5.Субєкти права інтелектуальної власності

 Суб'єкти права інтелектуальної власності

Суб'єктами права інтелектуальної власності є: творець (творці) об'єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать за заповітом або за договором особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності.

Суб'єктами права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки є автори або фізичні чи юридичні особи, до яких право авторів перейшло за договором чи заповітом.

Суб'єктами права на торговельні марки, зазначення походження товарів можуть бути юридичні особи, а також фізичні особи, якщо вони здійснюють підприємницьку діяльність.

Суб'єктом правовідносин, що виникають у процесі створення і використання сортів рослин, може бути будь-яка юридична чи фізична особа.

Суб'єктом права на раціоналізаторську пропозицію є раціоналізатор, тобто автор раціоналізаторської пропозиції, що створив її творчою працею.

Виходячи з того, що комерційною таємницею відповідно до чинного законодавства визнаються, в основному відомості, що стосуються підприємницької діяльності, суб'єктами права на комерційну таємницю (ноу-хау) є особи, що займаються підприємницькою діяльністю і якими можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. До суб'єктів авторського права відносяться:

  автори творів;

  спадкоємці й інші правонаступники;

  організації, що керують майновими правами авторів на колективній основі.

Авторами визнаються особи, творчою працею яких створений твір. Авторами визнаються не тільки творці оригінальних творів, але й творці похідних (залежних) творів, таких як: переклади, переробки, копії творів мистецтва тощо.

Поряд з фізичними особами, власниками авторських прав можуть бути юридичні особи, що придбали окремі авторські повноваження за договором з автором чи одержали їх за заповітом або в інших випадках.

Суб'єктами авторського права після смерті автора стають його спадкоємці. Спадкування авторських прав здійснюється або за законом, або за заповітом. При спадкуванні за законом спадкоємцями можуть стати тільки громадяни, що є законними спадкоємцями. При спадкуванні за заповітом авторські права можуть бути передані будь-якому громадянину.

Суб'єктами авторського права можуть бути також видавництва, театри, кіностудії та інші організації, що займаються використанням творів.

Організації, що керують майновими правами автора на колективній основі, не є власниками авторських прав. У відносинах із третіми особами вони виступають як представники авторів і діють від їхнього імені, в їхніх інтересах. Це порівняно нове явище для України і до кінця законодавчо воно не врегульовано

Тема 2

1.Історичний розвиток формування авторського права

У Стародавній Греції та Римі широко застосовували майно­вий аспект авторського права. Так, комедія Публія Теренція «Євнух» мала настільки великий успіх, що її було продано вдруге і показано як нову.  Римські автори розуміли, що оприлюднення та використання твору зачіпає як їхні інтелектуальні, так і особисті права. Авто­рові надавали можливість приймати рішення щодо оприлюднен­ня свого твору, а плагіат різко засуджувала громадська думка.  Уже 2300 років тому в Афінській республіці існували право на захист цілісності твору і заборона вносити до нього зміни. Ос­кільки переписувачі й актори досить вільно поводилися із твора­ми знаменитих авторів трагедій, у 330 р. до н. є. було прийнято закон, відповідно до якого оригінали творів трьох великих кла­сиків підлягали збереженню в офіційному архіві. Актори повинні були дотримуватися офіційного тексту.  Копіювання книжок на той час здійснювали шляхом перепи­сування рукописів, що було тривалою та трудомісткою справою. Такі книжки коштували дорого, а їхня кількість була обмеженою.  Питання інтелектуальної творчості відносили до сфери загаль­ного права власності. Автор виступав власником створеного ним рукопису або скульптури, яку він міг продавати (відчужувати), як і будь-яку іншу матеріальну цінність. Викладацька діяльність і мистецтво були основними джерелами доходу авторів. Копію­вання та розповсюдження твору іншого автора можна було роз­глядати як найману працю.  1.2. Виникнення ідеї охорони авторського права  Виникненню ідеї охорони авторського права передувало ви­найдення технології друкування (XV ст.), яка уможливила роз­множування літературних творів за допомогою механічних про­цесів замість переписування їх від руки. Це призвело до появи нових професійних категорій - друкарів і продавців книжок.  Підприємці витрачали великі грошові суми на закупівлю паперу, купівлю або виготовлення друкарських машин, найм робочої сили, що передбачало авансування коштів, які протягом певного часу можна було відшкодувати помірними надходженнями.  Без будь-якої охорони від конкуренції з боку продавців неза­конних примірників інвестування у друк і продаж книжок були небезпечною та ризикованою справою. Так з'явилися привілеї. Вони надавали бенефіціарам на обмежений час виключні права на відтво­рення і розповсюдження та забезпечували засоби захисту для реа­лізації права, до яких належали штрафи, арешти та конфіскації підроблених примірників, а також відшкодування збитків. Так формувалися окремі риси системи сучасного авторського права.  1.3. Статут королеви Анни  Наприкінці XVII ст. система привілеїв, тобто монопольних прав, надаваних королівською владою, зазнавала все більшої кри­тики, автори все активніше заявляли про свої права.  Це призвело до появи в Англії в 1710 р. Статуту королеви Анни, визнаного першим положенням про авторське право.  Основним завданням цього закону було забезпечення автору книжки виключного права на її опублікування протягом 14 років від дати першої публікації. Це право автор зазвичай передавав продавцю книжок.  Закон також передбачав, що по закінченні першого строку три­валістю 14 років розпочинається другий строк охорони, яку пер­вісно автору надавали, якщо він був живий. Отже, охорона ав­торського права тривала 28 років від дати першої публікації.  Якщо книжки на момент прийняття закону вже було надруко­вано, передбачався єдиний строк охорони тривалістю 21 рік.  Закон наголошував на охороні від несанкціонованого копію­вання опублікованих творів, а практичну вигоду одержали перш за все видавці та продавці книжок.  Закон також встановив умову про реєстрацію та депонування. Опубліковані книжки потрібно було зареєструвати в Центрі кни­говидавців, а примірники - депонувати для використання універ­ситетами та бібліотеками (кількість таких примірників дорівню­вала дев'яти).  1.4. Справа «Дональдсон проти Беккета»  У XVIII ст. судові провадження у справах про авторське пра­во здійснювали згідно як із загальним правом, так і зі Статутом королеви Анни. Спосіб поділити сфери їхнього впливу знайшла англійська Палата лордів під час розгляду справи «Дональдсон проти Беккета» в 1774 р. Згідно з її рішенням за загальним пра­вом автор мав виключне право на публікацію своїх творів, але щойно книжка виходила друком, права на неї визначав виключно Статут. Регулювання використання неопублікованих творів на підставі загального права тривало до прийняття в 1911 р. Закону «Про авторське право», який відмінив перше, і нині авторське пра­во в Англії базується тільки на положеннях Закону.  1.5. Еволюція авторського права у Франції  У Франції еволюція від системних привілеїв до системи ав­торського права була частиною загальних змін у житті країни, які спричинила революція, що скасувала будь-які привілеї, у тому числі привілеї видавців.  У 1791 і 1793 роках Конституційна асамблея прийняла два дек­рети, які заклали підґрунтя французької системи авторського пра­ва. Декрет 1791 р. забезпечував право автора на публічне вико­нання твору протягом життя, а також протягом 5 років після його смерті право спадкоємців та осіб, яким відступлено це право. Декрет 1793 р. надавав автору виключне право на відтворення власних творів протягом життя, а також право спадкоємцям і пра­вонаступникам протягом 10 років після його смерті.  1.6. Авторське право та філософські концепції Німеччини  Наступний період в історії авторського права пов'язаний із по­явою в Німеччині філософських концепцій, які вбачали в остан­ньому не просто форму власності, що забезпечує автору або во­лодільцеві права майнові вигоди. Вони розглядали літературну й іншу творчу діяльність автора як частину його особистості, на охорону якої він мав право через природну справедливість. Ця теорія вплинула на розвиток авторського права в континентальній Європі, зокрема, призвела до розвитку моральних прав (особис­тих немайнових прав).  1.7. Еволюція авторського права в США  До 1976 р. авторське право США базувалося на первісних по­ложеннях Статуту королеви Анни. Так, перший федеральний американський закон, прийнятий в 1790 p., передбачав охорону книжок, географічних і морських карт протягом 14 років від дати  першої публікації. Цей строк можна було продовжити на стільки ж років, якщо автор залишався живим та за умови дотримання суворих вимог реєстрації.  Ці положення право США містило до 1976 p., коли був прий­нятий закон, який встановив новий строк охорони творів. Віднині він не лише дорівнював життю автора, а й охоплював 50 років після смерті останнього відповідно до вимог Бернської конвенції. Проте зазначений закон ще десятиріччя (до 1986 p., коли США приєдналися до Бернської конвенції) містив вимоги про реєстра­цію та депонування, які мають джерелом свого походження Ста­тут королеви Анни.  1.8. Дві системи авторського права  Суть концептуальних розбіжностей між системами загально­го (США, Великобританія) і цивільного права (Німеччина, Фран­ція) полягає в такому.  Країни загального права розглядають авторське право фактич­но як форму власності, яку може створити автор (фізична або юридична особа) і яку можна використати з комерційною метою, як і будь-яку іншу форму власності. При цьому його право­мочність стосується виключно користування майновим потенці­алом цієї форми власності.  У країнах цивільного права авторське право автора також роз­глядають як таке, що має риси власності та прагне охороняти май­новий зміст цієї власності. Проте (і в цьому полягає відмінність) у цих країнах право ґрунтується на філософській концепції, відпо­відно до якої твір є втіленням особистості автора, яка через при­родну справедливість вимагає такої самої охорони, що й майно­вий потенціал твору.  1.9. Становлення міжнародної системи охорони авторського права  Міжнародний механізм охорони авторських прав виник з підписанням у 1886 р. Бернської конвенції про охорону літера­турних і художніх творів. Наступні перегляди Бернської кон­венції, укладання нових угод і договорів вдосконалювали міжна­родну систему охорони авторського права.  1.10. Авторське право Російської імперії  У Російській імперії авторське право, яке діяло і на території нинішньої України, з'явилося у XIX ст. Книговидавничу справу  до кінця XVIII ст. вважали державною монополією. За відсут­ності конкуренції між видавцями не було об'єктивних переду­мов для зародження авторського права. Автори одержували кош­ти для існування з інших джерел. Так, «віршування для Ломо­носова було іноді розвагою, але переважно посадовою вправою» (О. С Пушкін).  Авторське право Російської імперії було тісно пов'язане з цен­зурним законодавством. У 1816 р. Міністерство народної освіти видало розпорядження, яке вимагало, щоб при поданні рукописів на цензуру до них додавали докази прав видавця на їх друк. Впер­ше захист авторських прав у Російській імперії було юридично оформлено в 1828 р. шляхом доповнення Цензурного статуту гла­вою «Про авторів і видавців книжок». О. С. Пушкін відзначав, що література «ожила і набула звичайного свого напряму, тобто тор­говельного. Нині вона становить галузь промисловості, що ке­рується законами»1.  У 1830 р. було затверджене нове Положення про права авторів, перекладачів і видавців, згідно з яким охороні підлягали статті в журналах, приватні листи, хрестоматії та який надав можливість продовжувати строк охорони творів на 35 років після смерті ав­тора. У 1845 і 1896 роках було визнано право на музичну та ху­дожню власність. У 1875 р. строк захисту авторського права після смерті автора був збільшений до 50 років. У 1877 р. норми ав­торського права були перенесені з Цензурного статуту до Законів цивільних (т. X, ч. 1 Зводу законів Російської імперії).  20 березня 1911 р. було прийнято Положення про авторське право, ст. 33 якого вперше закріпила право авторів на переклад їхніх творів. Законодавець відмовився від конструкції «літературна та художня власність», замінивши її поняттям «виключні права».  1.11. Авторське право СРСР  У 1925 р. в СРСР були прийняті Основи авторського права, доповнені в 1928 р. Документ визнав за авторами виключне пра­во на їхні твори, яке за законом 1925 р. було чинним протягом 25 років від моменту першого видання або публічного виконання твору, а в 1928 р. перетворилося щодо більшості творів на довічне право автора. Основи передбачали перехід авторських прав до спадкоємців на 15 років після смерті автора. Твори використову­вали на основі договорів з авторами, умови яких досить детально  регулював закон. Разом із тим не вважали порушенням авторсь­кого права переклад твору іншою мовою, використання чужого твору для створення нового, суттєво відмінного від першого, пуб­лічне виконання чужих опублікованих творів без дозволу автора, але з виплатою винагороди тощо.  8 грудня 1961 р. були затверджені Основи цивільного законо­давства Союзу РСР і союзних республік, четвертий розділ яких присвячений авторському праву. Чинні до того норми авторсько­го права були суттєво переглянуті з погляду подальшого розши­рення прав авторів, зміцнення їхніх позицій щодо організацій, які використовують їхні твори, скорочення переліку винятків в ав­торському праві.  У зв'язку із приєднанням СРСР у 1973 р. до Всесвітньої кон­венції про авторське право (1952) вперше було закріплено право автора на переклад твору, до 25 років збільшено строк дії авторсь­кого права після смерті автора, розширено коло суб'єктів авторсь­кого права.  31 травня 1991 р. були прийняті нові Основи цивільного зако­нодавства Союзу РСР і республік, які заборонили вільне опри­люднення творів у кінострічках, радіо- і телепрограмах, публічне виконання опублікованих творів без згоди автора, а також роз­ширили коло творів, що підлягають охороні, продовжили строк дії авторського права до 50 років після смерті автора, вперше за­провадили охорону суміжних прав. Через розпад СРСР Основи не набули чинності на території України.  1.12. Становлення авторського права в Україні  6 лютого 1929 р. постанова Центрального виконавчого комі­тету і Ради народних комісарів УСРР затвердила перший україн­ський Закон «Про авторське право»1. Закон складався з 32 ста­тей, був спрямований на стимулювання творчості, захист прав авторів і базувався на Основах авторського права Союзу РСР 1928 р. Його положення, з певними змінами та доповненнями, діяли на території України до початку 60-х pp. XX ст.  18 липня 1963 p. Закон Української РСР затвердив Цивіль­ний кодекс Української РСР, четвертий розділ якого (статті 475-513) був присвячений авторському праву2. У зв'язку із приєднан-  ням СРСР у травні 1973 р. до Всесвітньої конвенції про авторсь­ке право (1952) до четвертого розділу Цивільного кодексу УРСР були внесені певні зміни та доповнення.  З утворенням України як самостійної держави й орієнтацією її на розвиток ринкових відносин дався взнаки недостатній рівень охорони в ній авторських прав. Виникла потреба у зміні чинного законодавства про авторське право, приведенні його у відповід­ність до міжнародного законодавства.  З прийняттям Верховною Радою України 23 грудня 1993 р. Закону України «Про авторське право і суміжні права», який на­був чинності з дня опублікування - 23 лютого 1994 р., та з ухва­ленням 16 січня 2003 р. Цивільного кодексу України, глава 36 якого присвячена авторському праву, інших законодавчих актів в Україні було створено правову базу для цивілізованого регулю­вання відносин, пов'язаних із використанням творів науки, літе­ратури, мистецтва.