2. М. Вла.Іимиров (Шсйнфінкс.Іь) 12

ському русі брали участь усі верстви села, за винятком наймитів і бідняків. Однак в офіційній пропаганді причиною всіх труднощів нази­вали саботаж продовольчої політики радянської влади з боку найбільш заможної частини селянства — куркулів. Селянський повстанський рух розглядався як політичний бандитизм.

Боротьбу з селянськими повстанськими загонами очолили безпосе­редньо X.Раковський і М.Фрунзе. Проти селян були кинуті червоно- армійські частини, керовані прославленими героями громадянської війни В.Блюхером, П.Дибенком, Г.Котовським, О.Пархоменком та ін. Допомагали регулярній армії сформовані партійними й профспілковими організаціями частини особливого призначення (“части особого назна- чения” — ЧОН). Чонівці складалися з робітників і селян-незамож- ників.

Радянський уряд мав свій план повоєнної відбудови. У лютому 1920 р., після розгрому денікінських військ, коли здавалося, що грома­дянська війна вже позаду, згідно з директивою В.Леніна була утворе­на Державна комісія з електрифікації Росії (ГОЕЛРО). Під елект­рифікацією розуміли технічну реконструкцію народного господарства, здійснювану на найпрогресивнішій енергетичній основі — електриці. XIII Всеросійський з’їзд рад розглянув і затвердив у грудні 1920 р.

3. М.Фрунзе вручає Червоний прапор командирові 51-ї Ііерекопської дивізії пуІибенку. 1921 р.

4. С Яульонни'й, м.Фрунзс і к.Ворошилов у псріол боротьби я селянським повстанським рухом. 1921 р.

Інженери, які працювали над ним під керівництвом Г.Кржижа- новського, проігнорували кордони України. У плані ГОЕЛРО фігуру­вав Південний економічний район, який складався з України та прилег­лої до неї частини території РСФРР. Усього передбачалося спорудити ЗО теплових і гідравлічних електростанцій, кожна з яких мала задо­вольнити потреби великого промислового вузла або району (звідси виникла назва: “державна районна електростанція” — ДРЕС). У Пів­денному районі належало створити електроенергетичні потужності на 560 тис. кВт. Найбільші масштаби будівництва були заплановані в Придніпров’ї та на Донбасі. Передбачалося відбудувати та об’єднати в єдину мережу 24 електростанції металургійних заводів і шахт, звести ДРЕС у Штерівці, Лисичанську, Білій Калитві, Гришиному, побуду­вати гідроелектростанцію на Дніпрі біля Олександрівська потужністю 200 тис. кВт з імовірним розширенням у перспективі. На базі енергії Дніпрогесу планом ГОЕЛРО передбачалося побудувати кілька алю­мінієвих заводів і потужний завод якісних сталей. На Донбасі прогно­зувалося десятиразове, як порівняти з 1920 р., зростання видобутку вугілля. У галузі машинобудування слід було забезпечити першочерго­вий випуск машин для наливної та металургійної промисловості, транс­порту й сільського господарства.

До революції існували три основні джерела індустріалізації: податки, сплачувані переважно селянством у державний бюджет; іноземний капітал у формі державних позик чи безпосередніх інвестицій у проми­словість; капіталонакопичення в самій промисловості. За нових умов про внутрішнє інвестування не могло бути й мови, позаяк націоналізація підприємств і ліквідація ринку зробили виробництво економічно неефек­тивним. Експропріація більшовиками власності іноземців на засоби ви­робництва поставила хрест на перспективі зарубіжних інвестицій. На­решті, промисловості не міг допомогти державний бюджет, тому що ве­личезна інфляція перетворила податки в абстрактну величину. Отже, для здійснення плану ГОЕЛРО залишався тільки один канал фінансування, який більшовики винайшли під час громадянської війни: продрозкладка, тобто, примусове вилучення селянської продукції в її натуральній формі. Сподіваючись на те, що продрозкладка 1920/21 господарського року дасть до 300 млн. пудів хліба, В.Ленін на VIII Всеросійському з’їзді рад зауважив: “Без такою фонду неможливо відбудувати промисловість країни, неможливо думати про відродження транспорту, неможливо навіть підходити до великих завдань електрифікації Росії’.

Не можна сказати, що керівники більшовицької партії не бачили політичної небезпеки продрозкладки, яка виявлялась у збройному опорі селянства. Цілком усвідомлювали вони й економічну безперспек­тивність політики реквізицій та заборони вільної торгівлі, яка справля­ла руйнівний вплив на виробництво й підштовхувала селян сіяти тільки для власних потреб, тобто, цілеспрямовано обмежувати виробництво. Споживачі сільськогосподарської продукції за браком ринку опиняли­ся під загрозою голоду. Ще в лютому 1920 р. в записці в ЦК РКП(б) Л.Троцький переконливо схарактеризував усі вади продрозкладки: “Сучасна політика зрівняльної реквізиції за продовольчими нормами, кругової поруки під час зсипання й зрівняльного поділу продуктів про­мисловості спрямована на зниження виробництва, на розпорошення промислового пролетаріату й загрожує остаточно підірвати госпо­дарське життя країни”. Троцький пропонував тоді замінити розклад­ку прогресивним натуральним податком, щоб дати селянам стимул для розширення виробництва.

Процитована фраза з доповідної записки Троцького вимагає пояс­нень. Вони тим більш необхідні, що інші вожді більшовиків прореагу­вали на записку не так, як він сподівався, й майже з річним запізнен­ням, породженим, щоправда, вагомою причиною: на початку 1920 р. країна втягувалася в нову війну — з Польщею і Врангелем.

Розкладка — це примусове й довільне стягнення продукції, яке зростає із підвищенням потреб держави в продовольстві. Податок —

це твердо зафіксована частка селянської продукції, яка в натуральній або грошовій формі стягується на користь держави. Знаючи наперед, яку частку продукції доведеться віддати, селянин міг нарощувати своє виробництво й не потерпати стосовно того, що вирощену продукцію реквізують.

Здійснення розкладки (зсипання) відбувалося примітивними засо­бами: урядове завдання на заготівлю хліба та іншої сільськогосподарсь­кої продукції розкладалося по губерніях, повітах і волостях залежно від того, що і де можна було взяти. За виконання завдання в конкретному селі відповідала сільська громада (кругова порука). Розкладка стягува­лася озброєними загонами, подібно до збирання данини (полюддя) в часи Київської Русі. Що ж до зобов’язання держави безплатно нада­вати селу промислову продукцію, то воно не виконувалося взагалі, хоч Троцький критикував тільки метод постачання (зрівняльність). Напівзруйновану війною промисловість після націоналізації охопив хаос. Ту невелику кількість продукції, яка ще вироблялася, спрямову­вали передусім на воєнні потреби та в міста. До села вона практично не доходила.

Запровадження податку замість розкладки означало, що селяни зможуть вільно розпоряджатися своєю продукцією. Це загрожувало відродженням купівлі-продажу, тобто, товарно-грошових відносин, які більшовики всіма засобами пробували скасувати. Тому В.Ленін і далі тримався за продрозкладку й сподівався, що з її допомогою можна бу­де виконати план ГОЕЛРО, розрахований на півтора-два десятиріччя. З його ініціативи VIII Всеросійський з’їзд рад у грудні 1920 р. здійс­нив спробу зупинити деградацію сільськогосподарського виробництва не скасуванням розкладки, а в інший спосіб: ухвалив закон про запро­вадження державних завдань на посів для кожного селянського госпо­дарства. Законодавці навіть не замислилися, що вони повертають селя­нина до становища, яке існувало напередодні реформи 1861 р. Різниця полягала тільки в тому, що раніше селяни працювали на поміщика, а те­пер їм пропонувалося працювати на державу, яка називала себе робіт­ничо-селянською. Не дивно, що від початку 1921 р. селянські пов­стання охопили майже всю Україну Селяни збройно виступали проти продовольчої та посівної розкладки, за вільну торгівлю.

Насувався новий етап громадянської війни, в якій більшовикам протистояли основні маси селянства. Використання проти повстанців регулярної армії становило смертельну небезпеку для партії більшо­виків, адже армія складалася переважно з селян.

ПЕРЕХІД ДО НЕПУ

Запровадження нової економічної політики нерідко пов’язують із повстанням матросів і робітників Кронштадта, яке почалося 28 лютого 1921 р. й проходило під гаслами відновлення вільної торгівлі та скасу­вання комісарської диктатури. В.Ленін також підкреслював взаємо­зв’язок цих подій. Справді, повстання на військовій базі, яка вважала­ся символом революції, змушувало критично підійти до оцінки всього пройденого з 1917 р. шляху.

Проте рішення про відмову од реквізиційного принципу у відноси­нах міста й села визріло, як свідчить зіставлення подій, десь у січні 1921 р. В грудні 1920 р. Ленін ще підписував один за одним декрети, які готували скасування державою товарно-грошових відносин. А 4 лю­того 1921 р. конференція робітників-металістів у Москві ухвалила після його доповіді резолюцію, в якій вимагалося замінити продрозкладку натуральним податком. Сам Ленін у промові подібної пропозиції не ви­сував, обмежившись загальними фразами про необхідність перегляду відносин із селянами. Однак рутинна процедура роботи таких конфе­ренцій зобов’язувала промовця ретельно редагувати текст резолюції. Леніну потрібно було, щоб ключова теза оголошувалася від імені робіт­ничої конференції.

Першим компартійним документом непівського періоду є тези, сформульовані Леніним на засіданні політбюро 8 лютого 1921 р. В них пропонувалося задовольнити бажання селян про заміну розкладки хліб­ним податком, зменшити розмір податку проти торішньої розкладки й дозволити використання селянами лишків продукції після сплати подат­ку в місцевому господарському обороті. На засіданні було сформовано комісію для винесення цього питання на розгляд X з’їзду РКП(б).

Комісія підготувала “Проект постанови ЦК про заміну розкладки натуральним податком”, який було розіслано для обговорення в місцеві партійні організації. 27 лютого відбувся пленум ЦК КП(б)У. Перший секретар ЦК В.Молотов запросив до участі в роботі пленуму секре­тарів губкомів партії та голів губвиконкомів.

Партійно-радянське керівництво УСРР зустріло ідею скасування продрозкладки з неприємним подивом і фактично відмовилося підтри­мати народжений у ЦК РКП(б) проект. До початку X з’їзду РКП(б) українські газети жодним словом не відреагували на “єретичні” дум­ки, тоді як у московській партійній пресі була розгорнута пропаганди­стська кампанія на користь скасування розкладки.

Апаратні працівники партії за три роки звикли до мобілізацій, реквізицій та інших форм примусу аж до терору, які були невіддільні

1Я

од комуністичної організації виробництва та розподілу. Скасування продрозкладки означало фактичний поворот до ринку, хоч у тезах Леніна обережно говорилося про “місцевий господарський оборот”. Такий поворот суперечив партійній програмі й викликав у відданих комуністичній ідеї людей глуху опозицію.

Втім, існувала партійна дисципліна. X з’їзд РКП(б) 15 березня 1921 р. дисципліновано затвердив запропоновану політбюро ЦК резо­люцію “Про заміну розкладки натуральним податком”. Відповідно до рішень з’їзду, надзвичайна сесія ВУЦВК ухвалила закон про заміну продрозкладки податком, а Раднарком УСРР видав декрет про норми та розмір податку. Продподаток визначався в 117 млн. пудів замість встановленої раніше розкладки в 160 млн. пудів. Перед селянами впер­ше відкрилася перспектива господарського освоєння одержаної землі.

10. Ф. Кон 20

На партійному з’їзді доповідь В.Леніна про скасування розкладки майже не зустріла заперечень. Мабуть, кронштадтський урок подіяв навіть на твердолобих. У постанові з’їзду йшлося тільки про надання селянам можливості використати надлишки продовольства в місцевому обороті, тобто, продавати їх на сільських та містечкових базарах. Однак усі розуміли, що фактично легалізується, хоча й не иовною

мірою, звичайна приватна торгівля, яка раніше існувала підпільно, переважно у формі так званого мішечництва.

Опозиція новому курсові економічної політики серед місцевих ■: партійних працівників була глухою, але потужною. У циркулярі секре-

• таря ЦК КП(б)У Ф.Кона, адресованому місцевим партійним органі­заціям, наголошувалося на необхідності нещадно викорінювати спроби протесту, особливо якщо вони набували групової форми або виходили

ї за межі осередку. Розмови про “селянський Брест”, як висловився на ¹ X з’їзді РКП(б) відомий опозиціонер Д.Рязанов, вважалися неприпу­стимим підривом партійної дисципліни.

У перші місяці після з’їзду компартійно-радянське керівництво не припиняло відчайдушних спроб налагодити взаємодію дрібнотоварного

• селянського господарства з націоналізованою промисловістю на поза- ринковій основі, тобто, шляхом товарообміну. В тогочасній господар­ській практиці термін “товарообмін” став надзвичайно популярним. Він логічно збігається з сучасним англомовним терміном “бартер’, але не має з ним нічого спільного. Бартер є обміном товару на товар у без­грошовій формі в суспільстві, яке не сумнівається в наявності та необхідності товарно-грошових відносин і вільного ринку. Проведена більшовиками в 1921 р. грандіозна товарообмінна кампанія була заду­мана як альтернатива ринку. Кампанія провалилася, тому що життя не визнало проголошених програмою РКП(б) умоглядних комуністичних схем. В.Ленін із гіркотою змушений був визнати, що товарообмін вилився в звичайну купівлю-продаж.

Здійснена вже після X з’їзду РКП(б) товарообмінна кампанія наочно свідчить, що рішення з’їзду можна вважати початком переходу до непу, але не безпосереднім переходом. Насправді більшовики вкупі зі своїм лідером дуже болісно відмовлялись од затвердженої в 1919 р. ¹ партійної програми.

Однак усе-таки відмовлялися. У промові на Всеросійській продо- ^: вольчій нараді 16 червня 1921 р., коли вперше було озвучено термін “нова економічна політика", Ленін допустив можливість торгівлі не тільки в місцевому господарському обороті, а й у масштабах усієї країни. Якщо раніше стрімке падіння купівельної спроможності рубля, перейменованого в “радзнак” (радянський знак), нікого не бентежило, бо передбачалося, що не за горами повне відмирання грошей, то на цій нараді пролунав заклик поновити правильний грошовий обіг. На поря­док денний було поставлено питання про створення державної торгівлі, насамперед оптової, регулювання приватної торгівлі через банки, податкові й кредитні установи, оздоровлення на цій основі грошового • обігу.

За роки громадянської війни в середовищі господарників укоріни- лося презирливе ставлення до фінансів, і з цим доводилося тепер боро­тися. Фінансові органи, які раніше ледь животіли, зміцнювалися кад­рами. У квітні 1922 р. до Москви відкликали одного з найталановиті- ших господарських працівників України, наркома продовольства М.Владимирова. В.Ленін призначив його заступником наркома фінансів Г.Сокодьникова, разом із яким Владимиров очолив роботу над подоланням дефіциту бюджету та здійсненням грошової реформи. У жовтні 1922 р. були випущені забезпечені золотом банківські білети — червінці. У лютому-березні 1924 р. грошова реформа завер­шилася успіхом.

Обернення правлячої партії — всупереч її ж програмі — обличчям до товарно-грошових відносин, легалізація приватної торгівлі, зміцнен­ня фінансів вивели з підпілля підприємницьку діяльність. З’явилася так звана нова буржуазія — орендатори, маклери, комісіонери, торговці- оптовики, промисловці. їх називали людьми непу, непманами.

Підіб’ємо деякі підсумки. Від захоплення влади в 1917 р. й до вес­ни 1921 р. партія Леніна тримала курс на негайну побудову комунізму. Під комунізмом розуміли суспільно-економічний лад без приватної власності й товарно-грошових відносин. Проголошувалося, що кому­ністичне будівництво вимагає націоналізації засобів виробництва вели­ких власників (буржуазії та поміщиків) і усуспільнення засобів вироб­ництва дрібних власників (селян, ремісників, кустарів). Однак націо­налізація не означала передачі засобів виробництва в розпорядження нації. Так само усуспільнення не означало передачі засобів виробництва в розпорядження суспільства. Засоби виробництва після їх націона­лізації чи усуспільнення фактично переходили в розпорядження держа­ви, тобто, державної партії. Контроль над засобами виробництва ста­новив економічне підґрунтя диктатури партійних вождів.

Реально, проте, були одержавлені тільки так звані командні висоти економіки (промисловість, зв’язок, транспорт і банки). Загнати селян у комуни не вдалося, хоча такі спроби мали місце.

Тобто, держава не змогла ліквідувати економічну самостійність селян і перетворити їх у пролетарів, які працювали б по команді.

Не будучи спроможною “усуспільнити’ селянські засоби вироб­ництва, державна партія почала експропріювати селянську продукцію шляхом продрозкладки.

Ось така політика передувала непу впродовж трьох років, і ніхто з лідерів РКП(б) не заперечував її комуністичної суті. “В чому полягає комунізм?" — риторично запитував Ленін на Всеросійській нараді політпрацівників народної освіти в листопаді 1920 р. й відпо­відав так: “Для нас він уже перестав бути програмою, теорією і завдан­ням, для нас и,е справа сьогоднішнього фактичного будівництва”.

Коли стався крутий поворот в економічній політиці, про такі заяви постаралися забути. На трирічний період радянської історії було наки­нуто маскувальну сітку з двох слів — “воєнний комунізм”. Цей за­проваджений тільки в 1921 р. неологізм мав запевнити всіх і кожного, що ніхто не збирався негайно втілювати в життя партійну програму. Те, що втілювалося, було нібито не спробою побудови комунізму, а систе­мою тимчасових заходів надзвичайного характеру. У радянських енци­клопедіях термін “воєнний комунізм” розшифровувався як “система тимчасових надзвичайних, викликаних громадянською війною та воєнною інтервенцією заходів, які в сумі визначили своєрідність еко­номічної політики радянської влади 1918-1920 рр.”

Першовитоки цього терміна містяться в плані промови про заміну продрозкладки податком, який Ленін підготував у першій половині бе­резня 1921 р.: “Надто поспішний, прямолінійний, непідготовлений комунізм" наш викликався війною та неможливістю ні дістати товари, ні запустити фабрики”. Одночасно із зародком терміна, тобто, взятим у лапки словом “комунізм”, виникла схема пояснення причин попередньої політики державної партії: нічого не вдієш, змуси­ла війна! Справді, лапки в слові ‘комунізм’ давали істотну пропаганди­стську вигоду. Можна було проголосити без шкоди для “єдино вірного вчення”, що комунізм виявився не справжнім, а липовим. Тобто, всі злигодні цієї жорстокої доби від справжнього комунізму відводилися. Вимушене засудження комуністичного штурму, який приніс із собою безліч горя та нещасть, підмінялося тезою про зумовленість самого штурму обставинами війни.

Про суть комунізму, яка полягала в ліквідації приватної власності, з початком непу стали згадувати лише в загальних виразах. Комунізм зображався як суспільство загального благоденства, в якому трудящі маси вироблятимуть продукцію в кількості, достатній для розподілу за потребами. Актуальним гаслом стала побудова соціалізму. Під багато­значним і популярним терміном “соціалізм” більшовики розуміли той самий комунізм, а точніше — його першу фазу.

У 1921-1922 рр. В.Ленін безліч разів усно й письмово роз’яснював суть нової економічної політики. Вона характеризувалась як вимушений і тимчасовий відступ од будівництва соціалізму. У заключному реченні останнього в своєму житті публічного виступу 20 листопада 1922 р. він проголосив: “Із Росії непівської буде Росія соціалістична". Прив’язана компартійною диктатурою до Росії міцніше, ніж будь-коли, Україна також мусила пройти весь хресний шлях “соціалістичного будівництва”.

ГОЛОДУ ПІВДЕННИХ ГУБЕРНІЯХ

Становище України на початку 1920-х рр. ще більше погіршилось у зв’язку з катастрофічною посухою 1921 р.

Голод 1921-1923 рр. — явище далеко не локальне. Ця трагічна сторінка в історії українського народу безпосередньо пов’язана з трьо­ма факторами: деградацією продуктивних сил унаслідок майже безпе­рервних протягом семи років воєнних дій на території республіки, згуб­ною для народного господарства економічною політикою державної партії та підлеглим становищем формально незалежної України щодо московського центру. Останній по-своєму розв’язував проблеми, що виникли внаслідок жорстокої посухи в основних хлібовиробних регіонах — у Поволжі, на Північному Кавказі та в південних губер­ніях УСРР.

У регіонах, не зачеилених посухою, врожайність у 1921 р. майже не поступалася звичайній нормі. Проте тут посіяли істотно менше, ніж у роки, що передували продрозкладні. А навіть за кращих часів ці регіони не давали багато товарного хліба. Тепер же їм доводилося заступити вражені посухою основні зони товарного хліборобства й навіть узяти на харчування сільське населення цих зон. Так виникла нерозв’язна ситуація з хлібом, в якій масова загибель людей від голоду була ніби запрограмована.

Якщо в південних губерніях України селяни після жнив подекуди не змогли навіть повернути посіяне, то в більшості місцевостей Лівобе­режжя й, особливо, Правобережжя урожай видався непоганим. Пере­розподіл лишків на користь південних губерній міг запобігти голоду в Україні. Однак центральне компартійно-радянське керівництво вирі­шило взяти максимум хліба з України й розробило свою систему пріо­ритетів щодо його розподілу. Найбільше його турбувало постачання промислових центрів Росії. Уже в травні 1921 р. В.Ленін телеграфував керівникам України: “Питання життя і смерті для нас — зібрати з України 200-300 мільйонів пудів”.

Однак навіть за допомогою збройної сили в травні 1921 р. вдалося зібрати й надіслати в Росію тільки 522 тис. пудів хліба. X.Раковський дістав по партійній лінії догану “за недостатньо енергійну продроботу”. Доводячи до органів місцевої влади зміст ленінських телеграм, ЦК КП(б)У в липні 1921 р. зобов’язав їх “прикласти надлюдські зусилля для підняття нродзаготівлі й виконання нарядів наркомпроду навіть на шкоду задоволенню місцевих потреб”. Одночасно секретар ЦК КП(б)У Д.Лебідь і Голова ВУЦВК Г.Петровський звернулися до . керівників іубкомів і губвиконкомів із вимогою (відповідаючи на їхні і повідомлення про брак хлібних запасів і загрозу голоду): хоч би що ста- і лося, а вивозити треба! У телеграмі в Чернігівську губернію вони, зок- I рема, твердили: “Надзвичайно важкий продовольчий стан пролетарсь- ? ких центрів Росії, червоних столиць Москви і Пітера, зокрема, в остан- I ні місяці, до нового врожаю зобов’язують радянську Україну прийти на І допомогу', урізаючи до останнього ступеня власні потреби

4. Леніна обурювало, що УСРР дає Росії менше хліба, ніж треба. Він і'; навіть запропонував здійснити в Поволжі мобілізацію молоді до армії в ^ кількості до півмільйона багнетів і розташувати їх в Україні, щоб вони к, допомогли посилити продроботу серед “ненажерливих багатих селян”. І Реалізувати цей зловісний задум не вдалося через дезорганізацію жит­тя в голодуючому Поволжі. Поволзькі селяни самі покидали уражені посухою місця й прямували пішки (залізниці були паралізовані) в інші

| регіони. Зокрема, 439 тис. біженців із Поволжя, Казахстану та Уралу І знайшли притулок в Україні. Переважно ними заопікувалася створена ї в липні 1921 р. Центральна комісія допомоги голодуючим (Допгол) * при ВУЦВК на чолі з Г.Петровським.

Нереальність хлібозаготівельних планів призвела до збереження в і, Україні продрозкладки. Незважачи на формальне проголошення прод-

4. податку, формування державного хлібного фонду фактично здійснюва- | лося шляхом позаекономічного примусу. 12 серпня Рада праці та оборо- р ни (РПО) ухвалила постанову про застосування надзвичайних заходів

під час вилучення гіродподатку. В ній ішлося про введення до волостей та сіл, що опиралися наркомпродівцям, військових частин. Уявлення про суть надзвичайних заходів дає інструкція Вознесенського повіто­вого особкому: “Взяти в кожній волості віл 15 до 25 чол. заложників з куркульського і середняцького населення. У випадку, коли яке-небудь се­ло відмовляється дати підписку про кругову відповідальність, або, дав­ши підписку про виконання продподатку в 48 годин, не виконає, такі села оголошуватимуться ворогами радянської влади. Половина заложників має бути осуджена аж до застосування вищої міри пока­рання — розстрілу, після чого буде взято наступну групу”.

Становище в південних губерніях України, які постраждали від по­сухи одночасно з Поволжям, трагічно погіршувалося. Але про голоду­ючих українських селян держава забула. Газетам було заборонено пи­сати про голод на півдні України. “Братерська допомога хлібом” фор­мально незалежної України сусідній державі виглядала б дивно, якби всі знали, що українські селяни також вмирають від голоду.

Було опрацьовано й техніку замовчування голоду. Під час обгово­рення доповіді наркома продовольства М.Владимирова “Про кампанію