Рекомендована література

Основна:

Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. – Львів, 2010.

Щерба С.П., Заглада О.А. Філософія: Навчальний посібник. – К., 2011.

Лузан А.О. Вступ до філософії: Навчальний посібник. – К., 2012.

Сидоренко О.П. Філософія: Підручник. – К., 2010.

Данильян О.Г., Тараненко В.М. Філософія: Підручник. – К., 2011.

Додаткова:

Мамардашвили М.К. Сознание как философская проблема // Вопp. философии. – 1990. – N 10.

Франк С.Л. Духовные основы общества. – М., 1992.

Фрейд З. Я и Оно //Избранное. – М., 1989.

Юнг К.Г. Коллективное бессознательное. – М., 1995.

Тема 9. Пізнання як філософська проблема. Наукове пізнання та його методи.

План семінару:

1. Гносеологія та епістемологія як напрямки філософського дослідження. Проблема пізнаваності світу. Агностицизм та скептицизм у сфері пізнання.

2. Суб’єкт, об’єкт та предмет пізнання. Чуттєве та раціональне пізнання.

3. Концепції істинності знань у сучасних філософських та конкретно-наукових дослідженнях. Теорія відповідності: абсолютна та відносна істина, істина і правда, істина і правило, істина і заблудження, правило і помилка, заблудження і помилка. Проблема лікарської помилки.

4. Специфіка наукового пізнання.

5. Емпіричний рівень наукового пізнання та його методи (спостереження, порівняння, вимірювання, опис, експеримент).

6. Теоретичний рівень наукового пізнання та його методи. Методи соціально-гуманітарного пізнання.

Основні поняття:

Пізнання, суб’єкт і об’єкт пізнання, чуттєве та раціональне пізнання, істина, критерії істини, абсолютна та відносна істини, заблудження, пізнання і практика, пізнання і творчість., наукове пізнання, наука, емпіричні методи пізнання, теоретичні методи пізнання, аналіз, синтез, експеримент, знання, метод, форма пізнання, ідея, гіпотеза, теорія, парадигма, проблема, наукова революція.

Пізнання здійснюється в процесі практичної діяльності людей, тобто знання не народжуються в свідомості людей самі собою. Пізнання може зростати лише на родючому ґрунті реальної справи. Реальні справи людей формують практику.

Практика – це суспільно-історична діяльність людей, спрямована на змінення природи, суспільства та самих себе з метою задоволення своїх потреб.

Практика включає всю розмаїту діяльність людей. У складному процесі пізнання практика відіграє надзвичайно важливу роль: по-перше, вона є основою пізнання; по-друге –рушійною силою його; по-третє – кінцевою метою пізнання; по-четверте – критерієм істини. Щодо практики як критерію істини в історії філософії робились різноманітні спроби знайти правильне мірило пізнання. Одні вважали критерієм істини зрозумілість, чіткість думки (Декарт); інші – чуттєвість, безпосередність сприйняття того чи іншого положення речей (Фейєрбах); треті – загальнозначимість (махіст Богданов); четверті – корисність (прагматисти Дьюї, Джеймс) тощо. Але всі ці критерії не можуть вивести нас за межі нашої суб'єктивної думки, а тому не здатні відрізнити істину від омани.

Основним критерієм істини є практика. Але и розуміння не збігається в різних філософських напрямках. Так, для неопозитивізму практика – це чуттєвий досвід, для екзистенціалізму – чуттєві пізнання, відірвані від об'єктивної реальності. Матеріалізм розуміє практику, як вже зазначалося, насамперед як ціленаправлену, чуттєво-предметну діяльність суспільства, спрямовану на перетворення об'єктивної дійсності. Її змістом є праця.

Саме така практика є критерієм істинності наших знань. Лише на практиці людина може довести істинність своїх знань. Але вона не створює цю істинність, а лише дає змогу її встановити. Якщо висновки, отримані на основі наших знань, підтверджуються практикою, а діяльність виявляється успішною, то ці знання істинні. Наприклад, треба перевірити істинність твердження, що теплота може перетворюватися в механічний рух. Щоб це зробити, людина будує парову машину, яка працює на принципі перетворення теплової енергії в механічну. Робота машини покаже, що таке твердження істинне, відповідає дійсному стану речей.

Слід підкреслити, що практика як критерій істини має діалектичний характер: вона і абсолютна, і відносна. Абсолютність ЇЇ полягає в тому, що вона остаточно перевіряє істинність теорії. Відносність полягає в тому, що практика доводить правильність теорії тільки за певних умов, з певним ступенем точності, тобто правильність цієї теорії як відносної істини.

На кожному з рівнів наукового пізнання застосовуються свої методи. Так, на емпіричному рівні використаються такі основні методи, як спостереження, експеримент, опис, вимірювання, моделювання. На теоретичному рівні – аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, ідеалізація, історичний та логічний методи тощо. Основними структурними елементами теоретичного пізнання як вищої і найбільш розвиненої форми пізнання є ідея, проблема, гіпотеза, теорія.

Ідея. У загальній формі можна сказати, що ідея – це єдність відображення дійсності і цільового устремління. Тобто це думка, що осягає явища, процеси об'єктивної реальності і одночасно формує мету, прогнозує подальший хід пізнання та практичного перетворення світу.

У науковому пізнанні ідея набуває важливого значення. По-перше, вона підсумовує досвід попереднього розвитку знання в певній галузі науки. По-друге, слугує основою для узагальнення, об'єднання знання в цілісну систему. По-третє, формує конкретні принципи та шляхи подальшого розв'язання проблем, що виникають перед науковим пізнанням.

Проблема – це форма знання, змістом якої є те, що ще не пізнано людиною, але треба пізнати. Іншими словами, це знання про незнання, питання, яке виникає в процесі пізнання і вимагає відповіді. Разом із тим, проблема – це процес, а не застигла форма знання. Процес, який включає два основних моменти або етапи розвитку пізнання: постановку і вирішення.

Проблема як знання про незнання відображає негативний момент проблемної ситуації, який свідчить . про обмеженість пізнавальних та практичних можливостей суб'єкта на певному етапі розвитку пізнання. Але вона є одночасно також засобом і методом пошуку нових знань. Самі проблеми виникають або як наслідок зіткнення теорії зі спостереженням, або як результат протиріч в певній теорії.

Слід відрізняти наукові проблеми від ненаукових, псевдопроблем (наприклад, проблема створення вічного двигуна). Поряд із науковими проблемами існують і практичні проблеми. Вирішення якої-небудь конкретної проблеми є суттєвим моментом розвитку знання, в ході якого виникають нові проблеми, а також висуваються ті чи інші концептуальні ідеї, в тому числі і гіпотези.

Гіпотеза – це наукове припущення про причину яких-небудь явищ, істинність яких за сучасного стану пізнання і виробництва не може бути перевірена і доведена. Наприклад, гіпотези про походження Сонячної системи. Гіпотеза завжди висувається в процесі розвитку пізнання для вирішення певної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або усунення протиріч теорії з негативними результатами експериментів. Оскільки гіпотетичне знання має ймовірний, а не достовірний характер, то воно вимагає перевірки, обґрунтування. В процесі доказу висунутих гіпотез одні з них стають істинною теорією, інші видозмінюються, уточнюються і конкретизуються, треті відкидаються, перетворюються в оману, якщо перевірка дає негативний результат.

Висунення нової гіпотези, як правило, спирається на результати перевірки старої, навіть у тому випадку, коли ці результати були негативними. Більш того, заміна будь-якої гіпотези іншою, більш підходящою, зовсім не означає, що попередня гіпотеза була абсолютно хибною і некорисною на певному етапі наукового пізнання. Формування гіпотези в кінцевому підсумку виявляється необхідним історичним і логічним етапом становлення іншої, нової гіпотези. Так, шлях становлення і розвитку гіпотез пройшли і відкритий Менделєєвим періодичний закон, і теорія Дарвіна тощо.

Перевірена і доведена гіпотеза переходить у розряд достовірних істин і стає науковою теорією.

Теорія – Це вища форма наукового знання, яка дає цілісне уявлення про закономірності та суттєві зв'язки певної сфери дійсності. В широкому розумінні – це комплекс уявлень, ідей, спрямованих на тлумачення та пояснення якого-небудь явища.

Будь-яка теорія – це цілісна система істинного знання, система, що розвивається і яка має складну структуру та виконує ряд функцій.

Найважливішим базовим структурним елементом теорії є закон. Тому теорію можна розглядати як систему законів, які виражають сутність досліджуваного об'єкта.