Завдання типу експерименту

Покажемо, як виконувати ці завдання, на двох прикладах.

1. Від учнів педагогічних училищ вимагають визначити у школярів абсолютний поріг слухових відчуттів. Досвід прова­диться індивідуально з кожним учнем у приміщенні, де не може бути перешкод і де до мінімуму зведено сторонні звукові подраз­ники. Як правило, для досліду використовують спеціальний прилад — звуковий генератор, який дає змогу варіювати силу звуку і вимірювати його. Проте можна провадити дослід в спро­щеному варіанті, без звукового генератора. У розпорядженні експериментатора повинен бути годинник з досить гучним зву­ком (найкраще — звичайний будильник). Досліджуваний сидить на стільці, не рухаючи головою і заплющивши очі (щоб виключи­ти зоровий контроль), і говорить: «чую», «не чую». Переміщуючи будильник (ближче до досліджуваного чи далі від нього), експе­риментатор з'ясовує, на якій відстані (відстань розмічується заздалегідь) у досліджуваного вперше виникає слухове відчуття (коли він починає чути звук годинника). Для більшої точності беруть два показники — спершу будильник відсувають на таку відстань, щоб його зовсім не можна було почути, і поступово присувають до досліджуваного, поки він не подасть сигнал «чую». Потім будильник присувають на дуже близьку відстань (коли чути чіткий, виразний звук) і поступово відсувають від досліджу­ваного, поки він не подасть сигнал «не чую». Відзначають серед­ню відстань, яка й буде умовним показником такої величини звукового подразника, при якому виникає ледь помітне відчуття. Аби виключити будь-які випадковості, дослід треба повторити кілька разів і вивести остаточний середній результат. Результа­ти оформляються у вигляді таблиці. У першій графі записують прізвища та імена учнів, далі в трьох графах позначають здо­буті умовні показники (відстань у см — за поступового набли­ження, поступового віддалення і середню величину, яка береться за остаточну); остання графа — «примітки», де різними знаками позначають випадки відхилення («+», «—») і дуже великого

відхилення від норми («++», «──»). За норму умовно беруть середню арифметичну з показників усіх учнів класу.

2. Від учнів педагогічного училища вимагають провести ана­ліз процесу мислення школярів під час розв'язування арифме­тичних задач. Готують задачі відповідно до віку учнів. Напри­клад, для учнів III класу можна дати таку задачу:

«У дворі бігають кури і кролі. У них разом 35 голів і 94 ноги. Скільки окремо курей і кролів?»

Ця задача вимагає від учнів уміння міркувати. Експеримент провадять індивідуально. Учень розв'язує задачу, яку показу­ють йому на картці, розмірковуючи вголос (це необхідна умова), і провадить на папері свої операції обчислення, малюючи схеми і т. д. Експериментатор спостерігає за спробами розв'язання, фіксує в себе в зошиті всі найцікавіші моменти, висловлювання учня, зазначає наявність утруднень, неправильний хід думок, спроби спертися на наочні образи, фіксує реакції учня, особливо відзначає ті моменти, коли доводиться допомагати учневі. Допо­мога може бути у вигляді натяку, підказування, вказівки і т. д. Процес розв'язання задачі хронометрують, тобто позначають час, витрачений на певний етап розв'язку, а також загальний час розв'язання. Закінчивши дослід, експериментатор аналізує про­цес розв'язання і (зіставляючи записи учня та свої власні но­татки) записує його у вигляді своєрідного протоколу, позначаю­чи утруднення, які відчував учень, допомогу, що її подав експе­риментатор. Важливо звернути увагу на те, як учень аналізував умови задачі, як опирався на наочні образи, у чому проявлялася гнучкість його мислення.

Протокол № 1

Учень III класу Олександр Л. розв'язує задачу: «У дворі бі­гають кури і кролі. У них разом 35 голів і 94 ноги. Скільки окре­мо курей і кролів?» Уважно читає задачу двічі: «Таких задач ми не розв'язували... Скільки курей і кролів? А як це взнати? Адже невідомо, скільки їх було разом (пауза 15 сек)... Ні, відомо — ад­же голів-то 35, отже, бігало 35 якихось тварин... Безголових-то