36

ТемА 3.1. Громадський побут та звичаєвість українЦів План

5. Громадські спільності та молодіжні громади

ЛІТЕРАТУРА

Розвиток і суспільна адаптація сучасної високоосвіченої людини неможлива без якісних знань щодо традицій і звичаїв власного народу та усвідомленого використання їх у своїй професійній діяльності. Здоровий консерватизм і звичаєвість є базою та необхідним атрибутом виховання національно свідомого громадянина, високо професійного фахівця задля творення добробуту України та власної сім’ї. Патріотизм неможливо прищепити там, де нехтуються прадідівські звичаї. Саме тому сьогодні є вкрай необхідним вивчення звичаєвості та громадського побуту українців у сучасному суспільстві.

На соціальні відносини всередині малих і середніх соціальних груп (сім’я, громада) впливає цілий ряд факторів, серед яких соціально-економічні, адміністративно-правові умови мають провідне значення. Громадський побут це динамічна система, яка постійно піддається трансформаціям. Певні інновації є відповіддю на зміни умов існування групи людей, адже вона призначена для оптимального задоволення потреб у самозбереженні та самоствердженні її членів.

Відтворення громадського побуту є складною проблемою, адже він піддавався більшому впливу з боку держави і таким чином, нищення традиційних стосунків в українському селі торкнулося його безпосередньо.

1. Громада. Громадське самоврядування

Сільська громада як цілісний соціально-економічний і правовий організм за своїм змістом посідає виняткове місце в історії українського селянства і національної культури загалом. У вітчизняній історіографії відомі різні тлумачення походження української сільської общини, як і теорія безобщинного розвитку українського села. У пошуках витоків общини (громади) дослідники сходяться на тому, що сліди її в тій сивій давнині, коли плем’я складалося з окремих сімейних спільнот. Індивідуальні сім’ї гуртувалися в общини, які в історичних джерелах відомі під назвами «верв», «мир», рідше «люди», «село». Найдавніші письмові свідчення існування громади знаходимо в «Руській Правді».

Упродовж історичного розвитку громада набувала різного соціального і правового змісту. У XV — XVI ст. сільська громада Галичини ще зберігала сліди тієї, яку відбиває «Руська Правда». Це проявлялося в окремих її функціях, назвах виборних осіб і т. п.

Принаймні до кінця XV ст. її члени були особисто вільними, володіли земельними наділами, мали свої двори, необхідні знаряддя праці, і це позначилося на формуванні своєрідної соціальної психології та свідомості. Спершу уряд мало ще втручався у внутрішні порядки громад, не сковував їхніх старих правових звичаїв та традицій, і це дало підстави М. Грушевському зазначити, що у східних землях Великого князівства Литовського можна було бачити «в досить чисто захованій формі» старі вільні громади.

Громадський побут — одна з найважливіших галузей народної культури. Охоплює ті сфери та явища суспільного життя, котрі, як правило, не пов'язані з професіональним побутом, державними інститутами тощо. Нетрадиційні громадські структури (селянська община та її органи самоврядування, братства, молодіжні громади тощо), норми соціальної регуляції (звичаєве право, мораль, взаємодопомога), норми публічного життя та багато іншого. Усі складові Г. п. перебували у тісному взаємозв'язку, у буденній свідомості ніколи не відокремлювались.

Г. п. українців формувався протягом багатьох віків через шанобливе ставлення до традицій попередніх поколінь і усвідомлене прийняття нових звичаїв. Організований відповідно до народних потреб та інтересів, він являв собою досить дійову силу, за допомогою якої селяни та міщани протистояли численним незгодам, зберігали раціональні навички трудового життя, морально-етичні цінності, форми спілкування.

Община (громада) — самоврядний виробничий і соціально-побутовий колектив. Виділяються дві основні форми О. — первісна та селянська (останню звичайно ще називають сусідською, сільською, землеробською). Українцям була відома саме селянська, переважно землеробська О. У часи Київської Русі вона згадується під назвами верв, мир, село. В українських письмових джерелах XIV—XV ст. селянська О. вже відома як громада, общество. Подальша доля селянської О. на Україні складалася у тих чи інших регіонах дещо по-різному, але в основних своїх рисах вона зберігалася майже до кінця XVIII ст.

Щодо самої організації сільські громади в досліджуваний період були двох типів: окрему громаду утворювало одне велике село, або ж, особливо на східних землях, волость (волосні общини). До них входили по кілька невеликих околичних сіл, що становили окрему одиницю судово-адміністративної управи. М. Іванишев писав, що волосні общини були типовими у Волинському, Подільському, Київському, Белзькому, Руському воєводствах.

До складу громад входили королівські, поміщицькі, монастирські чи церковні селяни, крім того — вільні поселенці, а то й міщани, які не користувалися Маґдебурзьким правом. Їхній статус залежав від того, яким особистим майном володіли селяни, наскільки залежними були від землевласника. Поглиблення майнової нерівності призводило до дедалі більшого розшарування селян, що не могло не позначитись на їхній участі у громадському житті.

Ознаки сільської громади виявлялися насамперед у наявності визначеної території, виборного голови й інших членів громадського правління («уряду»), суду, спільного нерухомого майна, певних доходів і витрат. Очолював громаду староста («старець»). Як твердять джерела, на цю посаду намагалися вибрати «человека доброго, а годного, кого волость похочет й который бы за людьми стоял». Це свідчить про певну демократичність, дає уявлення про критерії, якими користувалися у виборі кандидатури. Звичайно, в ході історії в цьому, як і в інших аспектах діяльності громади, ситуація змінювалася. В актах XVI ст. наявні факти, коли старшину громади призначав або затверджував власник села.

Назви сільських старшин упродовж досліджуваного періоду на різних територіях України були різними: «старець», «десятник», «соцький», «тивун», «отаман», «князь», «солтис» тощо. Функції сільських старшин були досить багатогранними, до головних належали: збір данини та розподіл податків між дворами, розслідування злочину — «ведення сліду». Наділений певними постійними адміністративними, судово-поліційними функціями, він розділяв владу й управління з громадою. З-поміж інших виборних осіб у громаді певний обсяг справ виконували збирачі податків (так звані бирчії), присяжні чи лавники вирішували спірні питання при заподіянні шкоди селянам.

Найважливішою ознакою громади була саме наявність спільного володіння земельними угіддями. За цим показником ряд дослідників вивчали її історію, період найактивнішого життя та занепаду. На жаль, питання громадського землекористування в Україні належить до мало досліджених.

Спільне володіння землями витворило окремий тип громади — земельну общину. До неї здебільшого належали мешканці одного села, але існували й такі села, в яких було кілька земельних общин. Користуючись спільними землями, громада отримувала певні прибутки, якими розпоряджалася за згодою своїх членів. Ці прибутки йшли на спільні потреби — церкву, будівництво громадських будівель, покриття інших видатків — загальногромадських чи окремих членів.

Навіть тоді, коли землі знаходилися в індивідуальному користуванні, вони не залишалися поза увагою і опікою громади.

З XVI — XVII ст. повноваження громади в цій ділянці послаблюються, ініціатива переходить до домініальної влади й церкви. Важливим регулятором морально-етичних відносин і практичних дій у житті села завжди залишалася громадська думка.