Література

1. Бех I. Д. Духовні цінності в розвитку особистості // Педагогіка i психологія. 1997. – № 1. – С. 124–129.

2. Жуковський В. М. Передумови виховання молодого покоління на засадах християнських моральних цінностей // Наукові записки Острозької академії. – Т. 2. – Ч. 1. – Острог, 1999. – С. 113–115.

3. Журба К. О. Виховання духовності в сучасній родинi // Педагогіка i психологія. – 1998. – № 4. – С. 60–67.

4. Зязюн I. А., Сагач Г. М. Краса педагогічної дії. – К., 1997. – 302 с.

5. Ильин И. А. Путь к очевидности. – М.: Республика, 1993. – 431 с.

6. Кучинсъка І. О. Духовне відродження особистості у творчій спадщині Івана Огієнка // Педагогіка i психологія. – 1998. – № 4. – С. 158–162.

7. Онищенко В. Д. Ноологічний категоріально-структурний синтез фундаментальних педагогічних теорій // Педагогіка i психологія професійної освіти. – 2000. – № 4. – С. 6–14.

8. Онищенко В. Д. Філософія духа i духовного пізнання: Християнсько-філософська ноологія. – Львів: Логос, 1988. – 338 с.

9. Онищенко В. Д. Філософсько-педагогічна ноологія // Педагогіка i психологія професійної освіти. – 1998. – № 5. – С. 30–40.

10. Основні напрями досліджень з педагогічних i психологічних наук в Україні // Педагогіка i психологія професійної освіти. – 2002. – № 3. – С. 10–39.

11. Петрова І. Християнська духовність: поняття, особливості та етапи розвитку // Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі духовного відродження України: Наукові записки. – Т. 2. – Ч. 2. – Острог, 1999. – С. 135–143.

12. Савчин М. Духовний потенціал людини. – Івано-Франківськ: Плай, 2001. – 203 с.

13. Сухомлинська О. В. Проблеми тeopiї виховання дітей i молоді в Україні // Педагогіка i психологія. – 1997. – № 4. – С. 109–125.

Проблеми фізичного виховання молоді у педагогічній спадщині г. Ващенка

Фізичний гарт молоді – це не банальність, а, можна сказати, імператив часу. Завдяки правильному застосуванню різних засобів фізичного загар­тування здійснюється глибокий і різнобічний вплив на організм людини, забезпечується добре здоров’я і необхідна фізична підготовка. Видатний педагог Г. Ващенко у творі “Виховний ідеал” наголошує, що здоров’я нації – це один із найважливіших чинників її блага, процвітання, життєдіяльності [6, с. 191]. Не дивно, що вчений присвячує даній проблемі цілу низку праць: “Бажані риси волі і характеру української молоді”, “Чинники виховання молоді”, “Процес виховання патріотизму”, “Виховання мужності і героїзму” та інші, які складають окремий том “Виховання волі і характеру” [9]. Проте у цей том не ввійшла надзвичайно цікава праця дослідника, яка називається “Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру” [7]. На нашу думку, сталося так тому, що праця належить до діаспорних видань і не була відомою укладачам даного видання. Нам вдалося віднайти її, і з огляду на те, що друк її був неможливим за часів радянської влади, подати зміст її у розгорнутому текстуальному вигляді. Вартість твору полягає, передусім, в історико-педагогічній характеристиці ролі фізичного виховання, яку здійснив автор від часів античності до сьогодення. Вважаємо за доцільне у даній публікації дотримуватися такого ж хронологічного порядку викладу.

Античний період.

Афіни і Спарта. Досліджуючи систему фізичного виховання, Г. Ващенко зазначає, що вона в Афінах і Спарті мала як спільні, так і відмінні риси: “Спільною рисою афінської і спартанської системи є те, що обидві вони фізичне виховання міцно пов’язували з вихованням духовним” [7, с. 4]. Що ж до особливостей, то вони пов’язані з умовами політичного й соціального життя Афін і Спарти.

В основу афінського виховання, зокрема фізичного, покладена ідея гармонійності. Ідеалом афінця була людина бадьора, розсудлива, міц­на, спритна і гарна. Платон називає кривою людиною ту, душа і тіло якої розвинуті не однаковою мірою.

Ідею гармонійності та всебічності виховання підкреслює й Арістотель. Наголошуючи на тому, що слід рівномірно виховувати душу і тіло, він засуджує однобічне фізичне виховання. На його думку, метою останнього не може бути атлетизм, при якому домінують фізичні властивості людини, інак­ше кажучи, її фізична сила. Це не відповідає гідності вільної людини, бо атлетом може бути лише раб. Арістотель підкреслює, що фізичне виховання повинно випереджувати інтелектуальне. “Зрозуміло, що у справі виховання розвиток навичок повинен передувати розвитку розуму і що фізичне виховання повинно передувати вихованню розумовому” [5, с. 632]. Філософ застерігає, що не варто одночасно змушувати дуже напружено працювати інтелектуальні і фізичні сили. Напруга і тих, й інших викликає діаметрально протилежну дію, а саме: фізична напруга перешкоджає розвитку інтелектуальних сил, а надмірна інтелектуальна – фізичних.

В Афінах фізичними вправами займались усі вільні громадяни, у тому числі грецькі філософи, поети, такі як Сократ і Софокл; а Платон брав участь у спортивних змаганнях. Принагідно зазначимо, що справжнє ім’я Платона – Арістокл, яке він отримав за свою могутню статуру [10, с. 17].

Фізичні вправи афінян відбувались у гімназії (слово “гімназія” походить від грецького слова “гімнос” – голий), тобто у спеціально пристосованому для таких вправ приміщенні. Гімназія мала двір і декілька окремих приміщень. В одному з них збиралися філософи і ритори, в інших – молодь. Приміщення для молоді мали все потрібне для фізичних вправ та ігор. Так, у приміщенні, що називалося конністерій, лежав пісок, яким, готуючись до боротьби, юнаки обсипали тіло. Було також приміщення для обливання холодною водою, приміщення для розтирання тіла оливою (елеотезій), приміщення для потіння та ін.

До цього слід додати, що одним із важливих елементів фізичного виховання в Греції було гігієнічне, мета якого полягала в тому, щоб привчати дітей до чистоти, підтримання діяльності шкіри, здорового харчування. Як бачимо, керівники древніх греків дбали про здоров’я молоді.

На жаль, можемо констатувати, що валеологічна освіта педагогів-вихователів, яка спрямована на підготовку до виховання здорового способу життя підростаючого покоління, започаткована у вищих навчальних закладах освіти України лише з 1999 р. У вищій школі на педагогічних факультетах практичне вивчення навчального предмета “Валеологія” розпочалося з 1998 р. І це за умов, коли при вступі до школи близько 80% дітей дошкільного віку мають відхилення у стані здоров’я; спосіб життя і здоров’я студентів носять дисгармонійний характер; 83% студентів вживають алкоголь; значний відсоток студен­тів харчується нераціонально, відчуває перевтому, що призводить до нервових, серцево-судинних захворювань і т. ін. [22, с. 10].

Отже, життя показує, що не можна нехтувати досвідом минулого, якщо справді хочемо запобігти негативам, пов’язаним зі здоров’ям майбутніх поколінь.

Г. Ващенко доводить, що фізичні вправи в афінян поділялися на палестрику (“пале” – боротьба), орхестрику (“орхео” – танцюю) та гру. Принагідно зазначимо, що такий поділ належить геніальному філософу Платону.

Палестрика складалася з таких циклів:

1. Пентатлон або п’ятибор’я, до складу якого входили боротьба, біг, стрибки, кидання диска і дротика. Цими вправами афіняни займались у гімназії.

Боротьба, як і змагання зі стрибків, проводилася на зораній землі. Атлети розбивалися на пари за результатами жеребкування. Для перемоги необхідно було покласти суперника на землю і не впасти самому (інакше кидок не зараховувався). Враховувалися торкання землі спиною, плечем, стегном. Завдання бою вважалося невиконаним, якщо суперник лише опускався на коліна. Матч розігрувався до трьох вдалих кидків. Захват ніг не дозволявся. Правила допускали захвати рук, шиї або тулуба.

Біг був простим по гладкій, прямій доріжці. Це був біг на стадії (200 метрів). Антична техніка бігу значно відрізнялася від сучасної. Низький старт, наприклад, не використовувався. Грецький бігун починав дистанцію в повний зріст, нахиливши корпус уперед і поставив­ши ноги одну поруч з іншою. Поряд із бігом на стадії існували й дов­ші дистанції: подвійний біг (на 2 стадії – 385 м) в Олімпії; “кінний” біг (на 4 стадії, проводився рідко). Широко застосовувався біг на довгі дистанції – 7, 12, 20 або, як в Олімпії, на 24 стадії (трохи більше, ніж 4,6 км). Цікаво, що яка б не була дистанція, біг проводився на стандартній доріжці в один стадій і, таким чином, необхідна була, як і у верховій їзді, серія пробіжок в один і другий бік. Програма більшості змагань включала в себе також біг зі зброєю.

Стрибки в довжину використовувалися з розбігу. Стрибок без розбігу вважався підготовчою вправою. Техніка стрибка дуже незвич­на: розбіг короткий і не такий швидкий. Атлет відштовхується від твердого порога й опускається на пухку землю. Стрибок зараховується, якщо було видно чіткі відбитки ступнів. Найчастіше атлет стрибав, держачи в руках гантелі, виготовлені з каменю або бронзи. Вони важили від одного до п’яти кілограмів.

Техніка кидання диска була істотно відмінною від сучасної. Площа для кидання спереду і з боків була обмеженою, не мала сучасної круглої форми і давала атлету значну свободу дій. Зараховувався кидок, який виконувався у попередньо вибраному напрямі. Дискобол піднімав диск обома руками на рівень голови. Потім, утримуючи його лівою рукою, притиснутою до передпліччя правою, він різко відкидав руку вниз і назад. Цей рух супроводжувався переміщенням тулуба і голови у тому ж напрямі. Вага тіла переносилася на опорну праву ногу. Ліва рука і нога лише допомагали зберегти рівновагу. Потім відбувався розгин уперед. Сила кидка залежала не від руки, а від розгину стегна і різкого розгину зігнутого тіла. Диск натирали піском, щоб попередити зісковзування паль­ців. Диск виготовлявся з бронзи і був різної ваги: 1,3; 2,1; 2,8 і 4 кг.

Кидання дротика відбувалося за допомогою метальної дощечки. Древні греки, римляни прикріплювали до дротика ремінну петлю, яка збільшувала силу кидка і дальність польоту до 70-80 м.

2. Військові вправи: вправи з рогаткою (пращею), кидання списа, пускання стріл, верхова їзда, їзда на колісницях, плавання.

Наприклад, в атлетиці цінувався кидок списа на якомога більші дис­танції у вибраному напрямі. Для тренувань бойових навичок існувала інша вправа. Потрібно було влучити в горизонтальну мішень, накреслену на поверхні землі. Спортивний спис був довжиною у зріст людини і товщиною в палець. У нього був відсутній наконечник.

Що стосується манери кидка, то вона істотно відмінна від сучасної. Древні греки використовували своєрідний пусковий шнур. Він був зроблений зі шкіри, мав у довжину 30-45 см і кріпився біля центру тяжіння списа. Його один або декілька разів обертали навколо дерева, а кінець зав’язували петлею, через яку атлет пропускав великий і вказівний пальці правої руки. Таким чином, дальність кидка збільшувалася в 2-3 рази. Також практикувалося у давній Греції плавання. У той же час можна говорити про певну слабкість водних видів спорту в Афінах даного періоду.

Орхестрика складалася з підготовчих танців, які мали на меті розвиток легенів і спритність рухів, а також з імітаційних танців. В останні входили мімічні рухи, що відображали різні психічні переживання і різні дії. У деяких танцях робили рухи переважно руками, що сприяло розвиткові виразності рухів, краси та їх гармонійності. Такі рухи були підготовкою до більш складних танців. У житті греків особ­ливу роль мала так звана релігійна орхестрика на честь різних богів.

Досить подібні до неї танці на честь героїв. Релігійна орхестрика була одним з елементів релігійних свят, що супроводжувалися, крім того, релігійними обрядами і жертвопринесеннями.

Відомі також піррійські танці. Вони мали військовий характер і відбувались у військовому одязі і з зброєю в руках. Це була імітація бою з основними моментами його, як, наприклад, напад, захист і т. ін.

Як і в інших народів, зазначає Г. Ващенко, були у греків побутові танці. Вони мали в собі багато елементів символіки. Так, наприклад, весною хороводи хлопців і дівчат відтворювали такі зміни у природі, як приліт птахів; у танцях відображався також збір винограду і т. ін. Як свідчив К. Гельвецій, стародавні греки виробили такі системи вправ, спрямовані на вдосконалення тіла і душі вихованців, зміцнення їх здоров’я, що були профілактикою проти багатьох хвороб людського організму.

Ігри і розваги. Підготовкою до деяких із названих вправ було купання, розминання тіла, розтирання його оливою й обсипання піском. Купались і обмивались у холодній і теплій воді. Теплі обливання були обов’язкові після змазування тіла оливою й обсипання піском. Розминання робилося перед вправами і після них. Метою його було збудити діяльність м’язів. Розтирання тіла оливою мало на меті зменшити потіння і випаровування тіла і, таким чином, знизити витрату енергії [7, с. 5].

Велику роль у фізичному вихованні та у розвитку грецької культури загалом мали ігри, в яких брали участь не лише афіняни, а й інші греки. Вони були присвячені богам і називалися відповідно до місцевості, в якій відбувалися. Так, наприклад, олімпійські ігри були присвячені Зевсу і відбувались у містечку Олімпія, розташованому на річці Алфеї; піфійські ігри були присвячені богу Аполлону і відбувалися недалеко від Дельф; істмійські ігри були присвячені Посейдону і відбувалися в Істмусі; немейські ігри відбувалися в честь померлих у долині Немеї в області Аргос. Найбільш відомі між ними – це олімпійські ігри. Вони відбувалися кожні 50 місяців. Ці ігри й нині є важливим чинником фізичного виховання, а також формою міжнародної єдності людей. Більш детально про Олімпійські ігри радимо прочитати у П. Г. Воробйова, Н. Й. Фірселя, Ю. В. Шаніна [12; 14; 46].

Аналізуючи грецьку, переважно афінську, систему тіловиховання, Г. Ващенко робить висновок, що вона була заснована на ґрунтовних спостереженнях над тілом людини і діяльністю кожного його органу. Побудована вона так, щоб виховати гармонійну людину [7, с. 7].

Вчений звертає увагу на деякі особливості системи виховання у Спар­ті. Він зазначає, що метою спартанського виховання було, передусім, виховати хороброго і витривалого воїна, який був би призвичаєний до будь-яких випробувань війни. Тому, крім виховання сили м’язів, сприт­ності й уміння володіти зброєю, спартанці вживали систему засобів, яка була спроможна виховати у молоді терплячість до болю, змін температури, голоду. Дітей і підлітків вони одягали у грубу вовняну одежу. Спали діти на твердих ліжках, їх часто карали. Періодично вихованців били на жертівнику Артеміди не за якісь провини, а виключно з метою виховати терплячість до болю. При цьому вимагалося, щоб вихованець жодним звуком не виявляв своїх страждань.

Принагідно зазначимо, що чужоземці часто порівнювали Запорізьку Січ зі Спартою. Адже в Запорізькій Січі фізична, морально-психо­ло­гіч­на підготовка була дуже напруженою і суворою. Загартовуючи себе і готуючи свій організм до складних випробувань долі, козаки купалися у прохолодній і холодній воді, влітку спали проти зоряного неба. Бувалі козаки, їхня старшина уважно і прискіпливо, з відповідаль­ністю перевіряли загартованість і витривалість новобранців на спеку і холод, дощ і сніг, брак одягу тощо [19; 34].

Взірцями надлюдської витримки можуть бути Дмитро Вишневецький (Байда), живе серце якого вирвали вороги за любов до Батьківщини; Гонта, з якого живцем знімали шкіру і четвертували. Герої жод­ним зойком не виявили своїх страждань.

Дивно, що в наш час навіть офіцерському складові збройних сил України забороняється індивідуальне купання у відкритих водоймищах, тренування у стрільбі майже зведене нанівець, тисячі молодих людей взагалі не тримали в руках зброї. На наш погляд, сьогодні важ­ливого значення для сучасної української молоді, а тим більше для воїнів набуває опанування козацькими єдиноборствами. Такі єдиноборства – це першооснова бойовитості духу, віри у власні сили, надії на себе, свою спритність і силу, звитяжну енергію.

Фізичне виховання у римлян. Аналізуючи суспільно-політичне і культурне життя римлян, Г. Ващенко показує, що воно істотно відрізнялося від життя греків. Римляни поступалися грекам, передусім, духовним, культурним розвитком. Усі освічені римляни були знайомі з працями грецьких мудреців, і більшість із них завершували свою освіту в Греції. Навіть така одіозна фігура, як імператор Нерон, була гарячим прихильником грецької літератури і мистецтва. Вищим призначенням Риму вважалося встановлення світового порядку. Визнання грецького пріоритету в культурній сфері не принижувало їх, про що пише Вергілій у славнозвісній “Енеїді”. Усе це не могло не відобразитися на вихованні римської молоді. Якщо у греків уже з семи років діти виховувались у громадських і державних закладах, то у римлян виховання мало переваж­но родинний характер. До шістнадцяти років діти виховувались у родинах, де найбільшим авторитетом був батько. У дітей батьки намагалися виховати правдивість, скромність, мужність, здоровий розум і чесність. У шістнадцять років хлопця з особливою урочистістю оголошували юнаком і одягали у білу тогу. Основне завдання виховання юнаків полягало в тому, щоб виховати з них воїнів. Тому п’ятнадцятирічні хлоп­ці протягом року займалися підготовчими військовими вправами. Після цього вони вже як юнаки вступали до військового табору. Завдяки такому вихованню римляни мали добре військо і підпорядковували під свою владу численні країни Європи, Азії й Африки.

Елементами фізичного виховання в Римській імперії були різні видовища, які відбувалися в цирках і амфітеатрах. Частина їх нагадувала грецькі олімпійські ігри, які включали боротьбу, кулачні бої, верхову їзду, їзду на колісницях. Але поряд із тим у римлян існували видовища, які, з одного боку, свідчать про великий занепад моралі серед римського народу, а з іншого – посилювали цей моральний розклад.

Такими були бої гладіаторів, видовища боїв на суші й на морі, боротьба хижих звірів. Гладіаторами в більшості були раби. Крім того, як пише Г. Ващенко, в число гладіаторів вступали і вільні римляни, що продавалися за гроші організаторам видовищ. Для підготовки гладіаторів у Римі й інших містах Римської держави були організовані фахові школи. Наприклад, імператор Доміціан відкрив у самому Римі чотири такі школи.

Гладіатори поділялися на декілька груп, залежно від того, якою зброєю вони змагалися. У гладіаторських боях одночасно брали участь декілька сотень гладіаторів. А імператор Траян святкував свою перемогу впродовж 123 днів, при цьому в кривавих змаганнях брали участь 10 000 гладіаторів.

Не менш жахливий характер, зазначає Г. Ващенко, мали видовища боїв на суші й на морі. Для морських боїв були збудовані великі басейни; у них брала участь велика кількість кораблів. Так, наприклад, імператор Август у другий рік народження Христа наказав викопати для морського бою біля Тібра великий басейн. У бою брали участь тринадцять кораблів. А в 52 році після народження Христа за наказом імператора Клавдія був організований морський бій на Фуцінському озері, в якому брали участь приблизно сто кораблів і майже 19 000 воїнів. Причому це були не просто видовища, а справжні бої, в яких гинули сотні людей [7, с. 9-10].

Аморальність, жорстокість характерні й для змагань хижаків між собою або з людьми. Жертвами цієї жорстокості, як правило, були тисячі християн, яких виганяли на арену і нацьковували на них хижих звірів. Для надання видовищу більшого ефекту звірів тримали голод­ними або розпалювали їхню лють вогнем чи якимось іншим способом. На арену випускалася велика кількість звірів. Так, Помпей зібрав для бою 500 левів, 18 слонів і 400 різних африканських хижаків.

Таким чином, робить висновок Г. Ващенко, якщо на ранніх етапах система виховання включала в себе багато позитивного, оскільки ґрунтувалася на родинному вихованні, то пізніше вона ввібрала дуже багато негативних рис, до яких слід віднести жорстокість, антигуманізм. Це має бути застереженням для майбутнього.

Тіловиховання в середні віки.

Цікавим є аналіз Г. Ващенком стану фізичного виховання у середні віки. Він піддає критиці тих учених, які розглядають епоху середньовіччя як епоху темряви, застою культури, навіть дикості, і доводить, що це далеко не так.

Передусім, слід мати на увазі реальність раннього середньовіччя, коли відбувся розпад Римської імперії, який, головним чином, був спричинений моральною деградацією суспільства.

Християнство сприяло розвитку духовної культури на нових засадах. Однією з таких засад є пріоритет духа над тілом. Практично ця ідея була покладена в основу середньовічної культури загалом і виховання молоді зокрема. Даний підхід означав відхід від ідеї гармонійності, всебічності, яка була домінантною в системі грецького виховання. У цей період існували дві системи виховання: лицарська і монастирська. Монастирське виховання зосереджувалось у монастирях або при церквах і надавало виключної уваги розвиткові духа, християнських чеснот, таких як віра, милосердя, покора й ін. Це було аскетичне виховання. Основним завданням його було привчити вихованця переборювати тілесні пристрасті, підпорядковувати їх велінням духа [7, с. 12]. Більш докладно про цю систему виховання читач може прочитати в “Антології педагогічної думки християнського Середньовіччя”, а також інших виданнях [4; 32; 37; 41].

Г. Ващенко застерігає від того, щоб розглядати аскетичне виховання лише у негативному аспекті. Він наголошує, що досвід аскези певною мірою може бути використаний і в сучасному вихованні, оскільки аскетичне виховання – це виховання волі, характеру, незалежності духа у боротьбі за свободу Батьківщини, відродження нації. Середньовічні місіонери, пише вчений, не боялися йти на проповідь слова Божого до вар­варів, мужньо зносили голод і холод, усілякі пригоди життя. Така поведінка – зразок для нашої молоді, підкреслює вчений [7, с. 12].

Лицарське виховання, на противагу монастирському, мало на меті фізичний розвиток особистості. Ідеалом лицаря була людина фізично здорова, міцна і спритна, що добре вміє володіти зброєю. В Україні лицарями називали себе запорізькі козаки, підкреслюючи цим свої права на волю та військову організацію, козацьку доблесть і воєнне мистецтво. Духовними чеснотами лицарів були віра в Бога, вірність і відданість своєму суверенові, хоробрість, шляхетність, чесність, захист слабких, старих і жінок. Ґрунтовне дослідження з історії моралі лицарства подає М. Оссовська у праці “Лицар і буржуа” [32].

Лицарське виховання, пише Г. Ващенко, починалося з семи років. Лицарі, як правило, віддавали своїх синів на виховання до дворів королів, князів або взагалі до знатних осіб. Підготовка лицаря передбачала верхову їзду, плавання, стрільбу з лука, фехтування, полювання, гру в шахи і складання віршів.

До 14 років життя хлопці служили пажами при шляхетних домах. Тут вони навчалися відповідним лицарським манерам, служили біля столу, виконували накази дам, супроводжували їх під час прогулянок і т. ін.

З 14 років хлопці ставали джурами своїх володарів. Відтоді вони привчалися полювати, доглядати коней, чистити зброю. Джура мав право носити меча і супроводжувати свого володаря на війні.

У 21 рік джура ставав лицарем. Прийняття до лицарського стану супроводжувалося пишними урочистостями. Кандидат на лицаря одягався у біле вбрання і йшов до церкви, де каявся У своїх гріхах і причащався. Після цього відбувалося посвячення в лицарі. Молодий чоловік ставав на коліна перед якимось поважним лицарем і давав лицарську присягу: вірувати в Бога, боротися за віру Христову, чесно служити суверенові, захищати сиріт, вдів, бути добрим товаришем і т. ін. Після цього на нього одягали лицарську зброю. Тоді він знову ставав на коліна, і лицар, що посвячував його, тричі ударяв його тупим кінцем меча по шиї або по плечах. У кінці нововисвячений лицар сідав на коня і показувався народові [7, с. 13].

Значну роль у фізичному вихованні лицарів мали турніри. За змістом і формою вони були подібні до грецьких і римських ігор, особливо до так званої троянської гри римлян. Змагання на турнірах відбувалося тупою або гострою зброєю. Це була своєрідна забава, яка часто супроводжувалася вбивством.

На турнірах були присутні спеціальні судді. Вони перевіряли права лицарів на участь у турнірі, їхню зброю і коней. Під час самого турніру вони стежили за тим, щоб усі учасники дотримувалися певних правил, і могли вилучити тих, хто порушував ці правила. Судді також присуджували нагороди переможцям. Вимоги, що ставили судді до співучасників турнірів, були такі: потрібно було мати з боку батька і матері шляхетне походження і не належати до якихось міських цехів, бути не заплямованим якимись злочинними вчинками, розпустою, порушенням подруж­ньої вірності чи образою жінки, бути вірними церкві й т. ін.

Переможці на турнірах одержували подарунки і відзнаки: золоті ланцюги, мечі, вінки із золотими кільцями та ін. Ці подарунки лицарі одержували з рук дам.

Крім турнірів, у середні віки організувалися так звані каруселі, на яких лицарі демонстрували свою спритність як вершники.

Хоч середньовічні турніри не мали в собі такої жахливої жорстокості, як видовища в Римі, все ж вони викликали осуд у частини суспіль­ства, особливо в духівництва. Святий Бернар називав турніри проклятими зборищами.

Принагідно зазначимо, що далеко не всі були такими, як святий Бернар. Загалом церква освячувала право феодальної знаті на фізичну освіту, в основі якої лежало не “сім вільних мистецтв”, а “сім благородних пристрастей”. “Дзеркало лицаря”, яке написав Ротер (1460 р.) та ряд інших документів подають достатньо повну уяву про структуру і зміст “семи благородних пристрастей”. Коротко кажучи, це був комплекс навичок руханки, не володіючи якими, неможливо було розраховувати на посвячення в лицарі.

До комплексу входили:

Їзда верхи. Це головна “лицарська пристрасть”, тому що всі благородні їздять верхи. Вона складалась із мистецтва управління конем і вольтижування.

Вміння долати водні перепони. Сюди входили: плавання, пірнання, переправа верхи на коні, плоті чи човні, перехід бродом.

Мистецтво уражати противника на відстані: стрільба з лука й арбалета, кидання списа, дротика, палки і каміння, вміння ухилятися від стріл, списа, дротика, відбивати їх щитом.

Мистецтво уражати противника у безпосередньому зіткненні з ним. Воно включало в себе три роди навичок руханки. Передусім, лицар повинен був навчитися володіти мечем у кінному строю на великій швидкості, уражати пікою мішень або знімати підвішене на дереві кільце. Сюди входили дії в пішому строю: фехтування короткими мечами і кинджалами, вільна боротьба і кулачний бій. Врешті-решт, до цієї ж “пристрасті” слід віднести вміння бігати, стрибати (по драбині, жердині, канату, прямовисних стінах і скалах) і долати різноманітні перепони.

Полювання. Особливо розповсюдженим серед лицарів було соколине і парфорсне полювання (верхи на коні, з гончими псами).

Гра в шахи. У цю ж групу входив і ряд інших настільних ігор.

Світські ігри й розваги. Якщо гра в шахи певною мірою сприяла розвиткові тактичного мислення, то сьома група не мала жодного прикладного значення. Вона включала в себе написання віршів, гру на лютні, спів, танці, рухливі ігри, світське обходження і догоджання дамам.

Комплекс “благородних пристрастей” змінювався з часом. У період хрестових походів, коли лицарі були основною ударною силою, фізична освіта феодалів мала виключно прикладну спрямованість. У міру розкладу середньовічного суспільства “сім благородних пристрастей” стали набувати формально-світського характеру [37; 41]. Внаслідок цього, а також як результат винаходу вогнепальної зброї, що внесла великі зміни в техніку війни (XVI ст.), лицарство зникло. Проте пізніше воно почало відроджуватися, його осередки з’являлися у Львові, Чернівцях, Черкасах, Запоріжжі й інших містах України.

Тіловиховання в епоху ренесансу.

Епоха Ренесансу або Відродження припадає на ХV–ХVІ ст. і харак­теризується надзвичайним динамізмом, розвитком науки і мистецтва, поверненням до стародавніх грецьких і римських зразків, намаганням відтворити дух античності. Даний період іноді називають гуманізмом. Ця назва вказує на те, що в центрі уваги стала Людина як мета і результат природи, а не Духа. Цим період гуманізму відрізняється від періоду середньовіччя, коли людство в особі своїх кращих представників прагнуло до неба, до надчуттєвого світу.

Основну причину виникнення і розвитку ренесансу, пише Г. Ва­щен­ко, вбачають у тому, що після завоювання Царгороду турками багато греків переселилися в Італію і принесли з собою твори грецьких філософів і митців, які зачарували італійців. Але, крім цього, ренесанс був протестом проти середньовічної науки і мистецтва, що були занадто віддалені від конкретного реального життя. Тому зародки ренесансу виявляють себе вже в кінці середньовіччя [41, с. 153-204]. У галузі науки їх можна простежити у творах Роберта Бекона, а в галузі мистецтва – в “Божественній комедії” Данте (1265-1321 рр.). Але широкий розвиток гуманістичного руху пов’язаний з ім’ям славетного італійського поета Франческо Петрарки, який справедливо вважається “батьком гуманізму”. Петрарка намагався відновити справжню латинську мову і прищепив своїм сучасникам любов до класичної культури. Подібно до Сократа, він дотримувався тієї думки, що справжнє знання і моральні чесноти органічно пов’язані між собою.

Дух цього періоду відобразився і на справі виховання молоді. З цього погляду характеристичною є діяльність італійського педагога Вітторіно да Фельтре. У 1424 р. він організував у Мантуї одну з перших в історії школу інтернатного типу (Будинок радощів), що містилася серед природи. В основу виховання у цій школі були покладені ідеї естетизму. Вихованці, крім давніх мов і літератури, вивчали математику, природознавство, астрономію. Значна увага тут приділялася практичним заняттям, фізичним вправам та іграм [24, с. 28-29]. Значний слід в історії педагогіки залишив французький гуманіст Матеус Вегіус, автор твору “Про виховання дітей і про їхні гарні звичаї”. У цьому творі є багато цінних думок і про фізичне виховання молоді. На думку Вегіуса, виховання дитини мусить розпочатися ще до її народження, у період утробного життя. Тому батьки повинні вести поміркований спосіб життя й утримуватися від алкоголю, бо дитина, зачата у стані оп’яніння, не може бути здоровою. Також не можуть бути здоровими діти старих або занадто молодих людей. Вегіус надає великого значення фізичним вправам, але вимагає, щоб вони відбувалися за певною системою і не супроводжувалися перенавантаженням організму дитини. Він застерігає і від того, щоб до 5-ти років не навантажувати дітей якоюсь фізичною працею, бо це може шкідливо відбитися на їхньому розвитку [7, с. 16]. Італієць Ієронім Мекуріаліс (1530-1606 рр.) відроджував гімнастику, яка була практично знищена в епоху середньовіччя. Він написав дещо ідеалізований твір “Про мистецтво гімнастики”.

Борцем проти середньовічного схоластичного навчання і виховання був також відомий французький сатирик Ф. Рабле (1483-1553 р.). Йому належить загальновідомий твір “Ґарґантюа і Пантаґрюель”, у якому багато місця відведено питанням виховання молоді. Ф. Рабле різко засуджував середньовічну систему виховання. На його думку, остання мусить мати природовідповідний характер, чого не було в середні віки. Зразком для нього було старогрецьке виховання. Ф. Рабле виступав за органічне поєднання розвитку розуму й тіла, гри і праці. Великого значення він надавав виробленню гігієнічних навичок. Коли тіло під час гри пітніє, тоді його витирають і міняють білизну, їжа мусить бути простою, але достатньою, їсти слід менше за обідом і більше за вечерею (тут поради Ф. Рабле розходяться з вимогами сучасної гігієни). Під час харчування Ґарґантюа і його вихователь жартували, взагалі підтримували веселий настрій. Раз у місяць Ґарґантюа був вільний від навчання і разом зі своїм учителем виходив на далекі прогулянки до різних місць. На прогулянках Ґарґантюа бавився, танцював, спостерігав природу, декламував вірші Верґілія, Гесіода й ін. Крім того, Ґарґантюа займався фізичними вправами і фехтуванням.

Г. Ващенко наголошує на тому, що виховна система Ф. Рабле дуже нагадує грецьку, особливо афінську. Значний вплив на розвиток гуманістичного виховання здійснили М. Монтень (1533-1592 рр.), Е. Ротердамський (1466-1536 рр.) та ін. У їх працях є багато вірного і доцільного, що може бути використане і в наш час.

Тіловиховання в період Нового часу.

Новий період у галузі науки започаткували Ф. Бекон, Р. Декарт і Б. Спіноза. Однією з істотних рис цього періоду в галузі науки було те, що вона твердо стала на ґрунт систематичних досліджень, які мали характер звичайних спостережень і експериментів. Спекулятивні, апріорні методи відійшли на задній план. Завдяки такому напряму, зазначає Г. Ващенко, наука нового часу мала великі досягнення у фор­мі різних винаходів, що про них людство раніше навіть не могло і мріяти. Прогрес науки відобразився також на вихованні молоді. Якщо раніше педагоги будували виховні системи на підставі апріорних міркувань і випадкових, несистематичних спостережень, то в період Нового часу вони спиралися, передусім, на дослідження в галузі психології та фізіології. Засади нової так званої емпіричної психології сфор­мульовані у творах англійського вченого Д. Локка. Йдучи слідом за Френсісом Беконом, Джон Локк у своєму капітальному творі “Міркування про людський розум” доводить, що основою справжньої науки є спостереження. Воно має дві форми: об’єктивну і суб’єктивну або рефлексію, тобто спостереження внутрішніх переживань. За допомогою першої наука досліджує навколишній світ, а за допомогою другої – свій внутрішній світ або свої душевні переживання.

Д. Локку належить також твір “Думки про виховання”, що мав велику роль в історії педагогіки [28, с. 409-608]. У ньому вчений вимагає, щоб кожен крок у вихованні дітей був обміркований, щоб у вихованні не було жодного вияву сваволі. Великого значення Д. Локк надавав фізичному вихованню, дотримуючись старовинного прислів’я “У здоровому тілі – здоровий дух”. Основним завданням фізичного виховання, за Д. Локком, є виховання тіла здорового, витривалого до холоду і спеки, голоду і спраги. Тому він радить із наймолодших років не одягати дітей занадто тепло навіть зимою, більше тримати їх на свіжому повітрі, привчати ходити без шапки і босоніж, їжа дитини має бути простою і здоровою. Д. Локк не радить давати дітям цукор, вино, всілякі гострі страви. З овочів він радить суниці, яблука і груші. Одяг дитини не повинен бути вузьким, а взуття слід мати м’яке, щоб воно могло пропускати воду. З метою загартування дитини він радить щодня обливати тіло холодною водою. Спати діти повинні на твердій постелі не більше 8 годин. Для фізичного розвитку Д. Локк радить, щоб діти більше рухалися на свіжому повітрі, бігали, бавилися. Крім того, він радить їзду верхи і заняття якоюсь ручною працею, наприклад, столярством, садівництвом, городництвом.

Д. Локк у своїй виховній системі мав на увазі виховання “джентльмена”, отже шляхтича, яке, на його думку, має бути індивідуальним, а не спільним, родинним, а не шкільним. У його системі, зазначає Г. Ващенко, є багато цінного, що може бути використане і в умовах сучасного виховання молоді. Єдине, з чим він не погоджується у системі виховання Д. Локка, – це безоглядне загартовування тіла дитини, привчання її до холоду через холодні обливання і омивання, що може іноді бути шкідливим для здоров’я дитини.

Значний вплив на розвиток культури, політичне життя Європи та виховання молоді мав Жан-Жак Руссо (1712-1778 рр.). Свої педагогіч­ні думки він подав у творі “Еміль”, який ще за життя мислителя набув великої популярності [36, с. 15-592]. Головна ідея, покладена в основу виховної системи Руссо, – це ідея свободи і природовідповідності виховання. “Все прекрасне, що виходить із рук Творця, – писав Руссо в “Емілі”, – все псується в руках людини”. “Все полягає у тому, щоб не псувати природу дитини, пристосовуючи її до суспільства”.

“Еміль” складається з 5-ти частин. У першій Руссо подає поради щодо виховання новонародженої дитини, поки вона ще не володіє мовою; у другій він розглядає виховання Еміля до 12 років; у третій – до 15-ти років; четверта закінчується часом одруження Еміля; п’ята подає поради щодо виховання Софії, дружини Еміля.

Уже у першій частині “Еміля” Руссо різко повстає проти будь-яких штучних методів виховання, які лише шкодять дитині. “Як тільки дитина вийшла з лона матері й одержала свободу рухатись і витягати свої члени, – пише він, – на неї накладають нові кайдани. Її пеленають, її кладуть так, щоб голова залишалася нерухомою, ноги випростаними, руки витягнутими вздовж тіла; вона обгорнута пелюшками і всілякими пов’язками, що не дозволяють їй змінити положення” [36, с. 22]. Педагог протестує проти того, що деякі матері не годують самі дітей, а наймають для них годувальниць. Обурюється Ж.-Ж. Руссо також зайвими пестощами малих дітей і намаганнями задовольнити їхні найменші потреби, що іноді мають характер примх. Так само він засуджує покарання, які дорослі застосовують до дітей. “Народжуючись, дитина кричить, – пише Руссо, – її раннє дитинство проходить у сльозах. Іноді її колишуть, їй догоджають, щоб вона затихла; іноді їй погрожують, її б’ють, щоб змусити її мовчати. Або ми робимо те, що їй хочеться, або вимагаємо від неї того, чого нам бажається; або ми підкоряємося її фантазії, або підкоряємо її нашим фантазіям; середини немає: вона повинна або давати накази, або одержувати їх. Таким чином, її перші ідеї – ідеї панування або рабства. Ще не володіючи мовою, вона командує, ще не будучи здатною діяти, кориться; і буває так, що її карають раніше, ніж вона може зрозуміти свої помилки, або, вірніше, зробити їх. Таким чином, із ранніх років прищеплюють до її серця пристрасті, які потім приписують природі та, подбавши про те, щоб зробити її злою, жаліються, що вона такою вийшла” [36, с. 33].

Природовідповідність виховання, на думку Руссо, забезпечує нормальний фізичний розвиток дитини, сприяє тому, що тіло її стає сильним і витривалим. Сильне і здорове тіло є передумовою її нормального духовного розвитку. “Потрібно, щоб тіло було досить сильним, щоб підкорилося душі. Я знаю, що невитриманість збуджує пристрасті... Чим слабше тіло, тим більше воно панує, а чим міцніше, тим більше воно підкоряється. Всі чуттєві пристрасті зустрічаються у розніженому тілі” [36, с. 45].

Ж.-Ж. Руссо наголошує на тому, що ніколи не треба забувати різницю, яка існує між дитиною і дорослою людиною. Дитина має велику потребу в русі: вона бігає, стрибає, кричить і т. ін. Не треба забороняти їй робити це, бо заборона може лише заважати нормальному розвиткові дитини. Разом із тим, не слід виконувати примхи дитини. Це тільки розбещить її та, врешті-решт, призведе до того, що з неї виросте нещасна людина.

Наслідки природовідповідного виховання Руссо ілюструє на прикладі Еміля, коли йому виповнилося 12 років. Уся його постать, його хода, – пише Руссо, – все дихає задоволенням і здоров’ям: його добрий і жвавий погляд свідчить про ясність і спокій його душі, нема в ньому і сліду якогось горя або розчарування. Рухи його швидкі й упев­нені; вся істота його виявляє свободу, невимушеність і простоту.

Ж.-Ж. Руссо в основу своєї виховної системи поклав вірну думку про те, що у процесі виховання тре­ба органічно поєднувати розумові й фізичні вправи. У другій книзі свого “Еміля” він пише: “Коли хочете розвинути розум вашого учня, вправляйте його сили, якими розум мусить керувати, розвивайте наполегливість його тіла, зробіть його міцним і здоровим, щоб він став мудрим і розсудливим, дайте йому можливість працювати, бути діяльним, бігати, стрибати, бути постійно в русі, щоб він був бадьорою людиною, і він стане також людиною розсудливою. Думка, що вправи тіла шкодять розумовій діяльності, є жалюгідною помилкою, начебто ці дві діяльності не повинні бути у згоді, та наче одна не повинна постійно діяти на другу” [36, с. 177-178].

Г. Ващенко не зупиняється на аналізі змісту трьох останніх частин “Еміля”, він лише зазначає, що Руссо в них більше приділяє уваги розумовому і моральному вихованню Еміля і значно менше – фізичному вихованню. Вчений акцентує увагу на тому, що Ж.-Ж. Руссо не подав системи гімнастичних вправ і висловлює здогадку, що він, будучи прибічником природовідповідного виховання, не визнавав їх доцільності. У той же час, цінність поглядів Ж.-Ж. Руссо на фізичне виховання дітей є вагомою. Передусім, надзвичайно цінні його поради щодо виховання малих дітей. А найцінніше в його системі, наголошує Г. Ващенко, – це природовідповідність виховання при умові вірного її застосування. Вона має бути покладена в основу справжньої наукової педагогіки взагалі й тіловиховання зокрема. Проте Г. Ващенко вважав, що Ж.-Ж. Руссо допустився великої помилки, занадто обмежуючи роль старших у вихованні дітей. Крім того, він висловлював думку про те, що послідовники Ж.-Ж. Руссо (Еллен Кей, Л. Толстой) допустилися помилок, проповідуючи ідею вільного виховання. Позитивно оцінюючи принцип природовідповідності виховання, він дещо негативно сприймав ідею вільного виховання. Вчений наголошував, що людину дійсно треба виховувати відповідно до її природи, бо інакше виховання буде лише псувати її. Але це не означає, що дитині потрібно дати повну волю в її розвитку і не спрямовувати її в певний бік, не порушуючи при цьому її природних властивостей. Це стосується також і тіловиховання. Дуже добре, коли дорослі дають дитині можливість бігати, стрибати, гратися. Але цього мало. Для того, щоб дитина розвивалася гармонійно, стала фізично міцною і спритною, потрібні вправи, які б повною мірою відповідали природі людини. Цю природу і повинен добре знати педагог, виховуючи дитину духовно і фізично. Тому є підстави стверджувати: педагогічні погляди Ж.-Ж. Руссо дійсно базуються на науковій основі.

Філантропія і німецька система фізичного виховання.

Г. Ващенко зазначає, що вже в кінці XVIII ст. у Німеччині засновуються філантропічні школи. Напрям, самий дух навчання і виховання в цих школах носить на собі вплив виховних ідей Ж.-Ж. Руссо. Це, передусім, протест проти штучного, антиприродного виховання, що застосовувалося тоді у школах Європи. У процесі навчання в європейських школах занадто обтяжувалася пам’ять дітей: їх змушували заучувати слова часто без їх розуміння. Це, з одного боку, затримувало нормальний розумовий розвиток, а з іншого – робило саме навчання обтяжливим для дітей. Всупереч цьому, філантропічний напрям намагався розвинути у дітей любов до знання, а також приділяв значну увагу їх фізичному вихованню.

Філантропи усунули зі шкільного виховання жорстокі тілесні покарання, які широко застосовувалися тоді у школах. У той же час, вони не відмовилися зовсім від покарань і заохочень і в цьому відступили від основних засад виховної системи Ж.-Ж. Руссо. Нагороди і заохочення (наприклад, відзначення кращих учнів на спеціальних дошках, нагородження їх особливими медалями і т. ін.), а також покарання (наприклад, покараним страва за обідом подавалася в дерев’яному посуді, їх замикали в окреме приміщення, змушували виконувати обов’язки слуг) філантропи часто використовували у вихованні.

В одній із таких німецьких філантропічних шкіл, заснованій Бергар­дом Базедовим у 1774 р., викладав гімнастику Г. Фіт, який разом із Гутс Мутсом був засновником німецької гімнастичної системи. Він написав книгу під назвою “Спроба узагальнення фізичних вправ”. Праця складається з трьох частин: перша присвячена історії тіловиховання у різних народів, друга подає систему фізичних вправ, третя є додатком до першої та другої частин.

Для своєї книги Г. Фіт використав значну кількість літератури про фізичне виховання, яка існувала тоді в Європі, зокрема в Німеччині та Франції. Наявність цієї літератури свідчить про те, що у другій половині XVIIІ ст. європейське суспільство починає серйозно цікавитися проблемою фізичного виховання молоді.

У другій частині своєї праці Г. Фіт так визначає мету фізичного виховання: “Мета тілесних вправ, – пише він, – виховувати всілякі рухи і виявляти в організмі людини сили, що служать для її удосконалення, а саме для формування свого власного тіла”. Всі вправи Г. Фіт поділяє на прості та складні. До перших він зараховує вправи окремих частин тіла людини (голови, тулуба, кінцівок), а також органів вищих відчуттів. “У таких вправах, – пише він, – треба дотримуватись анатомічної будови цих частин”. При складних вправах рухи одночасно розподіляються між декількома частинами тіла. Всі ці вправи корисні як для тіла, так і для душі людини. Посилаючись на Тіссо, він пише: “Рухи являють собою головне джерело здоров’я, а бездіяльність є могилою здоров’я; рухи можуть замінити собою ліки, тим часом як різні ліки, взяті вкупі, ніколи не замінять рухів”. Рухи, на думку Г. Фіта, збільшують об’єм та силу м’язів і, крім того, сприяють розвитку краси і форм тіла [7, с. 23].

Крім того, фізичні вправи корисно впливають і на психічні властивості людини: вони виробляють у неї бадьорість, рішучість і сприяють розумовій праці. Нарешті, фізичні вправи корисні ще й тому, що вони відволікають увагу від статевих потягів і цим сприяють вихованню статевої стриманості. Фізичні вправи потребують місця для бігання, стрибків, їзди верхи, ігор, а також басейну для плавання.

При виконанні фізичних вправ Г. Фіт радить дотримуватися таких правил: а) їх треба робити по можливості на свіжому повітрі або в кімнаті при відчинених вікнах; б) при вправах потрібна різноманітність; в) колективні вправи треба робити за командою, щоб привчати учнів до дисципліни й уникати нещасних випадків; г) при вправах ніколи не слід робити рухів під фізичним тиском зовнішньої сили; д) слід дотримуватися поступового переходу від легкого до більш складного, особливо це треба мати на увазі при перенесенні тяжких речей; е) фізичні вправи краще виконувати цілою групою, бо це підтримує зацікавленість ними; є) не варто робити фізичні вправи перед самою їдою і зразу ж після неї; найкращий час для фізичних вправ – ранок; ж) слід зважати на вік, темперамент, склад тіла учня і пам’ятати, що здоров’я більш вартісне, ніж вияв сили і спритності; з) всі вправи, призначені для виправлення хиб будови тіла, мають відбуватися за порадою лікаря [7, с. 23].

Свої поради Г. Фіт обґрунтовує на основі знань про будову кісток і м’язів. Це свідчить про його глибоко науковий підхід до справи фізич­ного виховання молоді.

Г. Ващенко пише, що через десять років після відкриття філантропічної школи в Десау була відкрита філантропічна школа біля Вальтерсгаузен Християном Готфільдом Зальцманом на кошти, які пожертвував гер­цог Гоцький. Фізичним вихованням молоді в цьому закладі керував Йоган Христоф Фридрих Ґутс Мутс (1759-1839 рр.). Він теж залишив після себе працю, яка називалася “Гімнастика для юнацтва”. Для своєї праці педагог використав думки попередників, зокрема досвід стародавніх греків. Створюючи свою гімнастичну систему, Ґутс Мутс виходив із тієї ідеї, що фізичні вправи повинні не лише розвивати тіло людини, але й впливати на її психічний розвиток. Фізичні вправи мають сприяти здоров’ю тіла, а також веселому настрою душі, загартовувати тіло і розвивати мужність, силу і спритність. Усе це має позитивно позначитися на психічній витривалості й хоробрості, які підносять діяльність тіла, а разом із тим посилюють духовний розвиток. Ідеалом такого розвитку має стати гармонійне поєднання душі та тіла, адже тонка сприймальна діяль­ність органів зовнішніх відчуттів підносить і розумові сили людини.

Ґутс Мутс розподіляв фізичні вправи на три види: 1) власне гімнастичні вправи; 2) ручна праця; 3) групові ігри. В основу розподілу фізичних вправ на окремі групи він покладав будову тіла людини, тобто його анатомію і фізіологію. Ґутс Мутс пропонував такі фізичні вправи: 1) стрибки, починаючи зі стрибків на місці без розгону і стрибки з розгоном; 2) ходіння і бігання, ходіння з вагою, марширування і прогулянки; 3) кидання каміння, кам’яних або залізних куль, кидання диску, списа або стріл; 4) боротьба в різних її формах, легкий бій, напівбій, повний бій, складний бій; 5) лазіння по деревах, гладенькій щоглі, мотузяних східцях, косо покладених східцях, по канату; 6) ут­ри­мання рівноваги на вузькій опорі, стояння на одній нозі на пальцях, рухи на лежачому дереві, по вузькому краю дошки, щоглі, канату тощо; 7) піднімання, перенесення тягарів; 8) вправи з ходіння: марширування і військові вправи; 9) вправи з плавання: на спині, грудях, у вертикальному стані, занурювання, плавання під водою.

Для розвитку органів дихання, пише Г. Ващенко, Ґутс Мутс рекомендував голосне читання і декламацію. Значну роль у фізичному вихованні він відводив іграм, які розподіляв на рухливі й нерухливі. До перших належать та­кі, що розвивають спостережливість: гра в м’яч, з кулями, кеглі, гра в сніжки. Крім того, він рекомендував ігри для розвитку уваги, фантазії та гостроти думки. До рухливих ігор він також зачисляв деякі ігри, що сприяють розвиткові тіла. Нерухливі ігри Ґутс Мутс розподіляв на такі: 1) для збудження спостережливості й розумової спритності, наприклад, гра із загадками; 2) для збудження уваги; 3) для розвитку пам’яті; 4) для розвитку фантазії та гостроти думки; 5) для розвитку смаку; 6) для розвитку мислення, наприклад, гра в шахи [7, с. 24-25].

Г. Ващенко високо оцінює погляди Ґутс Мутса на фізичне виховання, які швидко поширювалися у Європі. Він пише, що до цього часу заможні родини в європейських країнах звертали мало уваги на фізичне виховання дітей; виховання їх часто надто розніжувало і фактично розбещувало. Під впливом Ґутс Мутса європейці почали надавати більше уваги фізичному вихованню дітей, розвиткові у них фізичної сили і витривалості. Особливо великої популярності погляди Ґутс Мутса набули в Данії, де з’явилися спеціальні заклади для фізкультурних вправ. Гімнастика за системою Ґутс Мутса була введена в середні й початкові школи.

Г. Ващенко аналізує також німецьку гімнастичну систему, обґрунтування і впровадження якої належить Ф. Янові (1778-1852 рр.). Він жив і діяв у період наполеонівських війн. Тоді була переможена і змушена підкоритися Франції Прусія. Прусаки дуже тяжко переносили втрату державної незалежності й готувалися до боротьби. У цій підготовці велику роль мало відіграти фізичне виховання, і тому Ф. Ян знайшов у Німеччині, зокрема в Прусії, дуже сприятливе поле для своєї діяльності.

Система фізичного виховання Ф. Яна має назву “Турнкунст”, є подаль­шим розвитком систем Г. Фіта і Гутс Мутса та включає в себе багато елементів цих систем. Г. Фіт, Гутс Мутс і Ф. Ян були засновниками німецької національної гімнастики. Тому Ф. Ян мав підстави назвати свою працю про фізичне виховання “Німецьке мистецтво гімнастики”. Як у систему Ґутс Мутса, так і в систему Ф. Яна входять вправи з ходіння, бігання, стрибків, стрибання через “козла” і “кобилу”. Але центральне місце у системі Ф. Яна посідають вправи на рівнобіжних брусках і вертикальній штанзі. Вони розвивають переважно верхню частину тіла, головним чином м’язи рук і плечей. Г. Ващенко застерігає, що такі вправи вимагають великого напруження м’язів, це може шкідливо відбитися на серці, особливо коли їх роблять діти, які мають ще недорозвинений організм. Отже, така гімнастика вимагає високого мистецтва педагога і дещо обмеженого застосування. Ці хиби німецької фізкультурної системи, зазначає вчений, звернули на себе ува­гу деяких педагогів і науковців у самій Німеччині, які гостро виступили проти системи Ф. Яна. На його захист став відомий фізіолог Дюбуа Реймон. На його думку, вправи на рівнобіжних брусках не лише не мають у собі нічого шкідливого для організму людини, а є навіть незамінними при фізичному вихованні. Проте його твердження ґрун­товно розвінчує російський фізіолог, анатом новітніх часів П. Лєсгафт (1837-1909 рр.). Учений посилається на приклади стародавньої Греції й сучасної Англії, де перше місце серед фізичних вправ посідали і посідають кидання, біг, ігри, і де таке виховання давало добрі наслідки. Крім того, П. Лєсгафт у своїй критиці системи Ф. Яна посилається на дані фізіології й анатомії. Він доводить, що організм дитини шкільного віку значно відрізняється від організму дорослої людини. Організм дитини не такий міцний, як організм дорослого. Тому будь-які рухи дитини, поєднані з великим напруженням, швидко втомлюють і навіть виснажують її. Крім того, П. Лєсгафт вказує на те, що діяльність верхніх кінцівок тіла (рук) значно відрізняється від діяльності нижніх кінцівок (ніг), рухи перших більш спритні й різноманітні, а тому для розвитку тих та інших потрібні різні вправи. При вправах верхніх кінцівок треба звертати увагу на більшу витонченість і різноманітність рухів, тим часом як впра­ви нижніх кінцівок мають розвивати силу і стійкість. При застосуванні системи Ф. Яна збіль­шується сила верхніх кінцівок, зате губиться їх спритність, вони грубшають, і рухи їх стають менш диференційованими. Вправи за системою Ф. Яна, розвиваючи переважно верхні кінцівки тіла і залишаючи без достатнього розвитку нижні кінцівки, порушують гармонійність у розвитку всього організму людини. Нарешті, П. Лєсгафт зазначає, що при виконанні вправ за системою Ф. Яна часто трапляються різні ушкодження тіла, що недопустиме у шкільному фізичному вихованні.

Систему Ф. Яна застосував для виховання шкільної молоді А. Шпіс (1810-1858 рр.). Проте він приділяв менше уваги вправам на приладах і більше відводив часу на так звані вільні вправи, ігри і т. ін. Гімнастичні вправи А. Шпіс поділяв на вправи для учнів до 10 і від 10 до 16 років. Хибою цієї системи, на думку Ф. Лєсгафта, є те, що вона недостатньо обґрунтована на засадах фізіології й анатомії. У той же час, система А. Шпіса ввійшла в практику німецьких шкіл як німецька шкільна система фізичного виховання.

Як бачимо, Г. Ващенко у своєму аналізі німецької системи фізичного виховання основну увагу приділяє її безпосереднім засновникам, організаторам. Такий підхід, на нашу думку, є доречним. Проте, на наш погляд, не слід забувати і тих педагогів, філософів, які закладали методологічні основи фізичного виховання. Одним із них був І. Кант. У відомому творі “Про педагогіку” питанням фізичного виховання мислитель приділяє окремий розділ. Його провідними ідеями є такі: метою виховання є здоров’я дітей; фізичне виховання, яке ґрунтується на дисципліні, сприяє виробленню волі й характеру людини; волю дитини слід не ламати, а спрямовувати; позитивною складовою фізичного виховання є культура; культура тіла – це розвиток органів чуття і мускулатури; фізичне виховання є культурою обов’язку, свободи, спілкування душі [20, с. 595-607].

Шведська система фізичного виховання.

Досліджуючи шведську систему фізичного виховання, Г. Ващенко знаходить спільні й відмінні риси з німецькою системою. Засновником системи фізичного виховання у Швеції був Генріх Лінґ (1776-1839 рр.), який розробив декілька гімнастичних систем: педаго­гічну, військову, лікарську, естетичну. Метою педагогічної гімнастики він визнає вироблення у людини здібності підпорядковувати свій організм впливу волі. На його думку, гімнастика сприяє правильному розвиткові організму людини, зміцнює її силу, робить тіло більш рухливим і спритним. При цьому Г. Лінґ підкреслює, що фізичне виховання не має бути однобічним. Крім того, Г. Лінґ наголошує на поступово­сті у фізичних вправах. Треба починати гімнастику з найпростіших, елементарних рухів, а потім переходити до рухів більш складних.

Система Г. Лінґа характеризується тим, що вона рівномірно розвиває всі частини тіла: руки, ноги, шию, тулуб і т. ін. Порівняно з німецькою системою, вона значно менше використовує всілякі знаряддя і не вимагає значного напруження м’язів. Нарешті, вона не така складна і не включає в себе рухів, які можуть бути небезпечними для здоров’я учнів. Цим пояснюється те, що шведська гімнастика досить швидко поширилася в усіх країнах Європи. Застосовувалася вона і в дореволюційній Росії, а також в Україні. Недоліком шведської системи Г. Ващенко вважає монотонність, внаслідок чого вона рідко коли захоплює учнів [7, с. 28].

За спостереженням Г. Ващенка, фізичне виховання в Англії носить інший характер: тут рідко вживається гімнастика у звичайному її розумінні. Головне місце у фізичному вихованні молоді Англії посідають ігри і спорт. Таке виховання дійсно об’єднує в собі виховання духовне та фізич­не і сприяє розвиткові суспільної гармонійної людини. Головне завдання англійського виховання – це виховання волі. Англійці дотримуються тієї думки, що сила людини не стільки в тому, що вона знає, скільки в тому, чого вона хоче. “Нехай буде твоєю першою метою, – пише до свого сина Бокстон, – показати світові, що ти не з дерева або соломи, а що в тобі є залізо”. “Нехай твердо знають, що все тобою сказане неодмінно буде виконане; що рішення твої тверді й незмінні; що раз ти щось вирішив, то не поступишся ні перед спокусами, ні перед погрозами” [7, с. 28].

Характерною особливістю англійської системи виховання є те, що вона організована так, щоб діти виховувалися у своєму товариському житті. Г. Ващенко наводить слова пастора Альфреда Карвера про те, що надзвичайно важливу роль у вихованні дітей відіграє колектив, спільні ігри.

У зв’язку з таким напрямом виховання англійські педагоги намагаються не втручатися прямо в юнацький гурт. Вони спостерігають за діть­ми і морально впливають на них. Вони керують учнями, не вживаючи примусу. Важливим є й те, що в Англії існує взаєморозуміння у вихованні дітей між родиною і школою. У родині дітей привчають до чистоти, порядку, постійної діяльності, уникаючи при цьому будь-якого насиль­ства й образ. У школі діти набувають знань і виховуються фізично.

Крім того, зазначає Г. Ващенко, у фізичному вихованні англійських дітей широко застосовуються спорт та ігри, а поряд із ними значне місце посідають прогулянки. Усе це застосовується так, щоб фізичне виховання органічно поєднувалося з розумовим і моральним вихованням. Під час ігор діти самі вибирають собі суддю і, граючись, керуються певними правилами, які разом із віком дітей усе ускладнюються. Судді слідкують за тим, щоб співучасники гри дотримувалися певних вироблених правил. При будь-якому непорозумінні у процесі гри справу розв’язують судді, рішенням яких учні підкоряються без заперечень. Проте і від суддів вимагається неупередженість, бо інакше їх удруге не виберуть. Таким чином, у процесі гри виробляються і моральні чесноти [7, с. 29].

В Англії багато уваги звертають і на те, щоб при школах діяли відповідно устатковані майданчики для ігор, окремі приміщення для них, кімнати для вмивання, душові й т. ін.

Як уже згадувалося вище, Г. Ващенко недоліки шведської гімнастич­ної системи вбачав у тому, що вона монотонна, мало емоційно насичена, тому мало зацікавлює молодь. Останній недолік був усунутий у так званій “сокільницькій гімнастиці”, яка вперше застосовувалась у громаді чеських “Соколів”. Вправи у цій системі звичайно відбуваються під звуки бадьорої музики, з прапорами; значне місце в ній посідає мар­ширування. Все це підносить настрій, виховує дух войовничості.

Рух “сокільництва” був надзвичайно поширений у Східній Галичині на початку ХХ століття. Дослідженню цього феномена присвячені окремі праці сучасних науковців [23, с. 62-75].

Система фізичного виховання П. Лєсгафта.

Характерна система фізичного виховання П. Лєсгафта (1837-1909 рр.), Г. Ващенко, передусім, акцентує увагу на тому, що вона побудована на засадах анатомії та фізіології, а також на засадах історії фізкультури з давніх часів [27]. При цьому він підкреслює високу наукову обґрунтованість системи П. Лєсгафта. Якщо Г. Фіт і Ф. Ян були шкільними вчителями фізкультури, то П. Лєсгафт був відомим університетським професором анатомії та фізіології. Крім того, він був досвідченим психологом і педагогом-теоретиком, про що свідчать такі його праці: “Родинне виховання дитини”, “Про покарання в родині та вплив їх на розвиток типу дитини”, “Про генетичний зв’язок між виразом обличчя і діяльністю м’язів, що оточують органи вищих відчуттів” і т. ін. Г. Ващенко зазначає, що П. Лєсгафт не обмежувався вивченням літератури з проблем фізичного виховання, він мандрував країнами Європи, щоб ознайомитися з практикою застосування різних систем фізичного виховання. П. Лєсгафт організував декілька шкіл фізичного виховання молоді, що відзначалися великою популярністю. Про популярність закладів П. Лєсгафта свідчить уже той факт, що його ім’ям була названа вища школа, яка готувала педагогів і з 1897 р. дістала назву “Курси виховательок і керівниць фізичної системи” (лєсгафтівські курси). На думку В. Столбова, ці курси вважалися найпрогресивнішим закладом освіти того часу [39, с. 61-71]. Вар­то нагадати, що в той час у всій російській імперії не існувало такого вищого закладу освіти, як інститут фізичної культури.

У навчальному плані “Курсів вихователів і керівниць фізичної освіти”, який був розрахований на трирічний термін навчання, як зазначає В. Агеєвець, було 20 навчальних дисциплін: математика, механіка, фізика, хімія, анатомія, фізіологія, ембріологія, біологія, ботаніка, зоологія, гігієна, психологія, педагогіка, історія педагогіки, загальна історія, теорія рухів, історія фізичного виховання, фізичні вправи й ігри, педагогічна практика. Співвідношення ясу, відведеного на вивчення дисциплін різних циклів було таким: медико-біологічні науки – 35%, педагогічні – 30%, практичні заняття фізичними вправами – 35%. Педагогічна практика та екскурсії до навчального плану не входили, але були обов’язковими [1; 39, с. 61-71].

В основу своєї системи П. Лєсгафт поклав ідею органічного зв’язку психічного і фізичного розвитку. На його думку, завдання фізичної освіти і виховання полягають “в умінні ізолювати окремі рухи і порів­нювати їх між собою, свідомо керувати ними і пристосовувати до перепон, переборюючи їх із якомога більшою спритністю і наполегливістю. Інакше кажучи, привчатись з найменшими труднощами і в якомога меншому терміні часу свідомо виконувати найбільшу фізичну працю або діяти гарно й енергійно”.

В організмі людини П. Лєсгафт відрізняє органи рослинного життя (легені, шлунок і т. ін.) та органи, що виявляють активні сили людини. Перші за своєю будовою непарні. Органи, що виявляють активні сили людини, пов’язані з центрами свідомості й поєднані між собою особливими провідниками або асоціативними волокнами. Тому людина може порівнювати між собою як враження, що надходять від навколишнього світу, так і свої реакції на них. А таке порівняння і перевірка є вирішальною умовою як розумового, так і фізичного розвитку людини. Будь-яка розумова праця, яка не перевірена дією, вважав П. Лєсгафт, не здатна сприяти засвоєнню причинного зв’язку між явищами настільки, щоб зрозуміти цей зв’язок і з’ясувати закони, які лежать в основі їхніх проявів. Без такої реальної перевірки неможливі також самостійні застосування загальних положень та істин до вияснення окремих випадків або навіть до творчої зміни своїх дій. П. Лєсгафт робить висновок, що розумова і фізична діяльність людини повинні повністю відповідати одна одній, бо лише тоді будуть існувати всі умови для точного свідомого об’єднання і порівняння між собою всіх одержаних уявлень і дій. Як однобічний фізичний розвиток призводить лише до прояву діяльності, недостатньо перевіреної і спрямованої розумом, так і однобічний розумовий розвиток неодмінно буває пов’язаний із недостачею об’єктивної перевірки, а тому остаточно розумова праця залишається нез’ясованою [7, с. 31].

П. Лєсгафт пише, що нерідко доводиться спостерігати поєднання розвинутих розумових сил і розумової діяльності зі слабким фізичним розвит­ком. Але, на його думку, це є аномалією, яка призводить до негативних наслідків. У таких випадках порушується гармонія розвитку діяльності людини; крім того, такі однобічно розвинуті люди, як правило, не мають належної енергії для послідовної перевірки ідей і наполегливого застосування їх на практиці. Тому П.Лєсгафт приходить до таких висновків:

1. Діяльність усіх органів тіла людини, а разом із тим, форми й обсяг їх збільшуються, коли вони поступово і послідовно збуджуються до цього, і коли прибуток усіх складових частин органів відповідає витратам (закон послідовності та поступовості).

2. Лише при гармонійному розвитку всіх частин організму людина здатна вдосконалюватись і виконувати найбільшу роботу при найменшій затраті фізичних сил (закон гармонії).

П. Лєсгафт наголошує на тому, що будь-яка одноманітна праця або розумова чи фізична вправа стомлює людину, а тим більше стомлює дитину, яка ще не навчи­лася володіти собою. Тому він радить дотримуватися засади різноманітності у праці. На його думку, для успішного виховання у школі слід урівноважувати розумові та фізичні заняття так, щоб вони дійсно були відпочинком, а не виснаженням сил [7, с. 32].

Вправи П. Лєсгафт поділяє на чотири групи: 1) елементарні рухи; 2) складні рухи; 3) ходіння і біг; 4) кидання.

До елементарних рухів він зараховує рухи голови, тулуба, верхніх кінцівок та ін.

Складні рухи з’являються внаслідок безпосереднього переходу від рухів у одному суглобі до відповідного й однорідного руху в другому; послідовного виконання рухів кожного окремого суглоба; однорід­них і різнопорядкових рухів у різних суглобах однієї або різних сторін одночасно; однорідних або різнорідних рухів у багатьох суглобах однієї або різних сторін і частин тіла одночасно.

До системи П. Лєсгафта входять також ходіння і біг. Вчений розріз­няє величний (поважний) і швидкий кроки, легку і важку ходу. Як і більшість прихильників фізичної культури, П. Лєсгафт у вправах розрізняє такі кроки: навчальний (50 на хвилину), повний або подвійний (100 на хвилину), швидкий (150 на хвилину). Одним із важливих засобів фізичного виховання, на думку П. Лєсгафта, є прогулянки учнів на свіжому повітрі. Крім позитивного впливу на здоров’я учнів, вони сприяють взаємному зближенню молодих людей, товариським відносинам між ними, що має велике моральне значення.

Щодо вправ із бігу, то П. Лєсгафт, слідом за братами Вебер, відрізняє швидкий біг і біг стрибками, біг короткий і на довгі дистанції, причому детально подає їх анатомо-фізіологічний аналіз.

Значне місце у системі П. Лєсгафта посідають вправи з кидання, а саме: 1) кидання вгору; 2) кидання вперед, у сторони і назад; 3) ки­дан­ня з розмахом. Усі вони виконуються переважно з м’ячем. П. Лєсгафт у своїй системі приділяє немалу увагу різним іграм. Як зазначає Г. Ващенко, найхарактернішою рисою системи П. Лєсгафта є те, що вона твердо стоїть на засадах органічного поєднання фізичного і духовного виховання. Одним із завдань системи П. Лєсгафта є виховання у молодої людини здатності володіти своїм тілом, підпорядковувати його рухи свідомості. З цією метою більшість вправ за його системою учитель не показує, а вербально описує. Тому учень спочат­ку мусить чітко уявити певний рух, а потім виконувати його. Безперечно, це вимагає від учня певного напруження розумових здібно­стей, але разом із тим виховує і його волю.

Позитивно оцінюючи систему П. Лєсгафта, Г. Ващенко вказує і на її недоліки. Він вважає, що ця система включає в себе мало емоційних елементів. Крім того, вона, як зазначено вище, вимагає значного не лише фізичного, а й психічного напруження і тому втомлює більше, ніж інші системи [7, с. 33].

І. Боберський як піонер у розбудові української системи тіловиховання.

Значне місце у праці Г. Ващенка посідає аналіз вітчизняної системи фізичного виховання. Учений зазначає, що в ХІХ ст. в Україні як у школах, так і в суспільстві фізкультура стояла взагалі на досить низькому рівні. Суспільство, за невеликими винятками, навіть не розуміло її великої ролі.

Це стосується як Наддніпрянщини, так і Галичини. У XX ст. в Галичині розгортається широкий фізкультурний рух, піонером якого був І. Боберський. Це був палкий український патріот, людина незлам­ної волі та кипучої енергії й ініціативи, яка розуміла, що український народ може тільки шляхом упертої боротьби звільнитися від чужинецького ярма і здобути волю. Його сучасники зробити цього не могли, тому всі свої надії він покладав на молоде покоління, вихованню якого і присвятив свої сили. І. Боберський поставив за мету виховати міц­них духом і тілом українських патріотів, незламних борців за волю Батьківщини. Одним із могутніх засобів такого виховання він, як і засновник німецької системи Ф. Ян, визнавав фізкультуру. З метою розбудови її найдоцільнішої системи І. Боберський, не обмежуючись теоретичним навчанням, подорожував до осередків фізичної культури Німеччини, Чехії, Швеції, Франції.

Озброївшись потрібними знаннями і досвідом, він започаткував у Галичині потужний фізкультурний рух. За його ініціативою засновані численні фізкультурні товариства, і не лише в містах, а й у селах. Так, до 1914 р. в Західній Україні було засновано 914 сокільських товариств. Для підготовки керівників у галузі фізкультури він організував у Львові при гуртку “Сокіл” спеціальну навчальну групу. До культурних гуртків залучалися особи не лише чоловічої, а й жіночої статі. Завдяки всім цих заходам у Галичині широко розвивається спорт. Оскільки для спортивних вправ і змагань потрібні відповідні площі, І. Боберський домагається, щоб у кожному селі й місті були спортивні майданчики. Завдяки його ініціативі й жертовності у Львові на вул. Стрийській була придбана велика площа (6 гектарів), яка потім стала центром фізкультурної підготовки в Галичині. І. Боберський як журналіст і автор підручників у галузі фізкультури також багато зробив для пропаганди серед українців фізкультурного освітнього руху. Від нього бере початок і українська фіз­культурна термінологія (футбольний м’яч, лещетарство та ін.).

Ідеалом І. Боберського був “сталевий вояк, крицево-криштальний характер, велике, повне любови до рідного краю серце, здорова душа – все це у здоровому тілі” [17, с. 14].

Сучасники І. Боберського, визнаючи його великі заслуги перед українським народом, піднесли йому срібну булаву і вшанували його почесним званням “Батько української фізичної культури”.

Невтомна праця І. Боберського дала дуже добрі наслідки. Фізкультурний рух широко охопив міську і сільську молодь Галичини і сприяв не лише її фізичному вихованню, а й вихованню у неї патріотизму, твердого бажання боротися за свободу Батьківщини.

Основи української системи фізичного виховання.

Г. Ващенко пропонує будувати національне фізичне виховання на таких засадах:

1. Тіловиховання не є окремою галуззю формування людської особистості, а його органічною частиною, міцно поєднаною з розумовим, моральним і естетичним вихованням.

2. Завданням тіловиховання є не лише зміцнення здоров’я, розвиток м’я­зо­вої сили і спритності, а й розвиток духовних сил людини: зміцнення її волі, гартування витривалості, здатності керувати своїм тілом як знаряддям духа.

3. Керівники тіловиховання української молоді повинні чітко уявляти собі, які завдання ставить до українського народу історія. Такими основними завданнями є здобуття незалежності соборної України, розбудова економічної та духовної культури. Виконання цих завдань вимагає певних властивостей духа і тіла.

4. Керівники тіловиховання мають добре знати його історію у різних народів, бо вона дає багато повчального як із позитивного, так і з негативного погляду.

5. Вироблена система тіловиховання не може залишитися незмінною протягом тривалих років. Вона змінюється, передусім, у зв’язку зі зміною завдань, які ставить перед народом історія. Крім того, слід брати до уваги невпинний розвиток наук, пов’язаних із проблемами тіловиховання, насамперед із медициною і психологією. За останні часи в галузі медицини зроблено чимало відкриттів і винаходів, що дають можливість боротися з різними хворобами, зміцнюють організм, збільшують працездатність і термін життя людини. Керівники тіловиховання повинні ретельно слідкувати за всіма цими досягненнями наук і розумно й обережно використовувати їх у своїй практиці, консультуючись при цьому з лікарями.

6. У тіловихованні, як і в інших галузях виховання, останнє мусить бути органічно поєднане з самовихованням. Це означає, що вихованець: а) сам розуміє потребу і сенс тіловиховання; б) розуміє завдання, які стоять перед українським народом і усвідомлює свої обов’язки перед ним; в) не лише ретельно і з бажанням виконує накази керівників під час походів і гімнастичних вправ, а за певною системою сам займається тіловихованням. Інакше тіловиховання може обернутися на муштру, а муштра, як відомо, не дає добрих наслідків у будь-якому вихованні молоді.

Але чи можливе таке виховання і самовиховання, зокрема чи можливо через тіловиховання формувати волю І характер людини саме таким чином, щоб тіло стало знаряддям людського духу, ставить питання Г. Ващенко і відповідає, що в основному це філософсько-психологічна проблема. Він зазначає, що існують три основні напрями розв’язання проблеми співвідношення душі й тіла.

Перший із них – матеріалістичний, який ґрунтується на тому, що існують лише матеріальні процеси; що душі як особливої нематеріаль­ної субстанції не існує. Отже, матеріалізм фактично знімає цю проблему. Марксизм своїм ученням про базис і надбудову допускає вплив свідомості на суто фізичні процеси, але це вже крутійство, а не справжнє розв’язання проблеми.

Друга теорія, що намагається розв’язати проблему душі й тіла, – це теорія психофізичного паралелізму. Вона бере свій початок із філософської системи Р. Декарта, який визнавав існування двох субстанцій: матерії та духа. Між ними не існує жодного зв’язку; кожна з них підлягає своїм законам. І коли відбувається збіг між рядами матеріальних явищ, з одного боку, і психічних – з іншого, то це є наслідком заздалегідь установленої Богом гармонії. Теорія психофізичного паралелізму є подальшим розвитком учення Р. Декарта. Її розробляли Г. Фехнер, Ф. Паульзен і частково В. Вундт. Подібно до Р. Декарта, представники цієї теорії наголошували на тому, що фізичні й психічні процеси підлягають своїм особливим законам, що між цими процесами немає причинного зв’язку, а є лише паралелі, тобто певним психічним процесам відповідають фізіологічні процеси і навпаки. На цьому ґрунтується експериментальна психологія, яка за допомогою спеціальних приладів досліджує зміни в організмі людини і робить висновки про її психічні переживання. Зрозуміло, що коли б ми визнали цю теорію, то, будучи послідовними, мусили б відмовитися від думки про можливість впливати на волю і характер людини шляхом тіловиховання, а тим більше від завдання зробити тіло знаряддям духа. Це було б нічим не виправдано.

Нарешті, третя теорія взаємовідносин між душею і тілом – це теорія взаємодії. Вона полягає у тому, що хоча душа і тіло є різними субстанціями, але між ними існує зв’язок: душа впливає на тіло, а тіло впливає на душу. Приклади такого зв’язку ми можемо спостерігати буквально на кожному кроці. Хвора людина почуває і поводить себе інакше, ніж здорова людина, фізична втома негативно відбивається на психічних процесах, отруєння алкоголем чи опіумом зовсім порушує нормальний хід психічного життя людини і навіть може призвести до втрати свідомості. 3 іншого боку, ми часто спостерігаємо вплив душі на тіло. Неприємності, а особливо горе, пригнічують не лише душевні, а й фізичні сили людини; вона стає менш працездат­ною, а велике, особливо несподіване горе може навіть призвести до смерті людини. Навпаки, радісний, бадьорий настрій підвищує фізичну енергію і працездатність людини, робить її більш витривалою до всіляких хвороб, хоч велика несподівана радість може іноді стати причиною смерті людини, у якої хворе серце. Усі ці й подібні до них факти з переконливістю свідчать про те, що між душею і тілом існує зв’язок; що як тіло може впливати на душу, так і душа може впливати на тіло. При цьому в одних переважає дух, в інших – тіло. Є люди, що стримують свої тілесні пристрасті, мужньо і терпляче витримують голод і холод, а іноді й фізичні муки. Є випадки, коли людина зусиллям волі переборює не лише втому, а й хворобу, і навпаки: є люди, яких із повним правом можна назвати рабами тіла. Для них головне в житті – тілесні втіхи, гарна їжа, напої і т. ін. Вони не можуть перемагати втому, занепадають духом під час голоду, не терплять болю.

Така чи інша вдача людини, з погляду взаємовідносин між душею і тілом, залежить не стільки від її успадкованих властивостей, скільки від виховання і самовиховання. Інакше кажучи, все залежить від того, яким шляхом і як саме спрямовується життя людини (7, с. 35-38).

Гігієнічне виховання.

Ідеал фізичного виховання особистості Г. Ващенко формулює у такий спосіб: “Наше завдання полягає у тому, щоб виховати людину, міц­ну духом і тілом, але таку, щоб у неї дух панував над тілом. У цьому полягає основний сенс тіловиховання. Ця ідея мусить бути покладена в основу двох основних ділянок тіловиховання: гігієнічного виховання і гімнастичних вправ. Основним завданням першої є здоров’я, другої – фізична сила і спритність. Зрозуміло, що ці дві ділянки мусять бути поєднані між собою і доповнювати одна одну” [7, с. 39]. Далі педагог конкретизує свої погляди щодо кожної означеної вище ділянки виховання. Він говорить про те, що виховання дитини починається ще до її народження, у період утробного життя. До речі, сучасна наука не заперечує, а підтверджує даний факт. Сам момент запліднення, наголошує вчений, набуває надзвичайно великого значення. Численні факти доводять, що діти, зачаті батьками в стані оп’яніння, рідко коли бувають здоровими. Шкідливо відбивається на дітях і стан великої втоми одного або обох батьків у період запліднення. Про це мусять пам’ятати батьки, коли хочуть, щоб їх діти виростали міцними духом і тілом.

Вік батьків також відіграє значну роль. Факти дово­дять, що від людей похилого віку рідко коли народжуються здорові діти. Особливо впливає на здоров’я дитини вік матері. Від похилого віком чоловіка, як правило, народжуються здорові діти, якщо мати ще зберегла молоді сили.

Проте молодість і здоров’я батьків автоматично не гарантують того, що дитина буде абсолютно здоровою. У період вагітності плід живе одним життям із матір’ю. Дитина харчується соками материнського організму, і коли харчування матері не є нормальним, коли в їжі, якою вона харчується, є недостатня кількість речовин, потрібних для розвитку плоду, останній розвивається ненормально. Тим більше мають шкідливий вплив на дитину всілякі отруйні речовини. Так само впливає на дитину повітря, яким дихає мати, її рухи і навіть настрій.

Особливо шкідливо на здоров’ї матері й дитини позначаються всілякі нервові та психологічні зрушення. Тому слід уникати родинних сутичок, неприємних видовищ тощо. Шкідливий вплив можуть мати і сильні афек­ти радості, особливо несподівані. Отже, вагітна жінка загалом мусить підтримувати у себе, наскільки це можливо, рівний, бадьорий настрій і уникати сильних афектів. Ця думка Г. Ващенка надзвичайно актуальна для сучасних матерів, які часто-густо не лише отруюють себе наркотичними речовинами, але й захоплюються видовищами, в яких культивується зло, насилля і т. ін. Г. Ващенко подає корисні поради щодо дотримання гігієни дитини, харчування на різних етапах її життя і розвитку, робить застереження про вразливість нервової системи дитини.

Особливо ретельного догляду вимагає новонароджена дитина. Основною турботою матері є харчування дитини. За сучасних умов, пише Г. Ващенко, природне харчування дитини часто замінюється вживанням всіляких штучних препаратів. Але жоден із них не може замінити материнське молоко. Тому лише у виняткових випадках маленьких дітей можна харчувати замість материнського молока препаратами і то під доглядом лікаря.

В основу гігієни харчування, зазначає вчений, має бути покладена старовинна приповідка: “Їмо для того, щоб жити, а не живемо для того, щоб їсти”. Ця приповідка, з одного боку, визнає примат духа над тілом, а з другого – вказує вірний шлях до здоров’я тіла. Педагог справедливо засуджує людей, які не стримані в їжі та спиртних напоях. Попри це є багато людей, для яких переїдання і пияцтво стали звичкою. Що таке явище морально розкладає людину, пише Г. Ващенко, зрозуміло без особливих доказів. Людина в даному випадку опускається нижче тварини. Вона тоді губить образ і подобу Божу і буває здатна чинити потворні вчинки і навіть злочини. Статистика показує, що найбільші злочини людина робить під впливом алкоголю.

Але переїдання і пияцтво відображаються і на здоров’ї. Наслідком їх буває передчасний склероз, нервові хвороби, хвороби шлунку, серця, печінки і передчасна смерть. Тому в інтересах фізичного і мораль­ного здоров’я нашого народу треба вести найрішучішу боротьбу з цими явищами, особливо з пияцтвом. Передусім, треба боротися із закоренілими звичаями шукати в алкоголі веселощі та радість. Фактично такі звичаї, коли вдуматись у них, є глибокою образою гідності людини. Люди сходяться разом і п’ють, щоб бути веселими. Виходить, що джерелом веселощів є отруйна речовина, що затьмарює розум людини, внаслідок чого вона перестає володіти собою: навіть не може розуміти того, що говорить приятель. Тому треба надати зовсім іншого характеру будь-яким святковим зібранням. Треба прагнути, щоб не алкоголь викликав наші веселощі і радощі, а спілкування з людьми: товариська бесіда, ігри, співи, декламації, танці й інше. Такий стиль усіляких святкових зборів піднесе культурний рівень і моральний стан нашого народу і буде сприяти його фізичному здоров’ю. Тоді й у приватному житті у нас буде менше п’яниць [7, с. 42].

Усе це стосується людей дорослих. Але нездорові навички в галузі харчування, зазначає Г. Ващенко, можуть формуватися вже у перші роки життя людини. Саме цей період має велике значення для формування людської особистості як у психічному, так і у фізичному плані. Риси, що виробляються у цей період, стають ніби ґрунтом для подаль­шого розвитку людини. У ці роки формуються нездорові звички в хар­чуванні, які шкідливо позначаються на фізичному і психічному стані дитини. Часто винними в цьому бувають рідні, особливо матері. З метою зробити приємне дитині вони дають їй ласощі. Буває й таке, що ласощі вживаються як нагорода. Все це розбещує дитину і робить її ласуном. Шкідливим є також на­сильне годування дитини. Іноді годують із ложечки навіть дітей 5-6 років, годинами стоять над ними, змушуючи їх їсти, іноді сердяться на дітей, що відмовляються від їжі. Це призводить до розбещеності дитини і шкодить її здоров’ю.

Їжа людини, зазначає Г. Ващенко, має бути простою і здоровою, відповідати віку людини, кліматичним умовам, у яких вона живе, і праці, яку вона виконує. Людині належить їсти стільки, скільки потребує її ор­ганізм. Кількість їжі, як відомо, вираховується в калоріях, а кількість калорій, потрібних людині залежно від її віку, росту, праці тощо, більш-менш точно встановила гігієна, правила якої мусять знати вихователі молоді й сама молодь. Підлітки і юнаки потребують більше їжі. Багато калорій потребують люди, які працюють фізично. Менше потрібно людям розумової праці, а також людям похилого віку. Для здоров’я шкідливим є як нестача їжі, так і занадто велика кількість її. Гігієна розв’язує питання якості їжі та її складу. Основне правило гігієни полягає в тому, щоб їжа була різноманітна, щоб до її складу входили всі елементи, потрібні для підтримання організму і його розвитку: білки, жири, вуглеводи і вітаміни. Сучасна гігієна особливого значення надає вітамінам, відсутність яких, навіть при задовільній кількості та якості спожитих речовин, може призвести до хвороби, а іноді й до смерті людини.

Велике значення з погляду здоров’я, а також виховання волі й характеру має регулярність у їжі, яка сприяє нормальній дії органів трав­лення і загалом вводить у життя порядок, що є основою життєвої організованості й планомірності. Регулярність у харчуванні треба вводити ще з дитячих років і дотримуватись її протягом усього життя.

Щодо гігієни одягу, то тут Г. Ващенко підтримує поради Д. Локка, про які йшлося вище. З самого дитинства не слід занадто тепло одягати дитину, бо тоді у неї не може виробитися стійкість організму до змін температури. Це правило залишається в силі впродовж усього життя людини, за винятком хвороби і старості, коли організм буває ослаблений. Головні вимоги до одягу такі: він має затримувати тепло і в той же час достатньою мірою пропускати повітря, вбирати в себе піт і не бути занадто важким. Цим вимогам відповідають вовняні тканини, особливо взимку, полотно з льону і конопель; менше їм відповідають бавовняні тканини. Як антигігієнічну слід визнати гумовий і шкіряний одяг, бо він не пропускає повітря і затримує випаровування.

Для здоров’я дуже потрібне чисте повітря. Тому треба дбати, щоб його було достатньо у приміщенні. Але навіть у просторому приміщенні повітря може бути нездорове, коли воно регулярно не очищується. Тому вдома, у школі, у громадських і державних установах треба стежити за тим, щоб приміщення регулярно провітрювалося, щоб підлога була чистою від пилу і бруду, щоб у кімнатах не було нічого, що робило б повітря нездоровим. У теплу пору року слід спати при відчинених вікнах.

Стежачи за чистотою приміщення, треба разом із тим стежити і за чистотою власного тіла. Тому слід щодня не тільки регулярно мити руки й обличчя, а й тіло принаймні до пояса. Це не лише сприяє чистоті, а й загартовує організм і зміцнює нервову систему. Щодо температури води, що використовується при обтираннях і обмиваннях, то тут треба радитися з лікарем, бо занадто холодна вода у декого може викликати збудження нервової системи.

Крім того, треба стежити за чистотою білизни, бо навіть при регулярних обмиваннях тіло може бути брудним, коли брудний одяг, а особливо білизна.

Доброму здоров’ю сприяє сонячне світло. Без нього не може жити ні рослина, ні тварина, ні людина. Воно стимулює нормальний ріст організму, знешкоджує бактерії і т. ін. Але користуватися сонцем слід розумно. В останні роки дуже модними стали сонячні ванни. Це не завжди буває корисним. Надмірне перегрівання тіла призводить часто до запалення шкіри, що супроводжується підвищенням температури, збуджує нервову систему, а іноді навіть може бути небезпечним для самого життя. Тому не слід зловживати сонцем і лише поступово збіль­шувати термін перебування під його промінням.

У наш час відбувається урбанізація міст, їх забруднення. Тому доцільно, щоб молодь періодично, особливо під час літніх канікул, виїжджала за місто і якийсь час жила на лоні природи. Такі відпочинки надзвичайно потрібні, але їх слід добре організовувати.

Для підтримки здоров’я і розвитку волі та характеру, зазначає Г. Ва­щен­ко, великого значення набуває розумна організація праці. Саме в ній виявляється характер людини. Крім того, у процесі праці розвиваються сили людини, як фізичні, так і психічні, та навпаки, відсутність праці нищить людину. Вона стає безсилою, апатичною, безвольною. Але праця не може бути неперервною, адже вона викликає втому, і це стосується як фізичної, так і розумової праці. Тому слід розумно регулювати роботу і відпочинок. Для цього, передусім, треба брати до уваги вік людини і характер праці. З погляду психологічного і фізіологічного у процесі праці треба відрізняти такі моменти: момент вправи, втому і перевтому. Процес вправи полягає в тому, що людина, так би мовити, поступово включається у працю, її енергія зростає, продуктивність праці збільшується. Втома – це той момент, коли в організмі людини накопичуються токсини, продуктивність праці зменшується, бажання її виконувати зникає. Але втома в певних межах не є шкідливою, бо під час відпочинку вона минає, і людина поступово привчається до все більшого і більшого терміну праці. Шкідливою для організму є перевтома, що викликається великим накопиченням токсинів, яких не переборює організм. Перевтома підриває сили людини і її здоров’я. До цього ще треба додати, що у процесі розумової праці людина може і не помітити, що вона вступила у стан перевтоми. Це буває тоді, коли людина, захопившись працею, цілком віддається їй і працює без перерви декілька годин підряд, перебуваючи у стані великого збудження. Особливо часто таке явище спостерігається під час нічної праці. Людина, попрацювавши до ночі, відчуває втому і відразу до праці, але переборює себе і працює далі. Тоді працездатність ніби збільшується і людина працює ніби з великим успіхом. Але це лише самообман. Така праця шкідливо позначається на нервовій системі, людина втрачає сон, встає з ліжка розбитою, нездатною до праці. Тому не лише в інтересах здоров’я, а й в інтересах нової роботи слід уникати перевтоми і не працювати до пізньої ночі. Щодо відпочинку, то кількість часу для нього залежить від характеру праці та стану здоров’я людини. Психологічний і фізіологічний досвіди доводять, що фізична праця швидше втомлює людину, зате втома при ній зникає порівняно швидше. І навпаки, розумова праця втомлює не так швидко, зате і втома від неї триває довше. Тому в процесі фізичної праці, крім тривалих перерв для відпочинку, слід чергувати моменти великого напруження і відпочинку. Що ж до розумової праці, то вона вимагає більш-менш значних перерв, що тривають 10, 15, 30 хв. Розумова праця без перерви шкідливо відображається на якості праці та на здоров’ї людини.

Справжня продуктивна праця починається лише тоді, коли людина фізично і психічно сформувалася. Але її підготовчі форми починаються значно раніше, причому вимоги до неї поступово збільшуються. Дітей переддошкільного і дошкільного віку зовсім не слід навантажувати працею, особливо такою, що вимагає значного напруження. Факти доводять, що важка праця дуже шкідливо відбивається на здоров’ї і психічному розвитку дитини, її ріст затримується, тіло деформується, внутрішні органи, особливо серце, пошкоджуються. У цей період основною формою життєдіяльності є гра. Що ж до праці, то вона обмежується лише самообслуговуванням і допомогою матері, при тій умові, щоб те й інше не вимагає значного напруження [7, с. 48-49].

У шкільний період починається розумова праця у формі навчання і легкі форми фізичної праці у вигляді допомоги дорослим. З роками навантаження розумовою і фізичною працею збільшується, але послідовно. Відповідно до цього організовується і шкільне навчання. Воно включає в себе заняття у школі під керівництвом педагога і домашні завдання. Роль останніх дуже велика, але вони мають відповідати силам і вікові дитини. У молодших класах на виконання домашніх завдань приділяється 30-45 хв., а у старших класах середньої школи вони можуть продовжуватися до двох – двох із половиною годин, але з регулярними перервами.

Регулярність праці, правильне чергування праці й відпочинку, з одного боку, збільшує її продуктивність, а з другого – зберігає сили і здоров’я людини.

Г. Ващенко зазначає, що здатність до розумової праці може зберігатися навіть до глибокої старості. Він наводить дані з життя великих людей. Так, Платон прожив 80 років і працював до старості як філософ. Песталоцці прожив 81 рік і наприкінці свого життя написав один із найкращих своїх творів – “Лебедину пісню”. Кант прожив 80 років і працював до самої смерті, хоч від природи мав слабе здоров’я. Ньютон жив 84 роки і теж продуктивно працював до смерті. А Мікеланжело Буонаротті – славетний живописець, скульптор і архітектор – жив і творив до 90 років [7, с. 49-50].

Сон є найкращим відпочинком людини, зазначає Г. Ващенко. Після здорового сну людина прокидається зі свіжими силами і бажанням працювати. Тому гігієна сну потребує особливої уваги. Спати треба в точно визначені години. Тоді виробляється здорова навичка спати, сон буває міцнішим і краще відновлює сили людини. Кількість часу для сну залежить від віку людини, характеру праці й пори року. Діти молодшого шкільного віку мають спати приблизно 10 годин, підлітки і юнаки – 8-9 годин, люди старшого віку – 7-8 годин. Розумова праця вимагає більше часу для сну, фізична – менше. Взимку сон може бути довшим, влітку – трохи коротшим. Постіль не мусить бути ні занадто твердою, ні занадто м’якою. Найкраща для здоров’я – постіль із вовняних матраців, зате слід уникати пуховиків. Це ж стосується і ковдр. Занадто м’які й теплі ковдри перегрівають тіло і розніжують людину. Тому вже у давні часи педагоги протестували проти занадто м’якої постелі й дуже теплого вкривання. Прикладом цього може бути виховання Олександра Македонського [8].

Питання про те, чи слід спати після обіду, остаточно не вирішене. Більшість лікарів радять такий відпочинок, а деякі заперечують його. Можливо, що це залежить від індивідуальних особливостей людини.

Коли людина має схильність до ожиріння і фізично не працює, сон після обіду може бути для неї шкідливим. І навпаки, для людини нормальної будови тіла сон після обіду може бути корисним. Загалом перерва всередині робочого дня чи то у формі сну, чи то в якійсь іншій формі відпочинку людині й розумової, і фізичної праці, безумовно, потрібна.

Руханка, гра і спорт.

Важливим засобом тіловиховання є гімнастика. Різниця між працею і руханкою полягає в їхній меті. Метою праці є певний об’єкт як її продукт, що може бути або матеріальною річчю (виріб із дерева, заліза, продукти харчування та інше), або нематеріальною (науковий або мистецький твір). Метою руханки є удосконалення тіла людини, передусім м’язової сили і спритності.

Засади руханки вироблені ще у стародавній Греції; значною мірою вони залишаються в силі й тепер. Дбаючи про розвиток сили і спритно­сті тіла людини, греки разом з тим прагнули до його гармонійності. Остання не лише мала значення як одна з умов краси, а була основою людини. Однобічний розвиток якоїсь частини тіла, порушуючи його гар­монійність, порушує також і нормальні функції організму. Г. Ващенко зазначає, що слід пам’ятати слова Арістотеля про те, що метою фізкультури не може бути атлет, а мусить бути гармонійно розвинута людина.

У всіх народів руханка була пов’язана з військовою підготовкою. Найчіткіше такий зв’язок прослідковується у спартанському вихованні. В нові часи завдання військової підготовки ставить на чільне місце гімнастична система Ф. Яна. Таке завдання набуває особливо великого значення у вихованні сучасної української молоді. Українська молодь, з одного боку, має приділити багато уваги руханці й спорту, а з другого – поєднати їх із військовою підготовкою.

Руханка має дві міцно пов’язані між собою форми: індивідуальну і групову. Індивідуальна гімнастика, крім розвитку здоров’я, сили і сприт­ності, є засобом розвитку волі й характеру, здатності володіти собою, переборювати інертність. Найкраще робити гімнастичні вправи зранку, вставши з ліжка. Вони проганяють сонливість, збуджують енергію, роб­лять людину бадьорою. Корисно перед гімнастичними вправами обтер­тися водою, принаймні до пояса. У процесі руханки слід розвивати все тіло, включаючи пальці та шию. Під час руханки слід звертати пильну увагу на дихання: воно мусить бути глибоким і ритмічним. Якщо у процесі вправ людина починає задихатися, то слід трохи відпочити, зробивши декілька глибоких вдихів і видихів. Ранкові руханкові вправи не повинні тривати довго: їх тривалість – 10-15 хвилин. Ранкову руханку слід робити в кімнаті з чистим повітрям, при відчиненому вікні.

До руханки можна віднести також купання і плавання. Воно корисне тим, що, крім рухів, які розвивають міцність м’язів і спритність, відбувається ще й обмивання тіла. Купання і плавання часто дають велику насолоду, але занадто довго купатися не слід, бо це виснажує організм.

Особливою формою руханки є так звана дихальна гімнастика. Вона полягає в ритмічному вдиху і видиху. Дихальна гімнастика корисно впливає на здоров’я людини: зміцнює легені, сприяє збагаченню крові киснем, покращує діяльність серця. Крім того, вона є одним із засобів оволодіння тілом і підпорядкування його свідомості. Недаремно цю форму гімнастики широко застосовують індуси у своїх аскетичних вправах [16; 26; 30]. Для здоров’я юнака і людини середнього віку ритм вдиху і видиху такий: 4 секунди вдиху, 1 секунда його затримки, 4 секунди видиху. Дуже корисно дихальну гімнастику застосовувати під час прогулянок. Крім корисного впливу на здоров’я, вона може бути добрим відпочинком, особливо в перервах між розумовою працею.

Групова руханка, крім розвитку сили і спритності, сприяє вихованню організованості й дисциплінованості, а тому має велике значення для військової підготовки. Проводиться вона за командою керівника, причому співучасники шикуються у правильні ряди і стають струнко. У групову гімнастику входять приблизно ті ж рухи, що й в індивідуаль­ну гімнастику. Крім того, складовою частиною групової гімнастики є марширування. Воно має особливо велике значення як засіб військової підготовки. З метою піднесення настрою і бойового духу доцільно групові гімнастичні вправи, особливо марширування, супроводити музикою. Для цього найбільше підходять марші, бо вони мають чітко визначений темп, під їх звуки виникає бадьорий настрій, рухи стають більш чіткими і менше втомлюють людину.

Г. Ващенко зазначає, що у стародавній Греції руханка була пов’я­за­на з іграми і спортом. Цієї традиції слід дотримуватись і нам, україн­цям. Культивувати гру слід ще з раннього дитинства. Гра є природною властивістю дитини і, разом із тим, головним джерелом її радощів. Роль батьків і педагогів полягає в тому, що вони створюють умови, при яких діти можуть вільно гратися, тактовно спрямовують гру дітей у корисний для них бік та іноді навчають їх нових ігор. Це, передусім, наші національні ігри, що збереглися в українського народу до останніх часів, мають у собі багато краси і виховують любов до Батьківщини. Але, як і в старовинних греків, ігри треба застосовувати і при вихованні підлітків та юнаків. Особливо корисні ігри, до складу яких включаються танці й пісні. Із танців особливо слід культивувати козачок, гопак і аркан. Про красу їх свідчить велике захоплення, яке вони викликають у людей різних країн світу.

Якщо гра супроводжується змаганням, вона стає спортом. Класичним прикладом цього можуть бути олімпійські ігри. Як і руханка, спорт може бути індивідуальним і груповим. До першого належать біг, боротьба, бокс та ін. Не заперечуючи користі ін­дивідуального спорту щодо розвитку фізичної сили і спритності, Г. Ващенко зазначає, що він має в собі небезпеку захоплення ним із мотивів честолюбства і занедбання інших, важливих завдань в особистому і громадсько­му житті. Що ж до такого спорту, як бокс, то, на думку Г. Ващенка, його слід зовсім виключити з ужитку, бо він збуджує грубі, тваринні інстинкти і часто спричиняє великі пошкодження в організмі.

Зате слід вітати і підтримувати груповий спорт, зокрема футбол, який, крім м’язової сили і спритності, розвиває дисциплінованість, організованість і спостережливість. Ця форма спорту тепер дуже розвинена серед українців. З приємністю можна констатувати, що у футболі українські спортсмени мають значні успіхи.

Таким чином, аналіз педагогічної спадщини Г. Ващенка показує, що визначний вчений приділяв значну увагу не лише питанням морального, естетичного, а й фізичного виховання громадянина, справжнього патріота України. Людина високих духовних почувань, здорова тілом, загартована, із силь­ною волею і характером – це той ідеал людини, до якого прагнув педагог.

Ідея гармонійності розвитку людини є провідною у творчості Г. Ва­щен­ка. Особливо яскраво це відтворено у його роботі “Тіловиховання як засіб виховання волі й характеру”, де автор на основі вивчення багатоманітних джерел розкриває перед читачем широку панораму змісту і форм виховання молодої людини: від античності до новітніх часів.

Звичайно, що читач-професіонал із висоти сучасного стану розвитку науки може помітити і деякі прогалини у викладі Г. Ващенком тих чи інших питань фізичного виховання, пов’язаних із певними етапами його становлення. Наприклад, учений більше уваги приділяє аналізу витоків і сутності фізичного виховання у Західній Європі. Тут його пошук доходить до самих глибин – стародавньої Греції та Риму. Проте питанням генези і сенсу фізичного виховання у Київській Русі, Запорізькій Січі дослідник надає, на наш погляд, другорядного значення. Зазначимо, що цю прогалину заповнюють сучасні дослідники, зокрема В. Завадський, В. Кізченко, І. Кравченко, В. Пилат, Є. При­сту­па, В. Старков, А. Цьось та ін. [19; 24; 34; 38; 42; 45].

Досліджуючи питання виникнення та поступу фізичної культури у Східній Галичині, Г. Ващенко не міг обійти таку величну постать, якою був професор Іван Боберський. Проте, на думку багатьох дослідників (Б. Коверко, М. Олексюк) та й на наш власний погляд, значний внесок у розбудову української фізичної культури та спорту в Галичині зробив Кирило Трильовський, а також інші подвижники молодіжно-спор­тив­них товариств і організацій, плідна діяльність яких, безсумнівно, заслуговує на ретельне вивчення і вшанування [13; 18; 21; 23; 31].

Деякі проблеми розвитку фізичного виховання української молоді Г. Ващенко лише окреслив, вимушено перебуваючи за межами Батьківщини. Проте він добре бачив можливості та позитивні наслідки ґрунтовно поставленої цієї роботи у майбутньому. Нині інші часи й умови, ніж ті, в які жив і працював великий педагог. У нашій незалежній державі діє Закон України “Про фізичну культуру і спорт”. На його основі реалізується цільова комплексна програма “Фізичне виховання – здоров’я нації”. Науковці різних галузей (медицини, біології, соціології, педагогіки, фізичної культури і спорту) присвячують свої дослідження пошуку шляхів, засобів збереження і зміцнення здоров’я нації [2; 3; 33; 35; 43; 44].

Теоретики і практики фізичного виховання [13; 15; 29; 47; 48] своїми дослідженнями і практичними діями роблять усе можливе, щоб нація була здоровою як морально, так і фізично. Слово ще й за владними струк­турами, які б дієво підтримали прихильників фізичної культури і спорту та допомогли здійснити високі ідеали педагога Г. Ващенка.