Тема 2. Історія філософії Стародавнього світу.

План семінару:

1. Місце історії філософії у філософському знанні.

2. Філософія Стародавньої Індії: ортодоксальні та неортодоксальні вчення (ньяя, вайшешика, санкх’я, йога, міманса, веданта, буддизм, чарвака (локаята), джайнізм).

3. Філософія Стародавнього Китаю: етичні ідеї релігійно-філософської доктрини конфуціанства та даосизму.

4. Особливості зародження і формування давньогрецької філософії:

5. Вчення про ідеї та теорія пізнання Платона.

6. Філософія Арістотеля.

Основні поняття:

Веди, самхіти, Ригведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа, атман, брахман, упанішади, сансара, карма, ньяя, вайшешика, санкх’я, йога, міманса, веданта, буддизм, чарвака-локаята, джайнізм, конфуціанство, даосизм, дао, де, нірвана.

Метафизика, космоцентризм, антропоцентризм,натурфілософія, атомізм, епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм, кінізм, евдемонія, діалектика, риторика, софістика, матерія і форма.

Індійська традиція поділяє свої філософські вчення на ортодоксальні й неортодоксальні, тобто на ті, що визнають і не визнають авторитет священного письма – Вед (в перекладі з санскриту «знання»), записаних на листях пальми приблизно за 1.5 тис. років до Р. X. До «Вед» входять міфи, розповіді про предків. богів, гімни, заклинання і т. ін. Сюди входять також і певні тлумачення давніх світоглядних уявлень. З філософського погляду найцікавішими є тексти під назвою «Упанішади». Упанішади, що означає «сидіти біля», тобто у ніг вчителя, одержуючи знання вміщують тексти, що з'явилися біля тисячі років до н.е. За формою - це діалог мудреця-вчителя зі своїм учнем.

Упанішади містять найдавніші версії виникнення світу, серед яких важливе значення мали: виникнення світу із яйця (ідея про самозародження всього, осмисленого в якості живого); виникнення світу внаслідок глибокого самозосередження (тапасу) первинного духу; виникнення світу внаслідок жертвопринесення (ідея, згідно якої народження та смерть невід'ємні одне від одного); трактування першооснови буття як універсального абстрактного принципу (Брахман), який ототожнюється з індивідуальною духовною сутністю людини, з її душею (атман); певне бачення життєвої долі людини: концепція безмежного кола перевтілень душі (сансара і закон карми); міркування про співвідношення дії, активності людини і свободи.

Таким чином, вже у найдавніших духовних джерелах Стародавньої Індії йдеться про фундаментальні моральні ідеї, про певне осмислення становища людини у світі, про різні шляхи звільнення від кармінних законів долі, найкращим з яких є шлях дійового самовдосконалення. В цілому тут роздуми про людину превалюють над роздумами про зовнішній світ, а людське «Я» стає ключем до пояснення природи. Виникненню філософських шкіл Стародавньої Індії передували впливові духовні рухи, які містили певні філософсько-світоглядні ідеї і були спрямовані на одне: на звільнення людини від нескінченних перевтілень-блукань душі і досягнення нею стану «мокші»—повного блаженства. До таких рухів належали джайнізм, йога та буддизм.

Засвідчена в писемних джерелах історія Китаю нараховує майже п'ять тисяч років. Уже зі свого зародження давньокитайська філософська думка, окрім онтологічних та теоретико-пізнавальних проблем, тяжіла до етико-моральних та правових проблем, чим і визначалися специфіка та характер її розвитку як суб'єкта філософської творчості.

Духовним каноном життя Стародавнього Китаю є так зване «П'ятикнижжя» («У-цзінь»). У «Пятикнижжі» в образно-міфологічній формі подано найфундаментальніші складники давньокитайського світобачення. В одній із версій, що мала важливе значення для китайської культури, світ утворив першопредок Пань-Гу який, розколовши первинне яйце, відділив Небо від Землі. На Небі запанували ідеальні закони буття, на Землі навпаки — панують стихійність і випадковість. Китайська держава — це «Серединне царство», тобто людина і держава поєднують у собі властивості як Неба, так і Землі. Тому перед людиною відкривається можливість вибору між двома відмінними типами поведінки.

Серед усіх філософських шкіл Стародавнього Китаю (а таких давні джерела налічували до ста, хоча конкретно називали лише шість) найважливішими були дві, до розгляду ідей яких ми і звернемося.

Конфуціанство заснував Кон-Фуцзи, або Конфуцій (551—479 рр. до Р. X.). Це була школа соціально-етичного спрямування, тобто на першому плані тут — проблеми людських стосунків та норм людської поведінки.

Іншу важливу школу Стародавнього Китаю заснував Лао-Цзи (VI—V ст. до Р. X.)— майже легендарна особа, бо про нього немає достовірних відомостей. У цій школі на першому плані — ідеї світобудови; людину з її діями виведено з космічних законів. Вихідне поняття школи «дао» (звідси— і назва школи) не має однозначного визначення. У трактаті «Дао Де Цзін» його пояснено так: «Дао, яке можна виразити словами, не є стале дао. їм я, яке можна назвати, не є стале ім'я. Лише те, що не має імені, може бути початком неба і землі... Дао породжує єдине. Єдине породжує два початки: інь і ян. Двоє породжують третє. Третє породжує усе, що існує...».

Засновником античної філософії вважається Фалес (624–547 pp. до н. е.) із Мілета. Він першим поставив завдання виявити єдине, основоположне начало розмаїтого світу, що дається людині в її відчуттях. Таким началом він вважав воду. В епоху панування міфологічного світогляду зведення якісного різноманіття речей до єдиної субстанції вимагало глибини та сміливості думки. Визнання як першооснови, єдиного першоначала чогось предметного, матеріального дає змогу стверджувати, що філософія зароджується як матеріалістичний погляд на світ. Правда, цей матеріалізм характеризується як наївний, оскільки загальне в речах розглядається як якась конкретна речова структура. Вслід за Фалесом, Анаксімен за першооснову брав повітря, Анаксімандр – апейрон (гр. – безкінечне, невизначене, незнищуване), Геракліт – вогонь, Демокріт – атоми, Емпедокл – чотири стихії: вогонь, повітря, воду, землю. Мілетці крім розробки філософських концепцій займалися вивченням конкретних явищ і розв'язанням практичних завдань. Було відсутнє розчленування наукового знання, в поняття «філософія» входили всі галузі знання, тобто її предметом була природа в цілому (натурфілософія).

Розвиток античної філософії логічно прямував до антропологічної, власне людської проблематики. Вже принцип Протагора («Людина – міра всіх речей») привчав людей не покладатися на авторитет і прийняту думку, а виходити в усіх судженнях з власного розуміння.

Антропологічний поворот в античній філософії зробив Сократ (470–339 pp. до н. е.). Принципом своїх філософських роздумів Сократ зробив вислів: «Пізнай самого себе». Це означало початок нового етапу в розвитку філософської думки: призначення філософії віднині – не вивчення природи, а пізнання людини.