Література

1. Абушенко В. Л., Румянцева Т. Г. Кассирер Эрнст // История философии: Энциклопедия. – Мн.: Интерпрессервис; Книжный Дом, 2002. – С. 449–453.

2. Аверинцев С. С. Символ // Философский энциклопедический словарь / Гл. редакция: Л. Ф. Ильичев, П. Н. Федосеев, С. М. Ковалев, В. Г. Панов. – М.: Сов. Энциклопедия, 1983. – С. 607–608.

3. Иванов В. И. Мысль о символизме // Иванов В. И. Родное и вселенское / Сост., ст. и примеч. В. М. Толмачева. – М.: Республика, 1994. – С. 138–234.

4. Кассирер Э. Теория относительности Эйнштейна / Перевод. Е. С. Берловича и И. Я. Колубовского. – Петроград: “Наука и школа”, 1922. – 144 с.

5. Кассирер Э. Философия символических форм: В 3 т. – Т. 3: Феноменология познания. – М.: Спб.: Университетская книга, 2002. – 412 с.

6. Потебня А. А. Язык и народность // Потебня А. А. Мысль и язык. – К.: СИНТО, 1993. – С. 158-185.

7. Gassirer E. Philosophie der Symbolischen Formen // Erster Teil – die Sprache. – Berlin, 1923. – 762 s.

8. Cassirer E. Substanzbegriff und Funktions – begriff. – Berlin, 1910. – 680 s.

9. Cassirer E. Wesen und Wirklund des Symbolbegriffs. – Darmstadt, 1983. – 640 s.

Педагогічні ідеї івана франка

Сучасна наукова й культурно-освітня громадськість вшановує пам’ять одного з найбільших мислителів планети кінця ХІХ – поч. ХХ ст. – Івана Яковича Франка. У ці дні титану думки і праці виповнилося б сто п’ятдесят років. Багатогранність таланту цієї людини вражає: Іван Франко поєднав у собі риси філософа, економіста, соціолога й політолога, культуролога й мистецтвознавця, неперевершеного майстра поетичного слова й різноманітних жанрів прозових творів. Його праці відомі людям усіх континентів, оскільки ще за життя митця були перекладені більше як ста мовами.

Значним є внесок Івана Франка й у розвиток педагогічної науки, освіти. Зазначимо, що аналізу праць І. Франка, які безпосередньо тор­каються педагогічної теорії і практики, присвячено чимало наукових розвідок. Правду кажучи, не всі вони є змістовними, а тому, на наш погляд, носять фрагментарний характер і лише поверхово віддзеркалюють питання, пов’язані з навчанням і вихованням у тому руслі, як їх розглядав І. Франко. Водночас, варто відзначити дослідження М. Воз­няка, С. Х. Чавдарова, В. З. Соханя, О. Г. Дзеверіна, М. К. Го­ди­ни, В. М. Городівського, М. Г. Стельмаховича, В. К. Савинця, Т. В. Рав­чини та інші, у яких на широкій джерельній базі розкриваються педагогічні ідеї І. Франка, висвітлюється висота його думки.

Мета цієї статті – здійснити аналіз принципів навчання і виховання у контексті поглядів визначного вченого.

Вивчення наукових праць і художніх творів І. Франка дає підстави стверджувати, що до основних принципів навчання й виховання він відносив такі: природовідповідності, культуровідповідності, науковості, послідовності й системності, інтегрованості наукових знань, виховного навчання, зв’язку з реальним життям, індивідуалізації.

Принцип природовідповідності. Загальновідомо, що цей принцип був сформульований ще Я. А. Коменським. Хоча саме поняття “природовідповідність”, як вважає відомий дослідник Є. М. Мединський, уперше в науковий обіг увів Ф. В. Фребель у творі “Виховання людини” (1826 р.). Сутність цього принципу обґрунтовувалася вченими на засадах сенсуалізму, закономірностях розвитку природи, урахуванні вікових особливостей дітей. На наш погляд, щодо цього принципу в І. Франка все-таки домінує раціоналістичний підхід, оскільки його світогляд ґрунтувався на філософському реалізмі й чітко вираженому діалектичному методі. Основою всього сутнього він визнавав “матір-природу” в її багатоманітності й вічності, постійних змінах. Це підкреслюють і дослідники творчості І. Франка, зокрема Є. Маланюк, який писав, що “на питання, до якої категорії митців треба віднести … Франка, – відповідь майже не вимагає пояснення. Попри всім незаперечнім темпераменті Франка, при всім глибоко, щоправда, захованім жарі його серця почуття Франка – в його поетичній творчості – завжди проходять крізь суворий фільтр інтелекту… І це не випадок, що від молодих літ Франко-поет неустанно оспівує саме “розум владний” і здається, трудно знайти у світовій поезії такого натхненного, такого ж “одержимого” співця саме розуму-інтелекту, розуму-ratio, либонь, у чисто декартівськім сенсі цього поняття” [2, с. 195–196]. Сказане стосується не лише поетичної творчості І. Франка, але й науково-педагогічних праць, у яких учений наголошує на необхідності, по-перше, зважати під час навчання на якісні відмінності між дорослим і дитиною; по-друге, вміти враховувати закони розвитку природи взагалі; по-третє, добре знати психологічні особливості дитини, використовуючи для цього методи науково-педагогічного дослідження; по-четверте, дотримуватися положення, згідно з яким принцип індивідуалізації навчання є продовженням принципу природовідповідно­сті. Особливого значення І. Франко надавав питанням формування в учнів критичного мислення – цієї найдорожчої для людини здібності. На його думку, “здібність власного думання” – це духовна потреба кожної людини. Проте пануючий у навчанні механіцизм, байдужість до розвитку природних обдарувань убивають усе живе в дитині: як почуття, так і мислення. “Найбільша частина професорів гімназіальних, – писав І. Франко, – вважає учня мертвим, бездушним знаряддям, призначеним тільки для того, щоб дав спокійно набивати свою голову всякими “премудростями”, які нікому ні для чого не потрібні, нікого не обходять, з життям і його потребою не зв’язані. Того учня вони цінять найвище, котрий може найліпше обертатися в машинку, що бубнить регулярно, хоча механічно слухає задані лекції. Той учень отримує від них найліпші оцінки, у котрого їм вдалося найдокладніше затерти всі живі, людські риси, знищити всякий зв’язок самостійного характеру, прогнати всяку охоту до самостійного мислення” [17, с. 35]. На думку вченого, ще в початковій школі слід “…подавати дитині зразу, коли ще пам’ять у неї свіжа, ціпка і вразливість жива, якнайбільшу масу цікавих даних про природу і людей, з котрих би вона відтак з ростом мислення вміла легко й сама виводити множество внесків” [16, с. 118]. Цю думку І. Франко яскраво розкриває в оповіданнях “Грицева шкільна наука”, “Малий Мирон”, у “Листі до Партицького”, у статті “Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові видавництва” та ін.

Виховання “власної думки”, “власної духовної праці” має бути також одним із найважливіших завдань середньої та професійної школи. Учні повинні навчитися “володіти своїм мізком”, розвинути пам’ять і критичне мислення; це пізніше придасться їм у житті, в самостійній праці після закінчення навчання. Що ж стосується університетської освіти, то І. Франко зазначає, що вона найменше відповідає принципові природовідповідності, оскільки перетворилася “…в механічне затвердження стільки то параграфів, регул та формулок, щоб здати екзамен і одержати на його підставі таке то місце, по чім, очевидно, ті параграфи, регули і формули, не переварені і не присвоєні, випадають з голови з виємком тих, котрі опісля зустрічаються в службовій практиці” [7, с. 226]. Така освіта, зазначає І. Франко, готує аферистів, кар’єристів і спекулянтів. Проте не їх потребує Україна, “…і коли нічого іншого, ліпшого не зуміємо дати їй (молоді), тоді сором і ганьба нам” [14, с. 224]. Він обґрунтовував ідею, згідно з якою через один із досконало розвинених природою задатків можна виховати цілу особистість. При цьому велике значення має єдність навчання і праці. У статті “Чого хоче “Галицька робітницька Громада?” І. Франко писав: “Щоб школа розвивала всі, тілесні й духовні, здібності учнів, щоб не готувала пасивних і слабосилих учених, не здатних до праці, але щоб плекала вчених, розумних і розвинених робітників” [18, с. 59]. Педагог має навчити студента мислити не лише планіметрично (одномірно), але й стереометрично (багатомірно, всебічно).

Принцип культуровідповідності. Загальновідомо, що цей принцип одним із перших у педагогічній науці обґрунтовував видатний німецький вчений А. Дістервег. Він писав: “…існує ще якийсь принцип, який обмежує принцип природовідповідності, хоча він йому і підлеглий. Це принцип культуровідповідності, права якого не можна заперечувати, хоч він і не може претендувати на таку ж загальність, як принцип природовідповідності” [3, с. 228]. А. Дістервег постійно наголошував на єдності природовідповідного і культуровідповідного у процесі навчання й виховання дитини. Він застерігав, що “…в галузі виховання і навчання необхідно постійно прагнути до того, щоб принцип природовідповідності отримав загальне визнання і зайняв панівне місце. Але при цьому необхідно зважати і на досягнутий культурний рівень. Таким чином, треба прагнути до природовідповідності, маючи на увазі також і те, що вимагають культура й сучасність. Якщо ми не будемо керуватися принципом природовідповідності, то ми нанесемо удар священним вимогам людства; якщо ж ми не будемо зважати на принцип культуровідповідності, то перетворимося або на фантазерів, або в деспотів і тиранів” [3, с. 232]. Само собою зрозуміло, що панівна тогочасна влада в Східній Галичині робила все можливе й неможливе, аби придушити національну українську культуру, освіту. Згідно зі статистичними дослідженнями, проведеними І. Франком, у Східній Галичині у 1873 р. на­лі­чувалося понад 2500 громад, котрі не мали жодної школи [13, с. 78]. Всього ж на цей рік у краю було лише 27 середніх шкіл: 21 гімназія і 6 реальних шкіл. Винятком були школи з українською мовою викладання. Школи носили утраквістичний характер, тобто основними мовами викладання були польська і німецька. На жаль, значна частина так званої української інтелігенції була зденаціоналізованою. За такої ситуації говорити про дієвість принципу культуровідповідності в освітніх закладах на теренах тодішньої Західної України не доводиться. І. Франко докладав титанічних зусиль, аби змінити ситуацію на краще. Він написав численну кількість статей, у яких обороняв, передусім, рідну мову. Великий патріот українського народу закликає кожного свідомого русина піднятися на боротьбу за збереження й утвердження літературної української мови, культури. Адже дійшло до того, що місцеві попи і вчителі народних шкіл із трудом можуть читати кирилицю і для приват­ного вжитку переписують собі українські книжки латинськими літерами [12, с. 148]. З обуренням говорив І. Франко про ту плутанину, яку вносили О. Барвінський, О. Пар­ти­ць­кий, О. Огоновський, А. Торон­ський, К. Лучаківський та інші в теорію літератури. Так, критикуючи читанку останнього у “Листі до Драгоманова”, він писав: “Ну, як нашим дітям прийдеться визубрювати всі оті глупості?” [10, с. 509–510]. Даючи оцінку хрестоматії, складену Є. Сабовим для шкіл Закарпаття, письменник із сумом зазначає, що ця книжка є доказом того, “як люди не злі і не глупі, відбившись від живої народної мови, фатально відбиваються від живого змісту в літературі і попадають у таку мертвечину, від котрої на 10 миль віє гробовим холодом” [4, с. 304–305]. Проте І. Франко у питаннях культуровідповідності не обмежувався лише мовним питанням, хоча воно було найболючішим. Мислитель усією своєю творчістю і практичною боротьбою доводив, що для духовного піднесення нації потрібна докорінна зміна всього економічного, політичного й культурного життя народу, повернення до тих культурних надбань, традицій, які випестувані ним століттями. З іншого боку, він наголошував, що принцип культуровідповідності передбачає шанобливе ставлення до культурних здобутків інших народів. Тому І. Франко, який досконало володів п’ятнадцятьма мовами, закликав молодь до вивчення іноземних мов, пізнання культур народів світу.

Принцип науковості. У педагогічній науці цей принцип визначає як зміст, так і форму навчання. І. Франко постійно підкреслював, що навчання і виховання молоді за своїм змістом має бути науковим. З погляду умов, у яких жив і працював учений, це був революційний підхід, оскільки і на державному рівні, й у суспільному, педагогічному середовищі панівною була думка про релігійний зміст навчання. Мислитель наголошував: “…чим більше науки, тим менше віри, бо наука не є віра, а сумнів, критика; чим більше віри, тим менше науки” [11, с. 44]. В іншому місці І. Франко ще конкретніше формулює свою думку: “Науку подають в теперішніх школах не для того, щоб образувати і навчити робітника потрібному і людському знанню, але тільки на те, щоб виховати з нього підданого, щоб умовити в нього покірність теперішнім порядкам і утвердити його в темноті”. Отже, він виступає за те, “щоб релігії, яко речі, опертої не на знанні, а на вірі, не вчено по школах; так само всяке богослужіння, доки воно не буде заступлене наукою та штуками красними, вважалося не громадським ділом, а ділом поєдинчих людей…” [18, с. 43]. Вчений зазначає, що всі засоби знання, сили, науки, сміливості й енергії повинні бути використані на користь народу. Принцип науковості вимагає, щоб знання відповідали об’єктивній правді. Жоден учитель не має права перекручувати її та подавати дітям сфальшовані знання. Якщо вчені, вчителі будуть говорити учням неправду, то вони зневіряться, відвернуться від таких учителів і вчених. Це буде найтяжчий удар. Це буде поворот до застою. Принцип науковості, на думку І. Франка, повинен спонукати молодь до самостійного пошуку знань, опанування науковими методами дослідження. Вчений рішуче відкидає метафізичний метод і визнає лише діалектичний, якого, на його думку, бракує ще й досі.

Принцип послідовності й системності. І. Франко дотримувався думки, згідно з якою наука педагогіки – це система знань. Лише системне знання формує цілісний світогляд людини. Причому це стосується як викладання окремих дисциплін, так і навчання в цілому. Хаотичне навчання є однією з найбільших вад. Таке навчання здатне більше “затуманювати” мозок учня, ніж просвітлювати його. “А між тим, хто тільки що-небудь знає з педагогії, той поперед усього знає, що головною основою розумного виховання є певний розумний лад і зв’язок в науках, котрі подається учневі; безладне і незв’язне подавання йому раз уривка з тої, то знов з другої науки втомлює пам’ять, нівечить бажання та й затемнює характер самої науки, котра прецінь є не що друге, як відбиток дійсності і живої природи в мислячім умі людини і в ній, отже, так як в природі, все раз ураз движеться, змінюється, все в’яжеться одне з іншим і випливає одне з іншого. Правда, навіть наші вчені люди далекі ще від того, щоб так розуміти науку і дійсність: у них і дійсність і наука поділена на “фахи”, немов ті камінці в мінералогічнім кабінеті, розташовані по поличках: одна поличка різко відділена від другої, і вчений чоловік потребує запхатися в одну таку поличку і ритися в ній довіку, і сього, по його думці, досить для вченості” [9, с. 60].

Принцип послідовності й системності передбачає певний порядок у викладанні навчальних дисциплін, причому має бути врахований як внутрішній зв’язок між дисциплінами, так і рівень їх трудності для засвоєння. Аналізуючи цей аспект проблеми, І. Франко зробив висновок, що в середніх школах “розкладені науки крайнє непедагогічно” [16, с. 118]. На перше місце серед наук, якими повинні оволодіти трудящі, І. Франко ставив математично-природничі науки. Щодо суспільно-гу­ма­нітарних дисциплін, то головними тут мають бути логіка, психологія, педагогіка, історія, етнологія, суспільна економія, етика та ін. Принципу послідовності й системності, на думку вченого, мають відповідати педагогічна техніка й методика. Отже, викладаючи той чи інший предмет, учитель повинен не лише чітко уявляти систему дисципліни, але й враховувати систему знань у свідомості учня, його життєвий досвід. Це спонукає учня до духовного поступу, самореалізації.

Принцип інтеграції знань. Цей принцип став продуктивним у навчаль­но-виховному процесі останнім часом. Йому присвятили свої дослідження Є. С. Барбіна, С. У. Гончаренко, О. І. Джулик, І. М. Коз­лов­ська, В. К. Сидоренко, А. В. Степанюк та ін. Водночас є всі підстави говорити про те, що зміст основних ідей цього принципу чітко простежується у педагогічній думці І. Франка. Мислитель у багатьох наукових працях доводив, що існує універсальний взаємозв’язок у природі, суспільстві, а також між природою і суспільством. І це є ніщо інше, як “…природна причинність, внутрішня діалектика розвитку, яка містить в собі всі суперечності, вирівнює всі нерівності, котра із найрізноманітніших елементів творить одноцільну єдність” [9, с. 60–61]. Людське знання про світ він вважав цілісним і нерозривним, як цілісна зі світом та невідрив­на від світу сама людина. Ґрунтуючись на цих методологічних засадах, І. Франко під інтеграцією знань розумів не лише вдосконалення навчаль­них планів, програм, визначення критеріїв відбору змісту навчального матеріалу, систематизації знань учнів на рівні навчально-пізна­валь­но­го процесу в цілому тощо, але передусім вивчення предметів, явищ на основі діалектичного взаємозв’язку різних галузей науки. Творча діяльність учених, учителів-практиків у цьому контексті неодмінно дасть свій позитивний результат, вважав І. Франко. Він наводив конкретні приклади саме такого підходу і пропонував застосовувати індуктивний метод: “Мінералогію, звісна річ, треба трактувати разом з геологією … тут, по моїй думці, головно треба зайняти увагу … каменем і покладами нашого власного краю, його геологічною будовою і геологічною минув­шістю… Починаючи від такого одиничного явища, треба доходити чимраз далі аж до науки про повстання землі і історію її шкаралущі. Відси прямо вже стежка до науки про повстання тіл небесних взагалі, т. є астрогенії і астрономії… Отже, коли, з одного боку, …зовсім природно і легко нав’язуються всі науки фізичні і біологічні, з другого боку, ще легше нав’язати до них такі науки, як етнографію, географію політичну, історію культури і соціологію. Виклад тих наук здужає безпереч­но ще більше зацікавити, …ніж виклад наук фізичних, – тільки, звісна річ, і тут не треба залишати індуктивного методу, не треба, по можності, уживати прикладів гіпотетичних, а брати приміри дійсні, де би, правда, певна теорія не являлася зовсім чисто і без примішок, але де зате різні явища в’язались би, впливали одне на друге і все те давало би множество навчаючого матеріалу” [9, с. 66–67].

Принцип виховного навчання. Формулювання цього принципу належить німецькому філософу й педагогу Й. Гербарту, який писав: “Педагогіка – це наука, яка необхідна для педагога особисто, але, крім цього, він повинен знати науки, котрі буде передавати вихованцю. І тепер же признаюсь, що не уявляю собі виховання без навчання і навпаки” [1, с. 153]. Й. Гербарт не лише ввів новий педагогічний термін “виховне навчання”, але й детально розробив педагогічну систему, неодноразово підкреслюючи, що базував її на філософії. “Той, хто без філософії підходить до виховання, легко може собі уявити, що здійснює широкі реформи, лише небагато покращуючи методи навчання. Ніде філософ­ський огляд загальних ідей не є настільки необхідним, як саме тут, де повсякденна рутина і достатньо збережений власний досвід так сильно звужують світогляд” [1, с. 99]. Саме з філософських позицій розглядав цей принцип І. Франко. На його думку, навчання, сприяючи формуванню того чи іншого світогляду, сутнісно впливає на діяльність людини, її життєвий вибір, поведінку. Великий мислитель повстає проти того, щоб навчання виховувало покірних рабів, безправних підданих. Справжнє навчання повинно виховати духовно багату, цілісну особистість, яка б керувалася у своєму житті високими моральними принципами, відчувала б людську гідність, власне Я. Така особистість завжди буде вільною в громаді, але не вільною від громади, оскільки глибоко усвідомлюватиме свій громадянський обов’язок, морально-правову відповідаль­ність, безмежну відданість народу. Такий ідеал особистості І. Франко висвітлює у працях “Наука і її взаємини з працюючим класом”, “Поза межами можливого”, “Що таке поступ?”, а також у поетичних творах “Святий Валентій”, “Похорон”, “Бідний Генріх”, “Іван Вишенський”, “Смерть Каїна”, “Мойсей” та ін. Водночас він зосереджує увагу на реаль­но існуючих суперечностях між особистістю і суспільством. Життя людини у недосконалому суспільстві, суспільстві зла і насильства є трагіч­ним. Трагізм полягає, передусім, в обмеженні свободи людини, її безсиллі перед тотальним насильством із боку можновладців, суспільства в цілому. У той час, як сенс людського буття, існування індивіда становить прагнення до волі, одвічне прагнення до творчості, знання і пізнання. Лише завдяки цьому людина стає щасливою. Проте, зазначає І. Франко, не завжди навіть добре організований навчально-виховний процес здатний виховати людину. Тому визначальним у становленні особистості І. Франко все-таки вважав процес самовиховання.

Принцип зв’язку навчання з життям – дидактичний принцип, згідно з яким існує закономірний взаємозв’язок між змістом, формами, методами навчання і потребами життя. Він виник у якості протидії формально-логічному, схоластичному навчанню. І. Франко, як ніхто із його сучасників, бачив, що школа відстає від вимог життя, потреб народу. Це відчувалося абсолютно в усьому: денаціоналізації школи; пріоритетному вивченні релігійних предметів; авторитарному стилі діяльності вчителів, викладачів; старих за своїм змістом підручниках тощо. Тому він виступав за радикальні зміни всієї системи освіти і навчання. Вчений зазначав, що шкільна система виродилась у “…найнужденнішу і найгіршу систему під сонцем, яка ніби спеціально створена для того, щоб в головах молодих людей вбивати будь-яку живу думку, спрямовувати її до предметів мертвих і пустих, відривати від життя і чесної праці, деморалізувати їх рабським поклонництвом перед сильними і багатими, нищити будь-яку іскорку критики і власної ініціативи, одним словом – робити чоловіка бездушною машиною в руках начальства, всеавстрійським дрантям” [8, с. 27]. Даючи характеристику Дрогобицькій гімназії, яку сам закінчив, поет писав, що вона перетворилася на “…мерзость запустіння. Понуро, скучно йде наука – молоді люди виходять з неї або чистими недоумками, або передчасними практиками та егоїстами” [5, с. 31]. За його висловом, “…педагогічно-учена бестолоч … подає наймертвіші письма наймертвіших авторів і то звичайно в гомеопатичних дозах, та притім старається … забарикадувати всякий здоровий сенс різними граматичними, метричними та естетично-формальними дурницями, щоб тільки, борони боже, ученик не засмакував чистої керничної води, п’ючи раз у раз або брудну або переварену!” [17, с. 35]. І. Франко наголошує, що навчання має відбуватися на основі сучасних досягнень наук психології та педагогіки, базуватися на здобутках національної і світової культури. Передусім, треба налагодити видавництво навчальної літератури рідною мовою. Він викладає цілу програму такої роботи й акцентує увагу на тому, що підручники, навчальні посібники мають бути написані доступно і цікаво, без зайвого моралізаторства і пророцького, надто вчительського тону. Навчальна література має віддзеркалювати життя народу, а не лише царів, королів, воєвод. Відповідної підготовки вимагає і вчитель. Він має стояти на вершині справжньої сучасної науки, відмовитися від догматизму й авторитаризму в навчанні та вихованні, забути про фізичні та психічні знущання, залякування учнів. Принцип зв’язку навчання і життя, на думку І. Франка, не повинен призводити до практицизму, але на основі ґрунтовних теоретичних знань виховувати в особистості живу активність, дієвість, моральну цнотливість.

Принцип індивідуалізації. Аналіз праць І. Франка свідчить, що вчений неодноразово застерігав учителів від знеособлення учнів. Кожна особистість має лише їй притаманні особливості: свій інтелектуальний рівень розвитку, свій темперамент, характер, свої погляди і переконання. Справжній учитель покликаний постійно вивчати учнів і враховувати їх індивідуальні особливості під час навчально-вихов­но­го процесу. З цього приводу І. Франко писав: “Бувають учителі з природженим педагогічним талантом, які вміють під час уроків жити спільним життям усього класу, забувати про себе, про свої власні турботи, радощі і тривоги. Кожний урок такого вчителя є розширенням розумового кругозору учня, задоволенням його природної допитливості, розбудженої попередніми успіхами, є насолодою, а не мукою” [6, с. 207]. Такими вчителями для самого І. Франка були Е. Туринський, Д. Міхонський, Е. Гікель, Н. Антоневич та ін. Проте були й такі, які не лише байдуже ставилися до внутрішнього світу дитини, але для яких дитячий сміх був злочином і тяжко карався. І. Франко робить загальний висновок про те, як треба ставитися до дітей: “…Дітей, їх особисту гідність і їх потреби, треба так само шанувати, як і старших, і тільки поводячись з ними лагідно, щиро, розумно, як з рівними, входячи в їх спосіб думання, можна їх виховувати на чесних, щирих, правдолюбивих і справді свобідних людей” [15, с. 209]. Як поетичний заповіт учителям усіх часів і народів звучать слова І. Франка – мислителя і гуманіста: “Гуманним будь, і хай твоя гуманність пливе з криниці чистої любові!”.

Викладене дає підстави зробити висновок про те, що видатний філософ, поет, педагог і психолог І. Я. Франко зробив потужний внесок у розвиток психолого-педагогічної науки, зокрема це безпосередньо стосується обґрунтування принципів навчання і виховання. Вважаємо, що до подальших напрямів дослідження можна віднести питання, пов’язані з філософією освіти і науки, як вони представлені в творах великого українського мислителя.