Література

1. Ващенко Г. Виховний ідеал. – Полтава: Полтавський вісник, 1994. – С. 194.

2. Гегель Г. Работы разных лет: В 3 т. – Т. 2. – М.: Мысль, 1971. – С. 70.

3. Пиріг Л. Нація вимирає? // Пульсар. – 2001. – № 2. – С. 20.

4. Франко І. Сідоглавому // Франко І. Я. З вершин і низин. – К.: “Рад. школа”, 1990. – С. 132–133.

5. Шевченко Т. І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє // Шевченко Т. Г. Кобзар. – К.: “Рад. школа”, 1983. – С. 265–271.

6. Шенрок В. И. Материалы для биографии Н. В. Гоголя: В 4 т. – Т. 4. – М., 1892. – С. 92.

Проблема естетичного виховання української молоді у педагогічній спадщині г. Ващенка

Ім’я Г. Ващенка останнім часом все більше здобуває заслужену пошану і славу. Ідеї виховання на засадах християнського гуманізму i патріотизму, які педагог пристрасно відстоював i творчо розвивав, глибоко проникають у свідомість мільйонів людей: працівників освіти, батьків, ycix, хто причетний до вищої i благородної справи виховання підростаючих поколінь. Його праці привернули до себе увагу багатьох зарубіжних учених, особливо в Німеччині, де протягом багатьох літ учений плідно працював в Українському Вільному Університеті (Мюнхен).

Про багатогранність педагогічних пошуків професора Г. Ващенка свідчить низка праць, які не втрачають своєї актуальності й сьогодні: “Загальні методи навчання”, “Завдання виховання української молоді”, “Виховний ідеал”, “Виховання волі й характеру”, “Виховання мужності й геройства”, “Тіловиховання як засіб виховання волі i характеру” та багато ін. Окремої уваги заслуговує маловідома праця Г. Ващенка “Основи естетичного виховання”, де педагог викладає свої погляди на естетичне виховання молоді [1].

Г. Ващенко зазначає, що естетичне виховання – це одне з найсклад­ніших питань педагогіки, “Складність його в першу чергу залежить від того, що не всі однаково розуміють саме поняття краси, яке лежить в основі естетики” [1, с. 5].

Оскільки естетичне існує в оцінці краси, вчений пропонує звернутися до знаходження її критеріїв, “які б дали підстави в кожному конкретному випадкові сказати, що той чи інший мистецький твір, чи те чи інше явище в природі чи поведінці людини є гарним або потворним, бо без цього неможливе саме естетичне виховання молоді” [1, с. 5].

Які ж методологічні засади використовує Г. Ващенко для вирішення цього питання? Передусім, це вивчення давньогрецьких мислителів Платона й Арістотеля. Такий підхід, на наш погляд, має певну рацію, адже ідеї цих античних філософів, вчених лежали в основі багатьох педагогічних теорій минулого. Широко користувалися ними, наприклад, i викладачі Києво-Могилянської академії. Вони відіграють певну роль у сучасних педагогічних концепціях, орієнтованих на гуманістично-особистісне розуміння проблеми навчання i виховання.

Г. Ващенко зауважує, що філософія Платона має до кінця витриманий ідеалістичний характер. Давньогрецький мислитель поділяє буття на світ чистих ідей (“он”) i світ окремих конкретних речей (“меон”). Справжнє буття має лише перший з цих світів. Людина пізнає все вищі й вищі ідеї – ідеї Добра, тобто Бога. Такі погляди Платона в галузі гносеології. Близькі до них i погляди його в галузі естетики. Платон, як це доводить Г. Ващенко, виокремлює дві форми краси: красу земну або Венеру, i красу небесну або Уранію. Вищою красою є краса небесна або духовна. Перша є відбитком або віддзеркаленням другої [1, с. 6].

Близькими до поглядів Платона в галузі естетики є ідеї його учня Арістотеля, наголошує Г. Ващенко. Арістотель визначає красу як гар­монію або єдність у всій її різноманітності. Це визначення, констатує Г. Ващенко, має формальний характер, але під час ґрунтовного аналізу воно дає зрозуміти i саму природу краси [1, с. 7].

Все сказане є правильним, але мусимо зазначити, що, по-перше, не лише центральний пункт вчення – “ідея” – має важливе значення у визначенні Платоном сутності краси. Вагому роль відіграють у мислителя такі поняття, як “число”, “міра”, “гармонія”, “ритм”, “наслідування”, “спадкоємність” тощо. По-друге, недостатньо констатувати те, що погляди Арістотеля у визначені краси близькі до поглядів Платона. Так, багато з тих категорій, якими оперує Платон, притаманні й Арістотелю. Проте лише Арістотелю належить думка про потенцію й енергію, яке принципово поєднує ідеальне і матеріальне в єдиному процесі становлення краси i, врешті-решт, є причиною її вияву. Він перший вводить для визначення краси такі поняття, як “калокагатія”, “катарсис”, “символи” та ін. Отже, можна говорити про те, що естетика Арістотеля є цілком самостійною дисципліною, що вивчає символічний вияв i розуміє худож­нє буття як онтологічне нейтральне, коли не стверджується ні “так”, ні “ні”. Тим самим Арістотель заклав основи не лише суб’єктивного, але й об’єктивного аналізу краси. Це дало змогу мислителю у cвoїx естетичних поглядах дистанціюватись як від формалізму, так i від натуралізму.

Використовуючи вчення Платона й Арістотеля, Г. Ващенко формулює основне питання естетики. Таким питанням він вважає співвідношення між “красою i добром або між естетикою i мораллю” [1, с. 7]. Іншими словами, питання ставиться таким чином: чи можна називати щось аморальне естетичним? Г. Ващенко відповідає на це питання однозначно: ні, не можна. Як у реальному житті, так i в мистецькому творі немає краси, якщо у ньому відсутні Добро, Правда, Істина. Де немає моральності, там немає i краси. “Не можна назвати мистецьким твір, – наголошує Г. Ващенко, – в якому перекручується дійсність, особливо, коли вона перекручується свідомо” [1, с. 7].

Подібних творів, на жаль, в icтopiї розвитку мистецтва є безліч, особливо цим “хворіло” радянське мистецтво. Але естетичне виховання молоді має відбуватися на творах, у яких краса поєднується з високою мораллю, навчає Г. Ващенко. Надзвичайно негативний вплив на формування естетичного смаку, почуттів, ідеалів мають деякі пригодницькі романи, так звана “брукова”, “гангстерська” література, бойовики, порнографія тощо.

Як бачимо, ці проблеми хвилювали Г. Ващенка майже півстоліття тому, але мусимо зазначити, що вони актуальні й сьогодні. Потік творів, які збуджують тваринні інстинкти у людини, спотворюють її свідомість, не зменшився, а, навпаки, катастрофічно збільшився. Культ насильства, вбивства, статевої розпусти заполонив останнім часом театри і кінотеатри, екрани теле- і відеостудій. Тисячі томів пригодницьких романів поширюють аморальність, антиестетизм.

Руйнівна сила цієї так званої “масової культури” збільшується тому, що поширення відбувається на тлі сучасної суспільної деформації та морально-правового нігілізму, спотворення таких понять, як “честь”, “гідність”, “справедливість”, “патріотизм” і т. ін. Усе це відбувається також на ґрунті зневажливого ставлення, а то й повного забуття народних традицій, звичаїв, відчуження від історичного минулого тощо.

Г. Ващенко переконаний у тому, що наш народ має величезні культурно-естетичні надбання, які необхідно використовувати у вихованні молоді. Це, передусім, твори наших славетних письменників, поетів, митців: Івана Котляревського, Григорія Сковороди, Квітки-Основ’яненка, Нечуя-Левицького, Тараса Шевченка, Панаса Мирного, Лесі Українки, Івана Франка і багатьох інших. Ясна річ, зазначає Г. Ващенко, що для сприйняття справжнього мистецтва потрібні певний інтелектуальний і почуттєвий розвиток, освіта. Емоційне сприйняття художнього твору потребує не просто творчості, а творчої уяви в чуттєво-образній формі. Якщо цього немає, то навряд чи пробудяться в людині естетичні потреби, інтереси, відбудеться стійка фіксація сприйняття предметів і явищ мистецтва.

Г. Ващенко обґрунтовує шляхи естетичного розвитку української молоді: “...1) вироблення у молоді здорового естетичного смаку, 2) ознайомлення з видатними мистецькими творами: українськими й чужинецькими, 3) мистецька творчість самих вихованців відповідно до їхніх природних нахилів і здібностей, 4) естетичне виховання в галузі поведінки особистої та суспільної” [1, с. 13].

Окрім того, він визначає основні засади естетичного виховання молоді, узгоджуючи їх із віковими особливостями розвитку дитини. Серед них Г. Ващенко виділяє естетичне виховання дітей наймолодшого, дошкільного, молодшого шкільного, підліткового, юнацького віку. Кожному з цих етапів мають відповідати певний зміст i форма, засоби, методи.

Наприклад, на етапі естетичного виховання дітей наймолодшого та дошкільного віку основним засобом є материнська колискова пісня.

“Дитина не розуміє слів, – пише Г. Ващенко, – але її мелодія глибоко западає в душу дитини i зворушує її там більше, що пісню співає наймиліша для дитини iстотa, ріднa мати” [1, с. 13]. Коли дитина починає володіти мовою, важливим засобом естетичного i будь-якого іншого виховання стає казка. Надзвичайно велике значення в естетичному вихованні дитини в дошкільному віці має гра. Для малюка в перший рік життя гра є природним, чисто інстинктивним засобом розвитку мускулатури через рухи рук, ніг тощо. Але гра може бути і корисною, i шкідливою. Від шкід­ливої гри треба навчити дитину відмовлятися ще з малих років.

У молодшому шкільному віці на естетичне виховання дитини особливо впливають зовнішні обставини. Шкільні приміщення мають бути естетично оформлені, привабливі. Але головне, щоб усі дисципліни, які входять до навчального плану початкової школи, не лише збагачували учнів знаннями, але й сприяли їхньому естетичному розвитку.

Підлітковий період має багато особливостей i вимагає великої уваги вчителів, батьків з огляду на фізичну, психічну і духовну перебудову, своєрідність кожної дитини. Для естетичного виховання підлітків у школі велику роль можуть відігравати, насамперед, “добре поставлене навчання рідної мови й літератури”, вивчення фольклору, етнопедагогіки тощо.

У період юнацтва, підкреслює Г. Ващенко, естетичне виховання має набувати поглибленого характеру. Саме в цей період молода людина здатна зрозуміти, що таке прекрасне і потворне, піднесене і нице на світоглядному рівні. Тому тут велика роль відводиться творам філософського, а також романтичного спрямування, знайомству з загаль­нолюдськими моральними й естетичними цінностями.

Таким чином, педагогічна спадщина Г. Ващенка є актуальною i вар­тісною як із боку морального, релігійного, фізичного, так із боку естетичного виховання української молоді, та потребує свого активного, творчого впровадження у навчально-виховний процес.