Література

1. Барна М. М. Розвиток педагогічної освіти в Східній Галичині (1867-1939 рр.): Дис... канд. пед. наук: 13.00.01. – Львів, 1996. – Т. 2.

2. Бартошевський І. Педагогія руска або наука о воспитаню. – Львів, 1891.

3. Васянович Г. Проблема морально-правової відповідальності особистості у контексті філософії культури // Діалог культур: Україна у світовому контексті: Матеріали перших міжнарод. філософ.-культуролог. Читань / Ред. С. О. Черепанова. – Львів, 1996.

4. Врецьона Г. О управителях школьных // Школьна часопись. – Львів, 1880. – Р. 1. – Ч. 8.

5. Муздыбаев К. Психология ответственности. – Л., 1983.

6. Клемертович М. Учитель і громада // Учитель. – Львів, 1869. – Р. 1. – Ч. 28.

7. Наумович І. Яким би повинен бути народний учитель у нашому краї // Учитель. – Львів, 1869. – Р. 1. – Ч. 2.

8. Наумович І. Які властивості повинен мати народний учитель? // Учитель. – Львів, 1869. – Р. 1. – Ч. 4.

9. Ступарик Б. М., Моцюк В. Д. Ідея національної школи та національного виховання в педагогічній думці Галичини (1772-1939 рр.). – Коломия, 1995.

10. Франко І. Що таке поступ? // Франко І. Твори: У 20 т. – К., 1956. – Т. 19.

11. Хрестоматия по истории педагогики / Под общ. ред. С. А. Каменева. – М., 1933. – Т. 1.

12. Baranowski M. Dydaktyka do uzytku seminaryow nauczycielskich і nauczycili szkol ludowych. – Lwow, 1895.

13. Rowid H. Skola tworcza. Podstavy teoretyczne і droci urzeczywistnienia nowej skoly. – Krakow, 1929.

Сучасні підходи до визначення сутності морально-правової відповідальності особистості

Педагоги, які працюють у сфері базової і допоміжної освіти, викла­да­чі навчальних закладів на різних рівнях освітянських щаблів відчувають нагальну потребу в нових теоретичних знаннях, нових пізнаваль­них орієнтирах щодо механізму взаємодії моральної та правової відповідальності особистості. Адже в аналізі реальних процесів моральної та правової відповідальності, як у фокусі, сходиться велика кількість філософських, педагогічних, етико-правових категорій (“обо­в’я­зок”, “свобода”, “необхідність”, “гуманність”, “совість” і т. ін.), отже, зростає значущість знаходження їх методологічних аспектів. Тут може і повинна йти мова про вияв об’єктивних і суб’єктивних основ моральної та правової відповідальності та чинники їх розвитку, про їх діалектичний зв’язок, а також про взаємозв’язок потреб, цілей, мотивів, інтересів, ціннісних орієнтацій і установок індивіда, про співвідношення категорій “відповідальність”, “педагогічна діяльність”, “педагогічне середовище” тощо.

Починаючи з 70-х років, у науковій думці м. Львова знайшли своє відображення проблеми сутності морально-правової відповідальності особистості. Правова відповідальність досліджується переважно вче­ни­ми-юристами. І це не могло не позначитися на змісті досліджень. Наприклад, у колективній монографії “Юридична відповідальність: Цивілістичний аспект” [12], підготовленій групою науковців Львівсько­го державного університету імені Івана Франка, розглядаються питання сутності цивільно-правової відповідальності, форми протиправ­ної поведінки особистості, матеріальна відповідальність за трудовим законодавством службових осіб за незаконні звільнення і переведення робітників і службовців і т. ін. Усе це позитивно, але найбільшим недоліком праці, на наш погляд, є те, що автори дотримуються переваж­но авторитарно-ретроспективного підходу щодо аналізу генези, змісту і форм правової відповідальності особистості. Правова відповідаль­ність ними визначається як певне обтяження, що покладається на правопорушника за невиконаний юридичний обов’язок [12, с. 9]. Отже, зміст правової відповідальності в цьому сенсі визначається як вина, покарання за недотримання певних норм законодавства.

Подібний підхід до вияву сутності правової відповідальності ми зустрічаємо і у професора Львівського університету П. Рабіновича [6, с. 217]. Крім цього, П. Рабінович у притаманній йому лапідарній формі визначає ознаки правової відповідальності, показує, чим конкретно відрізняються міри правової відповідальності від інших мір відповідаль­ності. Він пише: “По-перше, усі ці міри передбачені законом, правовими нормами. Це відповідальність лише за законом. По-друге, усі вони застосовуються лише тоді, коли чиняться дії, що суперечать закону, праву. Отже, це відповідальність саме і тільки за правопорушення. По-третє, усі вони здійснюються органами держави, яким громадянин зобов’язаний (причому, зобов’язаний юридично, на підставі закону) “дати відповідь” за свої проступки, і які зі свого боку мають право (причому, юридичне право) притягти до відповідальності. Отже, це відповідальність завжди перед державою. По-четверте, ці міри виражаються у примусовому позбавленні (або обмеженні) правопорушника певних благ, цінностей, можливостей. Отже, це примусово караюча відповідаль­ність. По-п’яте, ці міри завжди виражають засудження правопорушника саме державою, гостро критичну, безумовно незадовільну оцінку його поведінки. Така оцінка звучить не тільки у “відповіді” держави за правопорушення, а й у реакції на проступок з боку громадськості, колективу, батьків. Юридична відповідальність завжди поєднується з моральною відповідальністю” [6, с. 215–216].

Ми свідомо зосередили увагу на точці зору П. Рабіновича ще і то­му, що цей автор не обмежується визначенням мір правової відпові­дальності, робить акцент на її зв’язку з моральною, але, що особливо важливо, ставить наголос на гуманний зміст правової відповідально­сті. Він говорить про те, що не можна зводити юридичну відповідаль­ність, як це роблять, наприклад, О. С. Іоффе, М. Д. Шаргородський [6, с. 214], лише до “відплати” правопорушнику. “Її цілі є ширшими, а головне – гуманнішими. Їх в основному три:

1. Охоронна – захистити, оберегти від посягань на такі найважливіші для всіх людей цінності, як права і свободи громадян і організацій. Якщо такі посягання вчинено, то юридична відповідальність має за мету відновлення, відшкодування, “ремонт” блага, що постраждало.

2. Виховна – змінити погляди, свідомість правопорушника так, щоб він у майбутньому не допускав подібних проступків.

3. Запобіжна (профілактична) – на окремих людей, які могли б (через недостатню свідомість або з інших причин) вчинити правопорушення, вплинути таким чином, щоб вони утрималися від цього [6, с. 216-217].

Окремі аспекти відповідальності знайшли своє обґрунтування і у таких науковців, як В. Грищук, В. Навроцький (кримінальна відповідальність, відповідальність за окремі види злочинів) [4]; Г. Ткач (адміністративні правопорушення та адміністративна відповідальність [11]; В. Луць (цивільно-правова відповідальність) [5]; С. Василюк (дисциплінарна та матеріальна відповідальність) [1].

Отже, проблема дослідження правової відповідальності особи­сто­сті у науковців м. Львова (70-80-і роки) виходить на рівень певних галузей, проте, що стосується галузі освіти, то тут є великі прогалини.

Аналіз проблеми морально-правової відповідальності допов­ню­єть­ся психологічними дослідженнями. Найбільші здобутки тут належать докторові психологічних наук М. Савчину. У 80-ті роки він провів серйозне наукове дослідження з питань формування у старшокласників відповідального ставлення до праці [7]. Він також розкрив зміст поглядів В. О. Сухомлинського щодо психології відповідальності дитини [8], виклав своє бачення змісту відповідальності у контексті соціально-психологічної якості людини [9] та ін.

Проте найбільш ґрунтовною його працею є монографія “Психологія відповідальної поведінки” [10]. У ній автор розкриває психологічну структуру відповідальності, показує взаємозв’язок між самосвідомістю і відповідальністю, свободою і відповідальністю, досліджує місце і роль неусвідомлюваного у структурі відповідальності. Вартісним є і те, що М. Савчин один із перших в Україні глибоко вивчає і науково обґрун­товує психологічні механізми відповідальності. Особливу увагу він приділяє проблемам мотивації відповідальної поведінки, переосмисленню особистістю відповідального вчинку після його реалізації тощо.

Дослідник робить висновок. що відповідальність як особистісна основа відповідальної поведінки є цілісною якістю людини, в якій інте­гровані її духовні, соціально-психологічні та психофізичні функції. Вона розглядається як смислове утворення особистості, як загальний принцип співвідношення (саморегулювання) мотивів, цілей і засобів життєдіяльності, що не зводиться до правил поведінки чи їх кодексу, не є конкретним мотивом або її сукупністю. У тому чи іншому вигляді цей смисловий принцип специфічно реалізується в кожній конкретній ситуації життєвого простору людини. В одних випадках це є прийняття необхідності (доручення. зобов’язання, обов’язок) з-поміж різних варіантів внутрішньої позиції та поведінки, в інших – добір, оцінка чи пошук засобів досягнення цілей; збільшення чи зменшення обсягу відповідаль­ності. Це в окремих випадках навіть проявляється у призупиненні самої діяльності чи поведінки, не дивлячись на їх успішний хід, у зміні внутрішньої позиції, смислу, наміру щодо сущого і наявного.

У структурі відповідальності М. Савчин виділяє когнітивну, мотиваційно-емоційну та поведінкову складові [10, c. 25-29]. Перша з них харак­теризує особливості раціональної саморегуляції поведінки, усвідомлення предмета й інстанції відповідальності, а також усвідомлення себе як суб’єкта відповідальної поведінки. Друга включає субстанційні та ситуативно-динамічні причини відповідальної поведінки і переживання особистості, що їх опосередковують та супроводжують, а також особливості саморегуляції мотивації. Третя, поведінкова, складова включає дії, кон­кретні акти поведінки, цілісні вчинки, наміри, позиції, рішення тощо.

Цілісний підхід до проблеми дозволив авторові побудувати функ­ці­ональну схему відповідальної поведінки, в якій він виділяє такі блоки: суспільні й індивідуальні необхідності, що конкретизуються у предметі відповідальності, її інстанція та суб’єкт поведінки.

Предмет відповідальності визначається дослідником як сукупність різнопланових зовнішніх і внутрішніх соціально-психологічних, духовних і матеріальних необхідностей та інтенцій, які особистість реалізує у своїй життєдіяльності. Він характеризується обсягом, що виражається у складності та кількості обов’язків, завдань, доручень, способів їх виконання, дотримуваних норм наслідуваного ідеалу і розвитку “Я”, що реалізує суб’єкт у своїй поведінці. Згідно з поглядами М. Савчина, існує чотири основні сфери, які охоплює предмет: а) система “Я – інші”; б) індиві­ду­альне життєвиявлення та самоутвердження “Я” (праця, пізнання, матеріаль­не життя); в) відпові­даль­ність за інших людей та групи (діти, родичі, друзі, сім’я, інші референтні чи нереферентні особи тощо; відповідальність за функціонування. становлення і саморозвиток “Я” [10, с. 29-30].

Суб’єкт характеризується особливостями потенційної мотивації, можливостями забезпечення відповідальної поведінки (когнітивні, вольові, психо-фізіологічні, компетентність тощо) та розгорнутістю і функціонуванням механізмів їх забезпечення.

У ролі інстанції відповідальності виступають: а) зовнішня (групи, окремі індивіди); б) внутрішня (власне сумління, вище “Я”). Функціями інстанцій є стимулювання, контроль, коригування і санкціонування відповідальної (безвідповідальної) поведінки людини.

М. Савчин виділяє такі субстанційні компоненті потенційної мотивації відповідальної поведінки: 1) цінності життєдіяльності особистості; 2) моральна свідомість, яка включає уявлення індивіда про необхідне, принципи, правила, прийняті норми, еталони, зобов’язання, зав­дання тощо та моральну самосвідомість; 3) конкретні смисли та мотиви поведінки; 4) когнітивні та психо-фізіологічні можливості су­б’єк­та; 5) загальна компетентність і компетентність у конкретній справі (досвід поведінки та вирішення моральних проблем у вигляді вмінь і навичок); 6) конкретні життєві наміри; 7) моральні звички як тенденції вчинків, дій, позицій тощо [10, с. 32-68].

Мотивами відповідальної поведінки, як доводить учений, виступають: 1) соціальні; 2) морального самоствердження; 3) прагматичні; 4) са­мореалізації; 5) неспецифічні; 6) егоїстичного самоствердження; 7) са­мопізнання; 8) спілкування; 9) виховання інших. Найбільш значущими з них є мотиви самореалізації та соціальні. Менш значущими – самопізнання, спілкування, моральне спостереження, виховання інших і прагматичні, а найменш значущими – неспецифічні.

На основі проведеного аналізу М. Савчин виділяє такі типи відповідальності особистості:

1. Відповідальність-потреба, в сенсі предмета якої гармонійно поєднується необхідне й особистісне, інстанцією відповідальності переважно виступає власне сумління, а її суб’єкт володіє достатніми мотиваційними, когнітивними і поведінковими можливостями. Типовими для нього є гармонія основних мотиваційних переживань задоволення, реальності, моральності та творчості.

2. Виокремлена (вибіркова) відповідальність, що за своєю психо­ло­гічною сутністю близька до попереднього типу, але проявляється обмежено, лише у сферах ділової спрямованості людини (бізнес, професійна діяльність, наука, спорт тощо).

3. Невротична відповідальність, для якої характерна висока мотивація виконання обов’язку з одночасною відсутністю гармонії особистісного та соціального; обов’язки, які виконуються, не мають глибокого особистісного сенсу, має місце навіть деяка їх відчуженість, бере на себе відповідальність за все незалежно від своїх можливостей та об’єктивної ситуації, не вміє уникати відповідальності. Наявна невротична потреба у соціальному визнання та престижі у зв’язку зі своєю відповідальністю. Зовні поведінка такої людини сприймається як високо відповідальна, проте це суперечить внутрішньому усвідомленню відповідальності на рівні перспективності.

4. Відповідальність – зовнішня обов’язковість, в якій недостатньо гармонійно поєднується соціальне й особистісне, інстанцією відповідальності є як інші люди, так і власне сумління, а сама особистість володіє достатніми можливостями; типовим є недостатньо гармонізовані переживання реальності та моральності та слабо виражені переживання задоволення та творчості.

5. Прагматична відповідальність, провідними мотивами якої є вигода та егоїстичне ствердження зі специфічним предметом. Інстанція відповідальності має різну локалізацію, суб’єкт володіє досить значними поведінковими можливостями, які пов’язані не лише з виконанням прийнятого обов’язку чи завдання, але й уникненням відповідаль­ності; типовими є переживання задоволення, реальності та творчості, а її підтипом є статусна відповідальність.

6. Псевдовідповідальність, коли обов’язки, доручення, завдання то­що усвідомлюються неглибоко та не мають адекватного особистого сенсу. Спостерігаються постійні суперечності між необхідним суспіль­ним і особистим. Активно нав’язується іншим думка про свою “високу відповідальність” та одночасно активно захищається об’єктивна безвідповідальність. Ретельно виконується лише те, що прямо кон­тролюється. Часто проявляє ініціативу, що не пов’язана з відповідаль­ністю, рідко – творчість і самостійність.

7. Безвідповідальність, у якій необхідне, належне не мають пози­тив­ного смислу, інстанцією виступають лише окремі люди або група; суб’єкт володіє великими можливостями для уникнення відповідальності; типовими є переживання задоволення, частково реальності та відсутні моральні та творчі.

8. Психологічна безвідповідальність, для якої характерна не лише від­сутність в особистості будь-якої позитивної мотивації реалізувати необхідне, але й прояви агресивності, брехливості, фантазерства, авантюризму тощо у ситуаціях потенційної чи актуальної відповідальності [10, с. 108-112].

Низький рівень ефективності виховання відповідальної поведінки учнів в умовах школи, як показує автор дослідження, зумовлена тим, що сучасна практика виховання не забезпечує необхідних і достатніх умов, які відповідають реальній психологічній сутності відповідальної поведінки особистості, для цілеспрямованого розвитку школяра як повноцінного суб’єкта відповідальності. Важливими напрямами та видами керування розвитком відповідальності М. Савчин вважає такі: а) актуальне стимулювання відповідальної поведінки; б) самооцінювання власних вчинків; в) підкріплення відповідальної поведінки у післявчинковому періоді; г) антиципація негативної дії чинників, що зумовлюють безвідповідальність; д) актуалізація дії чинників, що детермінують відповідальність.

Певний внесок у розробку проблеми морально-правової відповідаль­ності педагога зроблено нами [2]. На основі здійсненого нами теоретико-методологічного аналізу взаємозв’язку морально-правової відповідальності педагога показано, що моральна і правова відповідаль­ність особистості знаходяться в діалектичній єдності, у якій провідну роль відіграє не стільки вона сама по собі, скільки її ступінь, від якого залежить, наскільки кожна з форм відповідальності може “спожити”, увібрати в себе іншу як свою умову і, таким чином, наскільки вона може бути моральною і наскільки правовою. Ступінь єдності повинен бути таким, щоб забезпечити кожній із них максимум реалізації себе як умови для іншої. Єдність моральної та правової відповідальності повинна забезпечити ще й такий ступінь взаємозв’язку, при якому протилежності однієї стосовно іншої виступають як достатні умови взаємного розвитку. Лише завдяки взаємній залежності протилежно­сті й знаходяться в єдності. Єдність моральної та правової відповідаль­ності особистості передбачає їх відмінність.

Генеза, становлення і розвиток понять “моральна відповідальність”, “пра­вова відповідальність” мають певну соціально-історичну, загальнокультурну традицію й еволюцію. Істотними елементами понять моральної та правової відповідальності на сучасному етапі теоретико-методо­ло­гіч­ного дослідження є перспективність і ретроспективність.

Новітні методологічні підходи переважної більшості вітчизняних і зарубіжних науковців щодо розуміння морально-правової відповідальності ґрунтуються на гуманістичній парадигмі, в якій визначальними світоглядними орієнтаціями виступають свобода, самовияв, самореалізація особистості педагога, її любов до учнів, студентів, вихованців.

Взаємозв’язку моральної та правової відповідальності властиві такі закономірності: залежність взаємозв’язку морально-правової відповідальності особистості від морально-правового прогресу, гуманізації системи навчання, що мають тенденцію до зростання; посилення процесу “моралізації” правової відповідальності в її взаємодії з моральною; визначальна роль взаємозв’язку перспективних аспектів у змісті моральної та правової відповідальності стосовно ретроспективної; процес поглиблення супереч­ності взаємозв’язку моральної та правової відповідальності, зумовлений звуженням сфери дії правової відповідальності стосовно моральної.

У ході дослідження означеної проблеми ми виявили найбільш ха­рактерні суперечності морально-правової відповідальності педаго­га. До них належать: соціально-педагогічні, власне педагогічні та психологічні або особистісні суперечності.

Регуляція морально-правових відносин у системі “педагог – учень”, “учень – педагог” безпосередньо відбувається на нормативній базі, яка встановлена Конституцією України, Законом України “Про освіту”. Отже, з формального погляду є все необхідне для функціонування взаємовідповідальності між педагогом і учнем, учнем і педагогом (рівень належного). Проте на рівні сутнього у цих взаєминах бракує:

а) соціально-економічної, правової захищеності, справжньої відпо­ві­дальності держави, суспільства як перед педагогом, так і перед учнем; сформованості світоглядного плюралізму, вміння сприйняти учи­телем і учнем інноваційні зміни, що відбуваються у суб’єкт-су­б’єкт­них відносинах, усьому соціокультурному житті суспільства;

б) свідомого втілення у навчально-виховний процес проголошених високогуманних за своєю сутністю положень нормативних актів;

в) бажання й уміння вчителів та учнів самовдосконалювати мораль­но-правові взаємини на засадах гуманності;

г) наявності умов подолання морально-правового нігілізму.

Головним напрямом виховного процесу повинна бути його гумані­за­ція, спрямована, передусім, на формування перспективної морально-правової відповідальності педагога.

Під перспективним аспектом морально-правової відповідальності розу­міється високе усвідомлення особистістю сучасного і майбутнього розвитку нації та людства, цілеспрямованої, вільної діяльності люди­ни. Педагог навчального закладу здійснює його у творчому оволодінні знаннями, самовдосконаленні, самореалізації своїх сил і здібностей.

Під ретроспективним аспектом морально-правової відповідальності розуміється відповідальність, яка відображає, як правило, соціально-правові дії стосовно особистості за минулу поведінку, вчинки, за порушення нею вимог соціально-етичних, правових, професійних норм [3, с. 44-47].

Таким чином, сучасний стан дослідження проблеми морально-пра­во­вої відповідальності педагога науковцями м. Львова має певні здобутки. Різні галузі знань (право, психологія, педагогіка) вивчають не лише зміст, структуру, чинники і засоби, шляхи і методи вдосконалення морально-правової відповідальності особистості, але й акцен­тують увагу на визначенні методологічних основ даної проблеми.