Питання 1
Патримоныальная.(від лат.— спадковий) — вчення, що пов'язує походження держави з додержавними екон. відносинами, зокрема з появою позем, власності. Право власності передує державному порядку. В первісному суспільстві земля належала громаді, племені в цілому, перебувала у колективній власності. З часом відбувається концентрація влади (і, відповідно, розпорядження землею) у руках вождів, вона поступово перетворюється на державну владу. Володарем землі згодом оголошується монарх (король, цар, князь і т. п.). Заволодіння землею, право власності на неї автоматично породжує владу над людьми, які живуть на цій землі. Тобто право власності на землю стає першоосновою панування над територією. Ще давньоримський мислитель Цицерон вбачав причину утворення д-ви в необхідності захисту права власності. Згідно з давньогерманськими уявленнями, які знайшли своє підтвердження у феод, д-вах, король є верх, власником усієї землі. В Середні віки П. т. п. д. вважалася вже цілком обгрунтованою: володіння землею пов'язувалося з володінням держ. верх, правами та їх здійсненням. Сама держ. влада розглядалася як додаток до зем. власності.
Цю теорію було обґрунтовано в період феодалізму, економічною основою якого виступала феодальна система землеволодіння, а політична — ієрархічна структура влади з її пірамідою: король (монарх, цар), князі, бояри, феодали, дворяни, поміщики. З позицій цієї концепції держава розглядалась як велике помістя (землеволодіння) її верховного власника — короля або царя. Вона відповідала феодальному способу виробництва і певному типу земельної власності.
У період абсолютизму монарх, який ототожнював себе з державою і якому належала вся земля, мав право наділити (віддати) у власність дворянам та іншим феодалам землю разом із населеними пунктами і людьми, які проживали на ній. Земля надавалася за державну службу або за відповідні послуги монарху, або за державні заслуги. Право власності на землю було першоосновою панування над територією. Ці відносини були характерними для Німеччини, Росії, Франції, Англії. У той період державні посади продавались як будь-яка власність. Військова служба не вважалася державним обов'язком, а була заснована на договірних засадах найму. Податки розглядалися не як державний обов'язок, а як ганебний знак особистої залежності і підпорядкованості. Необхідні витрати на державні справи покривалися тільки із приватного бюджету монарха. Органи управління (міністри тощо) вийшли із приватних послуг монарха. Такий поступовий перехід, перетворення всіх приватних відносин у публічні, зазначає Г. Ф. Шершеневич, не дає можливості точно визначити момент народження держави1.
Патрімоніальна теорія намагалася вивести державну владу із права власності на землю, щоб обґрунтувати "власне право" государя (монарха). Держава виникає там, де є поземельна власність; де немає держави, там не може бути поземельної власності. У дійсності право власності виникало насильницьким способом, право володіння виникало, набувалось і охоронялось власною силою. Тому ця теорія, з позицій історичної дійсності, пересувається в теорію завоювання, або насильства
До приватно-прав. обгрунтування держ. відносин вдався у 1-й пол. 19 ст. швейц. учений К. Л. фон Галлер. Він доводив, що д-ва утворюється як наслідок дії сил природи. Природне спілкування створює у відносинах людей переваги одних над іншими. А тому слід вважати природним правило, згідно з яким сильні панують, а слабкі підкоряються. Підставою влади в д-ві є можливість виявити силу, а необхідність мати захист є підставою підданства.
Сила, що служить істотною підоймою д-ві, виявляється як сила власності. Існування д-ви обґрунтовується тим, що вона базується на прав, порядку, який охороняє власність і є продуктом права.
Питання 2
2. Договірна теорія походження держави отримала поширення в більш пізній час — у XVII—XVIII ст. у працях Г. Гроція, Б. Спінози, Дж. Локка, Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо, О. М. Радіщева та ін. Згідно з цією теорією держава виникла в результаті угоди (суспільного договору) як акту розумної волі людей. Основою цієї теорії є положення про те, що державі передував природний стан людей. На основі цього первинного договору створюється громадянське суспільство і його політична форма — держава. Остання забезпечує охорону приватної власності і безпеки індивідів, які уклали договір. Водночас укладається вторинний договір про підпорядкування їх певній особі, якій передається влада і яка зобов'язана здійснювати її в інтересах народу В іншому випадку народ має право на повстання (Ж.-Ж. Руссо, О. М. Раді ще в). Вона бере початок також з античних часів (давньогрецький філософ Епікур (341- 270 до н. е.) вважав, наприклад, що держава і право виникають тоді, коли люди уклали між собою угоду з метою забезпечити спільну користь - взаємну безпеку). Однак як цілісна система поглядів, згідно з якою держава виникає внаслідок договору між людьми щодо забезпечення нагальних потреб та інтересів, сформувалася в XVII-XVIII ст., коли прихильники теорії природного права розробляли різні варіанти суспільного договору, їх автори, Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Мільтон, Дж. Лільберн, О. Сідней, Дж. Локк, Б. Спіноза, С. Пуфендорф, X. Томазій, X. Вольф, Ж.-Ж. Руссо, С. Десницький, О. Радищев та інші, розглядали державу як форму суспільного життя, що засновується людьми добровільно на основі взаємної згоди шляхом укладення договору.
За договірною теорією держава виникає як продукт свідомої творчості, як результат договору, сторонами якого виступають люди, що перебували, до цього в "природному", первісному стані. Держава - це раціональне об'єднання людей на основі угоди між ними, в силу якого вони передають частину своєї волі, своєї влади державі. Причини укладення договору пояснювали по-різному. Т. Гоббс такою причиною вважав усвідомлення людьми в суспільстві, де "людина людині вовк", необхідності гарантувати людині життя, мир, безпеку, спрямувати її дії на досягнення спільного блага. Людина загалом, стверджував мислитель, є істотою розумною, але водночас егоїстичною, нею керують владолюбство, жадоба багатства і бажання шкодити іншій людині. Наслідком цього є "війна всіх проти всіх". Для подолання цього "войовничого" стану створюється спільна влада, яка дбає про громадський порядок. Індивіди добровільно передають свої права і обов'язки державі, влада якої "настільки велика, наскільки це можна собі уявити". Так укладається суспільний договір, люди визнають політичну владу і підкоряються їй, виникають особливі узи єдності людей, відносини панування і підкорення, тобто політичний стан.
Дж. Локк вважав природний стан достатньо упорядкованим. Життя у ньому регулюється законами природи, продиктованими розумом. Проте відсутність механізму, здатного забезпечити належне користування своїми природними правами, є тією причиною, що змушує їх перейти до громадянського стану. Гарантувати свободу і надійне користування природними правами допомагає укладення суспільного договору. Це більше акт усвідомлення, ніж вияв крайньої необхідності.
Ж.-Ж. Руссо причинами укладення суспільного договору вважав прагнення людей захистити себе від природних негараздів, приватної власності, які породжують нерівність і роз'єднують. Унаслідок укладання договору колективним сувереном стає народ. Кожний, об'єднавшись з усіма, стає неподільною частиною цілого. При цьому, підпорюючи себе всім, не підкорює себе нікому особисто, тобто залишається таким же вільним, як і раніше.
О. Радищев наголошував, що народ і правитель не є рівноправними сторонами при укладанні договору. Правителю доручається виконання певних функцій і його права обмежуються правами громадян. Закон позитивний не може порушити закону природного. "Користувач народної влади" видає закони, однак ніякий закон не може призначити "ні шляху, ні межі" соборному діянню народу.
"Укладаючи" суспільний договір, ізольовані до походження держави індивіди стають єдиним народом. У правителів і суспільства виникає комплекс взаємних прав, обов'язків і відповідальність за невиконання їх. Так, держава має право приймати закони, збирати податки, карати злочинців тощо, але зобов'язана захищати свою територію, права громадян, їх власність тощо. Громадяни зобов'язані дотримуватися законів, платити податки, і тому мають право на захист свободи і власності, а в разі зловживання правителями владою - розірвати договір.
Договірна теорія походження держави найбільший вплив на суспільну думку й частково на політичну практику здійснила у XVII-XVIII ст. У XIX ст. дістала розвитку історична школа права (Г. Гуго, К. Савіньї, Г. Пухта, О. Тьєррі, Ф. Гізо), яка, на відміну від школи природного права з її ідеями можливого встановлення форм суспільного і державного життя на людський розсуд, доводила, що держава є безпосереднім результатом історії і народного характеру, тобто особливих, незмінних, духовних властивостей і якостей всього народу, як організм, що виник із спільного життя і конкретних відносин певного племені. За вченням історичної школи, інтелект (людський розум) не має впливу на створення цього організму; лише тоді, коли цілком розвивається народна свідомість, можуть з'явитися реформатори, покликані поліпшити суспільне життя .
Договірна теорія була значним кроком вперед у пізнанні держави, тому що поривала з релігійними уявленнями про походження державності і політичної влади. Теоретики суспільного договору прагнули позбавити державну владу божественного характеру. Державу вони розглядали як витвір волі людини, що за своєю ініціативою створила форму існування людської спільноти. Якщо ж держава є творінням людської волі, то від цієї волі залежить її перетворення і виправлення всіх помилок тих, хто здійснює державну владу. Ця теорія має і глибокий демократичний зміст, обґрунтовуючи природне право народу на усунення від влади негідного правителя, навіть через повстання.
Слабкими її моментами є схематичне, ідеалізоване, абстрактне уявлення про первісне суспільство, яке, нібито, на певному етапі свого розвитку усвідомлює необхідність угоди між народом і правителями. Насправді це стосується більш пізніх періодів, наприклад при виникненні держав громадянства суспільства, коли, внаслідок більш розвинутої порівняно з первісним суспільством свідомістю населення, стало можливим усвідомлення необхідності укладання угоди між народом і правителями (створення, наприклад, СІНА).
Т. Гоббс доводив протилежне: оскільки влада передана монарху, він володіє необмеженими повноваженнями. Дж. Локк обґрунтовував ідею конституційної монархії, оскільки, на його думку, суспільний договір є певним компромісом між монархом і підлеглими, певним обмеженням волі і монарха, і народу.
Склад соціального договору зберігся в багатьох старих записах у світі. У своїх указах буддистський король Ашока, виступав за широкі і далекосяжні соціальні договори. Буддійська Виная також відображає соціальні договори, один такий випадок, коли люди певного міста скаржилися на вирубки дерев Сака, Будда сказав своїм ченцям, що вони повинні зупинитися і поступитися соціальним нормам.
Епікур, здається, мав сильне почуття справедливості і права, які, засновані на взаємній угоді і перевазі, про що свідчать рядки його основної доктрини.
32. Ті тварини, які не в змозі приймати зобов'язуючі угоди один з одним, щоб не завдати шкоди, не мають страждати або справедливості або несправедливості, також і для тих народів, які або не могли чи не хотіли утворювати зобов'язуючих угод, щоб не завдати шкоди, ні страждати.
33. Там ніколи не було такого поняття, як абсолютна справедливість, але тільки домовленості, досягнуті у відносинах між собою серед чоловіків в яких би місцях, в різний час проти надання заподіяння страждань або шкоди.
Ренесанс подій[ред. • ред. код]
Квентін Скіннер стверджував, що кілька важливих інновацій в сучасній теорії договорів знаходяться в працях французьких кальвіністів і гугенотів, роботи яких, у свою чергу викликані письменниками у Нідерландах, які заперечували проти їх підпорядкування Іспанії, а ще пізніше, католиками в Англії. Школу Саламанки можна розглядати як ранню теоретику суспільного договору, теоретизування природного закону у спробі обмежити божественне право королів.
Всі ці групи були на чолі формулювання поняття суверенітет, угоди про соціальний договір: всі ці аргументи почались з прото-«природного стану», про те, що в основі політики є те, що кожен за своєю природою безкоштовно підпорядкувався будь-якому уряду.
Однак ці аргументи засновані на корпоративній теорії, містяться в законодавстві римському, згідно з яким може існувати як окрема юридична особа. Тому ці аргументи постановлюють, що група людей може приєднатися до уряду, оскільки він має можливість здійснювати єдину волю і приймати рішення в один голос.
Питання 3
3. Т.Гоббс та Дж. Лок про особливосты походження держави.
ОТже загалом коротко – це вигладаэ так Першим сучасним філософом, котрий сформулював детальну теорію договору, був Томас Гоббс (1588–1679). Згідно з Гоббсом, життя людей у природному стані було б «самотнім, бідним, огидним, жорстоким і коротким», стан, в якому особистий інтерес і відсутність прав і договорів завадило б суспільству. Життя було «анархічним» (без керівництва чи концепція суверенітету). Особи у стані природи були аполітичні і асоціальні. Цей стан природи слід розуміти як суспільний договір.
Суспільний договір виникав в моменти під час яких люди зібралися разом і передали деякі зі своїх індивідуальних прав, з тим, щоб інші будуть поступатися їм (наприклад, людина відмовляється від свого права, щоб убити людину, якщо інша людина зробить те ж саме). Це призвело до створення держави, як суверенної освіти осіб тепер під її пануванням, що дозволить створити закони, що регулюють соціальні взаємодії. Життя людини не було вже таким, не було «війни всіх проти всіх».
Але державна система, яка виросла з суспільного договору, була також анархічною (без керівництва) по відношенню один до одного. Подібно до того, як люди у природному стані були государями і, керувалися власними інтересами і відсутністю прав, тому держави в даний час діяли у своїх власних інтересах в конкуренцію одна з одною. Так само, як стан природи, держави були пов'язані таким чином, щоб бути в конфлікті, тому що не було ніякої суверенної (тобто більш потужної), здатної ввести соціально-договірне право. Дійсно, робота Гоббса могла послужити основою для реалізму теорії міжнародних відносин.
Щож до Лока то він твердив Джон Локк з концепцією суспільного договору відрізнявся від Гоббса за кількома основними способами, зберігши тільки центральне поняття, що люди в стані природи охоче зібралися разом, щоб створити державу. Локк не вірив, що люди в стані природи будуть пов'язані морально, за законом природи, щоб не нашкодити одине одному в їх житті або володінні, але без уряду, щоб захистити їх від тих, хто прагне поранити або поневолити їх, люди будуть мати безпеку у своїх правах і не будуть жити в страху. Локк стверджував, що люди погодяться створити державу, яка забезпечила б, і діяла для захисту життя, свободи і власності тих, хто жив у ній.
У роботі "Два трактати про державне правління" він висуває інший погляд на первісний, природний стан людини. На відміну від Гоббса з його тезою про "війну всіх проти всіх", Локк вважає первісну абсолютну волю людей не джерелом боротьби, а вираженням їх природної рівності і готовності слідувати розумним природним законам.
Ця природна готовність людей приводить їх до усвідомлення того, що в інтересах загального блага необхідно, зберігши свободу, частину функції віддати уряду, що покликаний забезпечити подальший розвиток суспільства. Так досягається суспільний договір між людьми, так виникає держава.
Основна мета держави - захист природних прав людей, прав на життя, свободу і власність. Легко помітити, що Локк істотно відходить від теорії Гоббса. Гоббс підкреслював абсолютну владу держави над суспільством і людьми. Локк акцентує увагу на інше: люди віддають державі лише частину своєї природної свободи. Держава зобов'язана захищати їх природні права на власність, життя, волю. Чим більше прав у людини, тим ширше коло її обов'язків перед суспільством. Держава при цьому не володіє абсолютною довільною владою.
Суспільний договір припускає, на думку Локка, і відповідальність держави перед громадянами. Якщо держава не виконує свого обов’язку перед людьми, якщо вона порушує природні свободи - люди вправі боротись проти такої держави.
Локка часто називають у числі основних теоретиків демократичного державного устрою. Його ідеал - англійська конституційна монархія, в якій втілена рівновага інтересів особи і держави.
Погляди Локка знайшли своє вираження в "Декларації незалежності США" в "Декларації прав людину і громадянина" у Франції.
У той час як Гоббс виступав за майже абсолютну владу, Локк стверджував про недоторканість свободи і законності. Локк стверджував, що легітимність уряду походить від делегації громадян до уряду на своє право на самооборону. Таким чином, уряд виступає в ролі неупередженого, об'єктивного агента, а не кожна людина виступає як свій суддя, в стані природи. З цієї точки зору, уряд отримує свої законні повноваження зі згоди керованих.
4 Запитання
4 Кант про походження держави
Професор філософії Кенігсберзького університету Іммануїл Кант (1724-1804) був в Германії першим, хто приступив до систематичного обґрунтування лібералізму. Політико-юридичні погляди Канта містяться переважно в працях: "Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору", "До вічного миру", "Метафізичні начала вчення про право".
Навіяний духом Освіти і перекликається з індивідуалізмом школи природного права наріжний принцип соціальних поглядів В. Канта: кожна особа володіє досконалою гідністю, абсолютною цінністю; особа не є знаряддя здійснення яких би то не було планів, навіть найблагородніших планів загального блага. Людина - суб'єкт моральної свідомості, докорінно відмінний від навколишньої природи, - в своїй поведінці повинен керуватися веліннями етичного закону. Цей Закон априорен, не схильний до впливу ніяких зовнішніх обставин і тому безусловен. Кант називає його "категоричним імперативом", прагнучи тим самим сильніше підкреслити абстрактно-обов'язковий і формалістичний характер даного розпорядження.
"Категоричний імператив" позбавлений у Канта зв'язку з конкретними предметами, з реальними емпіричними подіями. Він говорить: "Поступай так, щоб максима твого поведінки могла бути разом з тим і принципом загального законодавства". Або іншими словами: роби так, щоб ти ставився до людства і у своєму особі, і в особі будь-кого іншого як до мети, і ніколи тільки як до зСправжнє покликання права - надійно гарантувати моралі той соціальний простір, в якому вона могла б нормально проявляти себе, в якому змогла б безперешкодно реалізуватися свобода індивіда. У цьому суть кантівської ідеї про моральну підоснову, моральної обгрунтованості права.асобу. Справжнє покликання права - надійно гарантувати моралі той соціальний простір, в якому вона могла б нормально проявляти себе, в якому змогла б безперешкодно реалізуватися свобода індивіда. У цьому суть кантівської ідеї про моральну підоснову, моральної обгрунтованості права. Необхідність держави (об'єднання "багатьох людей, підлеглих правовим законам") Кант пов'язує аж ніяк не з практичними, чутливо відчутними індивідуальними, груповими і загальними потребами членів суспільства, а з категоріями, які цілком належать розсудливому, умопостигаемому світу. Звідси ясно, чому на державі немає тягаря турбот про матеріальної забезпеченості громадян, про задоволення їх соціальних і культурних потреб, про їх працю, здоров'я, освіті і т. д. Благо держави складає, по Канту, зовсім не вирішення названих і інших аналогічних їм завдань. Під цим благом "не слід розуміти благо громадян та їхнє щастя, бо щастя може бути (як це стверджує Руссо) скоріше і краще досягнуто в натуральному стані або при деспотическом уряді. Під благом держави слід розуміти стан найбільшої погодженості конституції з принципами права, до чого нас зобов'язує прагнути розум за допомогою категоричного імператива". Висунення і захист Кантом тези про те, що благо і призначення держави - в досконалому праві, у максимальній відповідності устрою і режиму держави принципам права, дали підставу вважати Канта одним з головних творців концепції "правової держави".
Кант багато разів підкреслював насущну необхідність для держави спиратися на право, орієнтуватися в своїй діяльності на нього, узгоджувати з ним свої акції. Відступ від цього положення може коштувати державі надзвичайно дорого. Держава, яка ухиляється від дотримання прав і свобод, не забезпечує охорони позитивних законів, ризикує втратити довіру і повагу своїх громадян. Його заходи можуть перестати знаходити в них внутрішній відгук і підтримку. Люди будуть свідомо займати позицію відчуженості від такої держави.
Питання про походження держави Кант трактує майже за Руссо, помічаючи при цьому, що його дослідження раціональні, априорны і що він має на увазі не якусь певну державу, а державу ідеальну, якою вона повинна бути відповідно чистим принципам вдачі. Відправною пункт кантовского аналізу - гіпотеза природного стану, позбавленого усякої гарантії законності. Моральний борг, почуття поваги до природного права спонукають людей залишити цей первісний стан і перейти до життя в громадянському суспільстві. Перехід до останнього не носить характеру випадковості. Акт, за допомогою якого ізольовані індивіди утворюють народ і державу є договір.
Ідея канта тлумачення природи цього договору тісно зв'язане з ідеями про автономію волі, про індивідів як моральних суб'єктів і т. п. Перша ж головна умова договору, що укладається - зобов'язання будь-якої створюваної організації зовнішнього примусу (чи монархічної чи державності, політично об'єдналася чи народу) визнавати в кожному індивіді особу, яка без всякого примусу усвідомлює борг "не робити іншого засобом для досягнення своїх цілей" і здатне даний борг виконати.
"Громадський договір", по Канту, укладають між собою морально розвинені люди. Тому державній владі забороняється поводитися з ними як з істотами, які не відають морального закону і не можуть самі (нібито унаслідок етичної нерозвиненості) вибирати правильну лінію поведінки. Кант різко заперечує проти щонайменшого уподібнення владі держави батьківській опіці над дітьми. "...Правління батьківське, при якому піддані, як неповнолітні, не в стані розрізнити, що для них дійсно корисно або шкідливо... таке правління є найбільший деспотизм...".
Отже, згідно громадського договором, що укладається в цілях взаємної вигоди і у відповідності з категоричним (моральним) імперативом, всі окремі особи, які складають народ, відмовляються від своєї зовнішньої свободи, щоб негайно ж знову знайти її, проте вже в якості членів держави. Індивіди не жертвують частиною належної їм свободи в ім'я надійнішого користування іншою її частиною. Просто люди відмовляються від свободи неприборканою і безладною, щоб знайти справжню свободу у всьому її об'ємі в правовому стані.
Свобода у рамках правового стану передбачає у першу чергу свободу критики. "Громадянин держави, - пише Кант,- і при цьому з дозволу самого государя, повинен мати право відкрито висловлювати свою думку про те, які розпорядженні государя здаються йому несправедливими по відношенню до суспільства".
Що стосується права, то Кант розрізняє у ньому три категорії: природне право, яке має своїм джерелом самоочевидні апріорні принципи; позитивне право, джерелом якого є воля законодавця; справедливість - домагання, не передбачене законом і тому не забезпечене примусом. Природне право, у свою чергу, розпадається на дві гілки: приватне право і право публічне. Перше регулює стосунки індивідів як власників. Друге визначає взаємовідносини між людьми, об'єднаними в союз громадян (держава), як членами політичного цілого.
Феодальному безправ'я і свавіллю Кант протиставляє твердий правопорядок, що спирається на загальнообов'язкові закони. Він засуджує юридичні привілеї, що виникають з володіння власністю, і наполягає на рівності сторін в приватноправових відносинах. Проте Кант робить серйозну поступку феодальній ідеології, коли визнає об'єктом приватного права не лише речі і поведінка людей, але і самого людини. Подібний крок приводить Канта до виправдання закріпленої в законодавстві влади чоловіка над дружиною, пана над слугою.
Центральним інститутом публічного права є прерогатива народу вимагати своєї участі у встановленні правопорядку шляхом прийняття конституції, що виражає його волю. По суті, це прогресивна демократична ідея народного суверенітету. Одна з її складових - думка про те, що кожен індивід (навіть якщо він безпосередньо не є "людиною влади") сам знає, якими мали б бути акції влади у його справі, і здатний самостійно визначити їх необхідний зміст, не чекаючи підказок зі сторони.
Верховенство народу, проголошуване Кантом услід за Руссо, обумовлює свободу, рівність і незалежність всіх громадян в державі - організації сукупної безлічі осіб, зв'язаних правовими законами. Висунувши принцип суверенітету народу, Кант тут же поспішає завірити, що він зовсім не подумує про дійсно широку, неурезанной демократії. На підтвердження цього пропонується розділити всіх громадян на активних і пасивних (позбавлених виборчого права). До останніх філософ відносить тих, хто вимушений здобувати собі засоби існування, лише виконуючи розпорядження інших, тобто низи суспільства.
Почерпнуту у Монтеск'є ідею поділу влади в державі Кант не став тлумачити як ідею рівноваги влади. На його думку, всяка держава має три влади: законодавчу (яка належить тільки суверенній "колективній волі народу"), виконавчу (зосереджену у законного правителя і підпорядковану законодавчій, верховній владі), судову (призначається владою виконавчої). Субординація і згода цих трьох влад здатні запобігти деспотизм і гарантувати благоденство держави.
Загальноприйнятої класифікації державних форм (форм правління, володарювання) з точки зору їх пристрої Кант не надавав особливого значення, розрізняючи (по числу законодательствующих осіб) три їх види: автократію (або абсолютизм), аристократію і демократію. Він думав, що центр ваги проблеми устрою держави лежить безпосередньо в засобах, методах керування народом. З цієї позиції він розмежовує республіканську і деспотическую форми управління. Перша заснована на відокремленні виконавчої влади від законодавчої, друга - на їх злитті. Для І.канта республіка не є синонімом демократії, і абсолютизм сам по собі, як форма, зовсім не є синонімом деспотії. Він заперечує тим, хто ототожнює ці поняття. Більш того, Кант вірить, що самодержавна форма влади цілком може бути республікою (коль скоро в ній проведено відокремлення виконавчої влади від законодавчої), а демократія (зважаючи участі у ній усіх в здійсненні влади і крайньої труднощі при цьому відокремити законодательствование від виконавчої діяльності) надзвичайно піддана трансформації в деспотизм і сумісна з ним. Мабуть, Кант вважав найбільш прийнятним, реально досяжним устроєм держави конституційну монархію.
Хоча Кант і висунув положення про суверенітет народу, він дуже побоювався того, як би з цього положення не були зроблені крайні, радикальні практичні висновки. Тому накладається вето на право народу обговорювати питання про походження влади.
"Яким би не було походження верховної влади, передував чи їй договір про підпорядкування або ж влада з'явилася спочатку, а потім вже встановився закон - для народу, який знаходиться під пануванням громадського закону, все це марні і загрозливі небезпекою державі міркування. "Закон, який настільки священний, що було б злочином хоча б на мить піддавати його сумніву, представляється як би виходить не від людей, а від найвищого законодавця. Таке саме значення положення: "Всяка влада походить від Бога". Воно висловлює не історичну основу державного устрою, а ідею чи практичний принцип розуму, який проголошує: "Існуючій законодавчій владі треба коритися, яке б не було її походження".
З передових, прогресивних позицій аналізував Кант стрижневі проблеми зовнішньої політики. Він таврує загарбницьку, грабіжницьку війну, різко засуджує підготовку до неї: "Найбільші лиха, приголомшливі цивілізовані народи, - наслідки війни, і саме наслідки не стільки якої-небудь справжньої або минулому війни, скільки постійної і все зростаючою підготовки до майбутньої війни". Автор праці "До вічного миру" ратував за дотримання міжнародних договорів, невтручання у внутрішні справи держав, за розвиток між ними торговельних і культурних зв'язків.
Кант висуває проект встановлення "вічного миру". Його можна досягти, правда, в отдаленнейшем майбутньому, створенням всеосяжної федерації самостійних рівноправних держав, побудованих по республіканському типу. На переконання філософа, утворення такого космополітичного союзу врешті-решт неминуче. Заставою тому повинні були з'явитися освіта і виховання народів, розсудливість і добра воля правителів, а також економічні, комерційні потреби націй.
чення Канта являє собою вищу ступінь у розвитку західноєвропейської юридичної думки XVIII ст. У ньому були підняті такі кардинальні питання, як методологічні підстави наукової теорії права, моральна обґрунтованість права, право як умова суспільного буття автономних і цінних за своєю сутністю особистостей, спосіб забезпечення рівної для всіх свободи. Не менш сильним є вплив Канта на розвиток ідей правової держави. З позицій моралі і права він логічно вивів правовий взаємозв´язок особистості — суспільства — держави: моральна свобода, що складає сутність людини, вимагає зовнішніх умов її реалізації, створюваних рівним для всіх правом, яке забезпечує загальну свободу; з необхідності права випливає існування держави, що не має іншої мети, крім підтримки й охорони свободи і рівності людей. Верховенство права у взаєминах особистості і держави — шлях подолання політичного відчуження. Кантівський проект «вічного миру» сьогодні став умовою виживання людства.