Розділ XII. Мова

Загальне поняття про мову

Як було сказано, мислення здійснюється у мовній формі. Мова (зокрема, внутрішня мова — внутрішній беззвучний мов­ний процес, за допомогою якого ми мислимо в думці) є засобом мислення. Слід підкреслити й іншу найважливішу функцію мо­ви — мова служить знаряддям спілкування між людьми, спосо­бом передачі думок, почуттів від однієї людини до іншої.

Як підкреслював І. П. Павлов, у процесі історичного розвитку в людини «виникли, розвились і надзвичайно вдосконалились сигнали другого ступеня... у вигляді слів, вимовлюваних, чутних і видимих. Ці нові сигнали зрештою стали означати все, що лю­ди безпосередньо сприймали як із зовнішнього, так і з свого вну­трішнього світу, і вживались ними не тільки при взаємному спілкуванні, а й наодинці з самим собою»¹.

Люди завжди жили й живуть колективно, в суспільстві. Су­спільне життя і колективна праця людей зумовлюють необхід­ність постійно спілкуватися одне з одним. Це спілкування в най­більш досконалій і повній формі здійснюється за допомогою мови. Завдяки мові люди обмінюються своїми думками та знан­нями, розповідають про свої почуття, переживання, наміри та мрії.

Спілкуючись одне з одним, люди вживають слова й користуються граматичними правилами тієї чи іншої мови (російської, французької, німецької і т. д.). Мова є система словесних зна­ків, засіб; за допомогою якого здійснюється спілкування між людьми. Мовлення — це процес використання мови з метою спіл­кування людей. Мова й мовлення нерозривно зв'язані, станов­лять єдність. Ця єдність виражається в тому, що історично мова будь-якого народу створювалася і розвивалася в процесі мовно­го спілкування людей. Зв'язок між мовою і мовленням виражається і в тому, що мова як знаряддя спілкування існує історично до тих пір, поки люди розмовляють нею. Як тільки люди пере­стають використовувати ту чи іншу мову у мовному спілкуванні, вона стає мертвою мовою. Такою мертвою мовою стала, напри­клад, латинська.

Мова зв'язана з усіма психічними процесами. Вона, як ука­зувалось, є необхідною основою людського мислення. Коли зав­дання, що виникло в ході дослідження, ми виражаємо в словес­ній формі, промовляємо його, це допомагає нам при сприйманні й спостереженні.

Мовне промовляння матеріалу, який ми збираємось запам'я­товувати, завжди допомагає нам і організовує процес запам'ято­вування. Успішному перебігу вольових процесів також сприяє мова. Ясно поставлене й сформульоване завдання полегшує людині вольові дії і допомагає планувати діяльність у цілому. Мова тісно зв'язана з почуттями. Людина за допомогою слів виражає свої почуття, а також може викликати почуття в інших людей. Інтонаційні відтінки мови до­помагають людям передавати свої почуття одне одному. Інто­нація мови має велике значен­ня в педагогічній роботі.

Ф ізіологічні основи мови

Коли ми говоримо, то, з од­ного боку, сприймаємо чутні (звукові) й видимі (письмові) мовні сигнали, з другого — ви­мовляємо звуки мови за допо­могою м'язового голосового апарата.

Мовна діяльність спираєть­ся на складну координовану роботу нервових клітин кори великих півкуль мозку. В корі головного мозку людини є три центри мови: слуховий, руховий та зоровий.

Один з таких центрів (центр Верніке) розміщений у лівій скроневій долі мозку. Він забезпечує розуміння сприйманого сло­ва. Ця ділянка кори називається слуховим центром мовлення. При руйнуванні його людина втрачає здатність розрізняти, впі­знавати слова, хоча відчуття звуків у неї залишається. Іншими словами, в людини спотворюються процеси сприйняття і розумін­ня чужої і власної мови, і на цій основі втрачається здатність до зв'язної, усвідомленої мови. Таке захворювання називається сло­весною (або мовною) глухотою. Людина, що терпить від словес­ної глухоти, іноді надмірно балакуча, але в цьому словесно­му потоці неможливо схопити смисл. Центр Верніке домінує над іншими центрами мовлення. Тому при ураженні цього нер­вового центра порушується і усна і писемна мова (читання і письмо).

Центр Брока — руховий центр мови — розміщений у нижній лобовій звивині лівої півкулі головного мозку. Він забезпечує вимовляння слів. При руйнуванні рухового центра мови порушу­ється мовна артикуляція (вимова). Людина не здатна вимовити жодного слова, хоч і розуміє всі слова, які чує, в неї лишається тільки можливість до крику або співу без слів. Людина чує і впізнає слово, але не знає, не пам'ятає, як воно вимовляється. При цьому захворюванні порушується і внутрішня мова.

З указаними центрами мови пов'язана й писемна мова, яка може функціонувати лише за участю багатьох відділів кори. При ураженні цих відділів людина втрачає здатність упізнавати букви, а тому не може писати їх і не може читати.

Види мови

За своїми особливостями й функціональним призначенням розрізняють мову зовнішню (усну, писемну) і мову внутрішню.

Усна мова— це звичайна звукова розмовна мова, якою ми користуємось при безпосередньому спілкуванні з іншими людь­ми. Залежно від конкретних умов спілкування усна мова набу­ває форми або діалогічної, або монологічної мови.

У процесі діалогічної мови, що відбувається у формі бесіди, розмови між двома або кількома учасниками, людина ставить запитання і відповідає на них, висловлює зауваження, схвалення або заперечення. У повсякденній і звичайній розмові діалогічна мова не має яскраво вираженого навмисного характеру й зазда­легідь розробленого плану. Спрямованість такої бесіди та її на­слідки значною мірою визначаються висловлюваннями учасни­ків. У тих випадках, коли розмова підпорядковується суворо окресленому завданню, діалогічна мова має цілеспрямований характер, а думки висловлюються у більш розгорнутій формі. Такого характеру діалогічна мова набуває, наприклад, тоді, коли бесіда організована спеціально для з'ясування певного питання. Такою ж цілеспрямованою буде мова учня під час від­повідей на запитання вчителя.

Діалогічна мова, як правило, ставить менше вимог до побу­дови зв'язного й розгорнутого висловлювання, ніж мова моноло­гічна, і особливо писемна. Пояснюється це тим, що співбесідники перебувають в однаковій ситуації, сприймають одні й ті самі факти та явища й тому порівняно легко розуміють одне одного, їм не треба викладати свої думки в розгорнутій мовній формі. Так, досить одному з тих, хто чекає на автобус, сказати «йде», щоб решта людей зрозуміла його.

Порівняльна стислість діалогічної мови зумовлюється тим, що така мова активно підтримується запитаннями й відповідя­ми, схваленнями й запереченнями з боку співбесідників. Якщо діалогічна мова не підтримується співбесідником, то вона або перетворюється на монологічну мову одного з учасників, або бе­сіда взагалі припиняється.

Одна з найважливіших вимог до людини при діалогічній мо­ві — вміння вислуховувати висловлювання співбесідника до кін­ця, розуміти його запитання та заперечення і відповідати саме на них, а не на власні думки. Зневажливе ставлення до цієї ви­моги робить людину не лише нудним і неприємним співбесід­ником, а й свідчить про її низьку культуру і недостатню вихо­ваність.

Монологічна мова посідає велике місце в практиці спілкуван­ня і проявляється у найрізноманітніших усних і письмових ви­ступах. До монологічних форм мови належать лекції, доповіді, виступи на зборах, оголошення, накази та багато інших усних та письмових повідомлень. Загальна й характерна особливість усіх форм монологічної мови — яскраво виражена спрямованість її до реального або уявного слухача. Мета цієї спрямованості — досягти необхідного впливу на слухачів.

Порівняно з діалогічною монологічна мова — складніша й важча форма мови. Кожен з власної мовної практики добре знає, що брати участь у бесіді значно легше, ніж виступати з яким-небудь спеціальним повідомленням. Монологічна мова не має прямої і активної підтримки з боку слухачів. Тому моноло­гічний виступ, щоб бути зрозумілим слухачам, вимагає поперед­нього продумування і планування його основних опорних пунктів.

Як правило, монологічна мова проходить з великим напру­женням. Вона вимагає попереднього вміння зв'язно й послідов­но викладати думки, висловлювати їх у ясній та чіткій формі. Успіх монологічного виступу залежить також від уміння вста­новлювати потрібний контакт з аудиторією. Для цього мовець повинен стежити не тільки за змістом своєї мови, за її зовніш­ньою побудовою, а й за реакцією слухачів, тобто треба вміти відчувати аудиторію.

Писемна мова виконує ту саму функцію спілкування, що й усна мова. Однак обмін думками в усній і писемній мові здійс­нюється різноманітними способами та засобами. Усна мова спи­рається на членороздільні звуки. Писемна мова зображується графічно, за допомогою письмових знаків (букв), що позначають звуки усної мови. Писемна мова як в історії суспільства, так і в житті окремої людини виникає пізніше усної і формується на її основі. Особливість писемної мови та, що вона звернута до від­сутнього читача, який перебуває в іншому місці в іншій обста­новці й прочитає написане тільки через деякий час.

Відсутність безпосереднього контакту між тим, хто пише, і читачем створює певні труднощі у побудові писемної мови. Той, хто пише, не може використати виразні засоби (інтонацію, міміку, жести) для кращого викладу своїх думок. Він не може спертися на ту ситуацію, в якій сам перебуває, тому що вона недоступна сприйняттю того, хто читає. Тому писемна мова має бути більш розгорнутою і зв'язною, ніж будь-яка форма усної мови. В писемній мові повинен бути викладений увесь зміст дум­ки з максимальною повнотою: дії, обстановка, наміри, бажання того, хто пише, і т. д.

Коли ви пишете доповідь, план уроку, статтю, оповідання, лист тощо, то активно й свідомо працюєте над тим, щоб вирази­ти зміст думок у найяснішій і виразній формі. Для цього ви під­шукуєте потрібні слова, вибираєте такий порядок слів, який за­безпечує найкращу й найточнішу побудову речення.

Писемна мова значно розширює для людей межі спілкуван­ня і можливості пізнавання навколишньої дійсності. В писемній мові зафіксовано й закріплено історичний досвід людського су­спільства — його досягнення в науці, мистецтві і в усій загально­людській культурі. Завдяки писемності знання, нагромаджені багатьма поколіннями, стають надбанням людей і можуть бути використані в пізнавальній діяльності кожною писемною лю­диною.

Внутрішньою мовою називають мову подумки. Внутрішньою мовою завжди користуються в процесі мислення. Ця мова дає змогу людині мислити на основі рідної мови навіть тоді, коли лю­дина й не розмовляє голосно. Люди звичайно думають тією мо­вою, якою говорять. Перш ніж висловити думку усно чи письмо­во, людина часто промовляє її подумки, тобто у внутрішній мові. Внутрішня мова має скорочений, згорнутий характер. Поясню­ється це тим, що предмет власної думки цілком зрозумілий і то­му не вимагає від людини розгорнутих словесних формулювань. По допомогу розгорнутої внутрішньої мови вдаються, як прави­ло, у тих випадках, коли зазнають утруднень у процесі мис­лення.

Досліди показують, що при розв'язуванні мислительних зав­дань підвищується активність органів мовлення і процес внут­рішнього промовляння збільшується в часі. Звідси випливає висновок: коли учні обдумують новий і складний навчальний матеріал, учитель не повинен їх квапити. Думка, недостатньо оформлена у внутрішній мові, не може бути чітко висловлена і в зовнішній мові.

Мова і особистість людини

Індивідуальні особливості мови певною мірою відображують своєрідність особистості людини. Насамперед, особистість люди­ни характеризується змістом та образом думок. А думки, як за­значалося, не існують поза мовним оформленням. І хоч часом людина може приховувати свої думки, але зміст його мови, пе­реважна тематика його розмови тією чи іншою мірою відображу­ють особливості особистості. Наприклад, улюблена тематика роз­мови людини звичайно відображує її основні інтереси, життєві настанови. Недаремно російське прислів'я каже: «У кого що бо­лить, той про те й говорить».

Особистість проявляється і у зовнішніх особливостях мови: говірка чи мовчазна людина, які вживає вислови, який стиль її мови, щиро вона говорить чи ні, яка її мова у спілкуванні з людьми різного культурного рівня і різного громадянського ста­ну — все це дає певні уявлення про особистість людини. Проте не слід поверхово співвідносити властивості мови людини і особли­вості її особистості. Балакучість може бути проявом жвавості характеру, уважності до людей, товариськості, може бути і про­явом самозакоханості, бажання похизуватися, справити вра­ження і, нарешті, може бути показником невитриманості й обме­женості людини (базікливість). Так само й небалакучість може пояснюватись або високим почуттям відповідальності за свої слова, або відлюдністю і потайністю, або загальною стриманістю людини.

Розвиток мови молодшого школяра

Розвиток усної мови. Мова дитини складається під вирі­шальним впливом мовного спілкування з дорослими, слухання їх мовлення. Мова розвивається поступово, процес її розвитку складається з кількох етапів. На першому році життя дитини створюються анатомо-фізіологічні й психологічні передумови оволодіння мовою. Цей етап розвитку мови підготовчий, домов-ний. Дитина другого року життя практично оволодіває людською мовою. Але ця мова має аграматичний характер: у ній немає відмінювання, дієвідмінювання, прийменників, сполучників, хоч дитина вже будує речення. Граматично правильна усна мова починає формуватися на третьому році життя дитини, але й на цій стадії дитина робить багато помилок, зокрема, в словотво­ренні. У середньому і старшому дошкільному віці відбувається дальший розвиток мови, а до 7 років, до моменту вступу дитини до школи, система рідної мови звичайно буває нею достатньою мірою засвоєна й вона добре володіє усною розмовною мовою.

Навчання в школі спричинює величезні зрушення в мовному розвитку дитини. Ці зрушення зумовлені тим, що до мови дитини ставлять нові вимоги, пов'язані з вивченням багатьох нових навчальних предметів, з необхідністю розуміти мову вчителя, розгорнуто й змістовно відповідати урок та ін. Якщо для дітей дошкільного віку мова є практичним засобом спілкування, в про­цесі якого вона й формувалася, то у дітей шкільного віку мова є і засобом засвоєння системи знань. Зрозуміло, що без вивчення самої мови, без оволодіння читанням і письмом мова дитини не може виконувати функцію систематичного й всебічного пізнання дійсності. Тому в умовах навчання мова, якою говорить дитина, стає предметом спеціального вивчення. В процесі вивчення мови удосконалюються і розвиваються всі види мови школяра.

Розвиток писемної мови. Писемна мова має дуже велике значення у мовному розвитку школяра. В дитини, що володіє писемною мовою, можливості спілкування значно розширюють­ся. Школяр, який опанував писемну мову, може викласти свої думки відсутній людині у письмовій формі. Точно так же, корис­туючись писемною мовою, він може дізнатися про думки інших людей, і що особливо важливо, набувати самостійні знання, чи­таючи підручники та інші книжки.

До писемної мови школяра ставлять вельми великі вимоги. Відповідно й виклад того чи іншого навчального матеріалу (в підручниках) має бути суворо послідовним і зв'язним, зрозумі­лим для учня. Писемна мова та усна мова школяра розвиваються в єдності й взаємно впливають одна на одну. Оволодіння писем­ною мовою включає в себе оволодіння навичками читання та письма, знанням граматичних і орфографічних правил.

За дослідженнями, оволодіння читанням проходить три основ­ні стадії. На першій стадії — аналітичній — дитина ознайомлю­ється з назвами літер і з тим, як літери з допомогою відповідних їм мовних звуків об'єднуються у склади, а склади — у слова. На цій стадії синтезування букв у склади і складів у слова відбувається повільно й з певними утрудненнями, що пояснюється такими причинами: по-перше, дитина ще не навчилася добре розрізняти графічне написання букв, тому впізнавання їх проходить повіль­но і з помилками; по-друге, вона утруднюється співвідносити, зв'язувати букви з відповідними до них звуками й нерідко поми­ляється. На другій стадії — синтетичній — дитина синтезує еле­менти слова без особливих утруднень і набагато швидше. Проте помилки в синтезуванні слова є і на цій стадії. Вони пояснюють­ся тим, що діти поспішають прочитати слово і не розрізняють йо­го складові елементи, тобто читають за здогадкою. Найчастіше ці помилки мають місце тоді, коли прочитуване слово за зовніш­ньою формою нагадує інше знайоме слово. На третій стадії — аналітико-синтетичній — процес читання спирається на швидке розрізнення і поєднання елементів слова. Це — стадія вільного й правильного читання.

Швидкість читання від класу до класу помітно наростає. На­приклад, першокласник, що закінчив вивчати буквар, читає вго­лос приблизно втричі повільніше, ніж учень IV класу, який, в свою чергу, читає в два рази повільніше за десятикласника.

Усвідомлене, обдумане читання спирається на розвиток складних мислительних процесів, що забезпечують розуміння основного змісту тексту. Усвідомлене читання дається не відра­зу, а розвивається поступово, в процесі навчання і виховання. Вчитель повинен знати як причини, що утруднюють розвиток чи­тання, так і засоби, які прискорюють його розвиток. Досвід роботи в школі й психологічні дослідження показують, що молодші школярі погано розуміють той чи інший текст через бідність словника, невміння знаходити основну думку в прочитаному, невміння зв'язувати окремі частини твору в загальний кон­текст і т. д.

Щоб подолати ці недоліки, потрібна спеціальна робота вчи­теля. Насамперед треба розвивати й збагачувати словник ді­тей. А для цього важливо знати, яким запасом слів володіє дитина й наскільки точно ці слова виражають зміст понять. Треба вчити школярів знаходити основну думку оповідання чи уривка тексту і значення тих найбільш важливих слів та речень, в яких виражена головна думка. Для цього дітей вчать складати план прочитаного оповідання, підшукувати найбільш точні заголов­ки для абзаців, частин плану та ін.

Зрозуміти зміст тексту дуже допомагає виразне читання вчи­теля, а потім і самих учнів. Виразне читання розкриває за допо­могою жвавої інтонації, логічних наголосів смисловий зміст тексту. Виразність мови залежить, по-перше, від техніки читан­ня, яка в учнів І—II класів ще недосконала. По-друге, засобом виразного читання є й граматика, якою діти цього віку ще не досить володіють. По-третє, виразна мова залежить від уживан­ня порівнянь, епітетів, метафор, гіпербол тощо, які малодоступ­ні молодшим школярам. Розуміти й застосовувати їх можна ли­ше при досить високому рівні розвитку мислення, якого ще не досягли діти цього віку.

Учні І—II класів погано усвідомлюють метафори і алегорії, тому розуміють їх, як правило, в прямому, буквальному, а не в переносному смислі. Так, байку вони сприймають просто як казку й не помічають в її змісті переносного смислу. Зміст при­слів'я «Що посієш, те, й збереш» розуміють буквально: «Жито посієш — жито й збереш, пшеницю посієш — пшеницю й збереш». Аналогічна картина спостерігається і в розумінні ними інших виразних засобів мови. Правильне розуміння і використовування виразних засобів мови звичайно з'являється в третьокласників, і до IV класу таке розуміння виступає уже в досить чіткій формі. Зміст алегорії, метафор для учнів має вже не самостійне зна­чення, а служить вихідним пунктом для з'ясування й розуміння переносного смислу виразних засобів мови.

Майже одночасно з оволодінням навичками читання відбу­вається і опанування навичок письма. Якщо при оволодінні на­вичками читання дитина йде від букв до звуків, то формування навичок письма здійснюється у зворотному порядку — від звуків до букв.

Основні труднощі при оволодінні технікою письма зумовлені тим, що дрібна мускулатура руки дитини розвинута ще недостат­ньо: рука швидко стомлюється, дитина жаліється, що вона сто­милася писати. Всі ці причини призводять до поширення недо­ліків у письмі учня: почерк тривалий час лишається крупним і вугластим; дитина пише повільно; внаслідок нестійкості нахилу й натиску при написанні форма букв не завжди правильна; від­стані між буквами, словами й рядками не завжди рівномірні. Щоб усунути перелічені недоліки, можна рекомендувати таке: 1) не дозволяти дитині писати тривалий час (на жаль, багато які батьки змушують своїх дітей писати понад норму); 2) вправляти дрібну мускулатуру кисті руки першокласників, пропонуючи їм завдання з ліплення, малювання, плетення, шиття і т. ін.; 3) практикувати списування із зразка, причому діти повинні постійно зорово контролювати кожну написану букву; 4) доби­ватися того, щоб школярі розуміли дефекти свого письма й усві­домлювали досягнуті успіхи в їх усуненні.

Відомо, що слова пишуться не завжди так, як вимовляються й чуються. Правила вимови дитина засвоєю задовго до навчан­ня письма й тому прагне писати слово так, як його вимовляє.

Що треба робити для успішного засвоєння дітьми правил ор­фографії?

Один з найважливіших засобів — промовлення дитиною подумки по складах тих слів, які вона пише. Особливо необхідно членороздільно промовляти ті слова, які дитина постійно пише неправильно.

Орфографічно правильне письмо залежить від самоконтро­лю, від уміння школяра перевіряти правильність написаного. При вихованні самоконтролю треба враховувати як вікові, так і індивідуальні особливості дитини. Самоконтроль зумовлений рівнем розвитку мислення учнів різного віку. В школярів І—II класів, внаслідок недостатнього розвитку мислення, самоконт­роль розвинутий ще дуже погано. В учнів третіх класів само­контроль дуже розвинутий, і вчитель може спиратися на нього, навчаючи дітей орфографії. Розвиток і виховання орфографіч­ного самоконтролю залежить також від деяких рис характеру молодших школярів, від типу їхньої нервової діяльності. Зви­чайно погано себе контролюють при письмі й пишуть неграмот­но школярі невитримані, квапливі, імпульсивні, а також учні, які безвідповідально ставляться до навчання, не здатні критично оцінити свою навчальну діяльність.

Розвиток писемної мови не вичерпується знанням орфогра­фічних правил. Уміння в письмовій формі викладати свої думки спирається на більш широке знання граматики — на засвоєння системи граматичних понять. Оволодіння граматикою — це ово­лодіння правилами та законами, які лежать в основі побудови усної і писемної мови. Застосовуючи ці закони, школяр свідомо й довільно будує свою усну та письмову мову, відбирає найбільш точні слова й вирази, перетворюючи мову на все досконаліший засіб спілкування з людьми.

Запитання для повторення

1. Дайте загальну характеристику мови та її функцій. 2. У чо­му полягають фізіологічні основи мови? 3. Охарактеризуйте пси­хологічні особливості усної і писемної мови. Порівняйте їх. 4. По­рівняйте особливості діалогічної і монологічної мови. 5. Охарак­теризуйте основні етапи розвитку дитячої мови. 6. Розкажіть про основні етапи оволодіння читанням дітьми молодшого шкільного віку. 7. Як відбувається оволодіння процесом письма в молод­шому шкільному віці?

Практичні завдання

1. Проведіть спостереження за тим, які недоліки трапляють­ся в почерку першокласників.

2. Прогляньте зошити і встановіть, які орфографічні помил­ки допускають учні при письмі.

3. Поспостерігайте, які помилки допускають першокласники в процесі читання.

4. Проведіть невелике дослідження того, як розуміють умов­не, переносне значення байок і прислів'їв школярі різних класів.