1 І. Аелааиія профспілок Укра'іпи на VI з їзлі п/кк/япйок срср. Москва. 1924 р.

Бюро всеросійських галузевих спілок, які стали всесоюзним, були пере­творені у всеукраїнські комітети (ВУК) цих спілок.

У перебігу організаційної перебудови профспілковий апарат цілком оновився. Створення галузевих і міжспілкових територіальних органів па засадах “демократичного централізму" забезпечило появу в апараті відносно невеликої кількості ключових посад, з допомогою яких можна було контролювати все профспілкове життя. Ці посади заміщувалися членами державної партії, значна частина яких прибувала а Росії. Зок­рема, в 1921 р. ЦК РКП (б) відрядив на відповідальну профспілкову роботу в Україні 623 особи, ЦК КП(б)У мобілізував у профспілковий апарат 506, а іубкоми партії — 200 комуністів.

Великим впливом у профспілках традиційно корис тувалися соціал- демократи — як українські, так і члени Російської соціал-демократич- ної робітничої партії (останніх на політичному жаргоні ленінської партії називали меншовиками, меками). Структурну перебудову профспілок використали для того, щоб цілком позбутися їхнього впливу. Політбю­ро ЦК КП(б)У 23 квітня 1921 р. ухвалило таку резолюцію: “Зобо­в'язати Південбюро ВЦРПС приймати .чеків із величезною обереж­ністю .ця роботи і'х у центральних апаратах. Роботу меків у нижчих профорганізаціях визнати неприпустимою'’.

З резолюції видно, наскільки державна партія боялася впливу соціал-демократів на маси. Проте не слід думати, що більшовики ство­рювали умови колишнім товаришам по партії для роботи на віддалених від низів щаблях профспілкового апарату, хоч найбільш досвідчені про­фесіонали з багаторічним досвідом роботи зустрічалися тільки серед соціал-демократів. Навпаки, саме в цей час соціал-демократів добива­ли всюди, де вони виявляли політичну активність, і передусім — у ра­дах та профспілках. Зберегти свої посади вони могли тільки тоді, коли відмовлялися від членства в РСДРП, привселюдно засуджували влас­не політичне минуле й переходили на становище безпартійних. Якщо посада була відповідальною, обов’язковою умовою її збереження за колишнім меком ставав вступ до партії більшовиків.

Завдяки такій гнучкій політиці в профспілковому апараті залиши­лося багато безпартійних, здатних налагодити спілкову роботу на на­лежному рінні. Заохочувався також приплив нових працівників, які ви­сувалися робітничою масою. Питома вага комуністів у профспілковому апараті ретельно дозувалася партійними комітетами й цілком залежала від місця відповідної ланки в загальній структурі спілок. Зокрема, Південбюро ВЦРПС повністю складалося з комуністів. За даними 1923 р., серед "99 членів президій губпрофрад було 86 комуністів і 13 безпартійних, а серед 1166 членів правлінь губвідділів галузевих

спілок — 677 комуністів і 489 безпартійних. У фабзавкомах питома вага комуністів не перевищувала 17%.

Наявність комуністів на ключових посадах гарантувала партійному центру цілковитий контроль над профспілковими організаціями, чисе­льність яких неухильно зростала. В грудні 1928 р., коли працював IV Всеукраїнський з’їзд, його делегати представляли 2 млн. 107 тис. членів спілок. Від членів партії в профспілках вимагалося не тільки ре­тельно виконувати директиви партійного центру, а й налагоджувати зворотний зв язок трудящих мас із владою. Профспілкові керівники закріплювалися на своїх місцях лише тоді, коли вони виявляли здат­ність впливати на маси й забезпечувати функціонування профспілок як “передавального паса” від партії до робітничого класу. Ця вимога чітко зафіксована в резолюції IX з'їзду КП(б)У, який відбувся в грудні 1925 р.: “Вважати за потрібне домогтися зміцнення авторитету членів партії, що працюють у профспілках, насичення досить витрима­ним партійним кадром профспілок і закріплення тих, хто в своїй роботі виявив здатність і чуйність як до запитів з боку робітничої маси, так і до політики партії, яку вона провадить стосовно профспілок”.

У добу “воєнного комунізму” компартійна олігархія переконалася в тому, що одержавлена промисловість через низьку ефективність госпо­дарювання неспроможна забезпечити навіть мінімальні матеріальні по­треби робітників і службовців. Тому з переходом до нової економічної політики, яка не змінила відносин власності у великій промисловості,

, широкі повноваження були надані не тільки господарникам (у питаннях ' виробництва), а й профспілкам (у сфері соціальної політики). Проф­спілки мусили стати рівноправними партнерами державних органів в

• усьому, що торкалося використання націоналізованих засобів вироб­ництва та робочої сили.

У 1922 р. було запроваджено в дію новий Кодекс законів про пра- цю. Він установлював, що кожний громадянин може працювати там, де хоче, на засадах найму. Умови праці, норми виробітку, розміри за­робітної плати, гарантії, компенсації та пільги робітникам мали визна­чатися трудовою угодою між профспілкою й господарським органом — колективним договором. Ст.ЬІ Трудового кодексу УСРР проголошу­вала: "Професійні виробничі спілки, які об’єднують громадян, що пра-

• цюють за наймом у державних, громадських і приватних підприємствах та господарствах, мають право виступати перед різними органами від імені працівників за наймом як сторона, що укладає колективні догово­ри, а також бути їхнім представником з усіх питань праці і побуту . Перша в Україні масова колдоговірна кампанія відбулася влітку 1922 р.

Механізм укладання колективних договорів постійно вдосконалю­вався. Профспілкам надавалася в ньому провідна роль. Порушення умов договору господарським органом або спілкою розглядалося в спеціально створених арбітражних установах. Спірні ситуації з розцінками й норма- ¹ ми, які виникали майже всюди мало не щодня, розв’язували створені на кожному підприємстві розцінково-конфліктні комісії (РКК).

Ставлячись до профспілок як до рівноправних партнерів у принци­пових питаннях соціальної політики, партійно-радянський апарат звільняв себе від невдячної рутинної роботи. Партійні комітети різного рівня, аж до Центрального, змушені були вирішувати соціальні питан­ня як остання інстанція, до якої зверталися господарники й профспіл­кові працівники, особливо тоді, коли питання набувало конфліктного характеру. Але звертання до парткомів із конфліктними питаннями кваліфікувалися як брак у роботі комуністів профспілкових і госпо­дарських органів. Ось як реап'вала на такі випадки в грудні 1926 р. І Всеукраїнська конференція КП(б)У:

“Зобов’язання щодо колективних договорів госпоргани часто не ви­конують, особливо в частині заробітної плати, спецодягу та охорони праці. Багато непорозумінь спостерігається в розв'язанні конфліктів, які часто переносяться на партійну організацію, обминаючи встанов­лену законами інстанцію — РКК, примирні камери, третейські суди. В даному раз і партійні органи заміняють профспілкові та господарські органи й тим самим покладають на партію безмірну відповідальність перед безпартійними робітниками”.

Роки непу були періодом активної роботи профспілок у соціально- культурній сфері. Вони надавали допомогу голодуючим і безробітним, нарівні з наркоматами праці та охорони здоров’я розв’язували пробле­ми медичного обслуговування, разом із наркоматом освіти ліквідовува­ли неписьменність, сприяли розвиткові загальноосвітньої та вищої шко­ли, піклувалися про розгортання професійно-технічної освіти. Проф­спілки допомагали розвивати мережу клубів та інших культурно-освіт­ніх установ, шефствували над селом, армією, оборонними та спортив­ними товариствами, брали участь у розв’язанні проблем житла й відпо­чинку, дбали про зміцнення робітничої кооперації тощо. Цим профспіл­кові організації завоювали великий авторитет серед населення.

КОМНЕЗАМИ - “ОПОРА ПАРТІЇ НА СЕЛІ”

Комуністична олігархія користувалася багатьма засобами для вста­новлення контролю над суспільством. Органи державної безпеки були універсальним знаряддям карально-репресивного спрямування, а профспілки (щодо найманих працівників) і комітети незаможних селян (щодо селянства) виконували, поряд із компартійно-радянським апа­ратом, функції налагодження виробництва та побуту у формах, потріб­них тоталітарній державі. При цьому українські комнезами були досить своєрідним елементом у системі тоталітарної влади. В Росії такої орга­нізації не існувало.

Прагнучи до ліквідації приватної власності, державна партія не могла не зайти в конфронтацію з селянами — класом, існування якого базувалося на власному господарстві. Тільки після відмови од нього мільйони дрібних товаровиробників могли знайти місце в будованій більшовиками державі. Та чекати добровільної згоди на це навіть від пролетаризованих верств села не доводилося. Розуміючи це, компар­тійна олігархія робила все можливе, щоб відштовхнути селянство на узбіччя політичного життя.

Державна партія не допускала існування специфічно селянських політичних організацій, незалежно від їхніх функцій та орієнтації. Над­то коротке життя створених нею комітетів бідноти переконливо свід­чить про це. Винятком були тільки ради селянських депутатів. Без них у сільській місцевості не існувало б радянської влади — тієї основи, на якій трималася диктатура компартійної олігархії.

Будуючи систему влади, ленінська партія прагнула всіма засобами применшити потенціальну загрозу, яку несли депутати, що обиралися

селянами. Розколювання села за майновою ознакою й надання штуч­них переваг нролетаризопаним верствам, маніпуляції з нормами пред­ставництва у виборах до рад і багатоступінчастий принцип їхньої побу­дови, нещадна боротьба з партіями есерівського походження, які пре­тендували на представництво інтересів селян, — все це допомагало державній партії тримати ситуацію під контролем.

І Іроте в українському селі, де більшовики зовсім не мали коріння, маніпуляції з формуванням рад потрібного складу наражалися на особ­ливо великі труднощі. Цим пояснюється виникнення в 1920 р. альтер­нативних радам комітетів незаможних селян (КНС). З їх допомогою гіартапарат поглиблював соціальну напруженість на селі методами “розкуркулення”, придушував “політичний бандитизм”, викачував зер­но, щоб відправити його в Росію.

Аніскільки не заперечуючи тактики розколювання селянства за майновою ознакою, багато керівних працівників партії сумнівалося в тому, що особлива гострота обстановки в Україні після закінчення воєн­них дій виправдовує подальше існування специфічно селянських полі­тичних організацій. Перемогли, однак, ініціатори створення комнеза­мів — X.Раковський і Г.Петровський. У квітні 1921 р. вони домоглись ухвалення ВУЦВК закону, який проголошував комнезами “органі­заціями державного значення”. Закон закріплював за комнезамами повноваження, явочним порядком відібрані з їх виникненням у сільсь­ких рад.

У радянській історіографії стверджувалося, що комнезами предста­вляли інтереси як бідноти, так і середнього селянства. З цього випли­вало, що їхня соціальна база була значно ширшою, ніж у комітетів бідноти. Таке твердження зумовлювалося наявністю фальшивого гасла, яке з 1919 р. стало офіційним у партійній політиці — на союз із серед­няком. Було б незрозуміло, якби партія проголошувала курс на підтримку середняка, а створювала й наділяла державними повнова­женнями організації бідноти.

До утворення комнезамів опосередковано був причетний В.Ленін: у лютому 1920 р. він порадив Д.Мануїльському спиратися в Україні під час збирання хліба на ради, утворені тільки з бідноти та середняків-не- заможників. Х.Раковский тоді зробив ставку не на ради, склад яких більшовикам було важко реіулювати, а на спеціальні комітети, які дуб­лювали функції рад, не усуваючи їх. До цих комітетів включалися й се­редняки, які своєю роботою в радах на ділі доводили свою лояльність політичному режимові. Проте перевага надавалася декласованій бідноті, яка здебільшого не мала інтересів, пов’язаних із сільським гос­подарством.

Майже відразу після виникнення розпочалася вибіркова чистка комнезамів. їх звільняли від недостатньо активних, із погляду інтересів режиму, селянських представників. Масова чистка, під час якої комне­зами втратили половину свого складу, відбулася восени 1921 р. Кри­терії цієї чистки Раковський сформулював на політбюро ЦК МТ(б)У у вересні 1921 р.: "Здійснити основну чистку для тою, шов у комне­замах залишився напівпролетарський і малоземельний елемент'.

Питання про комнезами стало предметом розгляду на пленумі ЦК КП(б)У в травні 1922 р. Пленум розглянув результати чистки. Загальна чисельність членів КНС скоротилася з і млн. 557 тис. до 758 тис. чоловік. Кількість середняків після чистки становила приблиз­но десяту частину складу комнезамів. Це не дає підстав називати їх се­редняцькими організаціями. 74,5 тис. середняків, які залишилися в КНС після чистки, належали, за виразом із довідки секретаріату ЦК КП(б)У, до “новоспеченого середняцтва". Тобто, це були недавні бід­няки, які одержали землю й майно під час поділу поміщицьких маєтків та були за це вдячні радянській владі.

Йа цьому пленумі ЦК КІ І(б)У була підтверджена доцільність існування комнезамів як “організацій державного значення”. Партій­ним організаціям республіки рекомендувалося спиратися на них під час роботи па селі. Стривожило учасників пленуму господарське зміцнен­ня селян-власників, яке прогнозувалося на час проведення нової еко­номічної політики. “Цьому натискові куркульсько-петлюрівської стихії наша партія зможе вчинити опір тільки в тому разі. — під­креслював ЦК КІІ(б)У, — якщо вона на селі буде, як і раніше, спира­тися на верстви батрацтва та незаможного селянства, якщо вона зуміє в гіршому разі нейтралізувати, а п кращому разі викликати політичні симпатії з боку переважної маси середняцьких господарств”.

Із наведеної резолюції видно, як боялася партійна номенклатура не­минучого в умовах непу економічного посилення селян-власників, кот­ре могло перерости в політичну активність. Вона прагнула запобігти не­бажаному розвитку подій за допомогою пролетаризованих верств села, а тому вважала комнезами своєю опорою.

Влітку 1923 р., коли припинився голод у південних губерніях і ста­ли відчуватися перші результати господарського відродження, в КП(б)У знову заговорили про доцільність ліквідації комнезамів. Пар­тійний центр, який вважав цю аномалію в структурі влади тимчасовою, під впливом таких настроїв вирішив заново вивчити питання. Усунутий з України X.Раковський присвятив більшу частину вже згадуваного листа Сталіну від 18 липня 1923 р. захистові свого дітища — комне­замів. У листі висловлювався протест проти постанови пленуму

ЦК РКП (б) щодо ретельного обстеження комнезамів. Обстеження, на його думку, негативно позначилося б на авторитеті партії серед сіль­ської бідноти. Ліквідаційні настрої щодо комнезамів він пояснював не­розумінням суті непу. “Розтлумачуючи нову економічну політику не як маневровий рух класової боротьби, а як самостійну мету, — писав Ра- ковський, — деякі наші товариші стали провадити точку зору, що в селі ставка віднині повинна бути на заможною селянина, який піднесе сільське господарство та буде платити податки державі".

Отже, Раковський солідаризувався з більшою частиною партійних керівників, яка висловлювалася за відновлення в найближчому майбут­ньому тимчасово припинених непом соціально-економічних перетво­рень на селі, що випливали з комуністичної доктрини. Він вважав, що економічна стабілізація, досягнута завдяки державній підтримці селян- власників, є справою другорядною.

Цю точку зору приховано або відкрито поділяла більшість членів політбюро ЦК РКП(б). Тому лист Раковського в частині, присвяченій комнезамам, справив відповідне враження. Партійний центр відмовив­ся втручатися в справу й передав Ті на розгляд ЦК КГІ(б)У.

На пленумі ЦК КП(б)У в жовтні 1923 р. доповідь про КНС зро­бив Г.Петровський. Він дав їм високу оцінку як “міцній політичній радянській організації, через яку й надалі партія повинна провадити свій вплив на селянство”. Навпаки, перший секретар ЦК Е.Квірінг і парком земельних справ І.Клименко вимагали взяти курс на міцного господаря та ліквідацію КНС.

Більшість членів ЦК, як і слід було очікувати, солідаризувалася з Петровським. За основу ухваленого рішення бралися головні положен­ня його доповіді. В резолюції наголошувалося на неприпустимості за­провадження в КНС кандидатського стажу та членських внесків, що наближало б їх до статусу політичної партії. Пленум наполягав на включенні до складу комнезамівських комісій (керівних органів) нових працівників із місцевих парторганізапій, а також на наданні комісіям КНС губернського, окружного й повітового рівнів більших прав щодо низових органів. Це повинно було сприяти перетворенню керівних ор­ганів КІ1С у своєрідне продовження партійного апарату, що гарантува­ло б неможливість виступу комнезамів як самостійної політичної сили.

Рішення нього пленуму були конкретизовані в декреті ВУЦВК від 5 грудня 1923 р. “Про пільги, права і обов язки незаможних селян”. Підтверджувався статус комнезамів як організацій державного значення.

Проте XIII з’їзд РКП(б), який відбувся через кілька місяців після цих баталій, без ентузіазму оцінив роботу КНС. Він обмежився двозначною фразою: “... досвід українських комнезамів в основному

35. Учасники V /млу комітетів незаможних селян /(шяпжого (ж^у. 1928 р.

виправдав себе в українських умовах”. У замаскованій формі партійній організації України радили повернутися до питання про доцільність існування КНС^у формі владної структури.

У квітні 1923 р. генеральним секретарем ЦК КП(б)У став Л.Ка- ганович, і розмови про специфічність українських умов припинилися. Каганович прибув у Харків саме для того, щоб викоренити будь-яку специфіку. На відміну од малоавторитетного навіть у республіканській партійній організації Е.Квірінга, він мав за собою підтримку партійно­го центру й швидко зосередив у своїх руках важелі влади.

Востаннє питання про комнезами розглядалося на .пленумі ЦК КГІ(б)У, підготовленому Л.Кагановичем у липні 1925 р. їхня поперед­ня діяльність як “опори партії на селі" оцінювалася позитивно. Ллє пле­нум дійшов висновку, що в нових умовах, коли партія взяла курс на ак­тивізацію роботи сільських рад, зосередження в комнезамів адміністра­тивних функцій є невиправданим. Було вирішено перетворити КНС із організацій державного значення в організації громадські, тобто, звіль­нити їх від адміністративно-господарських функцій, наданих юридично або наявних у них фактично.

Це рішення було реалізовано в декреті ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 16 листопада 1925 р. Позбавлені функцій влади, комнезами за інерцією існували й далі, проте значення їх у житті села поступово сходило нанівець. Останній спалах їхньої активності припав на осінь 1932 р. Нелюдські інструкції щодо конфіскації продовольства в українському селі виконували саме вони.

Остаточно КНС були ліквідо­вані в 1933 р.