2. Прямі зарубіжні інвестиції

2.1. Суть та причини прямих зарубіжних інвестицій

Зарубіжні інвестиції відіграють особливу роль серед форм міжнародного руху капіталу. При переході товарного виробництва від стадії світового ринку до стадії світового господарства виникає міжнародне переміщення вже не тільки товару, але й факторів його виробництва, перш за все капіталу у формі прямих інвестицій.

Характерними рисами світового господарства – сукупності національних економік країн світу, пов’язаних між собою мобільними факторами виробництва, - є розвиток міжнародного переміщення факторів виробництва, перш за все у формі вивозу капіталу; зростання на цій основі міжнародних форм виробництва на підприємствах, розташованих в декількох країнах, в першу чергу в рамках транснаціональних корпорацій.

ПЗІ – це різновидність іноземних інвестицій, призначених для виробництва і які забезпечують контроль над діяльністю підприємства завдяки володінню контрольним пакетом акцій. Пропорція, що визначає підконтрольність, є різною в різних країнах. В США формально визначається прямим зарубіжним інвестуванням будь-яке вкладання капіталу, якщо інвестор має або отримує 10 % власності. Пропорція, що визначає підконтрольність, є різною в різних країнах.

Визначення, прийняте в МВФ, ОЕСР та в системі національних рахунків ООН:

ПЗІ – придбання довготривалої зацікавленості резидентом однієї країни (прямим інвестором) в підприємстві-резиденті іншої країни (підприємством з прямими інвестиціями).

Відповідно до вищезазначеного визначення, до прямих іноземних інвестицій відносяться як початкове придбання інвестором власності за кордоном, так і всі наступні угоди між інвестором і підприємством. В яке вкладений його капітал.

До складу прямих інвестицій входять:

• вкладення компаніями за кордон власного капіталу – капітал філіалів і частка акцій в дочірніх та асоційованих компаніях;

• реінвестування прибутку – частка прямого інвестора в доходах підприємства з іноземними інвестиціями, не розподілена в якості дивідендів і не передана прямому інвестору;

• внутрішньокорпораційні перекази капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором, з одного боку, і дочірніми, асоційованими компаніями і філіалами – з іншого.

Однак не всі країни у своїй статистиці дотримуються вищезазначеного визначення примх інвестицій. Наприклад, Японія не розглядає реінвестований прибуток як прямі інвестиції. Ознакою прямих іноземних інвестицій є те, що на їх основі виникають довготривалі ділові зв’язки між підприємствами, інвестор отримує значний вплив на прийняття рішень підприємством, куди вкладені його кошти.

З метою забезпечення співставлення обліку у міжнародній практиці здійснюється класифікація підприємств в залежності від частки прямого інвестора в капіталі іноземного підприємства.

Прямий інвестор – це державні або приватні організації, фізичні та юридичні особи і їх об'єднання, що володіють підприємством з прямими інвестиціями за кордоном.

В числі прямих інвесторів виділяється група фінансових підприємств (банків, інвестиційних, страхових та ін. непромислових компаній), які є посередниками на фінансовому ринку и через які здійснюються прямі інвестиції. Вони самі також можуть здійснювати прямі інвестиції, яким вважаються тільки угоди банків, пов’язані з виникненням довгострокових боргових зобов’язань та придбанням акцій і частки в основному капіталі іноземної компанії. Депозити та інші звичні для банківської сфери активні і пасивні операції вважаються портфельними інвестиціями.

Підприємство з іноземними інвестиціями – це акціонерне чи неакціонерне підприємство, в якому прямому інвестору-резиденту іншої країни належить не менше 10% звичайних акцій і голосів (в акціонерному підприємстві) або їх еквівалент (в неакціонерному підприємстві).

Підприємства з іноземними інвестиціями можуть мати форму:

• дочірньої компанії – підприємство, в якому прямий інвестор-нерезидент володіє більш ніж 50% капіталу;

• асоційованої компанії – це підприємство, в яких прямий інвестор-нерезидент володіє менше ніж 50% капіталу;

• філіалу – це підприємство, що повністю належать прямому інвестору.

Багаточисленні дослідження показали, що в сучасних умовах 10 % - це частина капіталу підприємства, контроль над яким необхідний, для здійснення контролю над підприємством в цілому. Однак, деякі країни світу зараховують до числа підприємств з прямими інвестиціями і ті підприємства, в яких іноземний прямий інвестор володіє менше 10 % акцій, якщо він контролює управління підприємством. І навпаки, навіть якщо іноземний інвестор володіє більше 10 % акцій підприємства, але не володіє правом впливати на прийняття рішень, це підприємство не може бути включене до числа підприємств з іноземними інвестиціями.

Причини експорту і імпорту прямих зарубіжних інвестицій дуже різні, але основні – намагання розмістити капітал в тій країні і в такі галузі, де він буде приносити максимальний прибуток, скоротити рівень оподаткування і знизити ризик.

Головними причинами прямих зарубіжних інвестицій є технологічне лідерство, переваги в кваліфікації робочої сили, розмір корпорації, рівень концентрації виробництва, необхідність доступу до природних ресурсів тощо.

Прямі зарубіжні інвестиції вигідні для країн-експортерів капіталу і країн позичальників. Країни-експортери в результаті прямих зарубіжних інвестицій одержують більш високі прибутки і мають можливість впливати на внутрішню та зовнішню політику країн-імпортерів капіталу. Країни-імпортери в результаті прямих зарубіжних інвестицій мають можливість більш швидко розвивати своє господарство, долучатися до новітніх технологій, створювати додаткові робочі місця, вирішувати соціальні проблеми.

Прямі зарубіжні інвестиції становлять основу панування ТНК на світовому ринку. Вони дозволяють ТНК використовувати підприємства в зарубіжних країнах для виробництва і збуту продукції і швидко розповсюджувати нові товари і нові технології в міжнародному масштабі і тим самим підвищувати свою конкурентоспроможність. Для них ПЗІ мотивовані в кінцевому підсумку прибутком.

Проте для того, щоб зрозуміти можливість отримання цього прибутку необхідно зупинитися на характеристиці основних груп чинників, що спонукають до ПЗІ. Це – (І) маркетингові чинник; (ІІ) торгівельні обмеження; (ІІІ) вартісні чинники; (ІV) інвестиційних клімат.

І. Маркетингові чинники є основними у зростанні ПЗІ. ТНК потребують розширення ринку для підтримання або збільшення своїх продаж. Однак навіть достатньо місткий внутрішній ринок встановлює межі зростання. Обмеженість продуктової диверсифікації розмірами внутрішнього ринку робить необхідною географічну диверсифікацію виробництва: організацію виробництва за рубежем, придбання зарубіжних фірм, встановлення контролю над ними.

1. розмір ринку,

2. зростання ринку,

3. прагнення утримати частку ринку,

4. прагнення добитися успіху в експорті материнської компанії,

5. необхідність підтримувати тісні контакти з покупцями,

6. незадоволеність існуючим станом ринку,

7. експортна база,

8. слідування за покупцями,

9. слідування за конкуренцією.

ІІ. Торгівельні обмеження. ПЗІ дозволяють фірмам обійти торгівельні бар’єри і функціонувати за кордоном як місцеві фірми, не підлягаючи під митні платежі, тарифи чи інші імпортні обмеження. Обсяги американських інвестицій в Канаду не були б такими великими, якби канадський уряд не створив торгівельні бар’єри для підтримки місцевої промисловості.

На доповнення до бар’єрів, створюваних урядом, обмеження можуть створюватися покупцями, які вимагають споживати місцеві товари та послуги, а також як результат націоналістичних тенденцій або як наслідок існуючих культурних особливостей. Більше того, часто місцеві покупці бажають купувати товари і послуги у тих, хто заслуговує їх довіру, тобто у вітчизняних виробників. Для деяких продуктів ефект країн походження може заставити фірму заснувати завод в країні-споживачі з тим, щоб створити позитивний стереотип якості продукту.

1. торгівельні бар’єри,

2. надання місцевими покупцями переваги вітчизняним продуктам.

ІІІ. Вартісні чинники. Обслуговування ринків, що знаходяться на значній відстані і обмежені високими тарифними бар’єрами, створюють багато перешкод для можливостей експортерів на зарубіжних ринках. Багато з промислових ТНК засновують виробництво за кордоном для отримання переваг у витратах по таких статтях як праця та сировина.

1. прагнення бути ближче до джерел постачання,

2. наявність трудових ресурсів,

3. наявність сировини,

4. наявність капіталу і технологій,

5. низька вартість праці,

6. низька вартість інших витрат виробництва,

7. низькі транспортні витрати,

8. фінансові (та інші) стимули з боку уряду,

9. більш сприятливі рівні цін.

ІV. Інвестиційний клімат. ПЗІ згідно з визначенням дозволяють здійснювати контроль за діяльністю підприємства. Проте контроль може бути марним через несприятливі умови “навколишнього середовища” навіть коли фірма володіє філією на 100%. Реальне забезпечення контролю, а значить і прибутковість ПЗІ залежить від наявності в країні належного інвестиційного клімату, сукупності політичних, економічних, юридичних, соціальних, побутових умов, котрі визначають ступінь ризику інвестицій та їх прибутковість.

Визначаючи вигідність ПЗІ в короткостроковому плані, майже всі країни, побоюючись підриву контролю над національними економічними ресурсами і суверенітету країни, обмежують іноземну власність в ключових секторах економіки.

Дискримінація по відношенню до ПЗІ може здійснюватися у формі збільшення податків; цінового контролю або заходів спрямованих персонально на іноземні фірми (часткова націоналізація, місцеве законодавство, обмеження переказу грошей, експортні правила та обмеження еміграції робочої сили).

Інвестиційний клімат визначається також валютними ризиками. Це виражається звичайно у виникненні ризиків, пов’язаних з переказом та обігом іноземної валюти.

1. загальне відношення до зарубіжних інвестицій,

2. політична стабільність,

3. обмеження на власність,

4. регулювання валютних курсів,

5. стабільність іноземної валюти,

6. структура податків.

Зазначенні чинники ПЗІ конкретизуються при виробленні інвестиційної політики за допомогою системи індикаторів, яка включає близько 340 показників і понад 100 оцінок експертів в економічній, юридичній, технічній, соціальній та ін. галузях. Дані аналізу створюють 10 основних чинників, що дозволяють дати оцінку потенційних можливостей країни виступити в якості приймаючої країни або так званого конкурентного потенціалу країни. Ці чинники охоплюють:

1. динаміку економіки (економічного потенціалу),

2. виробничу потужність промисловості,

3. динаміку ринку,

4. фінансову допомогу з боку уряду,

5. людський капітал,

6. престиж держави,

7. забезпеченість сировиною,

8. орієнтація на зовнішній ринок (експортні можливості),

9. інноваційний потенціал,

10. громадська стабільність.

На практиці більшість рішень про прямі зарубіжні інвестиції ґрунтуються на численних мотивах, з урахуванням численних чинників. Політичні мотиви інвестування рідко відокремлені від економічних.

Виходячи з даних експертних оцінок, найбільш сприятливі умови для ПЗІ мають такі країни: США, Канада, Німеччина, Швейцарія а також Азіатсько-Тихоокеанські НІК.

Враховуючи економічне і соціально-політичне значення прямих інвестицій, уряди країн-експортерів та країн-імпортерів розробляють і здійснюють заходи щодо стимулювання прямих інвестицій. Серед цих заходів найбільш поширені такі:

• надання державних гарантій прямим інвесторам. Їх можуть надавати країни експортери і країни імпортери капіталу. Уряди, зацікавлені в експорті капіталу, можуть давати національним компаніям гарантії повернення повної суми інвестованого капіталу або його частки за рахунок державних джерел у випадку націоналізації, стихійного лиха, неможливості переведення прибутку, неконвертованості місцевої валюти і інших непередбачених обставин. Гарантії інвестиції закріплюються в двосторонніх чи регіональних угодах про захист інвестицій;

• страхування зарубіжних інвестицій, яке здійснюють відповідні приватні та державні структури країн експортерів капіталу;

• врегулювання інвестиційних спорів, яке може здійснюватися на базі національного законодавства країн-експортерів та країн-імпортерів капіталу або міжнародного арбітражу;

• недопущення подвійного оподаткування, яке забезпечується шляхом двосторонньої угоди про те, що корпорація платить в чужій країні тільки ту частину податку з прибутку, яку вона не заплатила в своїй країні;

• адміністративна і дипломатична підтримка з боку урядових інститутів своєї країни, яка найчастіше проявляється у формі домовленостей з країною імпортером про створення найбільш сприятливих умов для прямих інвесторів.