§5. Рішення Ради послів Антанти 14 березня 1923 р.

і

<У 87-й статті Версальського мир- , ного договору вказувалося, що східні кордони Польщі держави Антанти ; встановлять пізніше. Саме тоді, коли цей договір було підписано (чер- | вень 1919 р.), Верховна рада Антанти дозволила Польщі провадити збройні операції аж до річки Збруч. Однак цей дозвіл, як спеціально І підкреслювалося, не міг вплинути на визначення в майбутньому кордонів і! Польщі на Сході.

У грудні 1919 р. держави Антанти визнали право Польщі встановлю- г вати власну адміністрацію до східного кордону Польського (так званого Конгресового) королівства, утвореного Віденським конгресом 1815 р., І разом із колишньою Білостоцькою областю. Цей кордон увійшов в І історію як “лінія Керзона'. Він в основному обмежував територію від- ’і роджуваної держави польськими етнографічними землями. і Тоді, в листопаді 1919 р., Антанта схилялася до того, щоб передати і Польщі мандат на управління Східною Галичиною терміном на 25 років. ; Остаточне рішення про долю цієї міжнародної території мала ухвалити > Ліга Націй.

і Однак формальної передачі мандата не відбулося. Польща здійсню- / вала управління цією територією на правах військової окупації після ліквідації ЗУНР. Одночасно вона домоглася відмови УНР від Східної Галичини на свою користь за Варшавським договором (квітень 1920 р.), а згодом — такої ж відмови УСРР і РСФРР за Ризьким договором (березень 1921 р.). У липні 1921 р. Рада послів Антанти заявила про не­визнання уряду ЗУНР у вигнанні як представника території та населен­ня Східної Галичини.

Польська дипломатія домагалася офіційної передачі Східної Галичи­ни в управління своїй державі, до всього, не як підмандатної території, а як інтегральної частини Польщі. Цьому опирався англійський уряд лібе­ралів, очолюваний Д.Ллойд Джорджем. Делегація радянської Росії спробувала на Генуезькій конференції (квітень-травень 1922 р.) викори­стати суперечності в позиціях Великобританії і Франції щодо польських східних кордонів, щоб відірвати Східну Галичину від Польщі. В адресо­ваній голові радянської делегації ГЧичеріну телеграмі від 14 травня 1922 р. В.Ленін вказував на таку можливість, але попереджав: робити це слід обережно, щоб у поляків не було нарікань про відступ од Ризько­го договору.

У листопаді 1922 р. у Великобританії до влади прийшли консервато­ри, які ставилися до Польщі з більшою прихильністю. Польський прем’єр-міністр В.Сікорський зробив усе, щоб переконати Лондон у не­обхідності зміцнення “санітарного кордону" в протистоянні з більшови­ками. Незабаром англійський посол у Варшаві дав зрозуміти, що його країна разом з Італією погодиться визнати східні кордони І Іольщі.

12 лютого 1923 р. польський сейм звернувся до держав Антанти з проханням затвердити всі положення Ризького договору від 18 березня 1921 р. як чинника “господарської та політичної необхідності” й “не­одмінної умови” стабільності в Європі.

18 лютого у Львові відбулася 20-тисячна демонстрація. На площі біля собору св.Юра її учасники повторили услід за патріархом українського національного руху Юліаном Романчуком слова присяги: “Ми, україн­ський нарід, клянемося, що ніколи не погодимось на паноаанє Польщі над нами й кожні/ нагоду використаємо, щоби ненависне нам ярмо неволі зі себе скинути та злучитися з иілим украї нським народом в одній соборній державі''.

Майже владнана дипломатами справа загальмувалася внаслідок втручання Є.ГІетрушевича. Британський уряд його не підтримав, але ви­словився за укладення конвенції Антанти з Польщею щодо надання Східній Галичині автономії. Тоді уряд В.Сікорського оголосив декла­рацію, в якій урочисто пообіцяв на основі конституції 1921 р. прагнути до врегулювання відносин у Східній Галичині й захищати права та задоволь­няти потреби місцевого українського населення. Цього було досить, щоб

Лондон відмовивсь од своєї вимоги укласти формальну конвенцію, яка зобов’язала 6 Польщу надати Східній Іаличині територіальну автономію.

14 березня 1923 [). Рада послів Антанти в Парижі надала І Іольщі всі юридичні права на володіння Східною Галичиною. Рада послів офіційно визнала східні кордони Г Іольської держави, встановлені Ризьким мирним договором.

Рішення Ради послів стало трагедією для населення Східної Галичи­ни. З величезним обуренням його зустріли і в радянській Україні. Висту­паючи 17 березня в Харкові, Х.Раковський підкреслив, що УСРР про­тестує проти насильства над населенням Східної Галичини, яке більш ніж на три чверті складається з українців. Вказавши на те, що підписанням Ризького мирного договору уряди Росії та України визнали існуючі кор­дони й не претендують на Східну Галичину, Раковський одночасно зая­вив, що право вирішувати долю цієї території належить тільки людям, які на ній проживають. Він назвав анексію Східної Галичини Польщею актом насильства й пророчо додав: історія свідчить, що жоден акт насильства не буває довго­часним.