§2. Політика радянського керівництва щодо Західної України

Території колишньої Російської ім­перії, які не ввійшли до Радянського Союзу, простягалися широкою сму­гою від моря до моря: Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща (ра­зом зі Східною Галичиною, яка раніше належала Австро-Угорщині), а також захоплена Румунією Бессарабія. Великі держави вважали їх своєрідним "санітарним кордоном”, який повинен був відділяти Радянську державу від Європи.

Європейців лякала агресивність більшовиків, які прагнули через Комінтерн установити змичку під гаслами “світової революції” з усіма невдоволеними життям верствами населення безпосередньо в їхніх країнах. Щоправда, на початку 20-х рр. відпала небезпека вторгнення мільйонних армій із Росії “на допомогу” місцевим революціонерам. Чер­вона армія багаторазово скоротилася в своїй чисельності.

Після шести з половиною років безперервних воєн у Східній Європі запанував мир. Більшовикам він був конче необхідний, щоб подолати економічну розруху, індустріалізувати країну й реорганізувати сільське господарство, яке все ще залишалося економічно незалежним від влади. Однак, як і раніше, вони здійснювали на європейському континенті активну політику, тільки вже іншими засобами — дипломатичними, про­пагандистськими та агентурними.

Політика щодо прикордонних з СРСР Польщі й Румунії враховува­ла фактор наявності в складі цих держав українських земель. Стосовно Чехо-Словаччини цей фактор майже не простежується. До поділу тери­торії Польської держави в 1939 р. між А.Гітлером і И.Сталіним СРСР не мав спільного кордону з Чехо-Словаччиною.

На радянсько-польські відносини міжвоєнного періоду визначальний вплив мали стосунки з набагато сильнішою країною, розташованою за Польщею, — Німеччиною.

З веймарською Німеччиною у Москви склалися майже союзницькі стосунки. Відносини з Польщею, навпаки, змінювалися в 20-х рр. від прохолодних до відверто ворожих. СРСР прагнув використати зумовле-

ну етнополітичними чинниками внутрішню нестабільність Польської держави для підпорядкування її своїм інтересам. Тому багатомільйонна українська громада користувалася підвищеною увагою з боку радянсько­го керівництва. Польща чинила опір цьому тискові, що позначалося па міждержавних відносинах. У 30-х рр. вороже ставлення до нацистської Німеччини змусило керівників СРСР поліпшити відносини з Польщею, тобто, забути про існування гнобленої тут української меншини. Та щой­но А.Г ітлер і И.Сталін домовилися між собою, участь Польської держа­ви була вирішена, а з нею кардинально змінилася й доля західно­українських земель.

Витоки радянської політики щодо Польщі були визначені Ризьким мирним договором. Переговори в Ризі почались у вересні 1920 р. З ра­дянської сторони їх провадили дві делегації — РСФРР па чолі з А.Иоффе та УСРР, яку очолював Д.Мануїльський. Союзник Ю.І Ііл- судського у війні — уряд УНР — на переговори не був допущеним.

У зв’язку з приїздом у Ригу очолюваної К.Левицьким делегації ЗУНР голова польської делегації Я.Домбський опублікував декларацію. Посилаючись на Варшавський договір з С.Петлюрою, всупереч підпи­саній у Спа в липні 1920 р. угоді між державами Антанти та Польщею. Домбський заявив, що проблема Галичини вже розв’язану

1 жовтня 1920 р. на таємній нараді Я.Домбський і А.ИоФфе зняли з порядку денного переговорів питання про Східну Галичину. Иоффс ^1,ояс' нив, що ставив його з тактичних міркувань як контраргумент у зв язку з імовірною підтримкою УНР поляками. Оскільки польська делегація -

власної ініціативи відкииула..вимоіи петлюрівського уряду, російська делегація, як підкреслював Иоффе, не бачила необхідності торкатися питання про Східну Галичину.

12 жовтня було підписано прелімінарний мирний трактат, за яким Польща визнавала УСРР, а обидві радянські республіки — польський східний кордон по річці Збруч. 18 березня 1921 р. в Ризі було підписано мирний трактат, який затверджував кордони, що склалися фактично. Радянська Росія і радянська Україна відмовлялись од претензій на Східну Галичину, Західну Волинь, Західне Полісся. Холмщину, Надсяння, Підляшшя й Лемківщину.

За Ризьким договором, Польща та радянські республіки зобов’язу­валися надавати переселенцям і реемігрантам матеріальну допомог)' й мо­ральну підтримку. У листопаді 1921 р. ВУЦВК оголосив амністію рядо­вому складові армії УНР, поміж них тим, хто емігрував. Усі, хто з влас­ної волі або через воєнні обставини опинився за межами СРСР, могли звернутися з клопотаннями про надання радянського громадянства.

Союзні відомства обмежували рееміграцію н Україну. Питання про громадянство та візи розв’язувалися тільки в Москві, в Комітеті з питань іромадянства нри народному комісаріаті закордонних справ СРСР. Практика його роботи показувала, що візи в Росію видавалися швидко, тоді як візи в Україну, особливо для реемігрантів, які брали участь в Україн­ській національній революції, іноді затримувалися на невизначений термін.

Попри те, що харківське партійно-радянське керівництво становило не більш як відгалуження московського центру, йому доводилося працю­вати в національній республіці й зважати на місцеві настрої. Тяганина з візами, яка суперечила ухваленим самою Москвою законам та інструкціям, викликала в нього негативну реакцію. Так, у порядок ден­ний засідання політбюро ЦК К11(б)У 26 лютого 1925 р. було внесено питання “Про відмову НКЗС відпустити кошти із загальносоюзного бювету на репатріацію колишніх петлюрівців”. Розглянувши його, політбюро ухвалило таке рішення: “Заявити перед ЦК РКП протест, вказуючи на те, щ,о з боку НКЗС спостерігається інше ставлення до Українських реемігрантів, ніж до вранклівиів, які реевакуюються за звичайним порядком”.

Загальну кількість тих, хто повернувся, визначити важко. Крім Дипломатичних каналів, через які українська, передусім, галицька інте- ^Л1генція діставалася до УСРР, був ще один шлях — нелегальний. В та- ^Кии спосіб перетинала кордон здебільшого західноукраїнська молодь, яка Змагалася отримати працю або фахову підготовку в середній та вищій Р®ДЯнській школі. Активно використовували нелегальні канали переходу ^в °бох напрямках чекісти й комінтернівці.

З другої половими 20-х рр. можлиність несанкціонованого радянсь­кими прикордонниками переходу кордону зійшла нанівець. Відомий учасник націоналістичного підпілля В.Марганець згадував про ‘‘герме­тично замкнений большевииький кордон із забезпечуваною прикордон­ною смугою, що її годі було перейти”. Але до реалізації таких суто ра­дянських винаходів, як “контрольно-слідова смуга” й цілковите очищен­ня прикордонної місцевості під постійних жителів, польсько-радянський кордон устигли перейти десятки тисяч осіб. \'1.Грушевський, який також приїхав з еміграції на постійну роботу в УСРР, у листопаді 1925 р. писав своєму кореспонденту в Америку: “3 Іаличини багато сюди переїздять. Рахують, що єсть уже тут до 50 000. Декотрі з жінками і родинами, частіш самі молоді люде, мущини”.

У 20-х рр. уряди УСРР і РСФРР неодноразово робили різкі заяви на захист населення Західної України. Так, НКЗС РСФРР у липні 1922 р. звернувся до польського уряду з нотою, складеною в надзвичай­но рішучих тонах. У ноті вимагалося покласти край “нечуваним гонінням і переслідуванням національних меншин”.

Заявами та деклараціями комнартійно-радянське керівництво не об­межувалося. Воно організувало масштабну, хоч і таємну підтримку полі­тичних страйків та інших антиурядових виступів у Західній Україні. У 1921-1922 рр. тут, як і в Бессарабії, поширився партизанський рух. Партизанські загони нападали на маєтки місцевих поміщиків і господар­ства переселенців з Польщі, вступали н збройні сутички з поліцією, дефензивою, військом, руйнували телеграфні й телефонні лінії, висаджу­вали в повітря мости. Найбільше диверсійних груп перекидалося з-за радянського кордону на Волинь.

Комінтерн у 20-і рр. активно підтримував боротьбу' національних меншин у Польщі за свої права, надаючи їй потрібного Москві ідеологіч­ного та політичного спрямування. Влітку 1924 р. V конгрес Комінтерну визнав єдино правильною політикою комуністичних партій І іольщі, Ру­мунії і Чехо-Словаччини розв’язання українського питання на основі пра­ва націй на самовизначення аж до відокремлення. У конкретних умовах регіону, підкреслювалося в резолюції, це означає “об'єднання розірваних імперіалізмом на частини українських земель в Радянську Робітничо- Селянську Республіку”. Керуючись цією лінією, III з’їзд Комуністичної партії Польщі в лютому 1925 р. вказав: “Клич відриву Західної Білорусії і Західної України від Польщі та об'єднання їх з сусідніми радянськими республіками однаковою мірою відповідає як інтересам народних мас цих земель, так і інтересам робітничих і селянських мас корінної Польщі”.

Москва діяла в Західній Україні, спираючись в основному на місце­вих комуністів. Діяльність комуністичної опозиції доцільніше розглянути

пізніше, разом з іншими західноукраїнськими політичними силами. Тут же слід зупинитися на ще одній формі втручання більшовиків у життя краю. Мова йде про вибіркове фінансування некомуністичних сил. Воно провадилося н досить обмежених масштабах у 20-х рр., в основному через компартійно-радянське керівництво УСРР.

Мотиви такого фінансування розкриваються в ^доповідній записці генерального секретаря ЦК КП(б)У Л.Кагаиовича Й.Сталіну від 7 січ­ня 1927 р. Записка була прикладена до проекту кошторису, розроблено­го уповноваженим НКЗС СРСР при уряді УСРР О.Шліхтером. Шліхтер просив асигнувати 373 тис. крб. у твердій валюті. Доцільність витрат у документі, підписаному Кагановичем, обґрунтовувалася так: “Ми повинні завоювати на свою користь симпатії більшості україн­ського населення шляхом негласної державної підтримки з боку УСРР українського національно-визвольного руху. Необхідно також■ забезпе­чити наш вплив через прихильні до нас місцеві організації в культурно- просвітницьких та економічних українських організаціях у Польщі”.

Цей документ із “особливої теки" політбюро ЦК КГІ(б)У не потре­бує коментарів. Цілком таємна документація має свої переваги: в ній нема властивої компартійним пропагандистським текстам “новомови”, натомість переважають прозорі, гранично чіткі формулювання.

Рік у рік найбільшими споживачами коштів із цього джерела були Львів і Варшава. Фінансувалися різноманітні культурно-просвітницькі та економічні організації — Сельроб, УНДО, приватні українські школи й просвіти, кооперативні спілки й видавництва, Національний етно­графічний музей у Львові, Наукове товариство ім.Т.Шевченка. Зокрема, необхідність фінансування останнього обґрунтовувалася в такий спосіб: “НТШ і наш зв'язок з ним мають величезне значення для завою- . ванн я симпатій висококваліфікованої української інтелігенції, яка гур-

• ' тується навколо нього. Допомога йому є в очах галицької інтелігенції ; ніби нашим природним обов'язком щодо молодшої сестри ВУАН, яка

позбавилася після польської окупації всілякої державної допомоги. Цілком ясно: якщо воно почне субсидуватися з інших джерел, то не збереже свого сучасного обличчя. А теперішнє обличчя товариства та­ке, що воно при всій ворожості значної частини його членів до “більшо­вицьких експериментів" і т.ін. об'єктивно не може не визнавати того, що сучасним центром зростання і розвитку української культури є

• спліе УСРР. Це для нас — велике політичне досягнення, яке є також результатом нашої допомоги, наших субсидій".

Рішенням політбюро ЦК ВКП(б) з 1930 р. матеріальна підтримка українських установ і організацій за межами СРСР була припинена. Урвалося також регулярне висвітлення подій на західноукраїнських зем­лях у засобах масоної інформації. Зійшли нанівець контакти між діячами науки та культури обох частин України. Перестало вживатися означення “Всеукраїнський” у назвах різноманітних організацій, яким об'єднували­ся радянська Україна й українські землі за її межами (не тільки західно­українські, а й, приміром, Кубань). Зокрема, в 1936 р. Всеукраїнська академія наук була перейменована в АН V РСР.

Всі ці та інші факти пояснювалися якісними змінами в політиці прав­лячого режиму. Ліберальна економічна, національно-культурна та еміграційна політика 20-х рр. після досягнення Сталіним одноособової влади припинилася. Головним важелем адміністративного управління став державний терор. Після самогубства М.Скрипника (1933 р.) у ра­дянській Україні розпочалося справжнє полювання на вихідців із Західної України. їх звільняли з роботи, ув’язнювали й розстрілювали. Десятки тисяч галичан, які потрапили в поле зору чекістів, були безжа­лісно знищені. У 1938 р. виконком Комінтерну розпустив КГІП і в ії складі — комуністичні організації Західної України та Захід­ної Білорусії.