Література

1. Воропай О. Звичаї нашого народу: У 2 т. – Мюнхен: УВУ, 1966. – Т. 1. – 540 с.; Т. 2. – 548 с.

2. Грінченко Б. Українець // Б. Грінченко. Твори: У 2 т. – Т. 1. – К.: Наукова думка, 1990. – С. 82.

3. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т. – Т. 1. – К.: Наукова думка. 1993. – 288 с.

4. Давня українська література. Хрестоматія / Упоряд. М. Сулима. – К.: “Рад. школа”, 1991. – 576 с.

5. Змієві вали // Українські легенди та приказки. – К.: “Рад. школа”, 1992. – 120 с.

6. Кирчів Р. Етнографічно-фольклористична діяльність “Руської трійці”. – К.: Наук. думка, 1990. – 368 с.

7. Костомаров М. Дві руські народності // Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посіб. / Упоряд. М. Тарасенко, М. Русин, А. Бичко та ін. – К.: Либідь, 1993. – С. 315–322.

8. Котляревський І. Енеїда: Поема. – К.: Вид-во худ. літ., 1988. – 277 с.

9. Крищук М. Читанка з народознавства. – Тернопіль: Терноп. пед. ін-т, 1992. – 264 с.

10. Невідомий Олександр Духнович. – Ужгород: Карпати, 1993. – 138 с.

11. Охримович В. Значение малорусских свадебных обрядов и песен в истории эволюции семьи // Этнографическое обозрение. – М., 1891. – С. 27–28.

12. Перлини української народної пісні. – К.: “Музична Україна”, 1991. – 382 с.

13. Пісні з Львівщини / Ред. М. Гордійчук. – К.: “Музична Україна”, 1988. – 446 с.

14. Потебеня А. Слово и мир. – М.: Изд-во “Правда”, 1989. – 622 с.

15. Сковорода Г. Вірші. Пісні Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові переклади. – К.: Наукова думка, 1983. – 542 с.

16. Скуратівський В. Покуть. – К.: “Довіра”, 1992. – 235 с.

17. Скуратівський В. Місяцелік. Український народний календар. – К.: “Довіра”, 1993. – 288 с.

18. Сявавко Є. Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку. – К.: Наукова думка, 1974. – 126 с.

19. Українська душа. – К.: Феникс, 1992. – 126 с.

20. Українські народні казки. – К.: Веселка, 1992. – 367 с.

21. Українські пісні. – К.: “Музична Україна”, 1988. – 380 с.

22. Українські приказки, прислів’я і таке інше / Зб. О. Марковича та ін. – К.: Либідь, 1993. – 764 с.

23. Українські народні прислів’я та приказки. – К.: Т-во “Знання України”, 1992. – 96 с.

24. Ушинський К. Вибрані твори: У 2 т. – Т. 1. – К.: Рад. школа, 1983. – С. 9–191.

25. Шевченко Т. Кобзар. – Х.: Школа, 2002. – 640 с.

Теорії антропології та гуманістичне виховання особистості

Сучасна філософсько-педагогічна думка у своїх концептуальних засадах виховання особистості широко використовує принципи антропології. Як відомо, поняття “антропологія” належить геніальному Арістотелю, який розробив провідні морфологічні критерії для характеристики людини, багато з яких не втратили свого значення і сьогодні. Наприклад, давньогрецький філософ і педагог вважав, що людина є не лише природною, але й суспільною істотою, здатною до інтелектуального розвитку, спілкування, взаєморозуміння. Отже, у вихованні особистості слід особливого значення надавати задоволенню її духовних потреб, запитів, інтересів. Індивідуальний підхід у вихованні громадянина держави має посідати провідне місце. На думку Арістотеля, виховання стає продуктивним лише тоді, коли воно є природовідповідним і спрямованим на окремо взяту одиницю. Якщо не вихована одиниця, то не виховані й усі, і всі ж нещасливі по-різному. Проте піклування про виховання гуманної, розумної, духовно-моральної особистості повинна бути не приватним обов’язком, а загальною справою держави [1, с. 628].

Новітня антропологія як наука про природу і сутність людини у своїх теоретичних пошуках надто розмаїта. Засновник “нової філософської антропології” М. Шелєр, досліджуючи процес розвитку людини, акцентує свою увагу на істотних відмінностях її від тварини. Він розглядає людину як творіння і подобу Божу, яка здатна ставитися предметно й об’єктивно до оточуючого середовища. Обґрунтовуючи “відкритість” людини світу, М. Ше­лєр підкреслював, що існування (буття) людини утворюється напругою між життям і духом. На його думку, дух є протилежним відносно будь-якого життя принципом. і який неможливо звести до природної еволюції життя, хоча саме завдяки їй – через сублімацію, пригнічення прагнень – людина отримує свою силу і могутність [10]. Саме тут “нова філософська антропологія”, на наш погляд, робить значний внесок у розуміння сутності гуманістичного виховання людини. Наголошуючи на тому, що людина відкрита світові, ця теорія оптимістично ставиться до можливостей духовного станов­лення, розвитку, самореалізації особистості у процесі її виховання–освіти–навчання. Вона стверджує духовну цілісність особистості.

Аналіз літератури свідчить, що саме такий підхід був притаманний для багатьох українських філософів і педагогів (Г. Сковорода, П. Юр­ке­вич, О. Духнович, В. Зеньківський, І. Бартошевський, В. Бар­він­ський, І. Огієнко, Г. Ващенко та ін.). Так, Г. Сковорода зазначав, що людина стає людиною тоді, коли вона звільнилася від суто зовнішніх характеристик і набула внутрішньої духовності. Фактично – це обожнення людини, уподобання її Богові, де воля Бога стає єдиним її керів­ництвом. Однак це не означає, що індивідуальність людини зникає, гине разом із “зовнішньою людиною”. Навпаки, вона зберігається, реалізуючи свої внутрішні можливості, набуває своєї значущості у процесі життя, морального удосконалення, піднесення, адже, з одного боку, всі люди – лише “тіні” дійсної людини, рівні перед Богом, з іншого – усі вони різні. Піднестися до Бога людина здатна на засадах самопізнання. Справжнє самопізнання приводить до вмирання “зовнішньої людини”, до очищення душі. Чиста душа – це свобода, добро, любов, справедливість, гуманність [3, с. 5-15].

Християнсько-педагогічний антропологізм П. Юркевича в основу людського буття покладає серце. Воно є центром духовності та гуманності індивіда. Внутрішня краса людини утворюється там, де її “торкається” Дух. Разом із тим, провідну роль у гуманістичному формуванні свідомості дитини П. Юркевич відводив учителеві. Останній повинен володіти мистецтвом вибору таких виховних впливів, які найкраще відповідають здібностям і моральному розвиткові вихованця. Він наголошував: ніколи не досягне своєї позитивної мети педагогічна система, яка віднімає у дітей їх дитинство, а в юнаків – юність, прирікаючи їх на заклопотаність, нудне і монотонне життя, на страждання від тяжких ланцюгів виховання. Слідом за Ж.-Ж. Руссо він проголосив гуманістичний принцип виховання: “Діти мають право бути дітьми” [11, с. 51].

Поклавши в основу аналізу розвиток дитини, В. Зеньківський зазначав, що ключ до розуміння “поведінки” дитини знаходиться у грі, яка є вільною творчістю, виявом активності. Отже, якщо прагнемо виховати гуманну людину, то слід потурбуватися про те, щоб в іграх дитини не було образів насильства, агресії, натомість, її духовний світ має наповнюватися символами віри, надії, любові, добра. Але це лише один аспект проблеми. Іншим ключем проблеми психології дитинства є потяг до смислової сфери, бажання проникнути в цю сферу, оволодіти сенсом життя і жити цим. Гра сприяє цьому проникненню, вона є стимулом духовного життя дитини, її прагненням до нескінченного (Божого). У цій сфері змісту покладена висхідна всього духовного життя дитини – розумового, релігійного, морального, естетичного [5].

Християнсько-педагогічна антропологія за радянських часів зазнала значних втрат. Нині в Україні ця теорія відроджується такими філософами і педагогами, як А. Вихрущ, О. Вишневський, С. Крим­ський, В. Они­щенко та ін. [3; 4; 6; 7]. Дещо з інших позицій сучасні проблеми гуманістичного виховання особистості намагається розв’язати культурно-філо­соф­ська антропологія. Її головні представники (Г. Плеснер, Е. Рот­ха­кер, М. Ландман, Е. Хенгстенберг, Е. Фромм) намагаються зрозуміти людину в її цілісності на засадах єдності природно-біологічного існування і духовної діяльності як творця культури й одночасно її творіння. Справжня культура особистості й суспільства і є джерелом гуманності. Дегуманізація культури породжує дегуманізацію особистості, робить її агресивною і невільною. Продуктивною думкою педагогів цього напряму є, на наш погляд, така: перетворити навчально-виховні заклади із центрів навчання–виховання–освіти у центри культури.

Структурну антропологію репрезентують К. Леві-Строс, П. Тейяр де Шарден, Х. Ортега-і-Гассет. Наприклад, П. Тейяр де Шарден наголошував, що про систему гуманістичного виховання у повному розумінні слова можна говорити тоді, коли буде досягнутий синтез науки і релігії. Поєднання розуму і містики, на думку мислителя, дозволяє людському духові віднайти “вищий ступінь свого провидіння разом із максимумом своєї життєвої сили” [8, с. 223]. Людський досвід у формуванні особистості, вважав мислитель, має здійснюватися гуманними засобами і методами.

Варто підкреслити, що проблему гуманістичного виховання на засадах єдності науки і релігії започаткував ще К. Д. Ушинський, особливо у своїх ранніх творах. Проте пізніше він усе більше тяжів до суто науково-педагогічної антропології.

У своїх дослідженнях К. Д. Ушинський спирався на результати різних наук про людину: медицини, фізіології, психології, діяльності нервової системи, філософії. Концептуальні положення щодо цієї фундаментальної проблеми видатний педагог аргументовано виклав у творах “Про народність у громадському вихованні”, “Дитячий світ”, особливо у роботі “Людина як предмет виховання. Дослід педагогічної антропології” [9]. Непорушним принципом гуманістичного виховання К. Д. Ушинський вважав принцип природовідповідності, який він розумів як відповідність навчання загальному рівню психофізичного стану дітей. Навчання буде розвиваючим і виховуючим тоді, коли вчитель гармонійно поєднуватиме такі його методи і прийоми, як предметний і словесний; сократичні бесіди, які логіч­но спрямовують мислення учня до правильних висновків; евристичний, що ставить перед учнями пізнавальні проблеми, задачі та сприяє їх розв’язанню; акроаматичний. Лише у своїй органічній єдності ці методи і прийоми забезпечують аналітико-синтетичний підхід до вивчення матеріалу, будуть сприяти активізації пізнавальної діяльності вихованців.

Послідовниками К. Д. Ушинського в Україні були Х. Алчевська, С. Ва­сильченко, Б. Грінченко, М. Демков, М. Корф, Т. Лубенець, С. Ми­ропольський, С. Русова та ін.

У радянські часи в Україні найбільш активно розвивалася соціально-педагогічна антропологія (Я. Чепіга, С. Сірополко, А. Макаренко, Г. Кос­тюк, В. Сухомлинський, Х. Чавдаров). Ці та багато інших учених вважали, що природа людини повністю залежить від суспільства, індивідуальна свідомість – від колективної свідомості. Відповідно до цього здійснювалося і виховання особистості. Оскільки у своїй основі побудоване соціалістичне суспільство виявилося авторитарним, то рано чи пізно це не могло не прийти у суперечність із декларованими ідеалами гуманізму. Відбувся злам старої системи, утворилися нові реальні можливості здійснення гуманістичного виховання особистості. Існує чимало теоретично обґрунтованих концепцій гуманістичного виховання. Проте їх реалізація – це справа не лише освітніх установ, викладачів, учителів, вихователів, а й загальна справа сім’ї, держави, всього суспільства.