§1. Територія і населення західноукраїнських земель

Перебіг політичних подій в Європі після Першої світової війни виявився вкрай несприятливим для україн­ського народу. Українські землі поза межами СРСР було поділено між трьома державами. Українці були єдиним великим народом Австро-Угор­щини, який після її розпаду не домігся власної державності. Західно­українську Народну Республіку поглинула інша держава — Польська. Польща відроджувалася після поділу Речі Посполитої у XVIII ст.

Друга Річ Посполита успадкувала українські землі від обох імпе­рій — Російської та Австро-Угорської. Регіон із центром у Львові ста­ли називати Західною Україною. Румунія окупувала австро-угорську провінцію Буковину з центром у Чернівцях і українські повіти Бесса­рабської губернії, яка належала Російській імперії. Крім того, до Румунії після Першої світової війни відійшла угорська Трансільванія, в складі якої перебувала населена здебільшого українцями Мараморощина (Ма- раморош; від назви річки Мара). До Чехо-Словаччини були приєднані Закарпатська Україна (Підкарпатська Русь) і Пряшівщина, які раніше також підпорядковувались угорській короні.

Масив українських земель міжвоєнної Польщі обіймав 130 тис. кв.км (тодішня територія УРСР становила близько 450 тис. кв. км). На цих зе­млях проживало понад 10 млн. чоловік або майже 30% населення Поль­щі. Українські етнічні землі складалися з територій, які мали різну істо­ричну долю: Східна Галичина з Лемківщиною, Холмщина з Підляшшям, Західна Волинь і Полісся. За кілька століть питома вага українців у їхньому населенні істотно знизилася. Натомість збільшилася частка по­ляків, євреїв, німців.

Галичина (“Королівство Галіції і Лодомерії” в складі Австро-Угор­щини) поділялася на Західну з центром у Кракові й Східну з головним містом Львів. Західна Галичина була польською етнічною територією. В ній проживало небагато українців — до 87 тис. чоловік на початку XX ст. У Східній Галичині налічувалося 3 мли. 293 тис. українців, всі інші жителі краю були національними меншинами. Щоправда, в містах

подеколи переважало польське та єврейське населення. Зокрема, у 200-тисячному Львові в 1918 р. поляків налічувалося близько 112 тис., тобто, 57%, а українців — лише 27 тис. (12%).

Холмщина розташовувалася на лівому березі Західного Бугу. Цент­ром цієї історичної області був Холм (нині — Хелм), заснований князем Данилом Галицьким. На північ від Холмщини було ГІідляшшя (Під­лісся) — територія зі складною історичною долею, яка входила в різні часи до складу п’яти держав — Литви, Польщі, Гірусії, Австрії та Росії. Під час Першої світової війни царський уряд депортував (перед відсту­пом) з цього регіону близько 120 тис. українців. Після падіння самодер­жавства на батьківщину повернулася лише незначна їх частина. За пере­писом 1931 р., серед населення основної частини Холмщини з Підляш- шям (за винятком населеної майже повністю поляками західної частини) українці становили 32%, “латинники” (українці за мовою та римо-като- лики за віросповіданням) — 26, поляки — ЗО, євреї — до 10%.

Західна Волинь і Західне Полісся ввійшли до Польського королівст­ва з XIV ст. Після Люблінської унії 1569 р. уже вся Волинь і Полісся опинилися серед польських коронних земель. У XVIII ст. внаслідок поділу Речі Посполитої цей регіон поглинула Росія. За Ризьким мирним договором 1921 р., колишня Волинська губернія була поділена: Західна Волинь і Полісся відійшли до Польщі, Східна Волинь (Житомирщина) залишилася в межах УСРР. За переписом 1926 р., в радянській Волині польське населення не перевищувало 12%, єврейське — 9%, німець- . ке — 7%. За переписом 1931 р., в польській частині колишньої ; Волинської губернії поляки разом із “латинниками” становили лише 15% населення, а євреї — до 10%. Переважною більшістю населення в обох частинах Волині були українці.

Понад 3 млн. українців Східної Галичини з Лемківщиною, які раніше перебували під скіпетром Габсбургів, належали переважно до греко-като- лицької Церкви. Понад 2 млн. українців, які населяли землі, що входили раніше в Російську імперію (Західна Волинь, Полісся, Холмщина з Під- ляшшям), сповідували, головно, православ’я. Контакти між обома україн­ськими громадами з різною історичною долею були досить слабкими. Польські політичні діячі ретельно слідкували, щоб ця роз’єднаність зберігалася.

Рівень освіченості й національної самосвідомості жителів Західної Волині, особливо Полісся, був украй низький. Давалася взнаки послідов­на антиукраїнська політика чиновників Російської імперії впродовж ба­гатьох десятиліть. Під час перепису 1931 р. на Поліссі було зареєстрова­но близько 700 тис. чоловік, які не назвали своєю рідною мовою україн­ську. Мову, якою розмовляли (українську, звичайно), вони називали

“тутеншоїо', “місцевою , "хлопською”. “Панською” мовою для них була польська або російська.

Українці в Румунії посідали третє місце за чисельністю піс.\я україн­ського населення СРСР і Польщі. Офіційні румунські джерела між­воєнного періоду обчислювали загальну кількість українців цифрою по­над 580 тис. чоловік. Натомість українські демографи того часу (В.Ку- бінович та іп.) вважали, що кількість їхніх співвітчизників у Румунії наближалася до мільйона. Мабуть, рацію мали саме останні. Усіх, хто не виявляв наполегливості, під час переписів населення в Румунії записува­ли румунами, а не українцями.

У Румунії проживали три українські громади, які різнилися історичною долею й не були пов’язані одна з одною. Найбільша з них жила на Буко­вині. Ця історична область з центром у Чернівцях мала змішане, здебільшого українське і румунське, населення. Буковина входила до Гали­цько-Волинського, згодом — до Молдавського князівства, разом із остан­нім була поглинута Османською, а в 1774 р. — Австрійською імперією.

Населення Буковини за 1900-1930 рр. зросло з 730 тис. чоловік до 853 тис. Питома вага українців за цей час зменшилася з 41 до 33%, а румунів — збільшилася з Зі до 41%. Перепис 1930 р. зафіксував наявність тут 280 тис. українців.

У північній частині Буковини з давніх-давен мешкали українці, хоча було й немало румунських сіл. У південній частині румунське населення переважало, однак і тут у попередні століття з’явилися українські села. З другої половини XIX ст. Буковина з центром у Чернівцях була авто­номною провінцією. Буковинські українці мали представництво у Віден­ському парламенті й впливові позиції в місцевому самоуправлінні.

Другу за чисельністю громаду становили українці анексованої у Росії в 1918 р. Бессарабської губернії. Північна Бессарабія (Хотинщина) в попередні століття становила одне ціле з Буковиною. Тут переважало автохтонне українське населення — 74% за переписом 1930 р. Частка молдаваиів не перевищувала 12%, євреїв — 10%.

Шість центральних повітів Бессарабії становили етнічну територію молдаваиів, Гут українці жили розсіяно, головно, в містах.

1 Іівденна Бессарабія (Придунайський край) складалася з двох пові­тів — Аккерманського та Ізмаїльського. За національним складом насе­лення вона була надзвичайно строкатою. Перепис 1930 р. зареєстрував 630 тис. жителів. Українці були найчисельпішою національною групою (37%), хоча й не становили більшості. Питома вага другої за чи­сельністю національної групи (молдавани та румуни) дорівнювала 19%, третьої (болгари) — 17%, четвертої (росіяни-старовіри) — 13%, п’ятої (німці) — 9 %.

Третю, найменшу в Румунії громаду становили українці Мараморо- щипи. Сюди, де проходив кордон із Закарпатською Україною, вклиню­валася смуга розселення карпатоукраїниів.

У жовтні 1918 р. угорський уряд об’єднав гірські комітати (новіти) Закарпаття й Марамороша в автономну “Угорську Русь”, але українців ні кордони цієї автономії, ні перебування її в складі Угорщини не влашту- нали. Представники Марамороша взяли участь в Хустському соборі (січень 1919 р.), де було ухвалено історичне рішення про возз’єднання з Україною. Однак румунська армія негайно окупувала Мараморош, а держави Антанти у вересні 1919 р. визнали цю агресію.

Наприкінці 20-х рр. у Мараморощині проживало 26 тис. чоловік, з них 17 тис. українців (65%), 6 тис. євреїв (23%), близько 1 тис. угорців.

Вдало скориставшись політичним хаосом, який постав унаслідок роз­паду Австро-Угорської і Російської імперій, Румунія захопила більшу територію, ніж ту, яку вона мала до вступу в світову війну. Щоб кон- I солідувати новоприєднані землі, вона обрала шлях насильницької, аі'ре- | сивної румунізації нерумунського населення.

| Румунізувалися назви населених пунктів. Зокрема, велике україн-

I ське село Руська Поляна на Мараморощині (11 тис. жителів), яке було І відоме в історичних хроніках з 1411 р., перейменували в Поєніле де суб 1 Мунте. Сусіднє село Кривий (5,5 тис. жителів) дістало назву “Репедя”.

У 1936 р. з’явився урядовий циркуляр, яким заборонялося вживати істо- 1 ричні назви населених пунктів в офіційних документах і в нресі.

І Румунізувалися прізвища місцевих жителів. Державні чиновники

І розглядали українців як “громадян румунського походження, які забули І рідну мову’. Українські школи та культурно-освітні установи були закриті, людей переслідували за користування українською мовою. Румунізація торкнулася й церковної служби.

Закарпатська Україна багато століть перебувала під владою угорсь­кого короля й разом із Угорщиною опинилася в складі Австрійської імперії. \ січні 1919 р. в Хусті зібрався “собор всіх русинів, жиючих на Угорщині”, який вислав делегатів на Трудовий конгрес у Києві, щоб ого­лосити бажання українців приєднатися до УНР Після захоплення тери­торії УНР більшовиками представники ужгородської, хустської й пряшівської рад утворили Центральну народну руську раду й проголоси­ли об’єднання з Чехо-Словаччиною. На це рішення великою мірою вплинула потужна карпатоукраїнська громада в США. Діячі еміграції провели переговори з Т.Масариком для включення українців Угорщини

Ідо створюваної республіки чехів і словаків на федеративних засадах. Після цього Паризька мирна конфедерація санкціонувала передачу Закарпатської України Чехословаччині.

Назва “Закарпатська Україна" як така, що засвідчувала прина­лежність цієї землі “за Карпатськими горами" до України, була заборо­нена. Територія мала офіційну назву "Підкарпатська Русь”. Політична, економічна й культурна відірваність упродовж дев’яти сторіч позначила­ся на психології та менталітеті карпатоукраїнської етнічної спільноти. Де­які діячі, так звані локалісти, вбачали в самоназві карпатоукраїнців (“ру­сини”) вказівку на те, що вони є окремою нацією, і на цьому будували свої політичні розрахунки. Але спорідненість людей по обидва боки Кар­патських гір впадала в око, а сусіди на східних гірських схилах були таки українці.

Закарпаття в усталених географічних кордонах має 12,8 тис. кв. км. Після відокремлення його в 1919 р. від Угорщини була створена менша за територією адміністративна одиниця під назвою “Підкарпатська Русь’. Вона складалася з українських етнографічних земель, до яких долучили вузьку смугу угорської етнографічної території із залізницею Кошице-Чоп-Хуст-Рахін.

Українські етнографічні землі в околицях Пряшева (Прешова) у Східній Словаччині були відмежовані од Підкарпатської Русі більш- менш суцільним розселенням словаків.

Територія Підкарпатської Русі дорівнювала 11,4 тис. кв. км. Пря- шівщина в її етнографічних межах мала 3,5 тис. кв. км. Невелика части­на смуги розселення карпатоукраїнців на південь від Тиси площею в 700 кв. км (Мараморощина), як уже відзначалося, відійшла до Румунії.

За переписом 1930 р., на Закарпатті проживало 616 тис. чоловік, зокрема 438 тис. українців (71%), 85 тис. євреїв (14%), 40 тис. угорців (7%), 29 тис. чехів та словаків (до 5%). У Пряшівському етнографічно­му масиві налічувалося 118 тис. чоловік, з них 87 тис. українців (74%). ІІІе понад 10 тис. українців проживали у Східній Словаччині за межами Пряшівського етнографічного масиву.

Становище карпатоукраїнців було кращим, ніж становище українців у Радянському Союзі, Польщі або Румунії. У Чехо-Словаччині існу­вали міцні демократичні традиції. Кожний, хто поважав консти­туцію, користувався проголошеними в ній свободами (на індивідуально­му рівні). Однак празький уряд не надав проголошеної конституцією автономії Підкар­патській Русі.

о.у-‘-\ ¹ _чС» г «\