з іноземними інвестиціями – це коли в статутному капіталі не менш як 10% становить іноземна інвестиція; іноземне підприємство – це є унітарне або кооперативне підприємство, створене за законодавством України, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб.

Іноземне представництво – не може створюватися в галузях, що мають стратегічне значення для безпеки держави.

Тема: Організаційно-правові форми об’єднань підприємств

1. Асоціація, корпорація, консорціум як форми об’єднань підприємств. Їх сутність.

2. Особливості організаційно-правових форм створення та функціонування концернів, холдингових компаній, синдикатів, трестів.

3. Асоційовані підприємства (з простою та вирішальною залежністю між ними) та промислово-фінансові групи як форми об’єднання підприємств.

Асоціація – це найпростіша форма договірного об’єднання підприємств з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має право втручатись у виробничу та комерційно-фінансову діяльність своїх членів. За рішенням учасників вона може бути уповноважена представляти їх інтереси. Установчими документами асоціаціє є установчий договір і статут. Основною метою асоціації є постійна координація господарської діяльності підприємств, що об’єдналися.

Корпорацією є договірне об’єднання, створене на основі інтеграції виробничих, наукових і комерційних інтересів об’єднаних підприємств з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорацією. Установчі документи корпорації – установчий договір і статут. На відміну від асоціації, де відбувається координація лише виробничої діяльності, корпорація об’єднує виробничі, наукові і комерційні організації. Приклад державних корпорацій: Укрбудматеріали, Укравтотранс, Укрдорбуд.

Державні корпорації мають право реорганізовувати та ліквідовувати державні підприємства, що входять до їх складу. Корпорації є позитивною ринковою формою, тому що в цих підприємствах можуть буди поєднані збиткові організації (наукові) і прибуткові (комерційні) організації.

Консорціум – це тимчасове статутне об’єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо).

§

Франчайзинг (фр. franchise – пільга, привілей) – це форма співпраці між юридично та фінансово незалежними сторонами (компаніями та/або фізичними особами), в рамках якої одна сторона (франчайзер), що володіє успішним бізнесом, відомою торговою маркою, ноу-хау, комерційними таємницями, репутацією та іншими нематеріальними активами, дозволяє іншій стороні (франчайзі) користуватися цією системою на певних умовах.

Основні принципи та поняття

Основні принципи співпраці за франчайзингом:

1. Франчайзер є власником торговельної марки, ноу-хау, комерційного досвіду та ділової репутації, а також інших нематеріальних активів.

2. Франчайзер має перевірену та успішну бізнес-ідею.

3. Франчайзі керує справою під вивіскою франчайзера як незалежний підприємець, франчайзі може бути як юридичною особою, так і фізичною особою-підприємцем, його заробітком є прибуток від діяльності.

4. Франчайзі є власником майна, що знаходиться в точці.

5. Франчайзі сплачує вартість франшизи (одноразово), а також періодичні відрахування за користування франшизою (безпосередньо у формі платежів або побічно в націнках на товар, що купуються у франчайзера).

6. Франчайзі часто не має можливості самостійно визначати ціни товарів або послуг у своїй точці.

7. Зазвичай франчайзі має можливість самостійно формувати асортимент, у рамках, визначених франчайзером.

8. Принципи співпраці франчайзера і франчайзі регулює франчайзинговий договір, а інструкції, як власне вести діяльність, зібрані в операційному підручнику.

9. Франчайзер передає франчайзі знання того, як власне необхідно вести діяльність (ноу-хау).

Купуючи франшизу, підприємець наважується вести підприємницьку діяльність на власний ризик, але під вивіскою франчайзера. Відома марка гарантує більше число клієнтів і дійсно зменшує ризик банкрутства. Прийнявши рішення про співпрацю на принципах франчайзингу, обидві сторони підписують договір про співпрацю.

Основним обов’язком франчайзера є надання дозволу на торговельну марку і передача знань та досвіду ведення цього бізнесу та підтримка партнера протягом усього періоду тривання дії Договору. Основним обов'язком франчайзіата є дотримання спільних для всієї мережі стандартів діяльності підприємства та відрахування франчайзингових платежів. Часто франчайзери призначають також рекламні відрахування. Ці гроші використовуються на користь всієї мережі: на маркетингові дослідження, розробку нових продуктів і рекламні кампанії.

Франчайзинг полягає не лише в продажі права на вживання логотипу мережі або товарного знаку – він являє собою цілу систему ведення бізнесу. Слово «система» є ключем до розуміння принципів франчайзингу. Франчайзіат може розраховувати з боку власника ліцензії на системну і постійну підтримку: підготовку і навчання персоналу, дотримання, що допомагають у веденні бізнесу, ноу-хау.