Література

1. Багалій Д. Український мандрований філософ Григорій Сковорода. – К.: Вид-во “Обрій”, 1992. – 472 с.

2. Вступ до філософії: Історико-філософська пропедевтика: Підручник / Г. І. Во­линка, В. І. Гусєв, І. В. Огородник, Ю. О. Федів; За ред. Г. І. Волинки. – К.: Вища школа, 1999. – 624 с.

3. Эрн В. Ф. Г. С. Сковорода. Жизнь и ученье. – М.: Типогр. А. И. Мамонтова, 1912. – 342 с.

4. Зязюн І. А., Сагач Г. М. Краса педагогічної дії: Навчальний посібник для вчителів, аспірантів, студентів середніх та вищих навчальних закладів. – К.: Українсько-фінський інститут менеджменту і бізнесу, 1997. – 302 с.

5. Левківський М. В. Життя та діяльність Г. С. Сковороди // Історія педагогіки / За ред. М. В. Левківського, О. А. Дубасенюк. – Житомир: Житомирський ДПУ, 1999. – С. 162-168.

6. Педагогічні ідеї Г. С. Сковороди: Зб. ст. / Ред. колегія: О. Г. Дзеверін (відп. ред.) та ін. – К.: Вища школа, 1972. – 246 с.

7. Сковорода Г. Наркіс. Розмова про те: пізнай себе // Сковорода Г. Твори: В 2 т. – Т. 1. / Гол. ред. О. Пріцак; Перекл. М. Кашуби та В. Шевчука. – К.: АТ “Обереги”, 1994. – С. 150-195.

8. Сковорода Г. Книжечка, що називається SILENUS ALCIBIADIS, тобто ікона Алківіадська // Сковорода Г. Твори: В 2 т. – Т. 2 / Гол. ред. О. Пріцак; Перекл. М. Кашуби та В. Шевчука. – К.: АТ “Обереги”, 1994. – С. 7-33.

9. Сковорода Григорій. Пізнай в собі людину / Пер. М. Кашуба; Пер. поезії В. Войтович. – Львів: Світ, 1995. – 526 с.

10. Сковорода Г. С. Разговор, называемый алфавит, или букварь мира // Сковорода Г. С. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові переклади. Листи. – К.: Наукова думка, 1983. – 249 с.

11. Сковорода Григорій: образ мислителя / В. М. Нічик та ін. (упоряд.); В. І. Шинкарук, І. П. Стогній (ред.); НАН України, Ін-т філ. – К.: 1997. – 453 с.

12. Сковорода Г. С. До М. І. Ковалинського // Сковорода Г. С. Вірші. Пісні, Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові переклади. Листи. – К.: Наукова думка, 1983. – С. 397-398.

13. Сковорода Г. С. Книжечка Плутархова про спокій душі // Сковорода Г. С. Вірші. Пісні, Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові переклади. Листи. – К.: Наукова думка, 1983. – С. 379-393.

14. Сковорода Г. С. Вдячний Єродій // Сковорода Г. С. Пізнай в собі людину / Пер. М. Кашуба; Пер. поезії В. Войтович. – Львів: Світ, 1995. – С. 431-449.

15. Туляков О. О. Античні ідеї освіти та виховання у творчій спадщині Г. С. Сковороди: Автореф… канд. пед. наук: 13.00.01 / Харківський держ. пед. ун-т. ім. Г. С. Сковороди. – Харків, 1999. – 17 с.

16. Філософія: Навчальний посібник / За ред. І. Ф. Надольного. – К.: Вікар, 1999. – 516 c.

17. Чижевський Д. Філософія Г. С. Сковороди. – Варшава, 1934. – 221 с.

Філософський аналіз взаємозв’язку мови і народності у поглядах о. Потебні

Глибокий слід у різних галузях наукового знання (мовознавстві, міфології, фольклористиці, мистецтвознавстві) залишив український мислитель Олександр Опанасович Потебня. Всі проблеми, які він вивчав, набували філософського сенсу. Саме такий підхід, притаманний великому вченому, ми зустрічаємо й у з’ясуванні діалектичної сутності взаємозв’язку мови і народності. З огляду актуальності цій проблемі О. О. По­теб­ня присвячує спеціальну працю “Мова і народність” [1], яка вперше була надрукована в 1895 р. у “Віснику Європи”. Проте для широкого кола читачів ця праця залишалася маловідомою, оскільки у радянський час майже не перевидавалася, бо її автор був зарахований до вчених­мово­знав­ців “буржуазно­націоналістичного типу”. Отже, подивимось, чи відповідає це дійсності.

Логіка висвітлення співвідношення мови і народності починається О. О. По­теб­нею з аналізу різних підходів щодо самобутності народності. Передусім, він критично оцінює поширену думку багатьох сучасних йому вчених про те, що ніби, з одного боку, самобутність народності знаходить вияв у мірі відчуження від інших народностей, а з іншого – втрата самобут­ності визначається мірою її цивілізації. Тепер ніби-то між освіченими, культурними європейцями (німцями, французами) менша відмінність, ніж між освіченим і неосвіченим німцем чи французом. Отже, в основі знаходиться загальнокультурний тип, який характеризує німця, британця, француза як цивілізовану людину. Складається враження, пише О. О. Потебня, що “між освіченими людьми всіх націй більше загального не лише в теоретичних переконаннях, але і в рисах характеру, ніж між освіченими людь­ми відомого народу і їх неосвіченими співвітчизниками” [1, с. 158]. У результаті такого підходу формується думка, згідно з якою відмінність між народностями підтримується лише просторовою роз’єднаністю і відмінністю географічних впливів. При цьому географічні умови втрачають свій сенс у міру того, що людина все більше і більше опановує фізичним та інформаційним простором, відбувається активне змішування народів. Зміцнення відносин між людьми приводить до зміцнення нівелюючої дії спадковості, з початків притаманного людині, спочатку рефлексивно, підсвідомо, потім свідомо і критично. Така спадкоємність і нівеляція приведуть до того, що рано чи пізно народи зіллються в одну загальнолюдську народність. Свідченням можливості такого стану служили у минулому й актуаль­ні сьогодні такі явища, як розповсюдження культури відомого народу на багато інших народів, як зміна народних культів християнством, яке не надає великого значення народним особливостям. Коли один із двох народів запозичує у іншого, наприклад, устрій суду присяжних, а другий у першого – устрій побуту селян, то обоє стають подібнішими, ніж були раніше. Перешкоди запозичення і спадкоємності, зумовлені в даний час багатоманітністю мов, можуть бути усунені та зникнути.

О. О. Потебня зауважує: “До цього долучається думка, що все біль­ша кількість перекладів з однієї мови на іншу, тобто збільшення кількості та напруга зусиль передати засобами однієї мови висловлене іншою мовою повинно стирати їх відмінність. Крім того, думають, що вищий розвиток послаблює в мові звуковий елемент і зміцнює логічний, який вважається загальнолюдським, виводить із використання своєрідні звороти і приказкові висловлювання” [1, с. 159].

Дехто з учених авторитетів слов’янського мовознавства вважає, що в мовах Європи виникає загальний новоєвропейський синтаксис, який ґрунтується на синтаксисі класичних мов. Такі підходи, думки зводяться до того, що вільний розвиток народів усуває проблему народності, при цьому розуміється, що існування однієї загальнолюдської мови настільки відповідає нагальним потребам людини, наскільки корисні для нас штучні умови життя, завдяки яким тепер у будь­яко­му місці можна виростити тропічні плоди.

Цим положенням О. О. Потебня протиставляє такі власні думки:

По­перше, у співвідношенні “мова – народність” він з’ясовує роль спадковості. Як відомо, спадковість на генетичному рівні була науково обґрунтована Т. Г. Морганом, Н. К. Кольцовим, С. С. Четвери­ко­вим, В. П. Ефроїмсоном та ін. Окрім генетико­біологічної спадковості, в сучасній аналітичній психології (К. Юнг, М. Адлєр, Е. Фромм) відкрита ментальна спадковість у вигляді архетипної підсвідомості, про яку, по суті справи, мова йде у В. Вернадського. У цьому аспекті О. О. Потебня розглядає спадковість більше на інтуїтивно­аксіо­ло­гіч­но­му рівні. Цікаво, що цю проблему він розглядає через призму взаємозв’язку індивідуального і соціального, особистості та суспільства. Позиція вченого цілком очевидна: особистість – це самодіяльна істота, яка не лише протистоїть зовнішнім впливам, але й змушена пристосовуватися до певних впливів. Спадковість, яка викликається в людині відомою дією, не може бути точною копією цієї дії з тієї причини, що для такого копіювання спадкоємцю потрібно було б бути тотожним із тим, що викликало цю дію, і притому в тих же обставинах. О. О. Потебня наголошує, що останнє неможливе вже за одним фізичним законом непроникнення, не кажучи про більш складні закони думки. “Якщо цих апріорних міркувань недостатньо, то можна простим спогляданням переконатися, що мимовільна спадковість, яка не доходить до свідомості суб’єкта, рухам і звукам дає рух, за сприятливих умов дає лише подібні, а не тотожні. На більш високих ступенях духовного життя спадковість виступає як взаєморозуміння” [1, с. 160].

І тут же мовознавець пояснює, що взаєморозуміння не є перенесенням одного й того ж змісту із однієї голови в іншу, але полягає у тому, що індивід а, який пов’язує зміст своєї думки з відомим зовнішнім знаком (рухом, словом, зображенням), з допомогою цього знака викликає в індивіда б відповідний зміст. Проте індивіди, які розуміють один одного, можуть бути порівняні з двома різними музичними інструментами, які приведені між собою в такий зв’язок, що звук одного з них викликає не такий же, але відповідний звук іншого. Цим пояснюється парадокс, що будь­яке, навіть найповніше, розуміння є в той же час нерозумінням. Людина не може вийти з кола своєї власної думки. Те, що називається загальним рівнем думки між людьми, можливе лише завдяки здіб­ності абстрагування, тобто зведення дійсної різниці думок у різних суб’єктів на відомий мінімум відмінності, і завдяки фікції, яка полягає у прийнятті цього мінімуму за еквівалент повних думок.

Ці елементарні, але багатьма ігноровані положення, пише О. О. По­теб­ня, пояснюють нам багато. У всіх галузях людського життя “несамостійність”, “спадковість” викликають лише відомі, більш або менш низькі ступені різниці самостійності, своєрідності думок і дій. В іншому, безумовному, сенсі ці поняття немислимі.

Застосовуючи індуктивний метод дослідження, вчений розглядає проблему самобутності та спадковості на рівні спільнот, народів. Він підкреслює, що оскільки народи утворюються з індивідів і спілкуються між собою з допомогою індивідів, то все сказане про самобутність і замкнутість особистості застосовується і до поняття “народ” настільки, наскільки його єдність подібна до єдності особи. Взаємний вплив народів є теж лише взаємним збудженням.

Водночас, О. О. Потебня застерігає, що поширення культури одного народу на інший здається нам об’єднанням народів до того часу, доки ми знаходимося на холодних висотах абстракції. Проте “вся сила в тому, щоб не приймати своєї абстракції за сутності...” [1, с. 161]. На жаль, це непоодиноко робиться, коли те чи інше явище, пов’язане з народністю, розглядається незалежно від середовища, в якому воно існує і виявляє себе. Отже, в аналізі народності, навчає О. О. Потебня, слід застосовувати не лише абстрактний, а й конкретний підхід. Цю думку він ілюструє на тлі прикладів із мандрівних повістей і оповідань, мотиви яких обійшли майже всю земну кулю і залишились у багатьох народів. Мислитель звертає увагу на те, що так звані “мандрівні повісті” не копіюються літературою того чи іншого народу. Запозичення певної повісті, оповідання зумовлює не лише зміну їх форми, але й змісту: “Визнання, що мотиви мандрівних повістей незмінні, рівносильні з панівною думкою, що значення кореня залишається незмінним у всьому сімействі слів і падає разом із цим останнім” [1, с. 162].

І ось тут як великий діалектик О. О. Потебня висловлює надзвичайно цікаву думку щодо сутності внутрішнього і зовнішнього у мові та їх єдності. Він засвідчує хибність думки, згідно з якою відмінність між мовами лише зовнішня і несуттєва, як про це дехто думає й нині. Якби це було так, то прив’язаність до рідної мови можна було б вважати лише справою звички, позбавленої глибоких основ, і люди міняли б мову з такою легкістю, з якою міняють одяг. Відмінність між мовами має глибинний внутрішній сенс. Мова народу є відображенням думок народу, його своєрідності. Мови відмінні не лише за ступенем своєї користі для думки, але і якісно, отже так, що дві мови, які порівнюються, можуть мати однаковий ступінь удосконалення при глибокій відмінності своєї побудови. “Загальнолюдські властивості мов суть: за звуками – членороздільність, з внутрішнього боку – те, що всі вони суть системи сим­волів, які служать думці. Потім вся решта їх властивостей суть племінна, а не загальнолюдська. Нема жодної граматичної і лексичної категорії, обов’язкової для всіх мов”, – пише О. О. Потебня [1, с. 163].

Пізнання відмінностей між мовами різних народів для мислителя не самоціль. На основі вияву цієї відмінності мовознавець приходить до глибокого висновку: багатоманітність мов – це багатство людської думки, її краса і нездоланність. Усунення відмінностей мов, створення чогось на зразок загальнолюдського призвело б лише до зниження рівня думки, її стандартизації та банкрутства. Ось чому слід визнати неефективність спроб запровадити у структуру духовної культури штучні мови (наприклад, есперанто).

По­друге, аналізуючи взаємозв’язок мови і народності, О. О. По­теб­ня показує, яким чином цей взаємозв’язок діє на формування і розвиток естетичних і моральних ідеалів особистості та нації. Оскільки мова є шляхом усвідомлення естетичних і моральних ідеалів, світогляду в цілому, то і стосовно цього відмінність мов не менш важлива, ніж стосовно пізнання. “Мову можна порівняти із зором. Подібно до того, як найменша зміна в устрої ока і діяльності нервів зору неодмінно дає інші сприйняття і тим впливає на весь світогляд людини, так кожна дрібниця в устрої мови повин­на давати без нашого відома свої особливі комбінації елементів думки. Вплив будь­якої дрібниці на думку єдиний і нічим незамінимий” [1, с. 164].

По­третє, вияв взаємозв’язку мови і народності, на думку О. О. По­тебні, логічно впливає на вияв двомовності. Слід зауважити, що двомовності мислитель відводить негативну роль, особливо в аспекті формування світогляду особистості. “Знання двох мов у ранньому віці не є володінням двома системами зображення і повідомлення одного і того ж кола думок, але роздвоює це коло і наперед утруднює досягнення цілісності світогляду, заважає науковій абстракції” [1, с. 166].

Двомовність, вважає О. О. Потебня, відіграє негативну роль ще й тому, що вона здатна, рано чи пізно, призвести до денаціоналізації. Суть останньої полягає в тому, що перебудова народного життя, його традицій, мови поривається або послаблюється, деформується до такого ступеня, що стає лише другорядним чинником перебудови. Випадки повної денаціоналізації можуть спостерігатися лише в житті окремих індивідів. Стосовно цілих народів, які обов’язково складаються з індивідів різного віку, такі випадки неможливі. Тут денаціо­налізація передбачає, безумовно, лише послаблення традиції між дорослим і підростаючим поколінням. Саме таку ситуацію і переживаємо ми сьогодні, адже в умовах безог­лядної інтернаціоналізації, спря­мованої свого часу на виховання “радянської людини”, втрачалася національна самобутність українського народу, утворювався великий розрив у мовній традиції тощо. Тому так нагаль­но постає проблема національного відродження, досягнення національної ідентичності. Справа в тому, що для денаціоналізованого народу звичайно створюються несприятливі умови існування, що витікають із розумової підлеглості, яка буде тим значнішою, чим менше пригнічений народ підготовлений до засвоєння мови гнобителя.

Оскільки освічена людина незрівнянно стійкіша у своїй народно­сті, ніж неосвічена, то головна увага уряду, громадськості, сім’ї повинна бути спрямована на вдосконалення змісту і форм освіти, розробку пріоритетних напрямів, методів, засобів освіти, створення матеріальних, правових і духовних умов роботи вчителя, вільного розвитку особистості учня. Лише висока освіченість і культура особистості й усього народу здатні виступати могутнім засобом самозбереження нації, її цивілізованого існування і розвитку.