Література

1. Василюк С. Дисциплінарна та матеріальна відповідальність // Правознавство / За ред. М. Настюка. – Львів: Світ, 1994. – С. 255-263.

2. Васянович Г. П. Морально-правова відповідальність педагога (теоретико-методологічний аспект): Монографія. – Львів: Вид-во “Армія України”, 1997. – 163 с.

3. Васянович Г. П. Морально-правова відповідальність педагога (теоретико-методологічний аспект): Автореф. дис… доктора пед. наук: 13.00.04 / Інститут педагогіки і психології професійної освіти АПН України. – К., 1997. – 55 с.

4. Грищук В., Навроцький В. Кримінальна відповідальність; Відповідальність за окремі види злочинів // Правознавство / За ред. М. Настюка. – Львів: Світ, 1994. – С. 220-235.

5. Луць В. Цивільно-правова відповідальність // Правознавство / За ред. М. Настюка. – Львів: Світ, 1994. – С. 245-254.

6. Рабінович П. Загальні поняття правопорушення та юридичної відповідальності // Правознавство / За ред. М. Настюка. – Львів: Світ, 1994. – С. 214-218.

7. Савчин М. В. Формирование у старшеклассников ответственного отношения к труду: Автореф. дис… канд. психол. наук: 19.00.17 / Институт психологии им. Г. С. Костюка. – К., 1985. – 17 с.

8. Савчин М. В. В. О. Сухомлинський про психологію відповідальності дитини // В. О. Сухомлинський і сучасність: Науково-методичний збірник. – К., 1994. – Вип. 1. – С. 96-100.

9. Савчин М. В. Проблеми вивчення відповідальності як соціально-психологічної якості людини // Педагогіка і психологія: Вісник АПН України. – К. 1994. – Вип. 4. – С. 30-37.

10. Савчин М. В. Психологія відповідальної поведінки: Монографія. – К.: Україна-Віта, 1996. – 130 с.

11. Ткач Г. Адміністративні правопорушення та адміністративна відповідальність // Правознавство / За ред. М. Настюка. – Львів: Світ, 1994. – С. 236-244.

12. Юридична відповідальність: Цивілістичний аспект / За ред. Н. І. Титової. – Львів: Видавниче об’єднання “Вища школа”. Вид-во при Львів. держ. ун-ті, 1975. – 196 с.

Моральна відповідальність вченого (Полемічні нотатки щодо оцінки о. Дм. Блажейовським постаті п. Могили, його доби і колегії)

Побачила світ книга о. Дм. Блажейовського “Берестейська ре-унія та українська історична доля і недоля” [1]. Названа праця має як силь­ні, так і слабкі місця. На наш погляд, найбільш позитивним у книзі є те, що автор розглядає минуле і сучасне “з рації стану України”, намагається показати “внутрішню вартість медалі” нашого народу, його долі та недолі. Слабким місцем є те, що вчений досить часто дошукується істини не на ґрунті наукового аналізу, а лише покладаючись на власну інтуїцію, емоційність, суб’єктивність. Особливо це стосується постаті митрополита П. Могили, його доби і колегії [1, с. 360–394].

Свого часу ректор Києво-Могилянської академії Ф. Прокопович писав, що історик має дотримуватися таких принципів:

– розповідь має бути правдивою, відповідати дійсності;

– уникати захоплень, не дозволяти засліпити себе ненавистю чи заздрістю;

– відображати історію більшою мірою не для сучасників, а для прийдешніх поколінь;

– слава й осуд повинні випливати з самого правдивого викладу подій;

– уникати легковажності.

“Маючи цей недолік, історики іноді зображають хоч і реальну по­дію, але роблять історію неймовірною і, що ганебніше, часто осоружно передають те, чого ніколи не було. Звичайно такі історики гадають, що їм мають всі вірити, і вони насміхаються над самою справою і над всім людським родом. Але коли вони хочуть ошукати, то ошукують самих себе: їх легко розпізнають і освистують” [7, с. 338–339, с. 339–340]. Науковець повинен розглядати історичні події та факти у їх розвитку, взаємодії та взаємозумовленості.

Вчений несе моральну відповідальність за відтворення історії не лише перед сьогоденням, але й перед майбутнім.

Для нас не є несподіванкою те, що о. Дм. Блажейовський відходить від вище окреслених вимог і у своїй оцінці фактично позбавляє позитивних рис митрополита П. Могилу як людину, знеславлює його діяльність на ниві українського просвітництва. Вочевидь, тут відіграв свою роль світогляд ученого, певні мотиви й інтерес.

У чому найбільше звинувачує о. Дм. Блажейовський митрополита П. Могилу?

І. П. Могила – чужинець, тому про український народ зовсім не дбав і його не поважав, очистив усю Правобережну Україну від українців-католиків. “Могила, – пише Дм. Блажейовський, – був короткозорим політиком, а решта автократом – сам рядив, як всі автократи і титулу патріархату не потребував, а як щось на ту тему говорив, то щоякнайбільше користі осягнути для себе. Жодних угод на некористь своєї влади не робив. Був румуном, отже євразійцем з походження і психіки, то мав азійський, грецько-московський, підхід – лавірування, щоб якнайбільше зискати, а всяку опозицію нищити” [1, с. 387].

Доля правди тут, безумовно, є. П. Могила був сином свого часу, а та­кож людиною відповідного стану. Він далеко не завжди дотримувався моральних засобів для досягнення власної мети. Про це пишуть, наприк­лад, такі відомі дослідники життя і діяльності П. Моги­ли, як В. І. Аско­ченський, А. Ю. Кримський, С. Т. Голубєв. Останній підкреслює, що не можна робити з П. Могили аскета, відірваного від земного життя, якого цікавили не лише видання книг, розбудова шкіл і т. ін. Могила надто високо цінував матеріальні привілеї, був добре обізнаний з інтригами поль­сько­го двору, іноді навіть силою привласнював чужі маєтки. Цілком вірогідно, що під час вибрання на Київську митрополію він справді не кращим чином повівся з митрополитом Ісаєю Копинським [2, с. 40].

Проте звинувачення П. Могили Дм. Блажейовським стосовно його неповаги до українського народу на підставі “чужинства” (румун) не витримує критики. Адже з історії відомо, що чимало представників інших народів добром прислужилися українському народові, і в числі перших сам Дм. Блажейовський називає Івана Федорова. У той же час, були і, на жаль, не перевелися українці, які зраджували і нині зраджують рідний народ. Дм. Блажейовський називає багато таких імен.

Немає потреби докладно зупинятися на тогочасному становищі наших предків з обох берегів Славутича. Про це є досить наукової та художньої літератури. Реальність була такою: якщо на Лівобережжі україн­ці зазнавали подвійного (соціального і національного) гніту, то на Правобережжі після Берестейської унії простежувався і релігійний утиск. Останній допікав чи не найдужче, бо катував не тіло, а душу, бо забирав не лише кусень насущного, а позбавляв “свого” Бога. А зректися Бога – хіба буває більший гріх?! І голодні темні хлопи усвідомлювали, що вони – не бидло, а діти Адамові, і вставали вже козаки не стільки за себе, як в оборону святої віри батьків. Духовним проповідником православних в Україні цього часу і був П. Могила. То чи не дбав він про український народ? Позитивну відповідь на це питання дає М. Грушевський, який, як відомо, критично ставився до постаті П. Могили. “...Рішуча боротьба з уніатами за права православної церкви, проявлена за останній час Могилою, – пише М. Грушевський, – получила з ним суспільність, а тверду руку православному митрополитові в такий твердий час мабуть признано таки й потрібною” [3, с. 187].

Ще категоричніше з цього приводу висловився Д. Дорошенко: “Православна сторона не дурно тішилась з вибору Петра Могили і, коли в його честь писалися й видавалися оди й панегірики, то це мало своє оправдання; в особі Могили православна церква знайшла собі видатного проповідника, який сполучав щасливо в своїй особі всі дані, потрібні в тодішніх обставинах”, – пише історик [4, с. 221].

ІІ. Отець Дм. Блажейовський називає добу П. Могили не світлою, а темною. Відповідальність за такий темний стан історик покладає саме на митрополита, адже він безнастанно боровся проти Запорізької Січі: “...Запорізька Січ і всяка українська опозиція проти Польщі були придушені та все мовчало” [1, с. 361; с. 364].

Справді, у стосунках між Могилою і козаками були певні недо­реч­но­сті, навіть сумні факти. Проте виставляти П. Могилу ворогом козацтва, на нашу думку, несправедливо. Тим більше, що союз козаччини з духовенством, інтелігенцією в Україні має певну традицію. Її започаткував ще П. Сагайдачний, надавши велику підтримку Київській братській шко­лі. Як прихильник культурно-національного руху, він стає його безпосереднім учасником і організатором, вступивши до Київського братства “зі своїм військом”. Завдяки козацтву братство й братська школа одержують політичний захист і матеріальну підтримку.

Традицію опікуватися Київською братською школою, започатко­ва­ну гетьманом Сагайдачним, продовжували й інші гетьмани Війська Запорозького й України: Іван Петржицький, Богдан Хмельницький, Юрій Хмельницький, Іван Виговський, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Данило Апостол та ін. [9, с. 47–48].

Не відступав від цієї традиції і П. Могила. Більше того, він постійно шукав порозуміння з козаками, зміцнення зв’язку їх із духовенством. Підтвердженням цьому є хоча б той факт, що після палких дебатів, сумнівів і заперечень згоду на об’єднання братської і лаврської шкіл від імені духовенства дав П. Могила, а від війська Запорозького – тодішній гетьман Іван Петржицький. В офіційному листі 17 березня 1632 р. він наказував “всім товаришам”, аби вони об’єдналися у церкві Христовій [6, с. 71–72].

Перший кандидат на Київську митрополію П. Могила на сеймі при виборі нового короля Польщі Володислава IV стійко відстоював права козаків, серед яких він також мав значну підтримку православній вірі. Деякі дослідники стверджують, що Могила благословив Богдана Хмельницького на визвольну боротьбу і навіть погрожував україн­ському панству анафемою, якщо воно не вставатиме під знамена боротьби Хмельницького [9, с. 70].

III. О. Дм. Блажейовський дорікає Могилі за створення Київської колегії-академії. Він стверджує, що Могилянська колегія готувала лише безхребетних перекинчиків, доносчиків, не виховала жодного патріота. Порівнюючи можливості виховання патріотизму Могилянської колегії з Львівською, Острозькою братськими школами, вчений пише: “Могилянська колегія-академія мала у своїх руках ще більші можливості щодо виховання, ніж єзуїти, бо виховувала, крім козацьких дітей, також священичих, отже, не тільки національну, але й церковну еліту. А чи виховала? – Ні. І то рішуче не виховала, а навпаки – змосковщилась сама і виховала цілу серію церковних та національних, безхребетних перевертнів – москальонів, московських лакеїв, які помосковщили український народ” [1, с. 372].

Звинувачення тяжке і має певний сенс. Стосується це, насамперед, при­ниження ролі рідної мови. Знання рідної мови не лише серед вихованців, але навіть і серед професорів було надзвичайно низьким. Отже, у вивченні української мови Києво-Могилянською колегією був зроблений помітний крок назад порівняно з попередніми брат­ськими школами. Ця сумна помилка була виправлена лише згодом, а на початку викладання всіх наук, виключаючи слов’янські граматики і православний катехізм, велося латинською мовою. Учнів змушували не лише писати, але й постійно розмовляти цією мовою навіть поза колегією: на вулиці та вдома. Кращі з них уже наприкінці трирічного курсу вільно читали в оригіналі Цицерона, Овідія, Горація.

Незважаючи на панування латинської мови, Київська колегія, однак, працювала над розвитком української мови і словесності. Студен­ти складали проповіді українською мовою; ті, що виходили в священики, були здатними говорити повчання народові, а в братському монастирі не проходила жодна святкова обідня, коли б численному народові, який зібрався в храмі, не говорилося проповіді або не пояснювався катехізис православної віри [5, с. 122].

Дм. Блажейовський ніяким чином не аргументує, чим саме керував­ся П. Могила, реформуючи школу на взірець польсько-єзуїтської, покладаючи в основу навчання латинську мову. А це дуже важливо з огляду на ті обставини, у яких відбувався процес реформації, а також на той ідеал виховання молоді, який сформував у собі П. Могила. Обставини значною мірою вимагали саме такої реформації. Братські школи, хоч і не у всьому, виправдали покладені на них надії та зробили українському народові незабутні послуги, проте ці школи не мог­ли стати на рівень потреб свого часу, викликаних життям. Коло предметів, що викладались у домогилянських школах, було досить широким, але самі науки вивчалися несистематично. Особливо на низь­кому рівні стояло тут вивчення латинської мови, ґрунтовне знання якої вважалось у той час необхідним показником освіченості людини.

Латинська мова в тодішньому житейському колі була необхідна не лише для змагань про віру з католиками, вона вживалася на судах, сеймах, сеймиках і на всіляких громадянських зібраннях.

Ідеалом Могили, пише М. І. Костомаров, була така руська людина, яка, міцно зберігаючи і свою віру, і свою мову, і в той же час, за рівнем ос­віти і за своїм духовним потенціалом стояла б на рівні з поляками, з якими доля зв’язала її у державному відношенні. На цей ідеал спрямову­валися і методи виховання та навчання, прийняті Могилою [5, с. 119].

Для здійснення цього ідеалу П. Могила не шкодував не лише своїх духовних сил, але і матеріальних засобів. Хоча Дм. Блажейовський наголошує на тому, що про Колегію митрополит мало дбав. У своєму духовному заповіті, який він написав із наближенням смерті, Могила зазначає: “Бачачи, що упадок святого благочестя в народі руському відбувається не від чого іншого, як від цілковитої нестачі освіти й навчання, я дав обіцянку Богові своєму – все моє майно, яке дісталося від бать­ків, і все, що не лишалося б тут від доходів, одержаних від доручених мені святих місць, маєтків, на те призначених, спрямувати почасти на відновлення храмів Божих, від яких залишилися плачевні руїни, почасти на заснування шкіл у Києві”. Колегію він називає у заповіті своєю запорукою і, бажаючи “залишити її укоріненою в потомствені часи”, у вигляді посмертного дарунка заповідає їй 81000 золотих, усю свою бібліотеку, четверту частину свого срібла, деякі цінні речі та – на вічний спомин про себе – свій срібний митрополичий хрест і саккос [5, с. 123].

Щирі намагання П. Могили не пропали марно. Заснована ним колегія виховала достатньо не лише політичних, культурно-освітніх діячів України, але щирих патріотів. Про високі патріотичні почуття вихованців Києво-Могилянської академії свідчить той факт, що в період визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі (1648–1657 рр.) навчання в середніх і старших класах фактично припинилося – більшість її вихованців перебувала у війську Богдана Хмельницького [8, с. 50].

Таким чином, сказане свідчить про те, що звинувачення, висунуті о. Дм. Блажейовським стосовно особи П. Могили, значною мірою є безпідставними. Доба і культурно-освітня діяльність митрополита потребують подальшого вивчення й об’єктивної оцінки.