3. Адовокатура України як навчальна дисципліна.

Завданнями навчального курсу «Адвокатура України» є:

• ознайомити студентів зі знаннями про адвокатуру;

• розкрити суть даного правового явища, його закономірності, з тим, щоб підготувати студентів до застосування отриманих знань у їх практичній діяльності як адвокатів;

• ознайомити студентів зі змістом нормативно-правових актів, що регламентують адвокатську діяльність, прийомами та методами адвокатської майстерності;

• підвищити рівень правосвідомості, поваги до закону та закласти основи професійної етики.

Предмет навчальної дисципліни «Адвокатура України» - це процес виникнення та сучасний устрій адвокатури, напрями та завдання діяльності адвокатури, її взаємодія з іншими правоохоронними органами, громадськими та державними організаціями.

Система курсу «Адвокатура України» поділяється на дві частини:

1. Загальна частина – включає наукові знання про:

• історію виникнення і розвитку адвокатури;

• організацію адвокатури України;

• адвокатську етику;

• напрями адвокатської діяльності;

• організаційні форми діяльності адвокатури;

• вимоги до адвокатів;

• правовий стаус адвокатів, помічника адвоката;

• дисциплінарна відповідальність адвоката і порядок притягнення до неї;

• питання самоврядування адвокатури.

2. Особлива частина – вивчає правовий статус адвоката при здійсненні окремих видів адвокатської діяльності:

• надання консультацій;

• складання документів правового характеру;

• процесуальна діяльність адвоката при розгляді справ в цивільному, господарському, адміністративному процесах;

• участь адвоката в дізнанні, досудовому слідстві та у розгляді кримінальних справ у суді;

• супроводження підприємницької діяльності тощо.

4. Законодавство про адвокатуру.

Діяльність адвокатури передбачена і забезпечена низкою нормативно-правових актів, що створюють систему законодавства про адвокатуру. Ст. 3 ЗУ «Про адвокатуру» зазначає, що діяльність адвокатури регулюється Конституцією україни, цим Законом, іншими законодавчими актами україни і статутами адвокатських обєднань. Серед основних є:

• Конституція України – визначає механізм захисту прав і свобод осіб, де особлива роль належить саме адвокатурі;

• ЗУ «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 р. – врегульовує порядок здійснення адвокатської діяльності, встановлює її принципи, статус адвоката, гарантії адвокатської діяльності та ін.;

• Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси;

• Цивільний та Цивільний процесуальний кодекси – визначають основні засади, форми та принципи діяльності процесуального представника в цивільному процесі;

• Господарський та Господарський процесуальний кодекси;

• Кодекс адміністративного судочинства України;

• Правила адвокатської етики;

• Міжнародно-правові договори, згоду на обовязковість яких, було наданоУкраїною;

• Постанови ВРУ, КМ, укази Президента та ін.

5. Виникнення, становлення і розвиток адвокатури у світі.

а) Зародження адвокатури – адвокатура, як і більшість соціальних інститутів, на перших етапах своєї появи, не існувала у сучасному її вигляді. Первісні форми існування адвокатури можна спостерігати у народів, які мали суди.

У зулусів, особа, яка порушувала справу проти кого-небудь, збирала своїх друзів, родичів, які озброївшись, йшли до домівки відповідача і оголошували свою присутність і вимоги. У відповідь на дії позивача, відповідач також збирав своїх односельців. Відбувався обмін дкмками щодо позовних вимог.

У магометанських країнах існував прошарок людей, які спеціалізувалися на вивченні і тлумаченні Священої Книги Магомета, яка була релігійним і світським кодексом. Так, у Туреччині існували муфтії – знавці ісламського права, до яких звертались в конкретних справах та відповіді яких були вирішальними для прийняття остаточного рішення у справі.

У давній Індії до правосуддя залучалися особи, що виступали у ролі захистників та представників сторін у цивільному спорі. Надання правової допомоги мудрецями було безкоштовним, а за часом вони мали право на десятину у справі.

У Китаї захист дозволялося здійснювати родичам або приятелям обвинуваченого.

У Єгипеті захист у суді здійснювався у письмовій формі, оскільки було побоювання, що при усному захисті відбуватиметься вплив на суддів.

б) Адвокатура Греції.

Найбільш помітного розвитку інститут адвокатури набув у Афінах (VI-IV ст. до н.е.). Особливого стану адвокатів не було. Афінське судочинство вимагало, щоб сторони особисто виступали в суді на свій захист. Зявляють логографи і диктографи – особи, які допомагали складати тексти промови (логографії), що виголошувалися позивачами у суді; синегори – особи, які після короткого виступу обвинувача чи обвинуваченого, з дозволу суду, проголошували за них саму промову чи найбільшу її частину; параклет – оратор з народу, який у своїй промові зображував моральні якості підсудного.

в) Інститут адвокатури в Стародавньому Римі.

У республіканський період адвокатура була вільною професією. Її назва походить від латинського advocatus (advocare) – закликаю на допомогу. Захисники поділялись на наступні групи:

• патрон – особи, які обиралися з найбільш гідних громадян, оратор, який захищає будь-кого в суді;

• адвокат – особа, яка надавала сторонам юридичні поради;

• повірений – особа, яка веде справу;

• когнітор – особа, яка бере на себе справу присутнього і захищає як свою.

За часів Імперії (І ст. до н.е. – ІV ст. н.е.) діяльність адвокатів зазнала істотних змін, вона прирівнювалась до державної служби, це була особлива корпорація при суді, з чіткім регулюванням умов праці, прав та обовязків адвокатів. Прийом до адвокатури здійснювався за рішенням адміністративно-судових чиновників. Кандидат до адвокатури повинен був закінчити спеціальний пятирічний курс та вдало скласти іспити. Не могли бути адвокатами наповнолітні, особи з фізичними вадами, позбавлені громадянської честі, притягнуті до кримінальної відповідальності, жінки та ін. Усі адвокати заносились до списків (rotula) і поділялись на дві групи:

• штатні – кількість яких була обмежена, вони могли виступати у всіх судах і призначались правителем провінції;

• позаштатні – їх кількість на була обмежена, вони практикували в нижчих судах.

г) Адвокатура у середні віки

У середні віки (V – ХV ст.) принципи організації адвокатури зазнали певних змін. Зокрема, це стосувалося допуску до адвокатської діяльності.

У Франції адвокатом могла бути особа, яка мала юридичну освіту, склала присягу і була зарахована до списку адвокатів. У ХІV ст. у складі релігійного братства св. Миколи (він є патроном юристів) утворилась община адвокатів і повірених, яку очоювали виборні особи. Вони розпоряджалися майном общини, були її представниками та захищали права та інтереси її членів.

У Німеччині адвокатська професія була абсолютно вільною, нею міг займатися будь-хто, звання адвоката давалося судом на невизначений строк. Адокати були самостійними і не обєднювались в організації.

Класичний порядок допуску до адвокатури склався у Англії. Кандидат до адвокати мав пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії і через три року отримував звання «внутрішнього адвоката» - не мав права виступати у суді; через пять років навчання - «зовнішнього адвоката» - і отримував право практикувати. У ХІІІ ст. виникли перші чотири «судові колегії», які і сьогодні готують і обєднюють у єдину корпорацію практикуючих юристів.

Професійна дільність передбачала надання юридичних порад, захист у суді, складання судових паперів. Великих змін зазнала діяльність адвокатів у кримінальному процесі. У цей період публічний і змагальний процес почав перетворюватися на таємний та інквізиційний, що значно обмежувало участь адвоката у кримінальному процесі, яка могла бути тільки за дозволом суду.

д) Сучаний стан адвокатури в оремих державах світу.

Франція: - адвокатом може бути громадін Фрнації чи однієї їдержав Європейського співтовариства, який має вищу юридичну освіту, склав кваліфікаційний іспит та пройшов відповідне стажування.Адвокати Франції обєднюються у колегії за суловими округами трибуналів вищої інстанції.

Англія: - відсутній єдиний нормативний документ, який би визначав правовий статус адвокатури, існує велика кількість хартій, актів, постанов. Всі захистники полідяються на:

• соліситорів, які мають обмежене право участі у судах;

• баристерів – адвокати, що виступають у судах усіх інстанцій.

Німеччина – адвокатура є незалежним інститутом в системі правосуддя, маючи ознаки підприємницької організації. Адвокат може практикувати лише у тому суді, до якого він приписаний. Адвокатська діяльність регулюється Федеральним законом про Адвокатуру.

США – у кожному штаті держави є своє розуміння статусу адвокатури. Існують місцеві асоціації штатів, які обєднюються в американську асоціацію адвокатів. Федерації та асоціації штатів незалежні від Федеральної асоціації, але рекомендації останньої щодо юридичної етики необхідно дотримувати.